МУЗИЧНЕ ВИКОНАВСТВО ЯК ФЕНОМЕН МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет, мету і конкретні завдання дослідження, показано стан дослідження проблеми, розкрито наукову новизну роботи і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про їх апробацію.

Перший розділ – “Теоретичні засади дослідження музичного виконавства” – присвячено аналізу наукової літератури з досліджуваної проблеми та виявленню історико-культурних і художніх чинників його становлення і розвитку як відносно самостійної галузі музичної культури.

Аналіз наукової літератури дозволив дійти висновку, що дослідження музичного виконавства започатковано філософами стародавньої Греції. Воно розширювалось і поглиблювалось у процесі історичного розвитку музичної культури і в ХХ столітті досягло високого науково-теоретичного рівня. Виконавство розглядалось в контексті з’ясування сутності музики як виду мистецтва, опрацювання музичної теорії, а також безпосередньо як художньо-творча діяльність виконавця, проте як відносно самостійне соціокультурне і художнє явище не вивчалось.

У контексті нашого дослідження важливим є звернення до наукової спадщини стародавніх філософів, які опрацьовували музичну естетику античного світу і закладали підвалини теорії музики. У процесі аналізу з’ясовано, що вони торкалися питань виконавства, досліджуючи фізіологію звукового сприймання (Демокріт); фізіологію звука та особливості сполучення різних звуків у співзвуччя (Арістотель); при формуванні теорії музики з урахуванням феномена реального слухання (Арістотель); у міркуваннях про корисність музики, її виховну роль, в оцінках звучання музики в трагедіях, на святах і в розвагах (Платон, Арістотель, Квінтіліан, Климент Олександрійський); у дослідженнях історії музичних інструментів і розвитку виконавських шкіл авлентики та кіфаредії (Плутарх) тощо.

У ході дослідження виявлено, що в період раннього християнства музичне виконавство досліджувалось у двох напрямах: як компонент богослужіння і спосіб реалізації релігійно-виховних можливостей музики. Перший напрям не отримав наукового розвитку у зв’язку з уніфікацією церковного співу папою Григорієм І. Теоретики релігійної музики переважно слідкували за виконанням канонізованих правил співу, різко критикували виконавські "вільності" співаків, інструментальне виконавство, утверджуючи хорове начало музичної культури. Другий напрям передбачав дослідження духовних засад співу (Климент Олександрійський, Іоан Златоуст), суті правильного співу (Проспер Аквітанський, Василь Кесарійський), виховного ефекту співу псалмів, гімнів (Августін, Іоан Златоуст).

Разом з тим, як свідчить аналіз літератури, поширення християнства в країнах Європи та екстенсивний розвиток церковного співу, нові тенденції в музичній теорії, що виявлялися у спробах обґрунтування реальних фактів музичної практики, зумовили безпосереднє звернення теоретиків до питань виконавської діяльності. Так, Боецій першим зробив спробу визначити характерні риси особистості музиканта-виконавця, а Іоан Коттон – обґрунтувати принцип свободи творчості, з’ясувати відмінності між музикантом і співаком.

Встановлено, що систематичні і цілеспрямовані спостереження музичного виконавства почалися лише в епоху Романтизму у зв’язку з розквітом оперного мистецтва, виходом на професійну сцену хорових і оркестрових колективів, виконавською діяльністю відомих композиторів і великої кількості гастролюючих співаків та інструменталістів-віртуозів. Критичні відгуки (позитивні чи негативні) містяться у статтях Р. Шумана, Ф. Ліста, Р. Вагнера, П. Чайковського, О. Сєрова, М. Лисенка, В. Стасова та інших відомих музикантів і критиків, а також у рецензіях кореспондентів газет і журналів. Переважна більшість матеріалів – це суб’єктивні враження щодо обдарованості, технічної підготовки, артистизму, індивідуальної манери виконавця без конкретного аналізу художньо-виконавського процесу. Проте ці статті та рецензії сукупно відтворювали загальну картину музичного життя, показували рівень музичного виконавства і сприяли усвідомленню його як відносно самостійної галузі музичного мистецтва.

Дослідженням доведено, що вивчення музичного виконавства як наукової проблеми почалося в країнах Європи у першій половині ХХ століття, а в СРСР і Україні, зокрема, – в середині століття. Зусилля дослідників спрямовуються на осмислення музичного виконавства як художньо-творчої діяльності (В. Бєлікова, О. Бодіна, М. Каган), процесу інтерпретації музичних творів (Є. Губенко, Н. Корихалова, О. Маркова, В. Москаленко).

