МУЗИЧНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ А.КУШНІРЕНКА В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНО-ХОРОВОГО ВИКОНАВСТВА НА БУКОВИНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання; визначено об’єкт і предмет дослідження, подано відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення, апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, надані відомості про публікації та загальну структуру дисертації.

У першому розділі “Розвиток професійно-виконавського хорового мистецтва на Буковині”, що складається з 3-х підрозділів, розглядаються тенденції, які спрямовували музично-просвітницький рух в Україні у дорадянський період і сприяли розвитку вокально-хорового виконавства на Буковині, а також визначили його особливості на етапі професіоналізації (40– 60-ті роки ХХ століття).

Аналіз історичних умов, у яких перебувало культурне життя буковинського краю, доводить, що український рух розгортався тут набагато повільніше ніж в інших регіонах Західної України.

Румунізація, онімечення негативно впливали на українську еліту, інтереси якої постійно знаходилися під тиском дискримінаційних заходів. Буковина також була найбільш багатонаціональною серед усіх австрійських провінцій. Це була також сільськогосподарська провінція, тому міська культура не мала тут розвинутих форм, аналогічних тим, які домінували в цей час в Австрійській імперії.

Строкатість спостерігалася й у релігійному житті. Помітні зміни в ньому розпочалися наприкінці ХVІІІ століття, коли Буковина входить у склад Галичини. Завдяки діяльності православної та греко-католицької церков відкривається низка навчальних закладів різного рівня. Серед них – “клерикальна школа” в Сучаві (1789 р.), приватні школи з українською мовою викладання, так звані “дяківки”, Чернівецька гімназія (1808 р.) із німецькою, румунською та польською мовами викладання. У 1827 р. на базі “клерикальної школи” відкривається Чернівецький “Теологічний інститут”.

Активізація діяльності греко-католицької церкви щодо відродження традицій (хор і оркестр Львівської митрополичої кафедри, Перемишльський дяківський інститут, де викладався церковний спів, а з 1828 року починає діяти музична школа, організація хору при кафедральному соборі під керівництвом відомого в Європі диригента і композитора А.Нанке) і поява перших вітчизняних музичних професійних кадрів – М.Вербицького та І.Лаврівського, які після закінчення перемишльської школи продовжили її традиції музичного виховання, сприяли розвитку диригентсько-хорового виконавства та його розповсюдженню по різних містах і селах Галичини. Під керівництвом І.Сінкевича, випускника перемишльської школи, перший хоровий гурток з’являється й у Чернівцях, де серед мешканців міста переважала зацікавленість інструментальною музикою західного зразка.

Після 1848 р. вага української національної ідеї на буковинських землях починає зростати. Першим проти утисків австрійської влади щодо української мови в школі і церковному діловодстві виступив буковинський владика Євген Гакман. Він вклав багато сил для заснування Чернівецького університету, згуртувавши навколо цієї справи місцеву інтелігенцію, випускників Віденського та Львівського університетів і православне духовенство. З 1850 р. хоровий спів за його підтримки набуває статусу обов’язкового предмета в усіх навчальних закладах Буковини. Найбільш уславленим став хор першої Чернівецької гімназії під керівництвом Ф.Звонічека, який влаштовував періодичні публічні концерти.

У цей період розширюються культурні зв’язки буковинців. Вони орієнтували не тільки на західноєвропейський досвід, але й вітчизняний з Наддніпрянщини і, перш за все, творчі здобутки українських письменників. Так, у 1849 р. у Чернівцях з’являється латинською мовою переробка “Наталки Полтавки” І.Котляревського під назвою “Дівка на відданні”, автор– священик І.Озаркевич.

Постійними стали, незважаючи на політичні конфлікти, боротьба Буковини за незалежність від Галичанської адміністрації й контакти з представниками галицької музичної еліти, серед якої було багато представників буковинської “діаспори”. Найбільш відомий її представник, завдяки своїй музично-просвітницькій діяльності, К.Мікулі, керівник із 1858р. Галицького музичного товариства у Львові. З його підтримки у Чернівцях з’являється перша музична організація “Співацьке товариство”, яка згодом трансформується у “Товариство сприяння музичному мистецтву на Буковині”. При ньому починає функціонувати бібліотека, музична школа, комітет з організації концертних заходів.

