МОВНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ УНР

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету дослідження, сформульовано його завдання, розкрито методи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР як соціолінгвістична проблема” проаналізовано етапи становлення теорії мовної політики в соціолінгвістиці та обґрунтовано набір критеріїв для соціолінгвістичної інтерпретації мовнореформаторської діяльності українських урядів досліджуваного періоду. На основі аналізу лінгвістичної літератури з’ясовано, що становленню теорії мовної політики в межах соціолінгвістики (60–80-і рр. ХХ ст.) передував тривалий період накопичення фактів про вплив екстралінгвальних чинників на мову. До ХХ ст. проблему “мова — суспільство” лінгвісти витлумачували в контексті зв’язку “мова — культура”, “мова — етнос”, визнаючи постулат про соціальну природу мови як засадниче твердження філософського характеру. До наукового дослідження феномена соціального регулювання мовної дійсності мовознавці тієї епохи вдавалися принагідно, вважаючи його за такий, що виходить за межі наукової лінгвістики.  Пильніше зосередитися на мовній політиці мовознавців спонукали бурхливі соціальні зміни, що відбувалися наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Революційні події, внаслідок яких невпізнанно змінилася політична карта Європи, загострили мовні проблеми. Процеси удержавлення української мови спонукали до участі в мовнореформаторських заходах 1917–1920 рр. відомих українських мовознавців В. Ганцова, А. Кримського, О. Курило, І. Огієнка, В. Сімовича, Є. Тимченка та ін. Практична спрямованість тогочасної мовної політики в Україні засвідчена в термінологічному сполученні, що його вживав І. Огієнко на окреслення мовнореформаторських заходів, — “рідномовна політика”, або “наука про рідномовні обов’язки”. Проте участь українських мовознавців у випрацюванні й реалізації засад мовної політики була короткою — вона ввірвалася після поразки Української революції (1917–1920 рр.) зі зміною політичного курсу в СРСР від коренізації до жорсткої централізації. Входження України до складу СРСР зумовило розвиток українського мовознавства в орбіті цього політичного утворення.

У роботі з’ясовано внесок у теорію мовної політики радянських учених М. Яковлєва, Є. Поливанова, Л. Жиркова, М. Поппе, Л. Якубинського та інших, які активно використовували термінологічне сполучення “мовна політика” на означення практики мовного будівництва в 20–30 рр. у СРСР. Обґрунтовано залежність теоретичних висновків у дослідженнях мовної політики В. Авроріна, А. Базієва, І. Білодіда, Ю. Дешерієва, М. Ісаєва, Н. Катагощиної, Л. Нікольського, О. Швейцера, В. Ярцевої та ін. від радянської ідеології та зроблено висновок про можливість нового тлумачення соціолінгвістичних матеріалів попередніх епох.  Порівняльний аналіз особливостей становлення теорії мовної політики у вітчизняному й зарубіжному мовознавстві дав змогу залучити до теоретичних узагальнень досвід західноєвропейських та американських соціолінгвістичних шкіл, представлених іменами Р. Белла, Л.-Ж. Калве, У. Лабова, Е. Хаугена, Ш. Ферґюсона, Дж. Фішмана.

З’ясовано, що в сучасній соціолінгвістиці переважає напрям, згідно з яким мовну політику витлумачують як свідомий вплив суспільства на мову, що має вияв у регулюванні сфер функціонування мов у багатомовному соціумі та в мовнонормалізаторських заходах, спрямованих на графіку й орфографію, термінологію, стилістику певної мови в багатомовному та одномовному соціумах. Таке визначення, однак, не вичерпує всього розмаїття думок про сутність поняття “мовна політика”. Серед причин неоднакового тлумачення терміна варто назвати міждисциплінарний характер поняття, функціональну багатоаспектність мови та мовознавчих досліджень, прагнення мовознавців акцентувати увагу на лінгвістичному оцінно-нормативному аспекті поняття, що зрештою дає підстави розглядати його у сфері прескриптивного напряму у вивченні мови. У сучасній соціолінгвістиці здебільшого розмежовують поняття “мовна політика” та “мовне планування”, обґрунтовуючи детермінований зв’язок корпусного й статусного мовного планування та комплексний характер мовних політик у багатомовному соціумі.