Теоретичні проблеми музичного виконавства, які охоплюють велику кількість питань щодо його стилю, пізнавально-творчих засад, технології і художньо-виражальних аспектів, розглядаються у працях А. Бірмак, Н. Гребенюк, М. Давидова, Б. Деменка, О. Катрич, Л. Касьяненко, І. Колодуб, Н. Кашкадамової, Г. Нейгауза.

З’являються наукові праці, присвячені вивченню окремих видів виконавського мистецтва (Р. Безугла, Н. Зимогляд, П. Круль, А. Лащенко), висвітленню історичних аспектів становлення і розвитку виконавських шкіл, окремих видів, форм і жанрів виконавської діяльності (В. Антонюк, В. Апатський, Л. Гінзбург, М. Грінберг, М. Давидов, В. Стеценко, М. Черкашина), аналізу виконавської діяльності окремих диригентів, співаків, музикантів-інструменталістів присвячено роботи Б. Асаф’єва, М. Колесси, Д. Рабиновича, В. Рожка, С. Хентової та ін.

Окремий напрям осмислення музичного виконавства складають музично-педагогічні праці, в яких обґрунтовуються теоретико-методологічні засади формування виконавця, навчання співу, гри на різних інструментах, диригуванню (Л. Баренбойм, М. Давидов, К. Ігумнов, Л. Гінзбург, Г. Коган, І. Мусін).

Отже, аналіз стану дослідження проблеми переконує, що вивчення музичного виконавства як цілісного, відносно самостійного явища музичної культури ще не здійснювалося.

На основі аналізу праць Г. Бичкова, Р. Грубера, А. Гуменюка, Г. Жураківського, Л. Корній, О. Лосєва, С. Уланової, Н. Шахназарової, В. Шестакова виявлено, що виконавство розвивалось у контексті історичної еволюції музичної культури від найпростіших способів і засобів інтонування до складних синтетичних форм музично-виконавської діяльності. Становлення європейської музики як виконавського мистецтва відбувалось у стародавній Греції, де вона використовувалась в озвученні культових творів (дифірамби, піани), поетичної лірики, в трагедіях, комедіях і розглядалась як важливий виховний засіб.

Встановлено, що основними видами виконавської діяльності були хоровий спів, вокальне соло і дует, інструментальне виконавство як супровід співу, драматичної дії, танців, гімнастичних вправ. Виконавцями були поети, драматурги, хористи, співаки-музиканти та інструменталісти. Характерними рисами стародавнього музичного виконавства були невіддільність від поетичних чи драматичних текстів і пластичних рухів; хорове звучання в унісон чи октаву; мелодекламація або речитатив в озвученні текстів; невіддільність інструментальної музики від вокальної.

Досліджено, що важливу роль у розвитку музичного виконавства відіграли численні змагання хорових колективів, солістів, музикантів-інструменталістів, які сприяли збільшенню кількості і складів хорових колективів, появі віртуозів-інструменталістів і перших інструментальних ансамблів, а також діяльність мистецьких шкіл, найвідомішою з яких була на острові Лесбос.

В античному Римі давньогрецька музична культура, зокрема музичне виконавство, отримали подальший розвиток. Виявлено, що основними ознаками цього розвитку є: поява великих за складом хорів та інструментальних колективів, що самостійно виступали в театрах і цирках; високий рівень публічних концертів віртуозів, капітолійських змагань співаків і музикантів; формування великих духових оркестрів військових легіонів; поява в трагедіях самостійних музичних вставок (голос або авлос). Розвитку виконавства також сприяли вимоги до аристократії щодо оволодіння мистецтвом співу і гри на інструментах, концентрація в Римі кращих музикантів з інших країн.

У ході дослідження виявлено, що значну роль у розвитку професійного виконавства відіграла християнська релігія, що створила церковну музику – складову богослужіння. Основою музики католицької церкви є григоріанський хорал. Уніфіковані (а з часом і канонізовані) піснеспіви з "антифонарію" папи Григорія І, побудовані на середньовічних ладах з використанням звуків рівної тривалості, являли собою аскетичне, відчужене звучання чоловічих голосів і не підлягали видозмінам чи розвитку. Проте григоріанський хорал не міг уникнути впливу масової музичної практики, урізноманітнювався і вдосконалювався.