У 60-ті роки паралельно з діяльністю музичних товариств розширюється вплив хорової школи Чернівецької духовної семінарії, яку очолює випускник Віденської консерваторії С.Воробкевич. З його ініціативи мережа хорових гуртків на Буковині розширюється, суттєво оновлюється також і хоровий репертуар. У ньому зростає вага творів західноукраїнських композиторів.

Про посилення інтересу до хорового виконавства свідчить популярність серед публіки “виступів-імпрез” кращих церковних хорів у Чернівцях. Значну роль у цьому процесі відіграло просвітницьке товариство “Руська Бесіда”, організоване у 1869 році за аналогом львівського. Одним з його фундаторів був С.Воробкевич. Головним завданням, на вирішення якого орієнтувало свою діяльність товариство, вважалося виховання всіма доступними засобами нового покоління буковинців-українців.

З буковинськими просвітницькими товариствами активно співпрацюють Ю.Федькович, А.Вахнянин. Наслідком такого співробітництва стало посилення на буковинських землях “українського впливу” у вигляді громадських акцій, присвячених ушануванню пам’яті відомих діячів української культури, більш широкого розповсюдження творів українських композиторів, зростання інтересу до хорової музики та хорового співу. У 1872 р. за аналогом музичного товариства “Торбан”, організованого А.Вахнянином, на Буковині починає діяти “Чоловіче співацьке товариство” під керівництвом випускника Празької консерваторії А.Гржімалі, згодом – “Музичне товариство”. Воно веде велику просвітницьку діяльність, відкривається нова музична школа, яка готує кадри з високим професійним рівнем, достатнім, щоб здійснити у міському театрі постановку опери А.Гржімалі “Зачарований принц”.

У 1875 р. відкривається і Чернівецький університет з богословським факультетом, де вагоме місце займає викладання музики і хорового співу.

Зростання ролі музичної освіти на Буковині сприяло професіоналізації вітчизняних музичних кадрів: композиторів і виконавців.

Набуває значного розмаху й хоровий рух. Традиційним став обмін концертними виступами між численними хоровими товариствами: галицькими і буковинськими, які влаштовують гастролі-обміни накопиченим творчим досвідом. Щорічно влаштовуються музично-літературні вечірки і святкування на честь відомих діячів української культури: Буковини і Галичини, на вшанування пам’ятних для української історії дат.

Постійним учасником цих урочистостей був “Буковинський Боян”, створений у 1899 р. на базі Руського літературно-драматичного товариства. Крім пропаганди творчості українських композиторів, важливим напрямком його діяльності стала популяризація української народної пісні та творів західноєвропейської музики. Таке поєднання обумовлювала багатонаціональність населення Буковини, яка зберігається.

На відміну від Галичини буковинські культурно-освітні товариства не могли не рахуватися з цим, що особливо яскраво позначилося як тенденція на видавничій діяльності, а також у лояльному ставленні до всіх культурних традицій з боку української інтелігенції, зорієнтованої більше на толерантність відношення до них ніж до автономізації цих відносин. Тому з прихильністю відносилися до всіх: як до видатних діячів українського музичного мистецтва, так і до західноєвропейського.

На початку ХХ століття хоровий рух охоплює майже всі соціальні верстви населення, що позначилося зростанням кількості співацьких товариств. Це сприяло створенню у 1905 р. нової музичної школи ім. Лисенка, школи яка б надавала всебічну музичну освіту, подібну Вищому музичному інститутові у Львові.

Динаміка позитивного зростання ваги українських музичних інтересів у духовному житті краю була перервана подіями Першої світової війни, внаслідок яких Буковина перейшла у склад королівської Румунії. З 1918 по 1940 рр. у музичній культурі цього краю переважають румунські інтереси і симпатії, відроджується також вага німецьких культурних традицій. Українські потреби представляють осередки “Просвіти”, які проводять значну роботу із збереження українського національного досвіду. Завдяки діяльності цього товариства відновлює своє життя у 20-ті роки ХХ століття хоровий рух. Це “Буковинський Боян”, згодом – “Буковинський Кобзар”, який зосереджується переважно на виконанні обробок українських народних пісень та їх популяризації серед населення; “Мужеський хор” (1930 р.), що віддає перевагу у своєму концертному репертуарі творам українських композиторів.

20–30-ті роки ХХ століття – період підведення підсумків попереднього розвитку та критичного осмислення накопиченого досвіду. Фаховий рівень наробок цього періоду розвитку музично-просвітницького руху на Буковині уособлює творчість і громадсько-педагогічна діяльність Є.Мандичевського, Й.Шмідта. Вони своєю подвижницькою працею у складних умовах сприяли зростанню професійного рівня виконавської культури на Буковині і збереженню як основи тих найкращих національних традицій, які скеровували музично-концертне життя на найкращі зразки.

