Міжнародно-правове співробітництво у захисті права власності в системі Ради Європи

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета, завдання, визначаються об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

У Розділі 1 – «Становлення інституту захисту права власності як права людини в системі Ради Європи», який складається із двох підрозділів, досліджено передумови формування публічно-правового захисту права людини вільно володіти своєю власністю та закріплення цієї норми передусім в конституційному праві, трансформацію у міжнародне право норми про право людини на захист права власності, особливості юридичного закріплення цього права у загальному та регіональному міжнародному публічному праві.

У підрозділі 1.1. «Передумови формування публічно-правового захисту права  власності у міжнародному праві» досліджено історичні етапи становлення та розвитку права власності у міжнародному праві. Зокрема,   визначається, що право на мирне володіння власністю є одним з фундаментальних прав людини. Наявність його публічно-правової складової широко визнається наукою конституційного права. Саме як публічно-правова цінність, що знаходиться в основі публічного ладу, право на вільне володіння своєю власністю закріплювалося у буржуазних конституціях XVIII століття. Цей підхід пізніше й був «запозичений» міжнародним публічним правом.

У підрозділі 1.2 «Закріплення права на вільне володіння своїм майном у загальному та регіональному міжнародному публічному праві», доводиться, що право власності, як право людини, є одним з найскладніших для міжнародного публічно-правового захисту. Специфіка цього права тривалий час створювала політико-ідеологічні перешкоди для його включенню до загальних міжнародних каталогів прав людини. Першим міжнародним актом, який містить згадку про право власності, як право людини, є Загальна декларація прав людини 1948 р. Однак, у наступному документі, Пакті про громадянські і політичні права 1966 р. це право прямо вже не було закріплене. Переважна більшість чинних універсальних міжнародних договорів про права людини враховує право на володіння власністю лише у випадках їх укладання соціально однорідними державами. Тому у загальному міжнародному праві визнання права на вільне володіння власністю є переважно опосередкованим. Наприклад, Пакт про громадянські і політичні права наголошує на неприпустимості пов’язувати обсяг прав людини з майновим станом, або, інакше кажучи, - неприпустимість вимагати змінювати майновий стан задля повноцінного користування людськими правами. Відповідна практика також Комітету з прав людини наголошує на такому висновку.

Найбільш повно в міжнародному праві характеристику права на вільне володіння власністю надано в регіональних міжнародних договорах, першим з яких був Протокол 1 до ЄКПЛ. Із закріпленням права на вільне володіння своїм майном у ст. 1 зазначеного Протоколу пов’язані наступні новели у міжнародному публічному праві: а) Протокол 1 до ЄКПЛ став першим міжнародно-правовим актом, яким право на вільне володіння власністю було закріплене як одне з прав людини, при цьому міжнародно-правове розуміння права володіти власністю було суттєво уточнено у порівнянні зі ст. 17 Загальної декларації прав людини; б) було підсилене ціннісну значущість міжнародно-правового закріплення права на вільне володіння власністю, що має передусім соціальне значення, пов’язане з збереженням певної соціально-економічної системи у державах; в) відбулася конкретизація міжнародно-правового розуміння права на вільне володіння власністю – від особистого права людини до права кожної особи, фізичної чи юридичної, що суттєво розширило межі можливого застосування цієї норми міжнародного права; г) відбулось уточнення поняття «майно» внаслідок його тлумачення ЄСПЛ, що відрізнило зміст цього поняття від закріпленого у Загальній декларації прав людини; д) внаслідок тлумачення ЄСПЛ були встановлені міжнародно-визнані обмеження здійснення права власності; е) покладення на держави-сторони Конвенції міжнародно-правового зобов’язання привести законодавство у відповідність до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; є) поширення на право вільно володіти власністю міжнародного публічно-правового судового захисту в ЄСПЛ (у загальному міжнародному публічному праві такі механізми відсутні). Принципова відмінність цих механізмів судового захисту полягає в тому, що при розгляді справ у міжнародному цивільному судочинстві (міжнародне приватне право) сторонами виступають учасники спору, що погоджуються на юрисдикцію відповідного суду. Міжнародний публічно-правовий судовий захист в ЄСПЛ пов’язаний з перевіркою Судом виконання державою-учасницею ЄКПЛ зобов’язань за публічно-правовим міжнародним договором. Тому однією з сторін обов’язково буде держава, під юрисдикцією якої мали місце оскаржувані правовідносини.

