МОДЕРНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ РОЗГЛЯДУ КОРПОРАТИВНИХ СПОРІВ Автореферат

Розділ 1. «Поняття та сутність корпоративних відносин і корпоративних спорів» складається з двох підрозділів, у яких досліджено поняття корпоративних відносин та розкривається сутність корпоративних спорів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та сутність корпоративних відносин» проаналізовано нормативно-правові акти та наукові роботи, в яких розкривається зміст корпоративних відносин та корпоративних прав. При цьому автор не погоджується з думками щодо віднесення корпоративних прав до складу об’єктів цивільних прав, а також щодо належності корпоративних прав до такого всеохоплюючого об’єкта цивільних прав, як майно – сукупності майнових прав і обов’язків. Саме організаційна складова у структурі корпоративних прав дає підстави стверджувати про більш широку, порівняно з майновою, природу корпоративних прав.

Корпоративні відносини розуміють як комплексні – майнові та пов’язані з ними немайнові (організаційні) – відносини. Вони складаються між учасниками об’єднання (акціонерами) і відокремленим від акціонерів апаратом управління (менеджментом), а також між менеджментом та іншими зацікавленими особами такого об’єднання (працівниками, партнерами, державними органами та ін.). Корпоративні відносини всередині об’єднання називаються внутрішньокорпоративними. Автор вважає, що існуюча у юридичній літературі думка про те, що для виявлення правової природи будь-якого правовідношення слід дослідити сферу його існування та суб’єктний склад, щодо корпоративних відносин є не зовсім правильною. По-перше, визначаючи сферу існування того чи іншого правовідношення, дослідник відразу ж автоматично говорить і про його правову природу. По-друге, стосовно корпоративних (акціонерних) відносин ознака суб’єктного складу взагалі не працює. У зв’язку з відмовою законодавця від суб’єктного критерію мова йде про виключну підвідомчість корпоративних спорів господарським судам, а отже, весь «тягар» розмежування перекладається на предметний критерій. Дослідження сутності корпоративних правовідносин, їхньої юридичної природи дозволяє зробити висновок, що зазначені відносини за своєю природою є господарськими відносинами, становлять їхню систему, яка, по-перше, охоплює взаємопов’язані і взаємозумовлені організаційно- та майново-господарські відносини у їхній взаємозумовленості і пов’язаності, що існують у нерозривній єдності. По-друге, в силу своєї системності, взаємопов’язаності і взаємозумовленості корпоративні відносини не можуть бути предметом регулювання різних галузей права – цивільного і господарського, а тому мають регулюватися господарським законодавством (передусім ГКУ), підгалуззю якого є корпоративне законодавство. Корпоративні правовідносини співвідносяться з господарськими правовідносинами як особливе і загальне. Корпоративні відносини слід класифікувати як спеціальні (особливі) господарсько-правові відносини. Виходячи з зазначеного, слід, по-третє, викласти частину 4 ст. 3 ГКУ у такій редакції: «Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, корпоративні, організаційно-господарські та внутрішні організаційно-господарські відносини».

Для з’ясування природи корпоративних спорів необхідно простежити процес становлення самої корпорації. Корпорація – це насамперед приватне підприємницьке об’єднання, причому об’єднання, що досягло вищої форми свого розвитку. Розглядаючи генезис підприємницьких об’єднань від простих до складних, можна виявити наявність єдиної мети (загального інтересу). З ускладненням економічних, управлінських відносин в об’єднанні за збереження єдиного загального інтересу все більшою мірою починають проявлятися інтереси окремих учасників об’єднання, які можуть не збігатися з інтересами самого об’єднання, а іноді і суперечити їм. У результаті цього має місце конфлікт інтересів між учасниками об’єднання, з одного боку, та між ними і відокремленими органами управління – з іншого. По-друге, посилюється майнова відокремленість об’єднання, яка на різних етапах його розвитку проявляється в тій чи іншій формі. Це призводить до того, що в міру розвитку підприємницького об’єднання загальні інтереси його учасників переходять в особисті справи об’єднання, що відрізняються від інтересів його учасників; загальна відповідальність учасників за зобов’язаннями об’єднання також переходить в особисту відповідальність об’єднання за своїми зобов’язаннями. Нарешті, у міру розвитку підприємницького об’єднання інтереси спеціальних органів управління його справами відокремлюються від інтересів його учасників. У результаті реалізації в рамках корпоративних відносин (результату компромісу інтересів об’єднання, його учасників і менеджменту), що регулюються корпоративним правом, різних інтересів різних груп учасників об’єднання окремі інтереси їхніх носіїв можуть виходити зі стану компромісу і входити у суперечність між собою, що призводить до виникнення корпоративних конфліктів (корпоративних спорів).

