Мовчан Р.О. Кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено загальну характеристику основних напрямів дослідження, їх зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання дослідження, сформульовано основні теоретичні положення дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.

Розділ 1 «Історичні та соціальні передумови встановлення кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. «Історичний досвід регламентації відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» присвячений аналізові розвитку відповідальності за порушення прав на землю, починаючи з часів зародження державності на території України і закінчуючи сьогоденням. Аналізуються питання відповідальності за порушення прав на землю за Руською Правдою, Судебниками 1497, 1550 рр., Литовськими Статутами 1529, 1566, 1588 рр., Соборним Уложенням 1649 р.,  «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., Зібранням малоросійських прав 1807 р., Уложенням про покарання кримінальні й виправні 1845 р., Статутом про покарання, які накладаються мировими суддями, 1864 р., Уголовним уложенням 1903 р., законодавством української держави 1917-1920 рр., Кримінальними кодексами 1922, 1927, 1960 років.

Автором зроблено висновок, що відповідальність за порушення прав на землю має глибоке історичне коріння, веде свій початок з перших етапів розвитку української державності та нерозривно з нею пов’язана. На підставі аналізу відповідних нормативно-правових актів дисертант приходить до висновку, що за своєю сутністю таке діяння, як самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво на них, спрямоване насамперед проти відносин власності. Розміщення ж норми про кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво серед злочинів проти встановленого порядку управління в КК УРСР 1960 р. пояснювалося монополізацією з боку радянської держави прав на землю.

Підрозділ 1.2. «Соціальна обумовленість криміналізації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» присвячений дослідженню підстав, приводів та принципів криміналізації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва.

Автор приходить до висновку, що встановлення кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво є соціально обумовленим кроком законодавця, який відповідає історичним, нормативно-правовим, міжнародним та кримінологічним чинникам криміналізації.

Дослідником вказується, що визнання у 2007 р. злочинними таких діянь, як самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво на них, було викликано об’єктивною необхідністю встановлення кримінально-правового захисту права на землю від злочинних посягань, які в останні два роки перед встановленням кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво набули масового характеру та відбувалися фактично безкарно, незважаючи на розмір збитків, завданих вказаними діями.

При криміналізації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва були дотримані головні принципи криміналізації, хоча здобувач констатує, що такі принципи, як принцип можливості здійснення процесуального переслідування, принцип визначеності та єдності термінології, все ж були частково порушені.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика складу злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» дисертантом аналізуються загальне вчення про об’єкт злочину, родовий об’єкт злочинів проти власності, безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України, предмет розглядуваного злочину.

Зважаючи на вагомі зміни у земельних відносинах, які сталися в нашій державі після проголошення незалежності, спираючись на дослідження історичного досвіду регламентації відповідальності за порушення прав на землю, міжнародний досвід боротьби з порушенням прав на землю, автор приходить до висновку про правильність знаходження норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво на них, саме в розділі VІ Особливої частини КК України «Злочини проти власності».

Проаналізувавши погляди криміналістів щодо родового об’єкта злочинів проти власності, думки вчених у галузі цивільного права стосовно поняття власності, дисертант під родовим об’єктом злочинів проти власності пропонує розуміти врегульовані законом суспільні відносини власності як економічної категорії, яка забезпечує власникові або законному володільцеві можливість використовувати майно на власний розсуд і у своїх інтересах, і які виникають з приводу права власності як сукупності володіння, користування та розпорядження майном, або ж інших речових чи зобов’язальних прав, передбачених законодавством.

Основний безпосередній об’єкт самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва здобувачем пропонується визначити як суспільні відносини власності на землю, які забезпечують власникові можливість володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою, а землекористувачеві – можливість використовувати земельну ділянку на власний розсуд та у своїх інтересах. Автором аргументується, що управлінські земельні відносини є додатковим обов’язковим об’єктом злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України, а суспільні відносини, які охороняють встановлений порядок будівництва будівель чи споруд на земельній ділянці, є додатковим обов’язковим об’єктом злочинів, передбачених ч. 3 та ч. 4 ст. 197-1 КК України.

Дисертант обґрунтовує, що предметом злочину, передбаченого ч. 1 (ч. 2) ст. 197-1 КК України, є земельні ділянки як найбільш деталізовані частини різних категорій земель. З позицій конкретних земельних відносин вони виступають об’єктами, на які спрямовується інтерес відповідної фізичної та юридичної особи і стосовно яких встановлюється їх земельна правосуб’єктність і оформляється відповідний юридичний титул – право власності чи використання. Предметом злочину, передбаченого ч. 3 (ч. 4) ст. 197-1 КК України, слід визнавати будівлі та споруди.