У Розділі 2 – «Практика  Європейського суду з прав людини та формування європейських стандартів захисту права власності», який складається із п’яти підрозділів, – проаналізовано міжнародно-правові норми щодо захисту права на вільне володіння своєю власністю в загальному міжнародному праві та в регіональному міжнародному праві в рамках РЄ.

У підрозділ 2.1 «Чинники та механізми розвитку правових позицій Європейського Суду  з прав людини в  тлумаченні  інституту  права власності» доводиться, що ЄСПЛ є єдиним міжнародним органом офіційного тлумачення ЄКПЛ. Дослідження практики ЄСПЛ дозволяє виділити три основні групи чинників, що впливають на зміни в  тлумаченні  конвенційних норм про захист права на вільне володіння власністю. По-перше, чинники, що створюють безпосередній суспільний контекст застосування конвенційних норм. Сучасна модель права власності часто визначається як  «соціально-орієнтована». По-друге, зміни в правових засобах регулювання відносин власності в рамках національних правових систем та формування нових теоретичних моделей права власності (наприклад, «модель права власності з виділенням права на управління» як підстави поділу права власності на речову складову і право на управління речами). По-третє, європейські інтеграційні тенденції створюють специфічний контекст ситуації (тлумачення Європейського суду з прав людини створюють передумови для зближення національних правових інструментів і стають основою не лише їх формальної уніфікації але й гармонізації).

Інструментом реалізації зазначених тенденцій стає підхід ЄСПЛ до тлумачення Конвенції. Найкращим шляхом визнається метод еволюційного тлумачення (концепція «живого документу»). Проте, принцип автономності конвенційних понять також має широке застосування під час тлумачення поняття «власність».

У підрозділі 2.2 «Концепція «майна»: застосування принципу автономності конвенційного поняття», доводиться положення про неподільність прав людини в контексті автономного тлумачення поняття «майно», що у свою чергу дозволяє Суду звертатись до проблеми захисту соціальних та економічних прав людини. Підсилення захисту майнових прав забезпечує «проникнення конвенційних механізмів захисту прав до сфери соціально-економічних прав». В рішенні у справі Ейрі проти Ірландії від 9.10.1979 р.  Суд зазначив, що між сферою соціальних, економічних прав та сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь абсолютної межі. Таке тлумачення  дозволяє зробити кілька принципових висновків, серед яких найважливішим є можливість суттєвого розширення змісту поняття «власність», яке не обмежується володінням лише матеріальними об’єктами (майном), а включає і деякі інші права або інтереси (наприклад, право на отримання відшкодування на підставі судового рішення, клієнтура, право користування ліцензіями чи дозволами, тощо), а також віднесення до власності деяких видів соціальних виплат.

У підрозділі 2.3 «Критерії прийнятності втручання у повноваження власника» визначається, що ключовим у розумінні права на вільне володіння майном є можливість його обмежень через втручання в повноваження власника. Суд виходить з того, що в сучасному суспільстві власність має «суспільні функції», які не зводяться лише до задоволення потреб осіб, які безпосередньо користуються власністю, а виражають існування «загального інтересу» в належному використанні власності. Саме цей підхід було використано Судом у формуванні правового стандарту захисту права власності, який включає загальне правило щодо можливості втручання держави в повноваження власника. Можна зробити висновок про існування певного алгоритму оцінки обґрунтованості такого втручання, що включає наступні стадії: а) має бути визначено чи належить об’єкт правового захисту до майна в розумінні ст. 1 Протоколу 1; б) мають бути  оцінені дії держави з точки зору наявності втручання у відносини власності. Суд розрізняє види втручання, зазначені у ст. 1 Протоколу 1 (позбавлення майна та обмеження повноважень власника для забезпечення контролю за використанням майна або для забезпечення сплати податків чи інших платежів) та втручання у розумінні Суду (бездіяльність держави, якщо вона мала наслідком  порушення іншими особами права на повагу до права власності); в) має бути оціненою наявність легітимної мети з огляду на суспільні  (загальні ) інтереси; г) має бути оціненою пропорційність такого втручання, наявність справедливого балансу між вимогами щодо загальних інтересів суспільства та вимогами щодо захисту  основних прав особи; д) має бути оцінено відповідність такого втручання  критерію правової визначеності або законності (у рішенні у справі Ятрідіс проти Греції від 25.03.1999 р. Суд наголосив на важливості оцінки законності втручання і зазначив, що це питання має ставитись в першу чергу, бо за відсутності законних підстав для такого втручання воно не може бути таким, що відповідає вимогам ст. 1 Протоколу 1).