Установлено, що основними напрямами розвитку музики католицької церкви, що безпосередньо вплинули на еволюцію музичної культури в цілому і музичного виконавства зокрема, є: удосконалення і розвиток юбіляцій (орнаментальних імпровізацій), з яких вийшли середньовічні секвенції; розвиток троп (вставок у псалми чи хорали), що виявився у переході від простих мелодичних зворотів до великих побудов і зумовив появу літургічної драми; освоєння багатоголосся і поява складних поліфонічних творів, написаних для 4-6 голосів (меси Г. Машо, Г. Дюфе, Ж. Депре, Дж. Палестини); залучення до богослужіння інструментальної музики, що відіграло значну роль у розвитку сольного, інструментально-ансамблевого та органного виконавства.

Значний екстенсивний і якісний розвиток музичного виконавства в епоху Відродження зумовлювався такими чинниками: освоєнням і впровадженням в музично-виконавську практику ідей і творчого методу "Нового мистецтва" ("Ars nova"); появою нових поліфонічних шкіл у різних країнах і культурних центрах Європи; самостійним розвитком у країнах Європи численних жанрів світської музики; поширенням інструментальної музики і створенням нотної літератури для популярних інструментів (лютня, віола, скрипка, клавесин, орган); завершенням формування середньовічного оркестрово-ансамблевого стилю; виникненням опери і появою нового суб’єкта музично-виконавської діяльності – оперного співака, хору, оркестру, ансамблю, диригента.

Раннє Відродження висуває відомих майстрів духовної музики – органістів Ф. Ландіні, К. Паумана, а пізніше – А. Кабесона, Я. Свелінка, Д. Букстехуде. Великої популярності набувають композитори і видатні виконавці Д. Скарлатті (орган), У. Берд (вірджинал), Ж. Шамбоньєр і Ф. Куперен, які створили французьку школу гри на клавесині.

Розглядаючи особливості музичного виконавства щодо "об’єктивного" і "типового", дисертант наголошує, що в епоху Відродження закінчується перший етап формування "жанрового" виконавця.

Як свідчать першоджерела, музичне Бароко називають епохою концертного стилю, характеризуючи розповсюджений у той час принцип змагання (концертування) інструменталістів і вокалістів, оркестрових і хорових партій, оркестрів і хорів. Розвиткові виконавства цього періоду сприяли поява гомофонно-гармонічної фактури (кінець ХVІ ст.) і генерал-баса, пов’язаного з мистецтвом імпровізації. Велике значення для розвитку оркестрово-ансамблевого виконавства мало удосконалення інструментарію: на зміну середньовічним інструментам (фідель, ребек, поммер, позитив, спінет та ін.) прийшли повна скрипкова група і духові інструменти нового покоління (флейта, гобой, валторна, фагот).

Характеризуючи особливості розвитку музичного виконавства в епоху Класицизму, дисертант наголошує на важливості виходу на перший план скрипки і фортепіано як сольних і ансамблевих інструментів, удосконалення мистецтва співу "бельканто", формування "класичного" складу симфонічного оркестру (Й. Гайдн), становлення національних виконавських шкіл. Так, у різних європейських країнах з’являються видатні виконавці-віртуози: в Італії – засновники скрипкової школи А. Кореллі, Дж. Тартіні, Ф. Джемініані, Г. Пуньяні, Дж. Віотті; в Іспанії – лютніст X. Маріна. У Франції формуються національні школи інструментальної музики (органна, лютнева, клавесинна, віольна), а в період розквіту класицизму – школа скрипалів, яку очолювали відомі виконавці Ж.-М. Леклер, П. Гавіньє, П. Байо, П. Роде, Р. Крейцер, і школа віолончелістів під керівництвом Ж. Дюпона і Л. Боккеріні.

У другій половині ХVIII ст. країнами Європи гастролює велика кількість виконавців-віртуозів. Композитори Й. Гендель, Г. Гайдн, Й. Бах, В. Моцарт, Л. Бетховен створили величезний репертуар творів оперної, симфонічної та камерної музики, виконання яких вимагало високої технічної майстерності і художньої досконалості.

