Михайленко Ірина Володимирівна. Право людини на недоторканність приватного життя: поняття, аспекти, механізм реалізації

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюються ступінь її наукової розробленості і зв’язок з науковими програмами; надається характеристика методології наукового дослідження, указуються її мета, завдання, об’єкт і предмет, робиться акцент на теоретичному і практичному значенні роботи, її науковій новизні, зазначаються ступінь апробації й характер публікацій, у яких сформульовано основні результати цієї наукової праці.
Розділ 1. «Соціально-правова характеристика права на недоторканність приватного життя» складається з 3-х підрозділів і висновків до всього розділу. Аналізується ґенеза ідей про право на недоторканність приватного життя у філософсько-правовій і теоретико-правовій думці, вивчаються питання закріплення цього права в договорах, деклараціях і резолюціях міжнародних організацій, з’ясовується зміст останнього як природного права людини.
У підрозділі 1.1. «Формування й розвиток уявлень про право на недоторканність приватного життя» зазначається, що право на недоторканність приватного життя від давніх часів до сучасності пройшло доволі довгий шлях свого формування. Починаючи з часів античності виникають запитання: що розуміти під особистим простором, чи потрібен він взагалі людині? Дослідження ідей Платона, Аристотеля, софістів і стоїків дозволило обґрунтувати думку, що античне суспільство створило певні передумови для формування права на недоторканність приватного життя.
Із приходом християнства, яке проповідувало унікальність кожної людини, її життя, дій, думок, античні уявлення про публічну і приватну сфери життя набувають нового змісту. Духовенство обстоює думку, що приватним може бути лише праведне життя, а в інших випадках церква вправі володарювати над думками й діями людини. Ці погляди дещо змінюються з поширенням протестантського руху, а ідея особистого спасіння призводить до формування ідеології індивідуалізму, за якого особі вперше надається можливість самостійно влаштувати особисте життя.
Наприкінці XVII ст. розпочинається поступове формування концепції права людини на недоторканність приватного життя (як у теорії, так і на практиці), що охоплює ліквідацію інквізиції, заборону тортур, незалежність громадян від сваволі правителів тощо. Прогресивні ідеї просвітників Англії, Франції, Німеччини були використані й розвинені американськими мислителями періоду визвольної боротьби за незалежність колоній від панування метрополій. У другій половині ХІХ ст. формуються думки провідних американських юристів про потребу розробити правові механізми судового захисту від несанкціонованого розповсюдження фотографій приватних осіб. Обстоюється позиція, що для захисту особи від загрози з боку новітніх винаходів і методів ведення бізнесу варто створити спеціальне «право приватності» – право жити за власним бажанням, бути захищеним від публічності.
У радянській правовій теорії приватне життя активно заперечувалось і засуджувалося як прояв індивідуалізму, мало другорядний характер і активно викорінювалось. І лише на початку 70-х років приватне життя та його недоторканність стають об’єктом дослідження науковців цієї доби, обережні спроби яких обґрунтувати нагальну потребу у праві на недоторканність приватного життя з часом знаходять підтримку серед правознавців.
Найбільш бурхливий розвиток права на недоторканність приватності спостерігається у другій половині ХХ ст. ідея цього права виноситься на міжнародно-правовий рівень і отримує закріплення в низці міжнародно-правових актів у сфері прав людини. Норми про охорону тих чи інших проявів особистого життя з’являються в законодавстві багатьох країн світу.
У підрозділі 1.2. «Міжнародні стандарти в царині недоторканності приватного життя» розкриваються основні принципи й норми міжнародного законодавства щодо права на недоторканність приватного життя. Наголошується на тому, що створені на міждержавному рівні стандарти є своєрідними еталонами для держав-учасниць міжнародних договорів, зобов’язаних у межах своєї юрисдикції забезпечити реалізацію права на недоторканність приватності, на які покладено відповідальність за його дотримання як перед своїм народом, так і перед міжнародною спільнотою.