Таким чином, право на вільне володіння своєю власністю є комплексним і динамічним, воно постійно розвивається у тлумаченнях ЄСПЛ, а нові реалії суспільного життя вносять певні уточнення до стандартів, що є визнаними. Попри певні недоліки, механізми РЄ із захисту права на вільне володіння власністю є найбільш ефективними й зразковими в порівнянні з іншими публічно-правовими міжнародними механізмами, що захищають власність.

У підрозділі 2.4 «Природа та зміст позитивних зобов’язань держави» доводиться, що застосування принципу позитивних зобов’язань держави належить до найбільш вагомих внесків ЄСПЛ до формування сучасної європейської моделі захисту права власності. Цей принцип ніколи не формулюється в конвенційних нормах  стосовно права власності безпосередньо. Частіше мова йде про негативні зобов’язання держави, яка має утримуватись від певних дій. Однак, з огляду на загальні цілі Конвенції лише утримання держави від таких дій може виявитись недостатнім для ефективного та справедливого застосування Конвенції як цілісного інструменту. За певних умов бездіяльність держави несе більші ризики для захищеності права  власності  ніж навіть свавільне втручання.  

Доцільно розрізняти позитивні зобов’язання, що безпосередньо передбачені Конвенцією, та зобов’язання, які є вторинними та стосуються процедурних аспектів  регламентації  правовідносин  різних  суб’єктів. Ст. 1 Протоколу 1 не містить прямих вказівок на  позитивні зобов’язання держави. Однак судова практика  дозволяє  формулювати такі зобов’язання, що імпліцитно наявні в конвенційній нормі. Позитивні зобов’язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності. До позитивних зобов’язань держави належить забезпечення ефективного розслідування уповноваженими державними органами заяв фізичних та юридичних осіб про злочини, що пов’язані з порушенням майнових прав (наприклад, крадіжки), а також необхідність захисту конвенційних прав не лише в сфері відносин особи і держави але й у сфері відносин між фізичними та юридичними особами.

Принцип позитивних зобов’язань має важливу противагу у вигляді свободи розсуду, яка  за певних умов звільняє державу від позитивних зобов’язань. В цьому проявляється двозначність  позиції Суду відносно цього принципу. Ст. 1 Протоколу 1 базується на уявленні про наявність в цій сфері широких можливостей розсуду держави, яка може враховувати різні обставини: особливості економічної системи, традиції, наявні ресурси, політичну доцільність, тощо.

 У підрозділі 2.5. «Проблема реституції власності" визначається, що в контексті справ про порушення права власності  постає важлива і водночас більш загальна проблема підходу ЄСПЛ до виконання рішень, які передбачають повернення майна. Суд встановлює, що критерієм необхідності реституції є незаконність вилучення майна. На думку ЄСПЛ реституція має, наскільки це можливо, усунути усі наслідки незаконного діяння і поновити ситуацію, яка, ймовірно, існувала за умови, що такі незаконні діяння не були вчинені. Розглядаючи вибір, наданий державі щодо виконання  рішення, можна сказати, що ЄСПЛ не розглядає це зобов’язання як цілком примусове. Суд також не формулює чітких критеріїв «можливості» застосування реституції, хоча сам по собі  «тест на можливість» є необхідним.

Найбільш складним аспектом реституції є наявність  суттєвих обмежень, передусім тих, що виникають внаслідок  наявності конкуруючих суспільних інтересів, які створюють неможливість формального вибору на основі визначення самого факту існування суспільної потреби в проведенні реституції.

