МОВОСТИЛЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО БАРОКО

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, окреслено об'єкт і предмет, методи і прийоми дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, вказано форми їх апробації, зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.

У першому розділі "Ретроспекція і сучасний стан вивчення українського мовного бароко" досліджено: 1) джерела і походження стилю бароко в українській літературі; 2) співвідношення цього стилю з традиціями попередніх етапів культурного розвитку; 3) подібність і відмінність його від аналогічного явища в інших літературах; 4) специфіку стилю бароко в історії української літератури і літературної мови у контексті актуальних для того часу проблем літературної мови, її джерел, функцій та ролі в духовному житті суспільства.

Термін "бароко" на позначення "стилю епохи" вперше був використаний у німецькому мистецтвознавстві ХІХ ст. Генріхом Вельфліном, який дав позитивну інтерпретацію бароко, показав, що мистецтво, яке називають бароковим, є не менш цілісною системою, ніж мистецтво Відродження. Г.Вельфлін визначив бароко як стиль, що дотримується своїх естетичних законів. Існують різні гіпотези походження терміна "бароко". Одні виводять походження цього терміна від "barocсo" – відома з XIII ст. особлива форма схоластичного силогізму, яка приводить до хибних висновків (див. Віппер Б.). Інші тлумачать слово бароко як "перлину неправильної форми, вигадливе, примхливе, дивне". Таким чином, "бароко" – термін, що виник із своєрідного симбіозу двох віддалених за своєю семантикою слів, які зійшлися на однаковому розумінні поняття "дивний".

Немає також одностайності у поглядах на періодизацію українського літературного бароко. Думки науковців розділилися: одні погоджуються з тим, що появу стилю бароко в українській літературі можна датувати кінцем ХVІ століття, інші появу українського бароко переносять на початок ХVІІ ст. Але всі сходяться в тому, що завершується період бароко творчістю Григорія Сковороди (кінець ХVІІІ століття). Щоправда, елементи бароко ще яскраво проявилися в "Енеїді" І.Котляревського, сліди бароко бачимо і в його наступників. Але на той час українське письменство звернулося вже до нових джерел художнього натхнення і врешті-решт бароко поступилося класицизмові.

Уперше питання слов'янського бароко, і зокрема українського, було порушено вченими на ІV Міжнародному з'їзді славістів у 1958 році. Після цього з'їзду дослідження стилю бароко набуло активного розвитку. У 70-і роки до проблеми українського літературного бароко зверталися І.Іваньо, Д.Наливайко, В.Крекотень, Л.Софронова, О.Морозов та ін. Завдяки працям цих та інших учених остаточно відпали сумніви в існуванні стилю бароко в Україні, були уточнені причини появи та географічні межі поширення [Д.Наливайко, В.Крекотень], прослідкована генеза бароко у слов'янських країнах [О.Рогов], виокремлені риси стилю бароко і засоби їх вираження [О.Морозов], виписана образна система стилю [В.Крекотень, Л.Софронова], визначені ознаки своєрідності українського бароко [В.Крекотень], спільне й відмінне в бароковій культурі європейських народів [Д.Наливайко, І.Іваньо], зв'язок з іншими стилями [Б.Віппер] і традиціями народного мистецтва [М.Грицай].

Однак в історії дослідження стилю бароко були періоди забуття і навіть заперечення його існування. Однією з причин цього було те, що головним дослідником цього стилю був "найзапекліший ворог народу" Д.Чижевський, який першим глянув на літературне бароко як естетичну систему, що, маючи "власний індивідуальний характер", поєднує в собі риси культур Середньовіччя і Ренесансу.

Відродження інтересу до проблем українського бароко припадає на середину 80-х років і зумовлене усвідомленням необхідності всебічного наукового і художнього освоєння спадщини українського бароко не лише на рівні змісту, але й на рівні образності й стилю; потребою нового, незаанґажованого погляду на всі форми вияву українського барокового мистецтва, і літературного зокрема. Тоді з'явилася низка етапних праць у дослідженні українського бароко.

Останнім часом в Україні з'явилися ґрунтовні праці як про окремі аспекти стилістики бароко, так і про його літературну специфіку: О.Гнатюк, У.Добосевич, М.Іванека, Б.Криси, Р.Лужного, О.Матушек, В.Мокрого, Д.Наливайка, Б.Парахонського, М.Сороки, В.Шевченка, Л.Ушкалова та ін. Ці та інші дослідники підтвердили й доповнили висновки, зроблені раніше ними ж або їх попередниками.