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» аналізуються зовнішні ознаки злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України.

Об’єктивна сторона злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 3 ст. 197-1 КК України, характеризується наявністю трьох обов’язкових ознак – дією, суспільно небезпечними наслідками та причинним зв’язком. Для злочинів, передбачених іншими частинами ст. 197-1 КК України, настання суспільно небезпечних наслідків не є обов’язковим, а для наявності складу злочину достатньо лише вчинення дії – самовільного зайняття земельної ділянки або самовільного будівництва.

Проаналізувавши нове визначення самовільного зайняття земельної ділянки, автор приходить до висновку, що, незважаючи на очевидні позитивні зміни, і нова дефініція самовільного зайняття земельної ділянки не позбавлена суттєвих змістовних недоліків. З метою усунення недоліків законодавчої дефініції висувається власне визначення самовільного зайняття земельної ділянки, відповідно до якого під самовільним зайняттям земельної ділянки пропонується розуміти будь-які дії особи, які свідчать про заволодіння та/або користування земельною ділянкою за відсутності прийнятого відповідно до законодавства рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або державного органу приватизації про передачу у власність чи надання у користування земельної ділянки, або правочину, яким засвідчується перехід прав на земельну ділянку від попереднього власника чи землекористувача до особи, котра заволодіває земельною ділянкою, а так само за відсутності закону, рішення суду чи інших, передбачених законодавством юридичних фактів, які підтверджують виникнення в особи права власності чи користування земельною ділянкою.

Досліджуючи поняття самочинного будівництва, яке передбачене у ЦК України, здобувач приходить до висновку про недоцільність вказівки у ст. 197-1 КК України на «самовільність» будівництва, оскільки будь-яке будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці є самовільним.

Проаналізувавши спірні випадки кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки, дисертант не погоджується з науковцями, котрі вважають, що заволодіння правом на земельну ділянку шляхом шахрайства чи вимагання з подальшим зайняттям земельної ділянки має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ст. 189 (190) та ст. 197-1 КК України, оскільки самовільне зайняття земельної ділянки лише на певний час вилучає земельну ділянку із володіння і не змінює законного власника, у той час як шахрайство та вимагання спрямовані саме на зміну власника земельної ділянки.

Здобувач наголошує, що самовільне зайняття земельної ділянки – це завжди активні дії. Тому не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки бездіяльність особи, котра не звільнює орендовану земельну ділянку після спливу строку оренди, незвільнення земельної ділянки, вилученої для суспільних потреб тощо.

У підрозділі 2.3. «Суб’єкт самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» проведено аналіз суб’єкта зазначеного злочину.

Дослідником зазначається, що згідно з чинним законодавством суб’єкт самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва є загальним. Дисертант аргументує думку про те, що у випадку вчинення службовою особою дій, передбачених ст. 197-1 КК України, з використанням свого службового становища, її дії потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 197-1 КК України та відповідною нормою, яка передбачає відповідальність за злочин у сфері службової діяльності.

Здобувач доводить, що викладення диспозиції ч. 3 ст. 197-1 КК України відбулося з порушенням принципів криміналізації та правил законодавчої техніки, що може призводити на практиці до неоднакового трактування дій особи та, відповідно, призведе до неправильної кваліфікації. З метою усунення цих недоліків, автором пропонується внесення змін до ч. 3 ст. 197-1 КК України, які б виключили з кола можливих суб’єктів злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України, осіб, котрі не вчиняли самовільне зайняття земельної ділянки.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» автор, на підставі аналізу об’єктивної сторони відповідного злочину, приходить до висновку, що вказаному злочину притаманна вина у формі умислу. Аргументовано положення про те, що злочин, передбачений ч. 1 (ч. 3) ст. 197-1 КК України, може бути вчинений як і з прямим, так і з непрямим умислом. Враховуючи ж ту обставину, що склади злочину, передбачені ч. 2 та ч. 4 ст. 197-1 КК України, за своєю конструкцією є формальними; спираючись на загальнотеоретичні положення науки кримінального права, визначено, що характеризованим злочинам притаманний виключно прямий умисел.

Дисертант відзначає, що для наявності інтелектуального моменту умислу складу злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України, достатнім є усвідомлення винним суспільної небезпеки цього діяння та передбачення настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 1 та ч. 3 ст. 197-1 КК України). Встановлення усвідомлення винною особою протиправності самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва не є обов’язковим.

У підрозділі 2.5. «Кваліфікуючі ознаки самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва» проаналізовано конструювання кваліфікуючих ознак самовільного зайняття земельної ділянки. Спираючись на розроблені наукою кримінального права правила побудови кваліфікуючих ознак, автор робить висновок про те, що конструювання кваліфікуючих ознак самовільного зайняття земельної ділянки відбулося з їх грубим порушенням.