Робиться висновок про те, що міжнародні стандарти розглядуваного права в загальному вигляді (а) формують його основні риси, (б) установлюють обов’язок держав щодо його визнання, забезпечення й гарантування, (в) визначають умови його обмеження. Будучи закріпленими в численних універсальних і регіональних міжнародних актах, вони наділені особливою політичною й моральною силою, а тому є загальнозобов’язуючими й обов’язковими для виконання всіма державами.
Аналіз міжнародних стандартів права особи на недоторканність приватного життя дозволяє виокремити серед них основні: (а) обов’язкове визнання зазначеного права за кожним індивідом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; (б) недопущення державою свавільних чи незаконних посягань стосовно цього права; (в) всебічний захист людини від втручання чи посягання на її приватне життя, що покладає на держави зобов’язання вживати активних дій щодо забезпечення такого захисту для всіх; (г) при здійсненні своїх прав і свобод кожна особа повинна зазнавати тільки тих обмежень, що встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги до прав та свобод інших і забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.
Аналізується загальнотеоретична специфіка базових міжнародних договорів, що стосується прав індивіда, зокрема, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, конвенцій та інших документів ООН з прав людини. Особлива увага приділяється Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Підкреслюється, що її положення сформульовані у формі обов’язків держав і безумовних прав індивідів.
У підрозділі 1.3. «Поняття і зміст права на недоторканність приватного життя» з’ясовуються сутність, структура, ознаки, поняття і зміст права на недоторканність приватного життя. Акцентується увага на складності визначення категорії «приватне життя». Позиції дослідників у цьому питанні зводяться здебільшого до 2-х підходів: перший полягає в деталізації елементів приватного життя, другий – у чіткому розмежуванні приватного й публічного інтересу, іншими словами, все, що не стосується публічної діяльності є приватним життям. Поняття «приватне життя» є доволі складним, оскільки, по-перше, кожен вміщує в нього власний, індивідуальний зміст, а по-друге, неможливо охопити всі сфери його прояву, з огляду на сучасний стан і розвиток суспільних відносин.
Узагальнено категорію «приватне життя» можна визначити як фізичну й духовну царину, що формується й контролюється самою людиною і є вільною від зовнішнього втручання. Досліджуване право є природним, невід’ємним, невідчужуваним, особистісним і гарантованим державою правом людини, що реалізується безпосередньо, здійснюється об’єктивно й наділяє особу можливістю мати певну відокремлену від суспільства сферу життєдіяльності.
Згідно із загальнотеоретичним уявленням про зміст суб’єктивного права пропонується розглядати зміст права на недоторканність приватного життя як сукупність таких прав-елементів: право-поведінка, право-вимога, право-претензія. Право-поведінка – це можливість діяти особисто, поводитися певним чином, самостійно обирати, які саме прояви своєї життєдіяльності віднести до свого особистого життя, а які вважати життям суспільним, самостійно визначати шляхи і способи досягнення поставленої мети. Право-вимоги є можливістю вимагати належної поведінки від зобов’язаної особи. Право-претензія (домагання) становить собою можливість особи звернутися до компетентних органів для захисту порушеного права і примусового забезпечення його відновлення.
Розділ 2. «Аспекти права на недоторканність приватного життя» складається з 4-х підрозділів, висновків до розділу. Висвітлюються питання розширення складників права на недоторканність приватного життя, постійного його доповнення новими елементами з урахуванням різноманітності політичних, економічних, культурних, соціальних та інших ситуацій суспільного життя в конкретній державі.