У розділі визначається особлива роль у цих процесах С.Воробкевича, який багато зробив для збереження народної пісні та її широкого залучення у культурно-освітній простір Буковини (“Співаники” для дітей). Він також заклав основи для розвитку професійної музичної традиції не тільки української, але й румунської. Підкреслюється й те, що С.Воробкевич, працюючи в різних за рівнем виконавської майстерності хорових колективах, заклав фундамент для формування диригентської та хорової школи у буковинському краї.

У 70-ті роки він присвячує багато часу пропаганді не тільки української пісні, але й досягненні професійної музики (робота у часописі “Кандела”, видання альманаху “Руська хата”), його просвітницька діяльність не обмежується видавничими і громадськими справами. Одним із вагомих її напрямків стала педагогічна робота на богословському факультеті Чернівецького університету та у православній духовній семінарії.

Воробкевич був першим композитором, що прилучився до поезії Т.Шевченка. У творах на вірші цього поета він прагне збагатити хорові засоби виразності шляхом використання різних стильових засад вітчизняної і західноєвропейської музики.

Пропагуючи українське слово музичними засобами (пісні на слова Ю.Федьковича і свої власні), він став широко відомим на Буковині та в Галичині як композитор, що пише не лише світську музику, а й релігійну. Ця музика глибока за змістом і різноманітна за тематикою, а тому стала зразком для багатьох його послідовників.

У розділі дається характеристика їхньої музично-просвітницької діяльності та внеску, який вони зробили для професіоналізації вокально-хорового виконавства на Буковині як провідного напрямку музичної творчості у другій половині ХІХ – перший третині ХХ століття. Це –  творчість П.Бажанського, Є.Мандичевського, Ч.Порумбеску. Підкреслюється, що діяльність буковинських митців мала подвижницький характер. В умовах асиміляційної політики влади, постійного наступу на українську мову, культуру й освіту їх праця ставала осередком національного життя. Вони підготували зростання ваги хорового професійного виконавства у першій половині ХХ століття і сприяли своєю творчістю пожвавленню мистецького життя на Буковині в цілому – тенденція, яка посилюється у післявоєнні роки. У Чернівцях починає діяти філармонія та український музично-драматичний театр, переведений з Харкова. У 1944 році відкриваються будинок народної творчості, мистецька студія “Художник Буковини”, хорова капела “Буковина” (1945 р.), хореографічний ансамбль народного танцю.

У 1949 році капела і хореографічний ансамбль злилися, утворивши Буковинський ансамбль пісні і танцю. У 1954 році при ньому створюється оркестрова група. Колектив веде активну гастрольну діяльність по різних областях Радянського Союзу. В цей період визначається й основна спрямованість у репертуарній політиці колективу. Переважна роль у програмах віддається буковинському фольклору, який керівники ансамблю збирають під час фольклорних експедицій, та творам українських композиторів (М.Колессси, Є.Козака, Б.Крижанівського).

Зростанню професійного рівня ансамблю сприяло відкриття культосвітнього та музичного училищ, які стали постачати нові кадри у колектив і чимало сприяли розширенню мережі самодіяльної творчості, що кореспондувала і новий матеріал для репертуару і творчі наробки народних майстрів, збагачуючи таким чином виконавську палітру колективу.

У 50-ті роки в умовах зростання ідеологічного тиску з боку влади під гаслами боротьби з націоналізмом, арештів та репресій Буковинський ансамбль пісні і танцю приходить до занепаду. Він посилюється в 60-ті роки, коли розпочинається процес розформування багатьох професійних капел (Харків, Дніпропетровськ, Полтава) та зростає зневага до хорового мистецтва взагалі. Саме в цей період колектив очолює А.Кушніренко, уродженець Тернопільщини, випускник Львівської консерваторії, вихований у традиціях диригентської школи, очолюваної М.Колессою.

А.Кушніренко навчався разом із багатьма відомими згодом представниками української оперно-симфонічної та хорової диригентської генерації 70 – 90-х років, яку представляють такі всесвітньо відомі нині імена: С.Турчак, Б.Антків, С.Прокоп’як, В.Савчук. У ті часи у Львівській консерваторії викладали А.Солтис, відомий композитор і диригент, учні М.Колесси і сам Колесса, С.Людкевич, А.Кос-Анатольський, В.Василевич та інші уславлені діячі української музичної культури.