Специфічним аспектом права на реституцію є наявність процесуальних гарантій. Суд неодноразово зазначав, що законодавство і практика в цій сфері, якими встановлюється форма реституції або порядок отримання компенсації за вилучене майно, повинні мати чітко визначені процедури врегулювання спорів.

У Розділі 3 – «Імплементація норм про захист права власності в Українське  законодавство та правозастосовчу практику», який складається із трьох підрозділів, – розглянуто міжнародно-правові зобов’язання нашої держави щодо захисту права на вільне володіння своєю власністю та визначено шляхи їх імплементації в українському законодавстві.

У підрозділі 3.1. «Українське законодавство про місце норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод  у законодавстві України" доводиться, що відпрацьованому ЄСПЛ  міжнародному стандарту права на вільне володіння своєю власністю мають відповідати норми захисту цього права у національному праві держав-членів РЄ та відповідних міжнародних організацій. Аналіз норм Конституції України, законів України та правозастосовчої практики свідчать, що в процесі імплементації міжнародно-правових норм можуть виникати і виникають колізійні питання. Імплементація міжнародно-правових норм про права людини в українське законодавство виявляється складною процедурою, що вимагає доктринального осмислення. Прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» допомогло визначити підстави та порядок застосування судами України рішень та практики ЄСПЛ. Проте Закон не усунув найбільш складних питань, пов’язаних з визначенням місця міжнародних договорів України у правовій системі України та з особливостями застосування національними судами практики міжнародних судових органів. Таким чином саме українські суди повинні виробити підходи до застосування рішень Європейського суду з прав людини. Такий підхід відповідає сучасній практиці в інших державах-сторонах Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У підрозділі 3.2. «Правові позиції Європейського суду з прав людини у захисті права власності у справах щодо України» визначено, що сучасна вітчизняна правова доктрина визнає право судів застосовувати рішення ЄСПЛ у вигляді так званих «прецедентів». Можна вважати доведеним існування в Україні національної імплементації ст. 1 Протоколу 1 через формування відповідної судової практики. Проте аналіз процесуальних актів українських судів щодо застосування ст. 1 Протоколу 1 свідчить, що суди використовують різні схеми апелювання до таких «прецедентів». В одних випадках  суди зверталися до принципів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. В інших випадках вони зверталися до витлумаченого Європейським судом з прав людини змісту ст. 1 Протоколу 1. Також суди можуть робити текстуальне посилання на конкретне рішення ЄСПЛ. Набагато рідше суди самостійно тлумачать норми ст. 1 Першого Протоколу 1, і тим створюють власне праворозуміння Конвенції. Нарешті існують приклади так би мовити «ритуальних» звернень судів до тексту ст. 1 Протоколу 1, коли таке звернення взагалі є зайвим. Загалом застосування українськими судами загальної юрисдикції «прецедентів» ЄСПЛ.

У підрозділі здійснено ґрунтовний аналіз рішень ЄСПЛ про порушення ст.1 Протоколу 1, оскільки ця тематика найбільш часто розглядається і в «українських справах». Проте, ці справи відобразили не стільки власне специфіку України, скільки спільні для постсоціалістичних країн проблеми, що виникали внаслідок неефективності судового захисту майнових прав. В значній мірі під впливом цієї практики позиція Суду зазнала суттєвих трансформацій, а саме: а) Суд переглянув позицію щодо використання обмежень, передбачених ст. 35 ЄКПЛ, згідно з якими заявник може звернутись до Суду лише після вичерпання національних засобів захисту; б) Судом підтверджено формування на прикладі української практики однієї з принципово важливих правових позицій при визначенні суб’єктності відповідальності держави за порушення права власності на основі  принципу ratione регsоnае; в) в українських справах Суд неодноразово звертався до оцінки балансу інтересів держави та особи, що мало принципове значення для визначення правомірності таких обмежень права власності; г) формування нового тлумачення змісту позитивних зобов’язань держави в сфері захисту права на вільне володіння власністю (справи Совтрансавто Холдинг проти України від 25.07.2002 р. та Новоселицький проти України від 11.03.2003 р.).