У підрозділі 2.1. «Тілесна (фізична) приватність» підкреслено, що тілесну (фізичну) приватність слід розглядати як право людини на фізичну і психічну цілісність. Поняття такої цілісності є новим для національного законодавства, оскільки воно пов’язано з новітніми досягненнями у галузях біології й медицини. Наукові відкриття в генній інженерії, експерименти з клонування людини, маніпулювання свідомістю, прогрес у трансплантації органів – усе це зумовило нагальну потребу й відповідного регулювання певних відносин. Тілесна (фізична) приватність передбачає неприпустимість будь-якого фізичного втручання в тіло людини, що може призвести до фізичного болю, фізичного каліцтва, стерилізації, пошкодження фізичних функцій чи нанесення будь-якої шкоди організму особи. Європейський суд з прав людини окрім іншого до тілесної недоторканості включив заборону фізичного насильства, дисциплінарних тілесних покарань, примушування здавати аналізи крові чи сечі тощо. Більше того, Суд відзначив, що навіть мінімальне втручання у фізичну цілісність належить розцінювати як порушення ст. 8 Європейської конвенції з прав людини, якщо воно зроблено проти волі індивіда.
Робиться висновок, що під тілесною приватністю слід розуміти фізичну недоторканність особи, основними видами порушення якої є: а) небажаний тілесний контакт, що виникає під час проведення процесуальних дій, пов’язаних з необхідністю фізичного впливу на їх учасника. Такими можуть бути дії при проведенні освідування, судово-медичної експертизи й особистого огляду особи; б) втручання в організм людини без її згоди. Держава зобов’язана отримати добровільну інформовану згоду пацієнта на медичне втручання в його організм, тобто вжити певні заходи для забезпечення використання індивідом права на фізичну приватність; в) свідоме посягання на здоров’я. На відміну від прав особи, спрямованих на захист її тілесної й духовної цілісності від будь-якого зовнішнього втручання, комплекс так званих «соматичних» прав передбачає умисне спричинення шкоди власному життю і здоров’ю; г) будь-який психічний примус, що полягає в погрозі застосувати до особи чи її близьких фізичного насильства чи заподіяти шкоду іншим правоохоронюваним інтересам.
У підрозділі 2.2. «Територіальна приватність» зосереджується увага на тому, що ідея неприпустимості свавільного посягання на недоторканність житла дозволяє кожному відчувати впевненість у тому, що його життя, спокій, таємниці залишаться непорушними в межах житла. Тому територіальну приватність пропонується розглядати як право на свободу дій у власному житлі (будь-які дії у власному помешканні на власний розсуд) і неприпустимість неправомірного обмеження цього права з боку держави чи суспільства (охорона й захист господаря від неправомірного вторгнення в житло).
Окремо розглядається об’єкт територіальної приватності, оскільки єдиного визначення поняття «житло» чинне законодавство досі не містить, а неповне розуміння його змісту ставить під загрозу реалізацію особою її прав. Термін «житло» тлумачиться як капітальна споруда призначена і придатна для постійного, переважного чи тимчасового проживання в ній.
Обґрунтовується думка, що найпоширенішим випадком порушення територіальної приватності є протиправне (таємне або відкрите) проникнення в чуже житло без дозволу господаря. Водночас під таке порушення підпадає і спричинення певного дискомфорту особі у її житлі: відчуття диму, запаху, шуму чи будь-чого, що завдавало б серйозних незручностей.
Право на територіальну приватність може бути обмежене. Спеціальні нормативно-правові акти передбачають можливість законного проникнення в житло поза волею осіб, які в ньому проживають. Таке проникнення можливе: (а) при надзвичайних обставинах (у випадках аварій, пожеж, витоку газу й у невідкладних випадках, пов’язаних з врятуванням життя людей і майна);
(б) при фактичній необхідності (профілактичні чи попереджувальні дії);
(в) при захисті правопорядку (безпосередньому переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину).
Підрозділ 2.3. «Комунікативна приватність» присвячено природній потребі людини у спілкуванні, точніше в комунікації, тобто повідомленні інформації однією особою іншій – як безпосередньо, так і за допомогою технічних засобів. При цьому підкреслюється, що найважливішим для кожного є впевненість в тому, що передані співбесідникові відомості залишаться конфіденційними.
