МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР У СИСТЕМІ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ) Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступень його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, а також основні положення, які виносяться на захист. Підкреслюється наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ 1 «Поняття та класифікація міжнародних договорів у системі права Європейського Союзу» складається з двох підрозділів і присвячений міжнародно-правовим засадам використання терміну «міжнародний договір» та класифікацію міжнародних договорів за різними критеріями та ознаками.

У підрозділі 1.1. «Специфіка використання терміна «міжнародний договір» у праві Європейського Союзу» розглядається використання терміну «міжнародний договір» та вказується на три групи документів, правовий статус яких детально вивчається.

Відзначається, що термін «міжнародний договір» у праві Європейського Союзу має деякі особливості. І ці особливості пов’язані з існуванням у праві ЄС таких документів, як міжінституційні угоди, рішення Ради ЄС та різноманітні додатки до установчих договорів. При розгляді міжінституційних угод зазначається, що вони представляють собою договори нормативно-правового характеру, які укладаються між головними органами Європейського Союзу з метою уточнення та доповнення окремих положень установчих документів. Рішення Ради ЄС, що розглядаються в контексті даного дослідження, носять змішаний характер, маючи деякі характеристики міжнародно-правових угод. Говорячи про додатки до установчих договорів, підкреслюється їх велика кількість та неоднорідність з погляду на їх правову природу. В аспекті досліджуваної проблематики звернуто увагу, що серед цих документів можна виділити не лише такі великі групи, як протоколи, декларації та заключні акти відповідних конференцій, але й окремі підгрупи в рамках принаймні протоколів та декларацій.

У підрозділі 1.2. «Класифікація міжнародних договорів у праві Європейського Союзу» здійснено аналіз та підкреслено, що класифікація договорів тісно пов’язана з класифікацією джерел права Європейського Союзу, яка базується на ієрархічних принципах. В дисертаційному дослідженні запропоновано використання загальної та спеціальної класифікацій для міжнародних договорів. Під загальною розуміємо класифікацію на основі критеріїв, що використовуються в міжнародному праві. Використання таких класифікаційних критеріїв, як об’єкт регульованих відносин, кількість учасників, строк дії договору, можливість приєднання до нього інших країн тощо, не лише можливе, а й доречне щодо договорів, які є частиною правової системи ЄС. При використанні загальних критеріїв можлива наявність деяких особливостей, проте це не може бути підставою для відмови від використання цих критеріїв.

Під спеціальною розуміємо класифікацію із використанням лише тих критеріїв, що притаманні виключно праву Європейського Союзу як правовій системі sui generis. Критеріями спеціальної класифікації міжнародних договорів у праві Європейського Союзу є місце в ієрархічній системі, суб’єктний склад, мета укладення, підсудність Суду ЄС тощо. В основному спеціальна класифікація зводиться до визначення місця тієї чи іншої групи договорів у ієрархічній піраміді та поділу на зовнішні і внутрішні з визначенням окремих підгруп у кожній із вказаних груп.

Розділ 2 «Міжнародний договір, як засіб регулювання відносин між державами-членами Європейського Союзу» складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу застосування міжнародного договору у регулюванні відносин між державами-членами ЄС.

У підрозділі 2.1. «Особливий статус установчих договорів» проводиться аналіз різних підходів до розгляду особливостей установчих договорів ЄС, визначається повний та вичерпний перелік цих документів.

Серед дослідників права Європейського Союзу не існує будь-якого єдиного підходу щодо визначення повного та вичерпного переліку установчих договорів Європейського Союзу. При аналізі складу установчих договорів слід виходити з наступних положень. По-перше, до цієї групи слід відносити лише документи, які залишаються діючими джерелами права. По-друге, установчі договори як окрема група мають низку особливостей, які виділяють їх серед інших документів, зокрема мова йде про: статус цих документів; зміст цих договорів; особливості процесуального характеру.

Вважаємо за потрібне окремо підкреслити, що в силу особливостей змін до установчих документів договори, котрі презентують ці зміни, не мають самостійного значення. Як правило, такий договір представляє собою перелік змін та/або викладення відповідних статей установчих договорів у новій редакції. Отже, мова йде про установчі договори в Маастрихтській, Ніццькій чи Лісабонській редакції.