У підрозділі 3.3. «Теоретичні та організаційно-правові проблеми імплементації в Україні правових позицій Європейського суду з прав людини стосовно  захисту права власності» доведено, що  практика імплементації в Україні ст.1 Протоколу 1 свідчить  про необхідність розглядати цей процес як складний, багатовимірний, а не як певну формально-юридичну процедуру (ратифікація, інкорпорація тощо). Керуючись базовими принципами тлумачення конвенційних норм (автономність понять, системність, еволюційний підхід, тощо), Суд визнає, що не має підстав формулювати питання про формальну узгодженість національного законодавства про власність зі змістом конвенційних стандартів, оскільки це є неможливим та небажаним. Найбільш очевидно це проявляється в питаннях термінологічного узгодження, коли Суд в численних рішеннях визнає це завдання неактуальним.

ВИСНОВКИ

В дослідженні було проведене комплексне вивчення міжнародно-правового співробітництва держав Ради Європи у захисті права людини на вільне володіння власністю, шляхів і механізмів його забезпечення в міжнародному праві, а також розроблено пропозиції з подальшої імплементації цього права в національному законодавстві. Одержані наукові та практичні результати дослідження вирішують важливе науково-прикладне завдання щодо співробітництва держав РЭ у міжнародно-правовому захисті права вільно володіти своїм майном. Усе це надає можливість сформулювати такі узагальнюючі положення та висновки:

1. Право на вільне володіння власністю є одним з тих прав людини, яке часто розглядають виключно у приватноправовому розумінні. Такий підхід суттєво звужує поняття цього права, яке може бути охарактеризованим також і з публічно-правової точки зору. Можна помітити принаймні два аспекти, що надають можливість досліджувати право власності з публічно-правової точки зору: по-перше, це дослідження права власності з точки зору співвідношення міжнародного і внутрішнього права (імплементаційний аспект); по-друге, це дослідження права власності як такого, що знаходиться в основі публічного ладу демократичних країн, і тому має конституційне закріплення та спирається на публічно-правові механізми захисту.

2. Формування у міжнародному праві норми про право людини на вільне володіння своєю власністю мало соціальну та політико-правову обумовленість.  В соціальному аспекті це право, як загальне природне не відчужене право людини формувалось разом з розвитком ідеології демократичного конституціоналізму. Це означало, що право на вільне володіння власністю почали розглядати у суспільстві як таке, що має найбільше значення для людської істоти. Саме у такому вигляді норма про право людини на вільне володіння власністю знайшла місце у буржуазних конституціях й розвивалася одночасно як конституційно-правова та цивільно-правова норма. Ця концепція згодом лягла в основу міжнародно-правового розуміння інституту права власності: у приватноправовому сенсі право власності було знайоме міжнародному праву набагато раніше його публічно-правового розуміння, як права людини на вільне володіння власністю – для цього мала спочатку  розвинутися міжнародно-визнана концепція прав людини, що знаходиться в основі представницької демократії як певного виду політичного режиму.

3. Право на вільне володіння власністю, як право людини, є складним для міжнародно-правового захисту. Його закріплення у міжнародному публічному праві відбувалося повільно не з правових, а з політико-ідеологічних причин. Специфіка цього права з самого початку перешкоджала його включенню до загальновизнаних міжнародних каталогів прав людини. Протистояння двох світових соціально-економічних систем після ІІ Світової війни об’єктивно віддзеркалилося у загальних міжнародних договорах про права людини. Ця ситуація у загальному міжнародному праві збереглася до цього часу. Серед загальних міжнародних договорів про права людини право власності згадується рідко. Тому загальне конвенційне міжнародне право не часто містить тлумачення права людини на володіння своєю власністю.

4. Єдиним міжнародним актом загального характери, що закріплює право людини на вільне володіння своєю власністю є Загальна декларація прав людини, що називає це право і опосередковано (ч. 1 ст. 2, де проголошується заборона дискримінації у тому числі на ґрунті майнового стану) і прямо (ч. 1 ст. 17). Універсальні міжнародні договори про права людини, які були укладені відразу після прийняття Загальної декларації, враховували право на володіння власністю лише у випадках укладання цих договорів соціально однорідними державами (Конвенція про статус біженців 1951 р.) У свою чергу, Пакт про громадянські і політичні права обмежується наголосом на неприпустимості пов’язувати обсяг прав людини з майновим станом.