У підрозділі 1.2. «Корпоративні спори» зазначається, що, досліджуючи ознаки корпоративного спору, необхідно виходити з ознак, притаманних будь-якому правовому спору. При цьому дисертант приєднується до висловленої у літературі думки про те, що ознаками корпоративного спору є наявність матеріальних правовідносин, суб’єктивного інтересу та суб’єктивного права одночасно. Аргументовано, що численність суб’єктів корпоративних відносин, наявність у них не лише відмінних, а й спільних інтересів, що взаємодіють між собою, свідчить про певну систему інтересів, яка віддзеркалює зв’язки та залежності між ними (певну структуру інтересів). Ця система передбачає наявність стрижня, який забезпечує її функціонування як єдиного цілого. Таким стрижнем є загальнокорпоративний інтерес (інтереси).

Господарське товариство – це складна соціальна система з багатьма елементами, підсистемами. Однією з системоутворюючих є підсистема інтересів. Носіями останніх є не лише учасники (безпосередні та опосередковані) самої системи господарського товариства із притаманними їм різними рольовими функціями (засновники, учасники, акціонери, посадові особи, наймані працівники, облігаціонери), а й учасники (представники), елементи, системи і підсистеми оточуючого товариство середовища (кредитори, контрагенти, споживачі, органи господарського управління та контролю, державно організоване суспільство і навіть міжнародна економічна система). Конфлікти в господарському товаристві, як і в будь-якій соціальній системі, – звичайне явище, що може не лише спонукати до вдосконалення діяльності товариства (якщо їх вчасно виявляти, аналізувати та вживати відповідних заходів щодо усунення причин негараздів), але й вплинути деструктивно на систему товариства, його зв’язки з оточуючим середовищем (у разі незастосування попереджувальних та дестабілізуючих конфлікти заходів).

Конфлікти можуть виникати між учасниками різних правовідносин – трудових, цивільних, процесуальних, господарських та ін. Нерідко вони виникають поза правовою сферою, але набувають юридичного забарвлення в результаті застосування правових механізмів їхнього розв’язання. Юридизація неправових конфліктів правознавцями розглядається навіть як гарантія їхнього цивілізованого (без застосування сили, обману тощо) розв’язання.

Саме те, що особливістю конфлікту інтересів, які призводять до корпоративних спорів, є те, що суперечливість цих інтересів містить одночасно і їхню єдність, наявність загальнокорпоративного інтересу, і відрізняє корпоративні спори від інших господарських спорів. Ось чому метою розв’язання спорів слід вважати не «виграш справи», а досягнення згоди між сторонами конфлікту. Очевидно, що найбільш адекватною природі корпоративних відносин є арбітражна форма вирішення корпоративних спорів.