Установлено, що кардинальні зміни в музичному виконавстві відбулися в добу Романтизму, коли "час граючих творців" змінюється "часом творящих віртуозів", а постать виконавця-віртуоза уперше висунулась в авангард музичного руху (Т. Грум-Гржимайло). Н. Паганіні (скрипка) і Ф. Ліст (фортепіано) започаткували появу виконавців нової формації, які своєю віртуозною грою, надзвичайною силою художньо-емоційного впливу переносили увагу слухачів з музичного твору як такого на своє мистецтво інтерпретації. Показано, що у цей період відбувається подальший розквіт опери, хорового, оркестрового і камерного виконавства, з’являється сучасний диригент оркестру – інтерпретатор музичних творів.

Аналіз праць дослідників музичної культури ХХ століття переконує, що музичне виконавство цього історичного періоду досягло високого художнього рівня і стало невід’ємною складовою духовного життя суспільства. Свідченням цьому є: широка мережа філармонічних установ, музичних театрів, велика кількість професійних музикантів, хорів та оркестрів; інтенсивна концертна діяльність солістів і творчих колективів; масовий випуск різноманітної нотної літератури; виробництво якісних музичних інструментів; розгалужена система професійної підготовки співаків, музикантів-інструменталістів і диригентів.

Музичне виконавство XX століття відображало складні процеси, що проходили в музичній культурі. Зокрема, воно пропагувало твори композиторів, які розвивали традиції класичної музики і пошукачів нових виражальних засобів у царині ладотональних систем, формоутворення і стилістики – представників численних течій модернізму та авангардизму. Висовується плеяда видатних майстрів в усіх видах, формах і жанрах музично-виконавської діяльності. Репертуар у більшості виконавців і творчих колективів стає надзвичайно різноманітним, з’являється тип універсального інтерпретатора, який вільно почуває себе в музиці різних епох, стилів і жанрів.

У другому розділі − "Сутнісні ознаки і структура музичного виконавства" − виявлено основні ознаки і властивості виконавства як відносно самостійного явища музичної культури та особливості його будови і функціонування як художньої системи.

Аналіз історичної, філософської, культурологічної, мистецтвознавчої літератури дозволяв дійти висновку, що тлумачення виконавства як виду художньо-творчої діяльності не розкриває повною мірою його сутності і статусу в музичній культурі: історично сформувавшись як сфера музично-виконавської практики, виконавство володіє ознаками і властивостями, що характеризують його як відносно самостійне явище. Досліджено, що головними з них є:

1.      Музичне виконавство є предметом соціальних потреб та інтересів. Показано, що суспільні та індивідуальні потреби в музичному мистецтві, як і інтерес до нього, задовольняються шляхом сприймання творів, що звучать, тобто виконуються. У зв’язку з цим виконавство у першу чергу стає предметом таких потреб та інтересів.

2.      Музичне виконавство є соціально значимим суб’єктом художнього виробництва, оскільки забезпечує реальне (звукове) буття музики, відтворює музичні твори у готовому вигляді для суспільного та індивідуального уживання.

3.      Музичне виконавство має власну історію становлення і розвитку. Як відзначалось, воно виникло і розвивалось в контексті історичного розвитку цивілізації, культури і музичного мистецтва і має свої закономірності та особливості еволюції.

4.      Музичне виконавство має власну природу і субстанцію, лише йому притаманні засоби і способи виявлення та самореалізації. Встановлено, що природу виконавства визначають основні властивості музики як такої, та особливості її діяльнісного виявлення. Субстанцію виконавства складають "тілесність" музичної мови, яку формують динаміка, тембр і фактура, а також "речовість", що характеризує носія звукоутворення.

5.      Музичне виконавство має власні функції, що виявляються в двох напрямах: воно "привласнює" і реалізує функції музики як художнього явища, а також виконує специфічні функції по відношенню до самої музики та її творів. Головними з них є: функція звукового відтворення музики, ідейно-художнього змісту її творів на високому технологічному і художньому рівнях; комунікативна функція, що забезпечує безпосередній зв’язок по лінії "композитор – музичний твір, що звучить, – слухач".

6.     Музичне виконавство має власну структуру, свідченням чому є наявність великої кількості видів, форм і жанрів вокального, інструментального та вокально-інструментального виконавства – складових елементів, зв’язки, взаємозалежності і взаємовпливи яких зумовлюють його, виконавства, цілісність і певну самодостатність.

7.      Музичне виконавство є унікальним засобом виробництва художніх цінностей, має власну цінність і самоцінність. Художні цінності, які створює музичне виконавство – це художня якість реального звучання творів, яку складає художня цінність твору та якість його технологічного і художньо-образного відтворення.