Аналіз лінгвістичної літератури дав змогу уточнити місце проблеми мовної політики в соціолінгвістиці. З огляду на це обґрунтовано, що дослідження мовної політики мають бути спрямовані на: 1) з’ясування механізмів впливу суспільства на мову та теоретичне обґрунтування цих механізмів; 2) прогнозування на експериментальній основі наслідків суспільного впливу на мову; 3) випрацювання практичних заходів розв’язання мовних проблем.  

У роботі проаналізовано методологічні засади досліджень мовної  політики в сучасній соціолінгвістиці. Об’єктивна соціолінгвістична оцінка впливу суспільства на мову ґрунтується на аналізові всіх елементів структури мовної політики, а саме: суб’єктів, що здійснюють мовну політику або активно впливають на її характер; об’єктів, на які спрямовані заходи мовної політики; мовної ситуації як вихідної точки певної мовної політики; мети та завдань мовної політики; інтересів та ідеологічних засад, на яких ґрунтується мовна політика; процедури та засобів реалізації мовної політики. Для лінгвістичної інтерпретації мовнореформаторських заходів істотне значення має поняття “напрями мовної політики”, яке витлумачують як сфери можливого свідомого впливу суспільства на мову та як шляхи впровадження в соціумі мовних змін.

В інтерпретаційних моделях мовних політик важливо враховувати механізми реалізації свідомого впливу суспільства на мову. Адже втілення мовнореформаторських приписів відбувається за посередництва носіїв мови. Тому до понятійного поля мовної політики введено такі компоненти, як суспільна свідомість (ставлення до мовних проблем і мови загалом) та мовна поведінка.

У дисертації проаналізовано критерії, на основі яких здійснюють класифікації сучасних мовних політик. Це дало змогу виділити найістотніші типологічні ознаки поняття “мовна політика”, а саме: загальний тип багатомовності, поширення мови/мов на території, демографічна ситуація, закони про мови, оцінне ставлення до мов (білінгвізм — диглосія) , функції мови в суспільстві та кодифікація мови.

У другому розділі “Статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” проаналізовано напрями й результати мовнореформаторських заходів, спрямованих на утвердження державного статусу української мови.

Аналіз директивних документів українських урядів, матеріалів тогочасної періодики, програмних документів найвпливовіших політичних сил дав змогу зробити висновок, що засади статусної мовної політики досліджуваного періоду розвивалися синхронно з розгортанням революційних подій. Статус української мови впродовж 1917–1920 рр. еволюціонував від офіційного чи офіційно-урядового з аморфним формулюванням “про природне право” для рідної мови до державного з чітким розмежуванням публічної та приватної сфер її використання. Державність української мови витлумачували за того періоду на засадах демократизму та принципах соціальної справедливості, тож політику удержавлення української мови було узгоджено з національною політикою (для Центральної Ради та Директорії УНР — з принципом національно-персональної автономії, для Гетьманату — з принципами відродження української культури та національних традицій).

Опрацювання документальних джерел дало змогу доповнити й систематизувати корпус директивних документів, що становили законодавчу базу процесів удержавлення української мови (загалом 82 документи). Було з’ясовано, що термін “державна мова” стосовно української засвідчений у кількох законах: у законі Центральної Ради “Про запровадження української мови у банківській та торговій сфері” (березень 1918 р.), Статуті Державної Канцелярії та низці “освітніх” законів Гетьманату (травень — листопад 1918 р.), законі Директорії УНР “Про державну мову в Українській Народній Республіці” (січень 1919 р.); його конкретизовано в численних підзаконних актах — постановах, наказах, розпорядженнях, інструкціях тощо. Це уможливлює висновок про наступність та послідовність реалізації стратегічної лінії статусної мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

Обґрунтовано, що основними напрямами статусної мовної політики за досліджуваного періоду були: 1) запровадження української мови як державної в діяльності органів влади та управління, назване “українізацією”, 2) розвиток освіти українською мовою (українізація освіти), 3) впровадження української мови у сферу культури (державна підтримка українськомовної періодики, книговидавництва, театрального та кіномистецтва тощо).