У Розділі 2. «Правова база розгляду корпоративних спорів як важлива складова його господарсько-процесуального механізму» автор, виходячи з аналізу поняття та основних елементів механізму правового регулювання, розглядає господарсько-процесуальний механізм вирішення корпоративних спорів. Цю категорію можна розглядати у широкому й у вузькому значеннях. У широкому значенні господарсько-процесуальний механізм охоплює техніко-організаційні, організаційно-правові, етичні та інші засоби врегулювання, запобігання конфлікту інтересів, а також вирішення й попередження корпоративних спорів. У вузькому значенні до складу господарсько-процесуального механізму розгляду корпоративних спорів доцільно включати правову базу цього розгляду (нормативно-правові акти, що регулюють корпоративні правовідносини, Рішення Конституційного Суду України, правові позиції, роз’яснення, рекомендації ВСУ, ВГСУ, їхніх Пленумів, що стосуються корпоративних спорів) та організаційні форми, методи їхнього розгляду, найбільш адекватні особливостям корпоративних спорів (арбітражні методи, мирові угоди, медіація, сучасні інформаційні технології, проведення відеоконференцій тощо). Аналіз правових джерел господарсько-процесуального механізму розгляду корпоративних спорів як важливої його складової та аналіз практики вирішення цих спорів засвідчив, що ці джерела можуть бути систематизовані за наявними проблемами у їхньому вирішенні та структурою корпоративних спорів. До таких проблем віднесено наявність прогалин у регламентації порядку створення, функціонування господарського товариства та управління ним, суперечливість роз’яснень, рекомендацій, листів вищих судів, застосування господарськими судами способів захисту прав, не передбачених законом тощо. Щодо структури корпоративних спорів, то розрізняють: спори щодо визнання недійсними установчих документів господарського товариства, а також щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства; спори, пов’язані з порушенням порядку скликання загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства; спори, пов’язані з визначенням кворуму на загальних зборах учасників (акціонерів) господарського товариства; спори, пов’язані з виходом, виключенням учасника з господарського товариства, вступом правонаступника учасника до господарського товариства; спори щодо компетенції, обрання та відкликання наглядової ради (правління) товариства, визнання рішень наглядової ради (правління) недійсними; спори, пов’язані зі зміною статутного капіталу товариства; спори щодо порядку нарахування та виплати дивідендів учасникам (акціонерам) господарського товариства; спори щодо визнання рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства недійсними. Щодо прогалин у регламентації порядку створення, функціонування господарського товариства та управління ним, то нагальною є необхідність прийняття закону про товариства з обмеженою відповідальністю, в якому потрібно детально врегулювати питання створення, діяльності, управління та його припинення. Зокрема, чіткої регламентації потребують питання скликання, проведення та компетенції органів управління товариств. Необхідно також законодавчо чітко визначити можливість та підстави визнання рішень органів управління товариств недійсними. Врегулювання у зазначених законах потребують також процедури обрання та відкликання посадових осіб товариства.

Розділ 3. «Шляхи модернізації господарсько-процесуального механізму розгляду корпоративних спорів» складається із трьох підрозділів, у яких аналізуються досудове та арбітражне провадження, медіація як спосіб вирішення корпоративних спорів та висвітлюється закордонний досвід розгляду корпоративних спорів.

У підрозділі 3.1. «Досудове та арбітражне провадження» зазначається, що саме наявність загальнокорпоративного інтересу у корпоративних спорах є їхньою особливістю. Це і зумовлює необхідність застосування досудової та арбітражної форми вирішення корпоративних спорів, яка, як відомо, також налаштована саме на пошук консенсусу між сторонами спору.