Однак і ці праці мають здебільшого літературо- і мистецтвознавчий характер. Лінгвопоетика творів бароко вивчена мало. Наприклад, К.Гулий розглянув метафору – домінантну рису стилю бароко – як інструмент побудови картини світу в українській поезії XVII століття у порівнянні із західноєвропейською бароковою поезією. Дослідженню генези та особливостей структури поетичної метафори епохи Бароко присвячена кандидатська дисертація та окремі статті Л.О.Андрієнко. Короткий огляд деяких стильових рис барокової мови поетичних творів, зокрема метафори, антитези, гіперболи і літоти, поданий у статті Л.С.Козловської "У камені та в слові (про стиль барокко)". А.Виговська аналізує символіку світла в поетичній мові українського бароко. Функціонування композитів у староукраїнській поезії кінця XVI – XVII століть розглядає А.Дем'янюк. Комплексного ж мовностилістичного дослідження тропів і фігур досі не було здійснено.

У другому розділі "Тропи як способи творення словесної образності в українській поезії XVI – XVII ст." насамперед були уточнені критерії класифікації мовностилістичних засобів на тропи і стилістичні фігури: тропи – це слова, словосполучення, речення, вжиті в переносному або зміненому значенні для характеристики будь-якого предмета, явища, особи за допомогою вторинних смислових значень (оскільки у художньому мовленні поетичний зміст ніколи не обмежується буквальним змістом слів), актуалізації їх внутрішньої форми, а стилістичні фігури – це речення або складні (багатокомпонентні) словосполучення, які мають особливе розташування у тексті, зазнають структурних перетворень з метою надати висловлюванню виразності, посилити його емоційність. У дисертації проаналізовано мовностилістичні засоби, які зараховані до тропів: порівняння, епітет, символ, алегорія, перифраз, оксюморон, гіпербола, мейозис.

Засобом формування і накопичення знань людини про себе і навколишній світ завжди було порівняння, асоціативне бачення. Це бачення в період бароко було двовекторним – спрямованим вглиб себе і в небесне. А це вимагало особливих засобів, наприклад, порівнянь, для вираження результатів не лише спостережень, а й вимислів, істини й гіпотези. Не завжди аналогії, що проводяться між двома предметами, явищами, особами, бувають передбачуваними і реальними. Порівняння, створені українськими поетами бароко, якраз і є несподіваними.

Серед класично побудованих порівнянь, засвідчених нами в українській бароковій поезії, вирізняємо: 1) порівняння-уподібнення за дією, характером її протікання, наприклад, інтенсивністю, ознакою, виражені порівняльними зворотами і підрядними порівняльними реченнями, приєднаними до головної частини сполучниками яко, як, аки; у реченнях зі сполучником нhбы виражається образне порівняння на тлі уявного змісту їх підрядного компонента; 2) порівняння-зіставлення (кількості, міри, якості) – це порівняння виступає при вищому ступені прикметника чи прислівника в ролі пояснюваного члена, від якого прямо залежить зміст порівняльного підрядного компонента і часто оформлюється сполучником ниж, нhжи, паче; 3) порівняння тотожності, тобто побудоване за принципом образної аналогії – це порівняння, яке показує однаковість, рівно-значність, рівність порівнюваного, що виражається парним сполучником якъ – такъ, яко – тако або лише другим його компонентом так, сице; 4) порівняння-описи, представлені описовими порівняльними конструкціями, введеними предикатами на кшалт, подобный.

Серед класично побудованих порівнянь, засвідчених нами в українській бароковій поезії, частими є порівняння-уподібнення (сполучники яко, як, аки); порівняння тотожності (парні сполучники якъ – такъ, яко – тако або лише з другим компонентом так, сице).

Характерне використання прихованих порівнянь, які не містять зіставлення за зовнішньою подібністю, а вказують на подібність змісту двох різних явищ. Вони є алюзією на добре відомі читачам релігійні та світські твори.

Нами встановлено, що основними джерелами образів, що бралися в основу порівнянь, були: Святе Письмо та інша освячена християнською традицією книжність, зокрема патристика та спадщина пізніших церковних ораторів; антична міфологія та набутки античного письменства; новолатинська і живомовна словесність європейських народів Середньовіччя, Ренесансу та бароко; говори та книжні мови, які функціонували на українських теренах; місцеві фольклорні та літературні надбання тощо.

Серед агентів порівнянь ми виділили такі групи лексики: назви представників фауни – найбільша частотність (найменування птахів, тварин, комах, плазунів); назви астрономічних понять (друга за частотністю група); назви флори, зокрема дерев, кущів, квітів; назви людей за соціальним станом (статусом), професією, родом занять, за віком, національністю, за моральними і родинними стосунками; назви об'єктів природи, її явищ; назви побутових предметів, знарядь праці, зброї, засобів пересування; назви дорогоцінних металів, матеріалів, виробів з них; речовинні назви; назви приміщень, споруд та їх частин; назви просторових понять; біблійна і богослужбова лексика; лексеми на позначення фізичного стану людини; назви джерел звуку, запаху, кольору; назви етичних та естетичних понять; назви часових понять (зокрема, пір року, доби тощо); назви частин тіла; поняття мистецтва та літератури.