Визначено систему мовнореформаторських заходів, до якої належали (на прикладі діяльності міністерства шляхів Української Держави П. Скоропадського) такі: інформування підлеглих міністерству інституцій про наміри українізувати відомство та інструктування з приводу механізмів реалізації цих намірів —розпорядження “Про заведення діловодства на державній українській мові” (травень 1918 р.), наказ “Про надсилку всіма інституціями Міністерства Шляхів листувань на українській мові” (липень 1918 р.); розгортання мережі державних курсів української мови для працівників відомства — наказ “Про заснування на залізницях курсів по українознавству” (травень — червень 1918 р.), “Програм навчання української мови і діловодства на шляхах України” (травень — червень 1918 р.), обіжник “Про упорядкування курсів Української мови” (серпень 1918 р.); впровадження української термінології — накази “Про утворення Термінольогічної Комісії” та “Про утворення Термінольогічного Збірника Міністерства Шляхів” (липень 1918 р.), постанова “Про асигнування 27.999 карбованців на утримання істнуючої при Міністерстві Шляхів Термінольогічної Комісії та на видання матеріалів цієї комісії” (листопад 1918 р.); створення офіційного українськомовного періодичного видання — “Часопис Міністерства Шляхів”.

Обґрунтовано, що досягненням трьох українських урядів в українізації освіти було утвердження в цій сфері української мови (початкова та середня школа), легалізація її як мови вищої школи та науки. Варто наголосити, що справі українізації освіти присвячено найбільше директивних документів, які стосуються мовної політики. З-поміж них найвищу юридичну силу мали закони “Про шкільне управління” (грудень 1917 р.), “Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах” (серпень 1918 р.), “Про асигнування Міністерству Освіти на курси українознавства для вчителів по всій Україні 2 184 790 карб.” (липень 1918 р.), “Про право писання та оборони дисертацій на вчені ступені в усіх вищих школах України українською мовою” (вересень 1918 р.), “Про заснування в усіх вищих школах Української Народньої Республіки лєктури української мови” (лютий 1919 р.).

Практичним результатом упровадження української мови в систему освіти стала поява різноманітної науково-методичної літератури, присвяченої вивченню української мови. Аналіз тогочасних підручників з української мови дав підстави витлумачувати їх як один з інструментів реалізації мовнореформаторської стратегії. Активна праця І. Огієнка, Є. Тимченка, В. Сімовича, О. Курило та ін. в царині української лінгводидактики була зумовлена завданнями тогочасного мовного реформування. Засади мовної політики автори підручників враховували і в змісті теоретичної частини, і в методичних приписах, і в текстовому наповненні. Основні принципи навчання мови вони вбачали в науковості та демократизмі. У тогочасних підручниках апробовано перший правописний кодекс, ухвалений у травні 1918 р. — “Найголовніші правила українського правопису”.

Цілеспрямована статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР зумовила поширення української мови у сфері культури. Це активізувало зв’язки мови як коду, мовлення та зовнішніх щодо мови характеристик мовної ситуації у структурі мовної поведінки особистості. Впровадженням української мови в культурне життя опікувалися не лише урядові структури, а й громадські організації. Ініціатива багатьох урядових рішень належала, приміром, Всеукраїнській учительській спілці (за часів Центральної Ради — закон “Про управління освітою”, засади розбудови національної школи, рішення про організацію курсів українознавства для вчителів тощо), Товариству “Просвіта” ім. Т. Шевченка (за часів Гетьманату — розроблення законопроекту “Про державну мову”).