Підкреслюється значна різниця між такими поняттями, як «установчий договір ЄС» та «первинне право ЄС». Останнє поняття є набагато ширшим та включає в себе не лише установчі договори, а й інші документи, зокрема договори про приєднання нових членів до ЄС, бюджетні договори, Хартію Європейського Союзу про основні права 2000 р. тощо.

Аналізуються унікальні особливості саме установчих договорів ЄС: зазначається, що ці документи представляють собою конституційну хартію Європейського Союзу, визначаючи цілі і завдання інтеграції, природу інтеграційного об’єднання, порядок формування та діяльності інститутів, а також принципи взаємодії Євросоюзу з національними країнами-членами тощо.

Виділяється комплексний характер установчих документів з рядом специфічних особливостей цих документів, до яких можна віднести:

– установчий характер – в установчих договорах містяться цілі, завдання і принципи діяльності Європейського Союзу, розподіл сфер предметної компетенції між ЄС та державами-членами та юрисдикційні повноваження ЄС у зазначених сферах, умови набуття членства в цій міжнародній організації, порядок формування і функціонування інституцій ЄС тощо;

– верховенство (найвища юридична сила). Специфічним для права ЄС є те, що установчі договори мають найвищу силу в системі права Євросоюзу;

– поширення прямої дії установчих договорів ЄС не лише на держав-членів та органи ЄС, але й на юридичних та фізичних осіб при збереженні міжнародно-правової процедури набуття чинності договорами, на відміну від інших актів ЄС, які вступають у силу в рамках концепції прямої дії без будь-якої участі країн-членів у цьому процесі;

– особливості порядку внесення змін до установчих договорів, серед яких можна окремо виділити такі:

а) значний підготовчий процес, як правило, зі створенням тимчасових міжнародних органів;

б) провідна роль у цьому процесі держав-членів при мінімальній активності органів ЄС;

в) значна кількість протоколів та декларацій, які додаються до таких договорів;

г) набуття змінами чинності лише після ратифікації у всіх державах-членах.

У підрозділі 2.2. «Лісабонський договір 2007 р. як новий етап розвитку європейської інтеграції» проводиться аналіз Лісабонського договору з запропонованими значними змінами до установчих договорів.

Підписання у 2007 р. Лісабонської угоди, яка набула чинності 1 грудня 2009 р., справедливо розглядається як початок нового етапу розвитку Європейської інтеграції.

Лісабонський договір запропонував цілу низку значних змін, масштаб яких настільки великий, що de facto можна говорити про появу нових за змістом установчих договорів ЄС.

При аналізі Лісабонського договору варто зазначити наступне. По-перше, Лісабонський договір продовжив традицію вносити зміни в установчі договори ЄС шляхом викладення цих договорів у новій редакції, замість прийняття повністю нового документа. По-друге, Лісабонський договір формально змінив перелік установчих договорів Євросоюзу. Замість трьох рівнозначних договорів – про створення Європейського Союзу, Європейського Співтовариства та Євратому у Ніццькій редакції – ідеться лише про два установчі договори, які сьогодні складають ядро первинного права оновленого Європейського Союзу – Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу. По-третє, слід вказати на революційну відмову від системи трьох опор та надання Європейському Союзу статусу юридичної особи та правосуб’єктності. Окреме варто відзначити можливість виходу країни із ЄС, яка вперше передбачена саме Лісабонським договором. Також слід підкреслити розвиток концепції субсидіарності, яка знайшла своє відображення в Протоколі про застосування принципів субсидіарності та пропорційності.

Крім того, Лісабонський договір пропонує серйозні інституційні зміни. При цьому всі запропоновані перетворення можна поділити на такі, що запроваджують нові механізми, посади та органи, а також ті, які стосуються вже існуючих органів ЄС. Зміни, запропоновані Лісабонським договором, торкнулися всіх без винятку головних органів ЄС.

У підрозділі 2.3. «Специфіка використання міжнародних договорів для регулювання відносин між країнами-членами Європейського Союзу» розглядається специфіка використання міжнародного договору як інструменту регулювання відносин між країнами-членами та відзначається дуалістична природа цих документів.