8.      Музичне виконавство має власну специфіку. Воно є носієм і виразником видової специфіки музики і виявляється як унікальний процес художньо-творчої діяльності.

9.      Музичне виконавство є практичною (художньою, художньо-творчою) діяльністю. Вона є вторинною щодо "створення" твору, оскільки він існує як продукт творчості композитора, і кожного разу первинною як художньо-творчий (виконавський) процес .

10.    Музичне виконавство має власні закони і правила функціо­нування як явище і діяльність. Вони стосуються усіх організаційних (формування різних видів і типів ансамблів, оркестрів і хорів, сполучення звучання окремих голосів, інструментів тощо), технологічних (від основ співу чи гри на інструменті до узгодження великих форм колективного звучання) та художньо-творчих (освоєння художнього змісту твору, інтерпретація) питань.

11.    Музичне виконавство є об’єктом і самостійним напрямом наукового пізнання. Дослідження виконавства, як установлено, має історичні витоки. Воно розширювалось і поглиблювалось у процесі розвитку музичного мистецтва та музичної науки і, визначивши спектр своїх наукових інтересів, поступово відділилось як самостійна галузь музикознавства.

У дисертації обґрунтовано, що музичне виконавство як відносно самостійне явище є системою, яку складають три великі частини-підсистеми: вокальне виконавство, інструментальне виконавство і вокально-інструментальне виконавство (історично усталені види музично-виконавської діяльності). Складовими компонентами першої підсистеми є сольний, ансамблевий, камерно-хоровий і хоровий спів; складовими другої підсистеми – сольне, ансамблеве, камерно-оркестрове і оркестрове виконавство; складовими третьої підсистеми – вокальне соло з супроводом, ансамблеве вокально-інструментальне та оркестрово-хорове виконавство. Кожен з компонентів підсистеми має свої складові елементи, що відображають їх природу, "внутрішню різновидовість" і наявність характерних для кожного з них форм музично-виконавської діяльності.

Наголошується, що названі підсистеми, компоненти та елементи самі собою ще не створюють систему: її формують їх зв’язки і взаємодія, зумовлені зовнішніми і внутрішніми системоутворюючими факторами. Опираючись на праці А. Авер’янова, П. Анохіна, Б. Асаф’єва, Д. Чеснокова, визначено головні фактори утворення системи музичного виконавства.

Найсуттєвішими зовнішніми факторами (фактори середовища, що сприяють виникненню і розвитку систем – А. Авер’янов) є: усвідомлення суспільством усіх видів і форм музично-виконавської діяльності як множинної різноманітності буття музики; об’єднання всіх видів і форм музичного виконавства в цілісну організаційну систему; однозначне ставлення до всіх видів і форм музичного виконавства; один "предметний" і методологічний напрям підготовки професійних музикантів з усіх спеціальностей і кваліфікацій; віднесення у державному реєстрі всіх музичних спеціальностей і кваліфікацій до однієї галузевої спеціальності "Музичне мистецтво".

Першим внутрішнім системоутворюючим фактором є спільність природної властивості складових елементів; другим фактором є взаємодоповнення (способи і засоби взаємозбагачення різних видів і форм музично-виконавської діяльності); третім фактором є постійні стабілізуючі чинники музичного виконавства, зокрема історично усталені види музичного виконавства і музичні жанри; четвертим фактором є зв’язки обміну (репертуар, особливості інтерпретації творів, способи музичного розвитку, характер звуковідтворення тощо); п’ятим фактором є функціональні зв’язки між різними видами і формами музичного виконавства у спільному виконавському процесі; шостим фактором є організаційні та художні чинники штучного об’єднання суб’єктів музично-виконавської діяльності.

Третій розділ − "Музичне виконавство як художньо-творча діяльність" – складається з трьох підрозділів, в яких виявляється специфіка музичного виконавства як художньо-творчої діяльності, з’ясовуються основні характеристики і функції її об’єкта і суб’єкта, визначаються художньо-творчі засади та основні види інтерпретації музичних творів.

Аналіз наукових праць, присвячених дослідженню особливостей музики як виду мистецтва, дозволив дійти висновку, що специфіку музичного виконавства визначають і зумовлюють:

1     .Сутнісні ознаки і властивості, що характеризують музику як вид мистецтва, зокрема музична мова, її виражальні засоби (мелодія, лад, гармонія, ритм, темп, динаміка, тембр), особливості музичного стилю, жанру, унікальність музичного твору, музичного змісту, музичної форми, музичного образу, а також видів і форм музично-виконавської діяльності.