Особлива увага приділяється питанню забезпечення права на приватність під час передачі комунікативної інформації різними засобами: листуванням, телефонними переговорами, телеграфною та іншою кореспонденцією. При передачі інформації зазначеними засобами на суб’єктів, які надають послуги поштового зв’язку, і суб’єктів ринку телекомунікацій покладається обов’язок збереження таємниці листування й телефонних розмов, а також застосування організаційно-технічних заходів щодо її захисту.
Вищенаведене дозволило назвати основні ознаки відомостей про приватне життя особи, що передаються всіма видами кореспонденції, телефонними переговорами, документами: а) інформація повинна мати вигляд обміну відомостями між людьми; б) у підґрунті цієї інформації лежить заборона порушувати таємницю її змісту особами, яким вона довірена в силу необхідності; в) за розголошення телекомунікаційних відомостей винні особи несуть відповідальність згідно з нормами чинного законодавства.
Аргументується положення, що право на комунікативну приватність включає не лише недоторканність змісту листів, телефонних розмов, а й сам факт їх відправлення.
У підрозділі 2.4. «Інформаційна приватність» указується на те, що нагальною проблемою сьогодення стало забезпечення інформаційної приватності – права людини визначати, ким, коли, з якою метою і в який спосіб інформація про неї буде збиратися, зберігатися, використовуватися й розповсюджуватися іншими особами.
Зазначено, що паралельно з конструкцією «інформація про приватне життя особи» використовується поняття «персональні дані», проте вони аж ніяк не тотожні. Персональні дані – це конфіденційна інформація, закріплена на матеріальних носіях (у документах, комп’ютері тощо), а інформація про приватне життя – це відомості особистого характеру, що не підлягають розголошенню. Підкреслюється, що інформація необов’язково має бути задокументована для того, щоб її використання й поширення підпадало під режим охорони й захисту. Разом із тим з огляду на нові виклики інформаційного суспільства найбільшу загрозу для конфіденційної інформації становить саме розміщення її в електронних базах даних.
Робиться висновок, що чисельність випадків несанкціонованого збирання персональних даних і зловживання ними сьогодні стрімко зростає. Для збереження й захисту прав особи у світі з новітніми технологіями необхідне належне правове регулювання з питань обігу й охорони таких даних, яке гарантувало б людині свободу від будь-якого втручання.
Позитивним зрушенням у напрямку гарантування права кожного на недоторканність персональних даних стало прийняття Закону України «Про захист персональних даних». Механізм захисту останніх становить собою складну систему законодавчого, нормативно-організаційного й методологічного забезпечення. При цьому функції контролю, нагляду й координації у сфері захисту персональних даних покладаються на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як орган, що має достатній рівень незалежності від органів виконавчої влади та інших державних органів для належного виконання відповідних обов’язків.
Розділ 3. «Механізм реалізації права на недоторканність приватного життя» складається із 3-х підрозділів, висновків до розділу. Вивчаються особливості механізму реалізації досліджуваного права: гарантування його реалізації, безпосереднє здійснення, його охорона й захист, відновлення у випадку порушення.
У підрозділі 3.1. «Проблеми реалізації права на недоторканність приватного життя» розкриваються численні проблеми здійснення в Україні розглядуваного права, що, відповідно, породжує непоодинокі факти його порушення. Аналізуються зміст, прогалини й колізії національного законодавства, загострюється увага на існуючих перешкодах для належної реалізації права і шляхах їх подолання. Доводиться, що брак активної правової позиції, нігілістичне ставлення до власних прав та обов’язків, а значить, і до права на недоторканність приватного життя, призводить до байдужості з боку особи стосовно випадків порушення останнього. До інших проблем реалізації зазначеного права належить неможливість закріпити його вичерпного визначення у вітчизняному законодавстві, а доволі складне уявлення особи про нього позбавляє її можливості користуватися ним повною мірою.