Аналіз досліджуваних творів дає підставу для окреслення лексико-семантичних груп порівнянь із такими  продуктивними референтами (у спадному порядку): Ісус Христос; люди; абстрактні поняття; предмети; Божа Матір; слово; диявол; лице Боже; церква; небо; язик; глас; сльози; чрево. Найпродуктивнішими референтами порівнянь виявилися ті, що складають лексико-семантичні групи: "Ісус Христос", "люди", "абстрактні поняття" й "предмети".

Поети доби Бароко, використовуючи порівняння, намагалися знайти у навколишньому світі образні й конкретні приклади-аналогії, здатні наочно виразити людську душу чи особливості характеру. Переконатися в цьому допоможуть укладені нами Додаток А.1. Словник порівнянь, засвідчених в українській поезії кінця XVI – середини XVII ст. та Додаток А.2. Схеми референтів порівнянь, засвідчених в українській поезії кінця XVI – середини XVII ст.

Засобом оцінки світу навколо людини, людини в цьому світі є епітет. У текстах бароко епітет не потребує широкого контексту, бо його мікроконтексти надзвичайно переконливі; оригінальність же їх залежала від емоційного стану автора і характеру експресії зображуваної ситуації, але чимало епітетів почерпнуто з богословських текстів, тобто є т.зв. постійними епітетами. В українській бароковій поезії виокремлюємо такі семантико-функціональні групи епітетів: епітети-характеристики Ісуса Христа; епітети психологічної характеристики: внутрішніх якостей людей, їх рис характеру, почуттів; епітети психологічної характеристики стану людської душі; епітети внутрішньої і зовнішньої характеристики міфічних або біблійних істот; епітети інтелектуальної характеристики; епітети духовної характеристики, яку отримали: глибина віри, джерела духовності, небесні і земні пристановища людини, внутрішні властивості явищ. Також вирізняємо епітети фізичної характеристики, зокрема, земного життя людини, яке в добу Бароко уявлялося гріховним морем, і смерті, яку українські поети характеризували епітетами-персоніфікаціями; епітети – характеристики абстрактних понять, частин людського тіла та функцій людського організму; особливостей культових предметів; пір року і супутніх їм явищ природи; тварин та епітети одоративної характеристики предметів і явищ. У семантико-функціональній групі епітетів для характеристики Ісуса Христа найчастіше вживається лексема сладкій. Епітети-характеристики абстрактних понять часто утворюють протилежні за змістом пари, зокрема епітети до радості – смутку. Кількість епітетів зі значенням смутку переважає, що пояснюємо загальним песимістичним настроєм людей тієї епохи, проте для української барокової поезії, вважаємо, це не цілком типово.

Для української барокової поезії властиве нанизування, нагромадження різноманітних мовностилістичних засобів, зокрема епітетів.

Частовживаними були епітети-прикладки. Цей структурний різновид епітетів дозволяв поетам дати розгорнену образну характеристику особам, явищам. У цих випадках епітет виступав одночасно і перифразою, і порівнянням.

Характерною рисою літературної мови досліджуваного періоду є композитні утворення, які відображають індивідуальність мовотворчості поетів. Більшість складних слів, що їх використовували поети, створені ними з компонентів церковно­слов'янських лексем, таких як: благ-, сладко-, добро-, бого- тощо. Використання складних прикметників у ролі епітетів пояснюємо тим, що мова барокової поезії тяжіла до словесної гри і, як наслідок, до використання складних епітетів, а також тим, що словоскладання – один із найпродуктивніших і найпоширеніших способів творення нових слів, зокрема прикметників.

Найпродуктивнішими були моделі з першим компонентом: свhто-(фебо-), свhтло- (10 композитів); горко- (7 композитів); благо- (5 композитів); огне-, пламено-, смоло- (4 композити); злото- (4 композити); тяжко- (4 композити). Менш продуктивними були моделі з першим компонентом: остро-, много-, высоко-, сладко-, пелынно-, зло-, твердо-, а також з другим компонентом -любивый.

Мова бароко не "пряма", а "перенесена", тому всі відомі на той час у художній практиці способи інакомовлення широко застосовані і в українській поезії. Одним із таких способів є перифрастичне оформлення змісту поняття. За семантикою перифрази у бароковій поезії неоднорідні: перифрази, які образно називають Ісуса Христа; перифрази – образні називання Божої Матері; перифрази, які замінює індивідуальне точне власне ім'я історичної або реальної особи описом істотних її прикмет або особливостей діяльності.

Перифрази, використані в українській бароковій поезії, можна назвати ономастичними, оскільки вони вживалися для образної характеристики різноманітних осіб (Ісуса Христа, Божої Матері, сучасних поетам людей тощо). Значення багатьох перифраз зрозумілі обізнаним з міфологічними або біблійними образами, історичними героями та подіями читачам.