Щодо переваг досудової форми вирішення корпоративних спорів, ухвалення компромісного рішення, то це уникнення судових витрат, скорочення строків вирішення конфліктів, швидше розв’язання проблеми, полегшення виконання зобов’язання (досягнення угоди забезпечує добровільне її виконання), збереження нормальних відносин між сторонами конфлікту, можливість подальшої співпраці, що вигідна для обох сторін спору як тепер, так і в майбутньому, а також збереження ділової репутації господарського товариства, що важливо, скажімо, для уникнення коливань вартості акцій, зменшення спрямованості інвестиційних фінансових потоків тощо. Визнання досудового порядку вирішення господарських спорів не суперечить чинному законодавству і не порушує прав суб’єктів господарювання. Тому практику позасудового врегулювання спорів, особливо корпоративних, шляхом заявлених претензій доцільно зберегти і розвивати, передбачивши такий порядок вирішення корпоративних спорів під час розробки статутних документів, локальних актів щодо створення та функціонування товариства, укладення господарських та інших договорів. Мирова угода, яка може бути судовою або позасудовою, є договором, у силу якого контрагенти зобов’язуються до взаємних поступок через ухвалення компромісного рішення. У випадку укладення сторонами мирової угоди, як правильно зазначається у літературі, відбувається «зміщення» конфлікту, тобто перенесення його за межі державної влади (віддалення від сфери загального консенсусу) у непублічну сферу. Однією з проблем у науці господарсько-процесуального права є питання щодо затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами протягом апеляційного провадження. У цивільному процесі передбачено можливість укладання мирової угоди як на стадії апеляційного, так і на стадії касаційного провадження (статті 306, 334 ЦПК України). У ГПК України чітко не визначено стадій судового процесу, на яких таке право сторін може бути реалізоване, при цьому у разі укладання мирової угоди на стадії апеляційного розгляду справи суд апеляційної інстанції, діючи у межах своїх повноважень, під час затвердження мирової угоди скасовує законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції та припиняє провадження у справі, тоді як у ст. 104 ГПК України такої підстави скасування судового рішення, як укладання сторонами мирової угоди, не передбачено. Підкреслюється, що така прогалина в нормах ГПК України значно звужує можливість реалізації прав сторін на припинення спору й укладення мирової угоди та породжує неоднакову судову практику. Тому процедура укладення мирової угоди в господарському процесі має бути процесуально вдосконалена шляхом внесення відповідних змін до ГПК України, якими мають бути закріплені права сторін на укладання таких угод під час апеляційного та касаційного провадження, права суду на затвердження такої угоди, що дозволить сторонам у спорі повною мірою реалізувати свої права та сприятиме однаковому застосуванню процесуального законодавства господарськими судами України різних інстанцій. Мирова угода – це завжди компроміс між конфліктуючими позиціями. Відсутність належної регламентації мирової угоди у господарсько-процесуальному законодавстві зумовлює трактування її як особливого виду цивільно-правової угоди, що укладається у ході господарського процесу під тиском певних обставин. З метою оцінки документів або інших доказів, де потрібні спеціальні знання та проведення експертизи, сторони можуть домовитися про звернення до інституту рекомендаційного арбітражу. Його рішення, як і результати експертизи, є лише одним із доказів, хоча й високого рівня достовірності, але ці рішення мають лише рекомендаційний характер. Є підстави вважати, що запровадження інституту мирової угоди та рекомендаційного арбітражу для розгляду спорів, що випливають із корпоративних відносин, сприятиме прискоренню (за рахунок їхнього своєчасного і компетентного вирішення) економічного обігу, посиленню юридичного захисту корпоративних прав, наближенню України до стандартів демократичної правової держави.

У підрозділі 3.2. «Медіація як спосіб вирішення корпоративних спорів» зазначено, що альтернативні методи у судочинстві – це мирні способи у вирішенні спору. Одним із таких методів є вирішення спору за взаємною згодою сторін, за допомогою арбітражного розгляду із залученням медіаторів. Світовий досвід свідчить про визнання медіації як одного з цивілізованих методів вирішення корпоративних конфліктів. За загальноприйнятим визначенням медіація – це сприяння третьої сторони двом (або більше) іншим у пошуках компромісної угоди в конфліктній ситуації. Головними принципами, які становлять основу посередництва (медіації), є нейтральність посередника та самовизначення сторін: сторони самі мають знайти взаємоприйнятний варіант вирішення конфлікту або суперечки. Цим завдання медіатора відрізняється від ролі судді, зобов’язаного винести рішення, яке вирішить конфліктну ситуацію. Обрані тактики і техніки врегулювання конфліктів залежать від конкретної ситуації та компетентності медіатора. Щодо процедурного провадження, то медіація складається з декількох етапів – підготовчого етапу, вступного слова медіатора, розповідей сторін, пошуку шляхів розв’язання конфлікту, укладення та підписання угоди. Аналіз певного досвіду застосування процедури медіації саме в системі господарських судів, накопиченого у країнах колишнього СРСР, зокрема практики щодо розв’язання комерційних спорів із використанням процедури медіації в Росії, в системі господарських судів Білорусі, свідчить про ефективність застосування медіації у вирішенні господарських спорів. Чинне законодавство і судова система мають забезпечувати також і функціонування альтернативних методів вирішення корпоративних конфліктів. З цією метою пропонується внести у чинне процесуальне законодавство положення про те, що Господарський суд має вживати заходи для примирення сторін, з’ясовувати, чи не бажають сторони передати спір на розгляд рекомендаційного арбітражу, та сприяти їм першочергово у врегулюванні спору через досягнення угоди, шляхом застосування медіації. Також слід вказати, що сторони можуть урегулювати спір шляхом укладення мирової угоди на будь-якій стадії судового процесу і під час виконання судового рішення.