5. Найбільш всебічно міжнародно-правову характеристику права на вільне володіння своєю власністю надано в регіональних міжнародних договорах, що об’єднають держави з ринковою економікою. Першим таким договором був Протокол 1 до ЄКПЛ, прийняття якого призвело до появи наступних новел у міжнародному публічному праві: а) Протокол 1 до ЄКПЛ став першим міжнародно-правовим актом, яким право на вільне володіння власністю було закріплене як одне з прав людини, при цьому міжнародно-правове розуміння права володіти власністю було суттєво уточнено у порівнянні зі ст. 17 Загальної декларації прав людини; б) було  підсилене ціннісну значущість міжнародно-правового закріплення права на вільне володіння власністю, що має передусім соціальне значення, пов’язане з збереженням певної соціально-економічної системи у державах; в) відбулася конкретизація міжнародно-правового розуміння права на вільне володіння власністю – від особистого права людини до права кожної особи, фізичної чи юридичної, що суттєво розширило межі можливого застосування цієї норми міжнародного права; г) відбулось уточнення поняття «майно» внаслідок його тлумачення ЄСПЛ, що відрізнило зміст цього поняття від закріпленого у Загальній декларації прав людини; д) внаслідок тлумачення ЄСПЛ були встановлені міжнародно-визнані обмеження здійснення права власності; е) покладення на держави-сторони Конвенції міжнародно-правового зобов’язання привести законодавство у відповідність до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; є) поширення на право вільно володіти власністю міжнародного публічно-правового судового захисту в ЄСПЛ (у загальному міжнародному публічному праві такі механізми відсутні).

6. Дослідження практики ЄСПЛ дозволяє говорити про необхідність виділення трьох основних груп чинників, які мають вплив на зміни в тлумаченні  конвенційних норм про захист права на вільне володіння власністю. 1. Чинники, які є відображенням змін в суспільстві і створюють безпосередній суспільний контекст застосування конвенційних норм (найбільш суттєвими в цьому контексті стали тенденції до «соціалізації» правових інструментів). Принципи соціальної правової держави, посилення активності держави в вирішенні соціальних проблем мали значний вплив на загальні засади  правової системи. А сучасна модель права власності часто визначається як «соціально-орієнтована». 2. Чинники, що відображають зміни в правових засобах регулювання відносин власності в рамках національних правових систем, що дає підстави вести мову про формування нових  теоретичних моделей права власності. Наприклад «модель права власності з виділенням права на управління» як підстави поділу права власності на речову складову і право на управління речами. 3. Європейські інтеграційні тенденції створюють специфічний контекст ситуації. Тлумачення ЄСПЛ створюють передумови для зближення національних правових інструментів, стають основою не лише їх формальної уніфікації але й гармонізації

7. Важливе значення має застосування принципу автономності конвенційних понять до тлумачення поняття «власність» в ст.1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. До її базових положень, що мають аналізуватись в контексті тлумачення цього поняття належать наступні: а) метод автономного тлумачення  викликаний необхідністю формулювання конвенційних понять, виходячи з загальних принципів та цілей Конвенції, що наближує його до методу цільового (телеологічного) тлумачення; б) автономність понять  має чітко визначену природу, що не дозволяє проводити прямі аналогії із повсякденним значенням терміну автономності. Суд наголошує, що автономність конвенційних понять це такий спосіб тлумачення, який не дозволяє державам давати такі визначення в національному законодавстві, що відповідають інтересам виключно держави і порушують баланс публічних та приватних інтересів; в) автономність  конвенційних понять означає не вимогу уніфікації національного законодавства, а вимогу застосовувати єдині правила та принципи їх тлумачення – саме цим забезпечується існування єдиного європейського стандарту захисту права власності.