Можливе поєднання для характеристики одного денотата кількох перифраз, що типово для української барокової поезії.

Структурно перифрази виражаються: субстантивованими прикметни­ками і дієприкметниками без / із залежними словами; іменниками; іменниками із залежними прикметниками; ґенітивними зворотами (цей спосіб вираження поети використовували найчастіше).

Основні функції цього тропа: для детального, точного, образного опису особи, предмета чи явища; за допомогою перифраз здійснюється емоційний вплив на читачів. Перифрази виконують ще одну важливу функцію: вони дозволяють варіювати засоби вираження думок, уникати повторів.

Символи, звичайно, застосовували і в інших стилях, адже за цими засобами алегоричного мислення – вікові традиції. Але такої функціональної ваги, як у Бароко, вони, напевне, ніде й ніколи не мали. Це пов'язане з багатозначністю символу, з тим, що він може об'єднувати різні плани дійсності, відтворюваної поетом. Джерелом символів була передусім Біблія. Їх можна поділити на кілька семантичних груп: 1. Назви предметів, що мають символічне значення (чаша, хрест, двері, коса, сіть, меч, стріли, дзеркало, свічка). Як свідчить фактичний матеріал, чаша в українській бароковій поезії символізувала долю людини, Божий гнів, порятунок, премудрість, благодаріння, смерть. Поети використо­вували також слово "кубок" – переосмислення лексеми чаша на слов'янському ґрунті. В українській поезії доби Бароко двері набули поряд із загально­вживаними значеннями символічного значення фізичного захисту, надійної охорони від зловорожих сил. 2. Назви істот із символічним значенням (пастух, цар, вовк, ягня, лев, фенікс, орел, кокош /квочка/, пелікан, ластівка, крила). На виникнення образу-символу птаха, його крил вплинуло давньослов'янське бачення душі у вигляді птаха. 3. Назви рослин із символічним значенням (сад, виноградна лоза, рожа, лілія /крин/). Особлива роль у поезії бароко належала символові саду і пов'язаному з ним символові виноградної лози. У добу бароко на перше місце з-поміж усіх символічних значень лексеми сад висувається "сад чеснот". На позначення саду Діви Марії українські поети використовували лексему огородок, можливо, зразком послужила польська поезія, де теж були твори з подібною назвою. Під впливом античної традиції з'явилося ще одне, світське значення символіки саду: сад асоціюється з науками і мистецтвом. Використання слів-символів на позначення рослин засвідчено нами тільки у складі порівнянь. 4. Астральні назви, що мають символічне значення (сонце).

Найбільшу частотність уживань мають такі лексеми із символічним значенням: чаша, двері, хрест, сонце, сіті, вовк, сад.

Основні сфери використання слів-символів в українській бароковій поезії, окрім власне тропа-символу, – це порівняння, риторичні звертання і перифрази. Образи-символи українського бароко мають глибоке філософ­ське біблійне коріння.

За змістом і формою поезія бароко потребувала засобів алегоричної мови. Українські поети доби Бароко переосмислювали міфологічний матеріал за допомогою алегорій. Кожен запозичений з античного міфу герой або бог отримав нове смислове навантаження, почав уособлювати нові моральні якості. З античністю міф зберігав тільки зовнішні зв'язки через сюжетні ситуації і героїв. Під образами античних богів і героїв українські барокові поети "приховували" реальних людей, реальні місця, події. У творах відбувалося поєднання християнської і античної міфології: в одному творі могли зустрітися Ісус Христос і античний бог.

Наші спостереження переконують у тому, що в поезії кінця XVI – середини XVII ст. активно використовується антична спадщина, яка сприймається тільки крізь призму християнської філософії. Українські віршовані твори цього періоду насичені античними іменами. Назви богів, героїв, титанів, місцевостей, античні символи допомагали поетам реалізувати свої почуття, своє ставлення до зображуваного, осягнути світ, що оточував їх. Українська література прагнула увійти в європейський контекст, і використання античної спадщини слугувало цьому.

За допомогою оксюморона поети бароко реалізували такий принцип художнього відтворення й опрацювання навколишньої дійсності, як принцип поєднання протилежностей. У бароковій поезії компоненти оксюморонних сполучень виражені не тільки прикметником й іменником, прислівником і прикметником, але й іменником і дієсловом, двома іменниками в різних відмінкових формах, хоча поєднання прикметника й іменника кількісно переважають над усіма іншими конструкціями. Оксюморон є важливим засобом вираження обсягу й глибини світобачення українських барокових поетів.