У роботі обґрунтовано положення про те, що оскільки склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 197-1 КК України, є за своєю конструкцією матеріальним, то, враховуючи розроблені кримінально-правовою наукою правила побудови кваліфікуючих ознак, його кваліфікуючі ознаки теж повинні бути сконструйовані як матеріальні склади злочину.

Здобувач погоджується з науковцями, котрі вказують, що основним підходом у конструюванні кримінально-правової норми є наступний порядок: розташування у ч. 1 простого складу злочину, у ч. 2 – кваліфікованого, у ч. 3 і ч. 4 – особливо кваліфікованого. З огляду на це, враховуючи, що суспільна небезпека діяння, передбаченого сьогодні у ч. 3, є нижчою, ніж суспільна небезпека діяння, передбаченого у ч. 2 ст. 197-1 КК України, що й відображено у санкціях, передбачених за вчинення відповідних діянь, дослідник пропонує дії, передбачені сьогодні у ч. 3              ст. 197-1 КК України (враховуючи зміни, запропоновані у попередніх розділах), передбачити у ч. 2 ст. 197-1 КК України із збереженням відповідних санкцій. Відповідно дії, передбачені сьогодні у ч. 2, мають бути передбачені у ч. 3. Такий крок дозволить чітко зрозуміти, що кожне діяння, передбачене у наступній частині, є більш суспільно небезпечним, ніж попереднє.

Вказується на недоцільність передбачення в назві ст. 197-1 КК України поруч із самовільним зайняттям земельної ділянки самовільного будівництва, а також на недоцільність існування кваліфікуючих ознак самовільного будівництва. Натомість дисертантом аргументовано створення ч. 2, яка б передбачала кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки поєднане з будівництвом на цій земельній ділянці. Також здобувачем зазначено необхідність передбачення у ч. 3 ст. 197-1 КК України кваліфікуючих ознак самовільного зайняття земельної ділянки, а у ч. 4 ст. 197-1 КК України – особливо кваліфікуючих ознак самовільного зайняття земельної ділянки, які мають бути доповнені такими ознаками, як самовільне зайняття земельної ділянки особливо цінних земель та організація групових дій, спрямованих на самовільне зайняття земельної ділянки.

Розділ 3 «Застосування заходів кримінально-правового впливу щодо осіб, котрі вчинили самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. «Покарання за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» присвячений аналізу санкцій, передбачених у ст. 197-1 КК України, та практики їх застосування судами України. Проаналізувавши загальне вчення про покарання та санкції, автор констатує недосконалість структури санкцій, передбачених у ст. 197-1 КК України. Зокрема, здобувач критикує конструювання санкції ч. 4 ст. 197-1 КК України, яка є безальтернативною. Також дисертант, розглянувши існуючі погляди криміналістів щодо доцільності передбачення у санкціях за злочини проти власності певних видів покарань, підтримує тих із них, котрі вважають, що основним видом покарання, який має передбачатися за найменш небезпечні злочини проти власності, має бути штраф. Натомість позбавлення волі має передбачатися у санкціях за відповідні злочини проти власності лише у виключних випадках. Враховуючи ці положення, для забезпечення реалізації принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності та оптимізації побудови санкцій, автор пропонує доповнити санкцію ч. 4 ст. 197-1 КК України такими видами покарань як штраф та обмеження волі; з санкції ч. 1 ст. 197-1 КК України пропонує вилучити такий вид покарання як арешт, натомість замінивши його виправними роботами, строком до одного року; у санкцію ч. 2 ст. 197-1 КК України пропонує включити такий вид покарання, як штраф.

Враховуючи відповідні положення Загальної частини КК України автор робить висновок про неможливість передбачення у санкції ст. 197-1 КК України спеціальної конфіскації.

Підрозділ 3.2. «Звільнення від кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» присвячений можливості звільнення винних від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України.

 Аналіз практики застосування судами ст. 197-1 КК України свідчить, що близько 70% винних звільняються від кримінальної відповідальності. Це дає автору підстави стверджувати про недотримання судами такого принципу кримінального права, як невідворотність кримінальної відповідальності. Дослідник наголошує, що неправомірними є рішення судів, які звільняють винних від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки лише на тій підставі, що особа позитивно характеризується за місцем проживання та щиро розкаялася у вчиненому злочині, при цьому навіть не відшкодувавши шкоду, завдану самовільним зайняттям земельної ділянки.

Врахувавши тенденції практики, дисертант вважає доцільним доповнення ст. 197-1 КК України частиною 5, яка буде передбачати спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за чітко встановлених кримінальним законом умов та підстав.