З’ясовано роль, яку відіграла в тогочасній мовній політиці періодична преса. Як об’єкт мовної політики вона виступала в ситуаціях, коли державна влада опікувалася створенням нових видань, протегуючи їм та асигнуючи кошти на друк (28 видань мали за того періоду статус офіційних), а також у ситуаціях вибору мови для офіційних видань. Як суб’єкт мовної політики преса не лише реалізовувала цілі мовного реформування, а й ініціювала їх у межах планування статусу (впливаючи на громадську думку та уособлюючи її) та корпусу (стимулюючи внутрішній розвиток мови, посилюючи її стильову диференціацію, сприяючи процесам нормалізації та кодифікації правопису).

Дієвим заходом реалізації мовної політики періоду 1917–1920 рр. було сприяння українському книговидавництву. Участь держави в розвиткові книговидавничої справи за часів Центральної Ради засвідчена ініціативою створення в Міністерстві освіти Видавничого відділу, що повинен був опікуватися виданням українських підручників та інших книжок на потреби школи. Крім того, у Видавничому відділі Міністерства освіти планували створити Центральне інформаційне бюро для збирання даних про всі книжки, які видаються на теренах України. За періоду Гетьманату було схвалено закон, що скасовував мито на українські книги, ноти і мапи, видані за кордоном. Було також створено Державне книжкове видавництво. Його статут передбачав друкування книжок тільки українською мовою. Прагнув контролювати книговидавничу справу й уряд Директорії, який схвалив постанову “Про регістрацію й передачу в роспорядження Управління Преси й Інформації друкарських підприємств і засобів друкарської техніки”. Щоб підтримати в складних економічних умовах українськомовні видання, у січні  1919 р. було засновано Українську книжкову палату — орган державної реєстрації друкованих видань.

Актуальним завданням мовної політики досліджуваного періоду було поширення української мови в міському середовищі. Законодавчу базу цього напряму становили кілька розпоряджень, законопроектів про діяльність українських театральних труп, народних хорів, національного кінематографу та кінолабораторії, розвиток театральної та музичної освіти. У законопроектах “Про українські написи на кінематографічних фільмах”, “Про заснування в м. Києві культурного кінотеатру та кінолабораторії”, підготовлених Театральним відділом Міністерства освіти та мистецтва в уряді Гетьманату, наголошено, що нагальним завданням у справі впровадження української мови як державної є її пропаганда в народних масах. Популяризації української мови сприяла також ініційована Музичним відділом того самого відомства кампанія збирання зразків української уснопоетичної творчості. Особливу увагу відділ приділяв записові українських церковних пісень, оскільки гармонізацію відношень “мова — церква” витлумачували як одне з найважливіших завдань тогочасної мовної політики.

Зроблено висновок про пріоритетність у мовнореформаторських процесах доби статусних заходів, а також проаналізовано причини, що перешкоджали втіленню статусної мовної політики.

У третьому розділі “Корпусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” визначено роль корпусних заходів у мовнореформаторській стратегії того періоду. Обґрунтовано, що зміна статусу української мови за періоду Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР загострила такі корпусні проблеми, як невипрацюваність правописних норм та відсутність єдиного правопису, несформованість терміносистем, довільність слововживання, нечіткість стилістичної диференціації мови. Впровадження української мови в систему освіти як мови викладання і як навчальної дисципліни ускладнювалося через недостатнє теоретичне розроблення основних галузей наукового мовознавства та брак методичної літератури. Усе це в комплексі й становило сутність тогочасного оцінного ставлення до мови.

Найбільшу гостроту мала проблема внормування правопису. Відсутність кодифікованого правопису на момент проголошення незалежності УНР (січень 1918 р.) витлумачували передусім як політичну проблему. Свідченням того, що правописні питання потрапили до кола державних інтересів, стало рішення Міністерства освіти про створення Правописної комісії і схвалення нею в травні 1918 р. “Найголовніших правил українського правопису” — першого правописного кодексу, який, однак, сили закону не набув, а мав рекомендаційний характер, оскільки не розв’язаною в ньому лишалася проблема узгодження східноукраїнської та західноукраїнської правописних традицій. Кодифікаційним процесам тих років перешкоджали умови політичного життя. Водночас мотиваційний аспект у мовній поведінці українців мав позитивне спрямування. Готовність соціуму до мовного реформування вдало підтримувала тогочасна преса, акцентуючи увагу на позитивних аспектах проблеми.