2.    Особливості музично-виконавської діяльності, що відрізняють її від інших видів художньої діяльності, пов’язаної з відтворенням існуючого оригіналу – твору мистецтва (діяльності режисера, актора театру, артиста балету, копіювальної роботи художника, скульптора тощо).

3.    Особливості відтворення музики різними видами і формами виконавської діяльності, "різножанровими" виконавцями.

Встановлено, що специфічні ознаки і характеристики музичного виконавства виявляються:

−         у характерних особливостях відтворення вокальних, інструментальних та вокально-інструментальних творів, пов’язаних з видовими відмінностями музики;

−         у наявності численних різновидів та різноманітних форм вокального, інструментального і вокально-інструментального виконавства, які, зберігаючи основні видові властивості, володіють власними характеристиками і виконавськими технологіями;

−         у роботі виконавця над музичним твором, що передбачає одночасне і поступове освоєння його змісту, форми, художньо-виражальних елементів музичної мови, логіки формування художньої образності та виконавської технології;

−         у процесі виконавської діяльності, який забезпечує реальне (звукове) буття музики в часовому просторі, реалізацію інтерпретаційного задуму і комунікацію художніх образів;

−         в унікальності продукту музичного-виконавської діяльності – музичного твору як художньої цілісності, що безпосередньо формується у виконавському процесі як інтерпретаційний задум, обумовлений численними об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Отже, специфіка музичного виконавства відображає сутнісні ознаки і характерні риси музики як унікального виду мистецтва і виявляється в особливостях різних видів, форм, жанрів, процесу і продукту виконавської діяльності. У той же час вона відображає особливості виконавського мистецтва як художнього явища і художньо-творчої діяльності та зумовлюється ними.

Об’єктом і суб’єктом музично-виконавської діяльності є музичний твір і виконавець. У ході дослідження виявлено, що твір є одним з найповніше вивчених об’єктів музичної науки. Він розглядався як історичне явище, художня цінність, художня цілісність, суб’єкт художнього впливу, об’єкт художнього сприймання, об’єкт музичного виконавства, музичний зміст і форма тощо. Цілісний і комплексний підхід до вивчення твору започаткував Б.В. Асаф’єв. Особливості вивчення мистецтва у зв’язку з загальною теорією систем, що ґрунтовно опрацьовувались у середині ХX століття, спричинили застосування системного підходу у вивченні музичного твору (Л. Мазель, В. Фомін та ін.).

Зазначається, що в системі музичного виконавства твори розглядаються як об’єкти художньо-творчої діяльності і характеризується за спільними ознаками ідентифікації, зокрема як художній феномен, художня цінність, художній зміст, музична форма, а також за видовою, жанровою, "інструментальною" належністю та особливостями звукообразного відтворення.

У музичному виконавстві усвідомлення сутності твору, його ідейно-семантичних, конструктивних, технологічних і художньо-виражальних характеристик має вирішальне значення. Кожний твір створюється композитором як вокальний, інструментальний чи вокально-інструментальний і призначається для певного виду і конкретної форми виконавської діяльності. Уже спочатку музичний текст зорієнтовано на конкретні техніко-виконавські і виражальні характеристики, передбачено відповідність фактури, способу і складності викладу окремих партій, діапазону тощо технічним, технологічним і художньо-виражальним можливостями конкретного виду і форми музично-виконавської діяльності.

Аналіз музичних творів за видовою, жанровою, "інструментальною" належністю і формами виконавської діяльності показав, що вони існують у численних різновидах, а спільні ознаки ідентифікації підлягають конкретизації стосовно кожного з них. Усі музичні твори "індивідуальні" як художній феномен, художня цінність, художній зміст, художня форма, і кожен з них має "власні" технологічні та художньо-виражальні характеристики, які є об’єктом аналітико-пізнавальної і художньо-творчої діяльності виконавця.

Показано, що визначальна роль у музичному виконавстві належить виконавцю (групі виконавців) – суб’єкту виконавської художньо-творчої діяльності. Особливості діяльності кожного з них зумовлюються належністю до певного виду музичного мистецтва, "інструментальними" ознаками і формами виконавської діяльності. Установлено, що основними функціями виконавця є: пізнавально-технологічне освоєння твору, пізнавально-художнє освоєння твору і художньо-творче виконання твору.