Поети доби Бароко зверталися до гіперболи і мейозису як до прийомів формального вираження протиріч людського життя. У поетичних творах досліджуваного періоду ми виявили окреслене коло лексичних та граматичних засобів старослов'янського походження, що виражають найбільшу міру якості чи дії. Префікс пре- у бароковій поезії використовувався для вираження "гіперболізованих" позитивних почуттів і відчуттів. Таку ж функцію виконують конструкції паче всhх, вишше всhх, надъ всh. Виділяємо ще такі способи гіперболізації у текстах віршів: використання заперечної частки не і парного сполучника ани – ани або його варіантів нh – нh; відповідь на запитання, в якій перебільшення виражається за допомогою парного сполучника анh – анh; уживання модальної частки аж; застосування заперечних та означально-обмежувальних займенників, прислівників никто, нhхт, нhкгды, жаден; порівняння часу, впродовж якого відбувається одна подія, з часом "вічної" події за допомогою слова поки; уживання назви цілого замість назви частини предмета (як різновид синекдохи). У творах бароко надмірне перебільшення, насамперед позитивного, вияскравлене з особливою силою. Прикладів вживання мейозису ми виявили дуже мало. У бароковій поезії мейозис реалізувався на рівні морфології - за допомогою зменшено-емоційних суфіксів.

Третій розділ „Стилістичні фігури як засіб вияву художнього мислення поетів українського стилю бароко" присвячений аналізові стилістичних фігур.

Стилістичні фігури – це речення або складні (багатокомпонентні) словосполучення, які мають особливе розташування у тексті, зазнають структурних перетворень з метою надати висловлюванню виразності, посилити його емоційність.

Ми проаналізували найбільш вживані стилістичні фігури у поезії бароко: антитезу й контраст, повтор, тавтологію, ампліфікацію, риторичні звертання і питання, які найяскравіше творять і виражають специфічні риси цього стилю і дають можливість кваліфікувати його як оригінальне, цікаве і неповторне явище в історії української літератури й української мови.

Антитеза лежить в основі барокової поетики. Ми пропонуємо використо-вувати традиційний термін антитеза – коли йдеться про структурно виражені опозиції антонімів (лексеми, традиційні формули-характеристики, речення з протиставними сполучниками) і контраст (пропонуємо використовувати також термін контрастема) – коли маємо не протиставлення, а зіставлення понять, синтаксично оформлених як композиційно-стилістичне розгортання думки.

Структурно виражена антитеза залежно від сполучних засобів використовується з різноманітними семантичними функціями:

1. Для реалізації значення протиставлення (тобто контрасту) протилежностей у конструкціях із заперечною часткою не у першій частині й основним сполучником але та його варіантами но, леч (тільки) – у другій.

2. У семантичній функції зіставлення, коли немає заперечення будь-чого, а зображуються дві нетотожні ситуації, дії, ознаки тощо у конструкціях зі сполучниками а і але (у значенні а).

3. Для вираження семантичних відношень протиставлення у конструкціях А, В, чому слугує ритміка й інтонування фрази.

4. Зі значенням наступності дій, друга з яких протилежна першій, у конструкціях А і В.

5. Для вираження взаємопереходу протилежностей у конструкціях, що показують перетворення А на В, зміни А на В, заміни А В; а також для вираження семантичних відношень зміни А на В у поширеній у бароковій поезії антиномії вчера – нынh, тогда – нынh.

Виділяємо окремий тип антитези – компаративний, при якому як тло для протиставлення використовували порівняння.

Досить поширені у поезії бароко конструкції з контекстуальними антонімами як яскравий засіб експресії й образності, оскільки вони були нетрадиційні і переважно метафоризовані.

У поетичних текстах певні лексичні одиниці не завжди можна чітко визначити як прямо протилежні одна одній. Найчастіше це дві або більше лексичних одиниць, що творять цілісний образ з відношеннями протиставлення. У цьому випадку говоримо про контрастему.

Розглянуті антитетичні конструкції підтверджують, що опозиції, створювані в художньому тексті, за своїм багатством і різноманітністю значно перевершують те, що пропонує система мови. Українські поети доби Бароко часто вдавалися до антитетичних побудов, в яких протиставлялися поняття світла й темряви, чистоти й бруду, радості й смутку, ранку/дня і ночі, Бога і людини, Бога і диявола, землі і неба, раю і пекла, віри і гріха, чеснот і гріха, солодкого і гіркого, нового і ветхого, життя і смерті, добра і зла, багатства й бідності, мудрості (розуму) і безуму (глупства), православ'я і католицизму. У протиставленні понять життя і смерть рисою, що вирізняла українських поетів серед європейських, була помірність. Ідеологічна поміркованість найбезпосереднішим чином позначилася на поетичній практиці. Українські поети розробляли дві улюблені і взаємопов'язані теми європейського бароко – "Vanitas" ("Суєта") і "Memento mori" ("Пам'ятай про смерть"). Але вони викреслили тему "жахів" – потворності смерті й загробних мук. Протиставлення православ'я і католицизму засвідчуємо тільки в українській поезії.