У підрозділі 3.3. «Закордонний досвід розгляду корпоративних спорів» викладено результати узагальнення досвіду Франції, Німеччини та інших країн Євросоюзу, США, Канади щодо розгляду корпоративних спорів. Аналіз зарубіжного законодавства, що регламентує порядок такого розгляду, у тому числі спорів, пов’язаних із управлінням господарськими (акціонерними) товариствами, свідчить, що окремі правила вирішення цих спорів в Україні відповідають світовій практиці. Водночас відповідна практика правового урегулювання розгляду цих спорів в Україні свідчить і про те, що воно недостатньо адаптоване до відповідних європейських стандартів. Враховуючи те, що правова база розгляду корпоративних спорів є важливою складовою його господарсько-процесуального механізму, слід здійснювати вдосконалення правового регулювання процесу розгляду корпоративних спорів шляхом спрямування його на врахування закордонного досвіду. Критеріями господарсько-процесуального механізму розгляду корпоративних спорів могли б виступати Принципи корпоративного управління, схвалені Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР): захист прав акціонерів (система корпоративного управління повинна захищати права власників акцій); однакове ставлення до всіх акціонерів (система корпоративного управління повинна забезпечувати однакове ставлення до всіх власників акцій, включаючи дрібних та іноземних акціонерів); забезпечення права зацікавлених осіб щодо участі в управлінні корпорацією (система корпоративного управління повинна визнавати встановлені законом права заінтересованих осіб і заохочувати активну співпрацю між компанією і всіма заінтересованими особами з метою примноження суспільного багатства, створення нових робочих місць, досягнення фінансової стабільності корпоративного сектора); забезпечення прозорості діяльності (система корпоративного управління повинна забезпечувати своєчасне розкриття достовірної інформації про всі суттєві аспекти функціонування корпорації, включаючи відомості про фінансовий стан, результати діяльності, склад власників і структуру управління). Крім того, це зазначений у Принципах ОЕСР мінімум необхідних акціонеру прав: на надійну реєстрацію власності на акції; передачу або переведення акцій; своєчасне або регулярне отримання необхідної інформації про товариство; участь у загальних зборах акціонерів і голосування на цих зборах; вибори і звільнення членів наглядової ради; отримання частини прибутку корпорації. Зазначено, що чинне корпоративне законодавство України не повною мірою відповідає цим вимогам. Так, зокрема, у законодавстві відсутнє чітке визначення відповідальності Суб’єкта розкриття інформації (емітента цінних паперів) за її нерозміщення, розміщення не в повному обсязі інформації та/або розміщення недостовірної інформації у загальнодоступній інформаційній базі даних Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Це значною мірою знижує надійність юридичного захисту прав майбутніх інвесторів (акціонерів). Тому вдосконалення правової бази розгляду корпоративних спорів (реформування корпоративного та господарського процесуального законодавства) є важливою складовою модернізації його господарсько-процесуального механізму.