8. Неподільність прав людини в контексті автономного тлумачення поняття «майно» дозволяє Суду звертатись до  проблеми захисту соціальних та економічних прав людини. Право власності забезпечує  життя гідне людини, відповідно повага до фундаментальних прав людини передбачає повагу до власності. Підсилення захисту майнових прав забезпечує «проникнення конвенційних механізмів захисту прав до сфери соціально-економічних прав». ЄСПЛ вважає, що між сферою соціальних, економічних прав та сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь абсолютної межі. Таке тлумачення  створює підстави для суттєвого розширення змісту поняття власність, яке не обмежується володінням лише матеріальними об’єктами (майном), а включає і деякі інші права або інтереси (наприклад, право на отримання відшкодування на підставі судового рішення, клієнтура, право користування ліценціями чи дозволами, тощо). Особливе значення має позиція Суду стосовно віднесення до власності деяких видів соціальних виплат.

 9. Оцінка обґрунтованості втручання ЄСПЛ для захисту права на вільне володіння власністю відбувається в межах певного алгоритму, відповідно до якого має бути оцінене: а) чи належить об’єкт правового захисту до майна  в розумінні ст. 1 Протоколу 1; б) види втручання, виділені в самій конвенційній нормі; в) наявність легітимної мети з огляду на суспільні (загальні) інтереси; г) пропорційність такого втручання та наявність справедливого балансу між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи: д) відповідність такого втручання  критерію правової визначеності або законності (це питання має ставитись в першу чергу, бо за відсутності законних підстав для такого втручання воно не може бути таким, що відповідає вимогам статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ.

10. Імплементація міжнародно-правових норм про права людини, в українське законодавство є складною процедурою, яка потребує спеціального доктринального осмислення. Прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» допомогло визначити підстави та порядок застосування судами України його рішень та практики. Проте Закон не усунув найбільш складних питань, пов’язаних з визначенням місця міжнародних договорів України у правовій системі України, із співвідношення норм ЄКПЛ з нормами універсальних договорів про права людини, які «залишаються» частиною українського законодавства. Закон не надає чіткої відповіді на цілу низку правових питань, застосовуючи, очевидно, загальний підхід – закон не може регулювати особливості застосування судами судової практики, він може лише легалізувати саму можливість застосування. Таким чином саме українські суди повинні виробити підходи до застосування рішень ЄСПЛ.

11. В Україні активно формується практика національної імплементації ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ та основоположних свобод через формування відповідної судової практики, що ґрунтується на використанні «прецедентів» ЄСПЛ. Аналіз процесуальних актів українських судів загальної юрисдикції  свідчить, що така практика поки не є системною, механізм звернення залишається невідпрацьованим, в окремих випадках без чіткого розуміння причин такого посилання, суди застосовують різні схеми апелювання до таких «прецедентів». 1. Українські суди зверталися до принципів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 2. Українські суди зверталися до витлумаченої ЄСПЛ ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. 3. Українські суди можуть робити текстуальне посилання на рішення ЄСПЛ та вказують його назву. 4. Українські суди самостійно тлумачать норми ст. 1 Протоколу 1 до ЄСПЛ і тим створюють власне праворозуміння Конвенції. 5. Існують приклади так би мовити «ритуальних» звернень судів до тексту ст.1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, коли таке звернення є зайвим. Поліпшенню ситуації сприяло б, на нашу думку, висловлення позиції Верховним Судом України у відповідній Постанові Пленуму.

12. «Українські» справи у практиці Європейського суду з прав людини відображають не стільки специфіку України, скільки спільні для постсоціалістичних країн проблеми, що виникали внаслідок неефективності  судового захисту майнових прав. В значній мірі під впливом цієї практики позиція Суду зазнала суттєвих трансформацій. Зокрема, це стосувалось перегляду обмежень передбачених ст.35 Конвенції, згідно з якими заявник може звернутись до Суду лише після вичерпання національних засобів захисту; визначення суб’єктності відповідальності держави за порушення права власності на основі принципу ratione регsоnае; оцінки балансу інтересів держави та особи, що мало принципове значення для визначення  правомірності обмежень права власності; проблеми позитивних зобов’язань держави (справи Совтрансавто Холдинг проти України від 25.07.2002 р.; Новоселицький проти  України від 11.03.2003 р.).