Антитеза належала до домінантних стилістичних прийомів поезії бароко. Наш висновок підтверджує Додаток Б. Реєстр основних семантичних протиставлень, засвідчених у поезії кінця ХVІ – середини ХVІІ століття. Антитеза розкривала новий зміст предметів і явищ. Але значення її набагато глибше – виражати суть світогляду людини епохи Бароко, людини, що знала Єдиного Бога і створений ним світ людей, але яка жила й у власному – українському просторі й часі.

У мові творів бароко поряд з іншими художніми засобами часто трапляється такий елемент поетичного синтаксису, як повтор (звуків, морфем, слів, словосполучень та речень).

У полі нашої уваги опинився лексичний повтор залежно від місця його розташування, оскільки саме позиція слова у віршованому рядку визначала ступінь емоційного звучання, експресивного увиразнення зображуваних явищ у бароковій поезії.

Найбільшою популярністю у поетів досліджуваного періоду користувалася анафора – у бароковому поетичному тексті засіб нанизування предикативних частин безсполучникового складного речення і суміжних самостійних речень. Анафоричні повтори іменників-концептів актуалізують цей концепт, своєрідно утверджують його у свідомості читача. Нерідко анафоричний повтор оформлює риторичне питання. Анафора може виконувати роль словесних скріпів у надфразних єдностях. Проте ці скріпи не просто поєднують елементи семантично цілісного тексту, а й переймають на себе функцію концепту цього тексту. Анафоричний повтор у поезії бароко здебільшого багатократний. Поширеним був ампліфікований повтор, за допомогою якого змінювалась мелодика поетичних фрагментів, актуалізувалися важливі для сприйняття змісту тексту елементи поетичної фрази. Крім анафори, поети використовували й інші види повтору, зокрема такі, як: анадиплоза, симплока, палілогія, епаналепс, епанолепсія.

У мові барокових творів поряд з лексичним трапляються оригінальні різновиди морфологічного повтору.

Часте використання лексичного і морфологічного повторів зумовлене тим, що ця стилістична фігура посилює емоційний вплив висловлення, творить специфічну ритмомелодику, задає особливий темп мовлення. Думка, висловлена у формі стрункої, ритмомелодійної фрази, краще запам'ятовується, глибше хвилює.

Українська поезія бароко демонструє стилістично виправдане використання тавтології – стилістичної фігури, суть якої полягає у повторенні семантично споріднених або однокореневих слів, що зближує її з морфологічним повтором і часто спричинює сплутування цих засобів. У мові досліджених нами творів трапляється здебільшого тавтологія граматична, виражена різноманітними поєднаннями самостійних частин мови. З-поміж двокомпонентної тавтології це поєднання: іменника і залежного прикметника (йдеться про тавтологічний епітет); різних відмінкових форм іменників і дієслів; різних форм прикметників (переважно субстантивованих) і дієслів; іменника і прислівника; різних форм дієслова; двох прислівників. Для поезії бароко, за нашими спостереженнями, тавтологія – загалом складне, суперечливе за змістом і структурою явище – була звичним стилістичним прийомом, що забезпечував посилення емоційності, патетичності мовлення, змістової переконливості висловлювання тощо.

Ампліфікація, тобто нанизування мовних засобів, – ще одна, функціонально активна у поетичних творах бароко стилістична фігура. Ампліфікація допомагала вводити нову додаткову інформацію для вмотивування окремих думок. Вона може реалізуватися: на рівні лексики – нанизуванням синонімів, у т.ч. стійких словосполучень (синонімічний ряд міг містити власне українські слова, церковнослов'янські лексеми та лексеми, запозичені з польської мови); на рівні синтаксису – нанизуванням конструкцій з протиставним значенням; однорідних членів речення, здебільшого присудків, виражених дієсловами, іменниками у Н.в. та дієприкметниками; художніх означень і порівняльних конструкцій. Ампліфікація дає змогу читачеві запам'ятати той елемент тексту, який його найбільше вразить.

Риторичне звертання в поетичних текстах бароко відіграє важливу роль – виступає ефективним засобом зосередження й утримання уваги, визначає міру важливості сказаного. У риторичних звертаннях, як підтверджують наші спостереження, функції апеляції, а часом і номінації слабнуть, натомість посилюється функція предикації (тобто оцінно-характеризуюча). Нами виявлені такі спільні риси для всіх риторичних звертань у бароковій поезії: вираження Кличним відмінком іменника; часте поєднання з риторичним окликом, граматично вираженим вигуком "О" у позиції перед звертанням. Поети здебільшого використовували звертання-словосполучення з прикметниками – оригінальними означеннями. Для української барокової поезії характерне нанизування риторичних звертань в одному тексті з метою передати схвильоване, переповнене почуттями мовлення автора. Звичайно, кожному поетові був притаманний індивідуальний підбір і спосіб використання риторичних звертань, проте в епоху бароко поети мусили використовувати й обов'язкові компоненти таких звертань. Так, часто у розгорнутому звертанні до Ісуса Христа вживали епітети сладкій, сладчайшій.