Одним із засобів розширення функціональних можливостей української мови в період 1917–1920 рр. було створення національних терміносистем. Участь держави в термінотворчих процесах засвідчена діяльністю термінологічних комісій, виданням термінологічних словників, численними публікаціями на теми термінотворення в офіційних періодичних виданнях, підтримкою з боку держави мовознавчих досліджень в УАН. Об’єктом аналізу в роботі постає етнографічний різновид тогочасного українського пуризму. З’ясовано, що посилення пуристичних тенденцій в процесах термінотворення було закорінене в політичній ситуації: утвердження демократичної української влади, що прагнула будувати Народну Республіку, зумовлювало пріоритетність демократичних засад і в мовнореформаторській діяльності.

Унормування української літературної мови як напрям корпусної мовної політики позначилося на нормативно-стилістичній системі мови, про що свідчить діяльність постійної комісії для укладання словника української живої мови в УАН. Кодифікація нормативно-стилістичної системи мови мала й популяризаторський вияв у бібліографічних оглядах, рецензіях на нові українські видання, статтях періодики, присвячених питанням культури мови.

Напрями корпусної мовної політики в Україні в досліджуваний період, тенденції мовнореформаторських процесів доби послідовно втілено в мовній організації тогочасних документів. Законодавчі акти, постанови й розпорядження, тексти політичної публіцистики (відозви, звернення, універсали, грамоти) є тим типом дискурсу, що трансформував ірраціональні цілі в мовну реальність. Тогочасний політичний дискурс, зокрема, свідчить про прагнення гармонійно поєднувати в процесах термінотворення національні та інтернаціональні елементи. Символічного  значення в текстах документів набували історизми: вони мали обґрунтувати тяглість державотворчих традицій українського народу, і з огляду на це їхнє введення до терміносистем можна кваліфікувати як політичний захід. 

Мові офіційних документів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР притаманна соціальна маркованість у двох виявах: національно-мовному й такому, що протиставляє мову еліти мові загалу.

Стилістичний аналіз зразків офіційно-ділової документації досліджуваного періоду дає підстави для висновку про формування законодавчого та адміністративно-канцелярського підтипів офіційно-ділового стилю. Характерним для того процесу було дотримання зовнішньої форми документів, адже саме про чіткість оформлення ділових паперів ішлося в тогочасних приписах.

ВИСНОВКИ

1. Сучасна теорія мовної політики ґрунтується на протиставленні статусного та корпусного планування. Визначаючи напрями мовної політики, слід враховувати об’єкти свідомого впливу суспільства на мову, а також механізми втілення мовнореформаторських заходів. З огляду на це доцільною видається характеристика напрямів мовної політики за сферами впровадження мовних змін у соціумі. Тому напрямами мовної політики досліджуваного періоду слід вважати запровадження української мови як державної в діяльність органів влади, розвиток освіти українською мовою, впровадження української мови у сферу культури (розвиток українськомовної періодики, українського книговидавництва, театрального та кіномистецтва, використання української мови в діяльності церкви тощо), унормування мови — кодифікацію правопису та нормативно-стилістичної сфери, створення національних терміносистем, розгортання мовознавчих студій.

2. Аналіз архівних матеріалів (директивних документів, публікацій тогочасної періодики) дає підстави для висновку про цілеспрямовану мовну політику української держави за Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР.

3. Мовнореформаторські заходи урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, попри неоднакову стратегію внутрішньої політики, були послідовними.