Спостерігається низький рівень сформованості системи законодавства, зволікання з удосконаленням законодавчого процесу, застосування застарілих бюрократичних форм і підходів до нормотворення. Хаотичність, недосконалість, незбалансованість, наявність численних прогалин у законодавстві призводить до хибного розуміння й застосування законів. Наголошується на питанні, що до механізму охорони й захисту права людини на приватне життя входить ще такий його елемент, як самозахист, право на який полягає в тому, що у випадку порушення останнього або такої загрози особа має можливість самостійно здійснювати дії фактичного чи юридичного характеру, спрямовані на запобігання або усунення цього порушення. У той же час такі дії не повинні виходити за встановлені законом межі
Підкреслюється, що найважливішим завданням правової держави при реалізації її громадянами свого права на недоторканність особистого життя є забезпечення найбільш справедливого, швидкого й ефективного його відновлення й відшкодування заподіяної шкоди. Зазначається, що відновити порушене право практично неможливо, оскільки неможливо знову зробити таємними ті відомості, що були незаконно розголошені, позбавитися відчуття сорому і приниження. У такому випадку єдиним способом захистити приватні сторони життя особи й певною мірою задовольнити її інтереси є компенсація моральної шкоди.
У підрозділі 3.2. «Обмеження права на недоторканність приватного життя» розглядаються обмеження досліджуваного права як правовий засіб, що дає можливість узгодити приватні й публічні інтереси. Саме комплекс конкретних обмежень, закріплених на законодавчому рівні, найбільшою мірою характеризує взаємовідносини між державою й людиною, визначає міру її свободи й захищеності.
Обмеження права на недоторканність приватного життя сформувались відповідно до міжнародних стандартів, згідно з якими такі обмеження установлюються законом, мають цільовий характер, а при обмеженні прав не допускається їх повне знищення.
У підрозділі проведено теоретичний аналіз умов допустимості обмеження права на особисте життя особи, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у результаті якого зроблено висновок, що такі обмеження можуть мати місце, якщо вони легальні, доцільні, а то й необхідні.
Легальність полягає в тому, що кожне виправдане втручання у приватне життя індивіда має спиратися на закон. При цьому останній повинен містити не лише підстави для цього, а й відповідати певним вимогам: бути зрозумілим, точним, доступним, не суперечити принципу верховенства права тощо. Доцільність становить собою окреслення законної мети обмеження права на недоторканність особистого життя. Необхідність означає, що вимушене втручання у приватність особи захищає демократичні цінності і свободи, а, значить, для нього існує нагальна суспільна потреба.
Пропонується при розгляді обмежень права на недоторканність приватного життя умовно поділити їх на загальні, спеціальні й конкретно-індивідуальні. Перші встановлюють межі правомірної поведінки, другі розглядаються як наслідок настання певного режиму чи стану, треті застосовуються як наслідок протиправної поведінки особи.
У підрозділі 3.3. «Гарантії права на недоторканність приватного життя» детально аналізуються юридичні гарантії досліджуваного права як засоби його правового захисту. На даний час у юриспруденції існує чимало різноманітних підходів до класифікації юридичних гарантій. На підставі проведеного аналізу поглядів дослідників на цю проблематику рекомендується виокремлювати нормативні, інституціональні і процесуальні гарантії.
Нормативні становлять собою сукупність юридичних норм, пов’язаних зі створенням умов для реалізації зазначеного права особи, а також порядок його охорони й захисту.
Інституціональні гарантії – це врегульована нормами права діяльність органів державної влади.
Процесуальні гарантії покликані забезпечувати належне дотримання компетентними органами й посадовими особами права людини на недоторканність приватного життя в цивільному, адміністративному і кримінальному процесах.
З урахуванням наведених міркувань робиться висновок, що юридичні гарантії права на недоторканність приватного життя пов’язані із застосуванням правових норм і виражаються у правовій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадовців і громадських об’єднань. Така діяльність повинна чітко відповідати закону, спрямовуватися на якомога повне закріплення прав особи, а також містити конкретні процедури захисту прав, у тому числі можливість звернення до міжнародних органів за захистом порушених своїх прав і свобод.