У досліджуваних текстах за адресатністю вирізняються такі тематичні різновиди риторичних звертань: до Ісуса Христа; до Діви Марії; до реальних осіб, сучасників українських барокових поетів; до осіб, віддалених у часі, "нереальних" осіб, що були антиподами Бога або набли­женими до нього; до об'єктів релігійної сфери; до віддалених географічних об'єктів і місцевостей, які перебувають у полі безпосереднього сприйняття; до явищ емоційного й інтелектуального світу людини.

Перевага розгорнутих, нанизаних звертань показова для поетики української барокової поетичної мови. Основними завданнями, які виконували риторичні звертання у поезії бароко, були: назвати предмет, про який йтиметься далі, привернути увагу читачів, висловити своє ставлення до осіб, предметів, явищ.

Стилетворчою рисою барокової поезії є і риторичне питання. Ми вирізнили декілька їх основних типів у поезії бароко: риторичне питання, поєднане зі звертанням до реальної чи нереальної особи, до неживого предмета; звертання автора до іншої людини із запитанням, відповідь на яке, зміст якого знає сам автор; запитання-міркування про явища, які стосуються всіх, але адресовані автором до самого себе як частки оцих "усіх"; запитання-міркування, адресоване уявним співрозмовникам; запитання до 2-ої особи однини "Ти" як узагальнюючої назви кожного окремого із світу людей; звертання на "Ви" до узагальненого образу всіх людей; запитання, які передбачають відповідь "ні", "ніхто", або ствердження "так", "можеш" і т. ін. Досить часті в українській бароковій поезії випадки, коли сам мовець відповідає собі на своє ж запитання, тоді виникає відома структура "питання = відповідь". Завдяки риторичним питанням створювалася ілюзія діалогу, в якому читач брав безпосередню участь.

На підставі проведеного дослідження зроблено такі основні висновки:

1. Усебічне наукове освоєння спадщини бароко ще й досі актуальне. В історії дослідження стилю бароко були періоди забуття і навіть заперечення його існування. Відродження інтересу до проблем українського бароко припадає на середину 80-х років і пов'язане з усвідомленням необхідності всебічного наукового і художнього освоєння спадщини українського бароко не лише на рівні змісту, але й на рівні образності й стилю.

2. Своєрідність українського національного варіанту бароко полягає у  складній взаємодії нових запозичених форм і мотивів з попередньою національною художньою традицією (українська культура одночасно знаходилася в орбіті візантійсько-православної і римо-католицької культур). У нових формах часто продовжувало жити старе світосприйняття, а в старих традиційних формах знаходили вираження нові ідеї. Українські письменники свідомо прагнули органічно засвоїти здобутки європейського бароко і своєю працею поставити українську літературу на рівень з європейськими.

В українському літературному бароко відбулося поєднання візантійських (східних) традицій письменства із європейськими (західними), використання давньоруських джерел поряд із запозиченими, потужного фольклорного струменя із книжністю. Порівнявши українське літературне бароко зі слов'янсько- і неслов'янськомовним бароко, ми переконалися, що, незважаючи на те, що українське літературне бароко формувалося в контексті європейського, пов'язане з іншими національними різновидами автохтонними рисами бароко, воно зуміло набути національної своєрідності.

3. Проаналізований матеріал дає підстави узагальнити такі риси україн-ського поетичного бароко: 1) метафоричність, 2) контрастність, 3) складність, 4) динамізм, 5) інтерес до містики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами людської свідомості, 6) теоцентризм, 7) пристрасть до пишної образності, 8) кончетизм (консептизм), 9) поєднання традицій середньовіччя і відродження, 10) поєднання античних та християнських образів, мотивів, 11) поєднання релігійних та світських мотивів, 12) багатозначність барокової символіки, 13) недотримання і навіть порушення правил і канонів поетики, 14) риторичність, 15) життєрадісний, оптимістичний характер поезії, 16) емоційність, 17) багатомовність. Три останні риси властиві тільки українській бароковій поезії.

4. Утворення та функціонування тих чи інших тропів і стилістичних фігур, використання різноманітних образів підкорялося принципам поетики бароко: принципам контрасту і порівняння (визначальним в українській бароковій поетиці); алегоричного й символічного відтворення дійсності; поєднання проти­лежностей; відображення, дотепності; динаміки, руху; риторичного раціоналізму. Так, з принципом контрасту семантично пов'язана така стилі­стична фігура, як антитеза; з принципом символічного / алегоричного відтво­рення дійсності – символ і алегорія; з принципом поєднання протилежностей – оксюморон; з принципом відображення пов'язане використання популярних в українській бароковій поезії мотивів дзеркала, тіні, сну; з принципом дотепності – метафора (концепт), каламбури; з принципом динаміки, руху – образи води, хмар, мотиви нетривалості й плинності життя, контрасти неба і землі, миті й вічності. З цим принципом пов'язане утворення ампліфікації. Принцип риторичного раціоналізму допомагав у виборі всіх тропів і стилістичних фігур.