4. Принципи мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мали характер політичної альтернативи: якщо всі проросійські політичні сили відкидали ідею державності української мови, то зазначені українські уряди не лише декларували її, а й прагнули втілити в життя. Є підстави вважати, що політика українізації, здійснювана в 20-их рр. урядом УРСР, була вимушеною: її (українізацію) зумовила потреба посилити позиції партії більшовиків в національних регіонах. Саме тому, відкидаючи спочатку політику удержавлення української мови, більшовицький уряд змушений був вдатися до неї як до єдиного  ефективного способу свого утвердження в Україні. Тож напрями мовнореформаторської стратегії, започатковані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією УНР, набули директивного підтвердження більшовицькою владою (постанова РНК від 21 вересня 1920 р. “Про введення української мови в школах і радянських установах” фактично дублює закони “Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері” (березень 1918 р.) та “Про державну мову в Українській Народній Республіці” (січень 1919 р.)).

5. Серед механізмів реалізації мовнореформаторських приписів держави за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР особливу роль відігравали ті, що були спрямовані на формування активного ставлення до мовного питання в суспільній свідомості. Це насамперед українськомовна преса, популярні види масової культури — театр, хорове мистецтво, кінематографічні вистави, а також мовна освіта через систему курсів українознавства та школу.

6. Аналіз документів та матеріалів періодичної преси дає змогу зробити висновки про труднощі в реалізації мовної політики об’єктивного та суб’єктивного характеру. Об’єктивно перешкоджали втіленню мовної політики політична нестабільність, умови війни, економічні негаразди, короткий термін існування української держави, рівень розвитку української мови (некодифікованість українського правопису, несформованість національних терміносистем, недостатня диференційованість стилів). Труднощами суб’єктивного характеру слід уважати неузгодженість ідеологічних засад діяльності Центральної Ради (Директорії УНР) та Гетьманату, а також волюнтаризм політичних лідерів, який стосовно мовної політики мав вияв у правописних уподобаннях, особистих симпатіях чи антипатіях до вчених-мовознавців тощо.

7. Мовну політику Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР маємо підстави оцінити як успішну. Головним здобутком цієї політики стало утвердження ідеї державності української мови в системі національних культурних цінностей. Українська мова як один із виявів державницьких прагнень української нації набула значення соціального символу. Такий ідеологічний статус української мови зберігався впродовж усього радянського періоду. Це зумовило постійне прагнення компартійної влади наблизити систему української мови до системи російської мови, що зрештою мало призвести до мінімізації ролі української мови в житті суспільства. Істотний потенціал української мови як соціального символу підтверджують факти суспільного руху за незалежність України у 80-і рр. ХХ ст. (схвалення “Закону про мови в УРСР” як прелюдія процесів суверенізації, відродження Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка тощо).    

8. Серед напрямів мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР більша спланованість притаманна статусним, тобто тим, що мали на меті утвердження державного статусу української мови. Саме статусна політика засвідчена законодавчими актами. Проте українська влада заклала підвалини й корпусної політики. Найбільше досягнень було в справі кодифікації правопису та розгортанні мовознавчих досліджень. В УАН почали формуватися українські лінгвістичні школи, діяльність яких була перервана наприкінці 20-их — початку 30-их рр. з наступом тоталітаризму в СРСР.

9. Як вияв державної корпусної мовної політики слід кваліфікувати діяльність міністерських термінологічних комісій, а також Термінологічної комісії в Державній Канцелярії, Правописно-Термінологічної комісії в УАН, ініційоване державою видання термінологічних словників, циркулярні розпорядження про використання української мови в діловодстві.

10. Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР справила помітний вплив на суспільну свідомість, спричинивши бурхливий розвиток українського духовного життя: феноменальне явище, відоме як Розстріляне Відродження, стало наслідком реалізації творчого потенціалу української мови, штучно стримуваного в попередні часи дискримінаційною мовною політикою царату.

11. Результати аналізу мовної політики досліджуваного періоду мають практичне значення для розв’язання мовних проблем сьогодення. Вони свідчать про необхідність активної участі держави у випрацюванні мовної політики та її реалізації.