Виділяється три основних групи договорів, укладених між державами - членами ЄС у зв’язку із діяльністю Європейського Союзу. Перша та друга групи – це договори, укладені свого часу у зв’язку з діяльністю Європейського Співтовариства. При цьому різниця між ними полягає в тому, що юридичною основою укладення першої групи виступала ст. 293 Договору про Європейське Співтовариство, а угоди другої групи укладались без будь-якого зв’язку із зазначеною статтею. Третя група – це конвенції, укладені свого часу в рамках третьої опори Європейського Союзу, які, відповідно, стосуються співробітництва між державами-членами у сфері юстиції та внутрішніх справ. Усі ці групи представлені на сьогодні договорами, що були свого часу укладені та продовжують діяти на сьогодні.

Серед особливостей двох перших груп можна назвати:

– особливу мету – виконання цілей установчих договорів на основі можливості, прямо встановленої Договором про ЄС (перша група) та створення єдиних правил щодо права, яке повинно застосуватися до контрактних зобов’язань у галузі міжнародного приватного права в рамках спільного ринку (друга група);

– участь органів ЄС (здебільшого Європейської комісії) у розробленні текстів угод обох груп;

– підпорядкування угод обох груп юрисдикції Суду ЄС у силу спеціальних положень самих угод;

– як правило, необхідність обов’язково одностайної ратифікації всіма державами – членами ЄС;

– необхідність приєднання до угод обох груп нових держав – членів ЄС.

Угоди третьої групи, що були укладені в рамках третьої опори, мають низку відмінностей від двох попередніх за наступними критеріями:

– за предметом угоди – угоди перших двох груп укладались, як правило, з економічних питань. Третя ж група угод укладалась виключно у сфері карної юстиції та співпраці правоохоронних і судових органів;

– за метою угоди – перші дві групи угод укладались з метою реалізації вже досягнутих домовленостей (прямо вказаних у ст. 293 Договору про ЄС – перша група, чи для реалізації цілей встановлених в установчих договорах без будь-якого додаткового посилання у тексті – друга група). Метою укладення конвенції третьої групи була координація політики у відповідній сфері;

– особливості підсудності Суду ЄС – угоди перших двох груп підсудні Суду ЄС у силу спеціального положення, яке міститься в них самих. При цьому Суд має право здійснювати усі форми юрисдикції (включаючи й пряму). Юрисдикція Суду по відношенню до третьої групи базувалась на ст. 35 Договору про Європейський Союз. При цьому юрисдикція Суду обмежувалась виключно питаннями попереднього контролю та тлумачення (включаючи питання дійсності і тлумачення заходів щодо застосування таких конвенцій);

– за наслідками для нових держав, що приєднуються до Європейського Союзу. Як зазначалось вище, вони зобов’язані приєднатися до перших двох груп додаткових конвенцій. Юридичного обов’язку щодо приєднання до конвенції третьої групи не встановлено.

Розділ 3 « Міжнародний договір у регулюванні відносин між Європейським Союзом та третіми країнами і міжнародними організаціями» складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу застосування міжнародного договору у регулюванні відносин між ЄС та третіми країнами і міжнародними організаціями; розглядаються основні види таких договорів та особливу увагу звернуто на новітні тенденції та перспективи подальшого розвитку договірних відносин між Україною та ЄС у сучасних геополітичних умовах.

У підрозділі 3.1. «Специфіка укладення договорів між ЄС і третіми країнами та міжнародними організаціями» аналізується складність договірних відносин ЄС із третіми країнами. Першою особливістю є наявність розподілу компетенції щодо укладення договорів із третіми країнами між самим Європейським Союзом та державами-членами. При цьому Лісабонським договором встановлюються виключна, сумісна та координуюча компетенції в даній сфері. Аналізуючи специфіку поняття компетенції в даній конкретній сфері та його практичну реалізацію, варто вказати, що в рамках кожного з зазначених видів компетенції можна виділити деякі особливості, які не мають аналогів у практиці інших міжнародних організацій. Зокрема, серед таких особливостей, що існують у рамках виключної компетенції, можна назвати існування концепції паралельних повноважень, яка була сформульована Судом ЄС у рішеннях у низці справ. Суть цієї концепції полягає в розширенні повноважень органів ЄС укладати міжнародні угоди за рахунок повноважень країн-членів та без їх згоди, якщо ЄС має повноваження приймати внутрішні акти з цих же питань.