5. Оскільки питання про приналежність мовностилістичних засобів до тропів чи фігур і досі залишається дискусійним, то нами уточнено критерії поділу мовностилістичних засобів на тропи і стилістичні фігури.

Різниця між тропами і фігурами полягає в тому, що, по-перше, в основі тропа лежить ознака асоціативного мислення, в основі фігури – логічного мислення; по-друге, тропи і фігури різняться між собою рівнями мовної структури, на яких вони розміщуються: тропи – явища переважно лексико-семантичні, а фігури – головним чином синтаксичні; по-третє, різняться тропи і фігури функціями. У контексті мовленнєвого цілого троп може виконувати одночасно номінативну, інформативну (повідомлення думки), зображальну (це основна його функція), виражальну (емоційну), імперативну, а також внутрішньотекстову (композиційну) функції. Призначення фігур – виявляти засобами синтаксису і частково морфології здебільшого різноманітні емоційні стани мовців (і авторів) та одночасно бути засобом навіювання такого ж або подібного стану читачеві (слухачеві), а в комунікативній перспективі – і спонукати до певних дій або, навпаки, відвертати від них.

Перелік відмінних рис можна продовжити: тропи – це варіації значень, а стилістичні фігури – варіації структур; тропи – лексико-семантичні утворення, спрямовані на позначення явищ позамовної дійсності, стилістичні фігури – спосіб синтаксичної, тобто внутрішньомовної організації лексичного матеріалу; тропи виражаються словами, словосполученнями й реченнями, які є семантично неподільними і сприймаються як єдине ціле, стилістичні фігури ж – реченнями або фразами, які піддаються поділу на дрібніші компоненти; тропи виражають семантичне багатство, на відміну від стилістичних фігур, що відображають переважно інтонаційне багатство мови.

6. У тропах відбуваються семантичні зрушення, в результаті яких один зміст стає формою іншого образного змісту. Cаме тропи (у нашому дослідженні порівняння, епітет, символ, алегорія, перифраз, оксюморон, гіпербола, мейозис) визначають стиль історико-культурної епохи, адже вони потребують творчого хисту поетів, а фігури більшою мірою засвоюються шляхом наслідування. Поезія бароко ілюструє взаємодію різноманітних тропів, тропів і фігур; одні тропи є основою творення інших тропів; часто тропи беруть участь в утворенні стилістичних фігур. Кожна історично-художня епоха формувала свою специфіку тропів. Бароко не є винятком, а швидше правилом для такого аналізу.

Стилістичні фігури (антитеза й контраст, повтор, тавтологія, ампліфікація, риторичні звертання і питання) неповторно творять специфічні риси цього стилю і дають можливість кваліфікувати його як оригінальне, цікаве явище в історії української літератури й української мови.

Синтаксичні конструкції є важливою складовою художнього осягнення поетами бароко дійсності. Стилістичні фігури демонструють інтелектуальні можливості української мови. Характеристика поетичного синтаксису дає можливість проникнути у конкретні явища взаємодії інтелектуальної діяльності поета і мовних ресурсів художнього тексту.

Поетичне мовлення українського стилю бароко переконливо утверджує висновок про самобутність, національну основу системи образності й колориту барокових текстів, їх важливу роль у становленні т.зв. високого стилю української мови, принципові засади якого "працюють" в літературі й сьогодні.

7. Барокова атмосфера, позначена сильною внутрішньою напругою, зумовила своєрідне використання й особливі функції художніх засобів в українській бароковій поезії. Порівняння значною мірою відбивали національно-мовну картину світу українців XVI – XVII ст. Художня організація матеріалу здійснювалася на основі контрасту як засобу вираження конфлікту, що лежить в основі людського буття.

Таким чином, принципи порівняння і контрасту стали визначальними в поетиці бароко, а мовностилістичні засоби порівняння й антитеза – найбільш уживаними художніми прийомами.

Оскільки вибір мовностилістичних засобів взагалі і визначальних у поезії бароко порівнянь і антитез зокрема залежав не лише від змісту твору, його жанру, творчої індивідуальності письменника, а й визначався літературним напрямом, до якого належав автор твору, то подані до дисертації Додатки покликані підтвердити висновок про особливості мовостилю українського поетичного бароко, яке формувалося і розви­валося в контексті загальноєвропейського літературного процесу, в якому відбулося органічне поєднання рис європейського бароко та питомо українських літературних традицій, що й творило національну специфіку української барокової поезії.