Автор доводить, що найбільш вагомий вплив на формування творчих уподобань А.Кушніренка мали принципи організації навчального процесу, яких дотримувався М.Колесса як ректор консерваторії. Це – турбота про постійне зростання професійного рівня студентського хорового колективу шляхом залучення його до виконання різноманітного репертуару: від класичних творів В.А.Моцарта, Й.Гайдна, Ф.Генделя до хорових творів молодих композиторів-студентів (М.Скорика); залучення до активної діяльності у СНТ, через яке А.Кушніренко набуває досвіду фольклорних експедицій, у ті часи СНТ керує відомий фольклорист В.Гошовський, а фольклорною секцією – С.Людкевич; увага до практичної підготовки – саме в період навчання у Львівській консерваторії А.Кушніренко набуває свій перший диригентський самостійний досвід, керуючи студентським хором Львівського державного університету ім. І.Франка та ансамблем пісні і танцю Львівського торгово-економічного інституту.

Не менш важливим фактором, що вплинув на формування його диригентської майстерності, слід вважати стажування – співпрацю з відомими диригентами, які очолювали Львівський театр опери і балету: Я.Вощаком, С.Турчаком, та капелу “Трембіта”, її головним хормейстером тоді був О.Кураш.

Високий професіоналізм і хормейстерський талант стали тим важелем, що обумовив призначення А.Кушніренка у 1962 році на посаду художнього керівника і головного диригента Державного Буковинського ансамблю пісні і танцю. Великих зусиль він доклав, щоб зберегти колектив і надати йому самобутнього обличчя. Він наполегливо працює над утворенням у ньому, замість народної манери співу, академічної, вводячи в репертуар найкращі твори української класики: М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, О.Кошиця, велику увагу приділяє роботі над звуком, навичками ансамблевого музикування та іншими складовими хорової культури. А.Кушніренко займається також питаннями підвищення творчого рівня балетної й оркестрової груп ансамблю, збирає, записує і обробляє для свого колективу буковинський фольклор, щорічно проводить гастрольні виїзди у різні республіки Радянського Союзу, пропагує творчість чернівецьких композиторів С.Сабадаша, В.Михайлюка, Г.Шевчука, самобутній  український танець тощо.

Усе це сприяло зростанню популярності колективу як самобутнього художнього явища радянської культури, що визначала як тогочасна преса, так і участь колективу у Декаді української літератури і мистецтва в 1969 році, гастролі в Румунію та присудження в цьому ж році колективу звання “Заслужений”. Про зростання інтересу до творчої діяльності колективу свідчить також видання репертуарних збірок буковинських пісень, зібраних та оброблених А.Кушніренком і грамзаписів виступів колективу. У 60-ті роки розпочинається також плідна композиторська діяльність митця, який заявив про себе вокально-хореографічною картиною “Буковинська весна”, що стала, як і інші його твори, основою для телефільму “Буковино, край зелений”.

Другий розділ “Творча та музично-просвітницька діяльність А.М.Кушніренка” складається з трьох підрозділів, присвячується просвітницькій діяльності митця у 70 – 80-х роках ХХ століття та в умовах відродження української державності. В цьому розділі висвітлюються характерні риси його творчості у проекції на розвиток буковинських співацько-хорових і просвітницьких традицій.

У 70-ті роки творча діяльність А.Кушніренка стає об’єктом всесоюзної та республіканської преси, яка узагальнює його досвід як художнього керівника Буковинського ансамблю пісні і танцю, диригента, композитора і фольклориста.

У публікаціях підкреслюється зростання ваги буковинського фольклору в репертуарі колективу у вигляді не лише пісні, але й обрядових стародавніх форм. У цей період колектив, який очолює А.Кушніренко, – учасник усіх фестивалів всесоюзного й республіканського значення, днів культури, що проходять у різних союзних республіках. Не зменшується гастрольна активність Буковинського ансамблю пісні і танцю, що свідчить про його популярність в ті часи та визнання найкращим колективом України.