Другою особливістю є включення в цей процес головних органів: Європейської комісії, Ради та Суду ЄС, а також у деяких випадках і Європейського парламенту.

Серед інших цікавих особливостей угод ЄС із третіми країнами, укладених у рамках виключної компетенції, можна виділити наявність рамкових угод, які можуть доповнюватись двосторонніми угодами. Ця особливість демонструє специфіку системи відносин між ЄС та державами-членами: Європейський Союз виступає у якості виразника спільних інтересів, встановлюючи основні принципи відносин із третіми країнами. При цьому державам-членам залишається можливість встановлювати свої власні відносини, не виходячи за встановлені загальні межі.

Окремо слід вказати на існування групи договорів, укладених свого часу ЄС у рамках другої та третьої опор. Крім процедурних відмінностей укладення цих угод, їхньою особливістю було те, що вони були обов’язковими лише для держав-членів та інституцій ЄС. Ці договори не мали прямої дії та, відповідно, не створювали прав та обов’язків для приватних осіб.

У підрозділі 3.2. «Основні види договорів, що укладаються між ЄС та третіми країнами і міжнародними організаціями» розглядається типологія основних видів договорів, які ЄС укладав із третіми країнами саме в рамках Співтовариств. До основних типів таких угод належать: торговельні угоди; угоди про торгівлю і співпрацю; угоди про партнерство; угоди про асоціацію.

Розглядаючи специфіку торговельних угод, указується, що їх предметом виступає досить широке коло проблем, яке включає в себе не лише безпосередньо питання торгових відносин, але й такі аспекти, як уніфікація засобів лібералізації експортної політики, боротьба з демпінгом, субсидування тощо. Зміни, запроваджені Лісабонським договором, значно розширили повноваження ЄС, порівняно з попередньою редакцією.

Головною особливістю угод про торгівлю та співпрацю є включення в них більш широкого кола питань, які стосуються не лише торговельних взаємовідносин, але й значної кількості суміжних галузей. Спрямованість угод цієї групи визначається як такі, що покликані стимулювати збільшення товарообігу передусім опосередковано – шляхом зменшення бар’єрів та створення сприятливих умов у тих сферах, які можуть стримувати розвиток торговельних відносин.

Угоди про партнерство є різновидом договорів про торгівлю і співпрацю. Аналіз даного типу угод представляє значний інтерес, оскільки базовим договором, який регулював відносини між Україною та Європейськими Співтовариствами, був саме договір цієї підгрупи – Угода про партнерство та співробітництво 1994 р.

Угоди про асоціацію включають у себе такі типи угод:

1) угоди, які передбачають потенційне членство третьої країни у ЄС;

2) угоди, які не передбачають перспективи членства у ЄС;

3) угоди про асоціацію із заморськими територіями.

Головною метою угод першої підгрупи є підготовка країни до вступу в ЄС. Угоди другої підгрупи здебільшого націлені на створення зони вільної торгівлі без перспективи членства у ЄС. Третя підгрупа угод про асоціацію із заморськими територіями має на меті встановлення правових форм взаємодії між Євросоюзом у цілому та розташованими за межами континентальної Європи володіннями держав-членів.

У підрозділі 3.3. «Договірні відносини між Європейським Союзом та Україною» розглядається сучасний стан договірних відносин, підкреслюється, що на сьогодні діє кілька десятків різноманітних угод, які стосуються різних аспектів двосторонніх відносин. Серед цих договорів можна виділити три основні групи. По-перше, це документи комплексного, загального характеру, які стосуються всіх або більшості сфер співробітництва. По-друге, це договори, пов’язані із трансграничним пересуванням громадян. По-третє, угоди у вузькоспеціалізованих галузях співробітництва.

Серед угод загального характеру, крім Угоди про партнерство та співробітництво, важливими для співробітництва є договори щодо Європейської політики сусідства та Східного партнерства. Друга група договорів, тобто договори, що стосуються трансграничного пересуванням громадян, складається з двох базових договорів – Угоди про реадмісію 2007 р. та Угоди про спрощення оформлення віз 2008 р. Серед третього типу угод між Україною та ЄС, тобто угод у вузькоспеціалізованих галузях, особливе місце посідають договори, котрі стосуються енергетичного сектора економіки.