У 70-ті роки репертуар цього колективу поповнюється новими композиціями на музику композиторів І.Міського, С.Сабадаша, які стали відомими завдяки ансамблю, і самого А.Кушніренка. Хоча репертуарну політику визначали ідеологічні вимоги, що надавали їй радянського присмаку, в цілому її більше характеризували композиції, в яких опосередковано відтворювалася у вигляді музично-танцювальних картинок самобутня народна культура буковинського краю в різних її традиціях. Про інтерес до репертуару колективу свідчить вихід у світ тематичних збірок, куди ввійшли найкращі твори з цього репертуару і обробки народних пісень, що стали найбільш популярними у слухацькій аудиторії. Обробки були різної складності, тому їх стали використовувати у подальшому як професійні, так і самодіяльні хорові колективи, що зіграло позитивну роль у збереженні української пісні та слова в умовах політичного курсу на інтернаціоналізацію і знищення елементів національного у духовному житті радянського народу. Саме популярністю колективу можна пояснити появу записів нових творів у виконанні Буковинського ансамблю пісні і танцю та кінофільму з аналогічною назвою.

Наприкінці 70-х років концертну діяльність Буковинського ансамблю ускладнюють зміни, що відбулися у стані музикування. Хорова й оркестрова самодіяльність поступово втрачає свою актуальність, натомість зростає вага естрадної музики і джазу, фольклорного напрямку у вигляді народних самодіяльних хорів, авторської пісні у виконанні ВІА.

Особливий успіх мала творчість В.Івасюка, який прийняв естафету збереження та розвитку традицій народної буковинської пісенності. Незважаючи на скорочення амплітуди гастрольної діяльності Буковинського ансамблю пісні і танцю, вона обмежується переважно Західною Україною, колективу вдалося сповільнити процес русифікації у цьому регіоні шляхом збереження в репертуарі домінуючого положення української пісні. Незважаючи на жорстку регламентацію з боку партійних органів її використання, Буковинський ансамбль пісні і танцю у 80-ті роки продовжує працювати над творами з українською тематикою, що стало своєрідним аргументом для залучення цього колективу у культурну програму “Олімпіади-80”, а також інші програми, які влаштовуються для іноземних туристів з Америки, Канади, Англії, Франції, Італії, Бельгії та інших країн світу.

Ці ж самі аргументи визначили рішення щодо творчих відряджень А.Кушніренка до Канади (1983, 1985 рр.), під час яких він працює з аматорськими колективами української діаспори: жіночим хоровим колективом “Гагілка”, ансамблем “Сільські музики”, проводить семінари для диригентів-хормейстерів, читає лекції та організовує показові репетиції, відвідує музичний факультет університету Британської Колумбії тощо.

Наприкінці 80-х років посилюється орієнтація на використання у репертуарі Буковинського ансамблю пісні і танцю автентичного фольклору. А.Кушніренко працює над підготовкою для кінофільму “Співає Україна” фрагменту “Буковинське весілля”, а також над створенням нових вокально-хорових обрядових сцен: “Щедрий вечір, добрий вечір”, “Обжинки”, “Весна – красна”. Це – багатопланові музичні форми, які колектив репрезентує не тільки у виступах в Україні, але й Буенос-Айресі, Фінляндії, Румунії.

У 80-ті роки А.Кушніренко велику частину свого часу віддає громадській діяльності як голова Буковинського об’єднання самодіяльних композиторів. Велику увагу він приділяє молоді, підтримуючи і розвиваючи в неї інтерес до української народної пісенності, творчості українських композиторів. Реалії нового життя, що пов’язані із здобуттям незалежності України, дали можливість вийти Буковинському ансамблю пісні і танцю на нові творчі параметри своєї діяльності. Це – участь у першій хоровій асамблеї України, фестивалях “Козацька слава”, “Доля”, “Колиска миру”, програмах, присвячених святкуванню українських ювілейних дат (традиція, що відроджується з 1991 року), театралізованих музичних дійствах, пов’язаних із традиційно національними святами, “З Різдвом Христовим” тощо.

Особливо запам’яталися тематичні концерти, присвячені пам’яті С.Воробкевича (1993 р.), “Народні обряди і звичаї Буковини”, “Духовна музика українських композиторів (1994 р.), пасхальний “Христос воскрес” (1996 р.).

Зростання інтересу до духовної скарбниці українських митців у діяльності А.Кушніренка позначилося його зверненням до музичної спадщини С.Воробкевича.

У 1996 році він видає дві збірки хорових творів цього композитора. Працюючи над ними, він вдавався до розтиражування авторських рукописів, виправляв помилки, дописував пропущені ноти, вставляв темпові, динамічні, агогічні позначення, зводив поголосники, робив хорові переклади для сучасних виконавців. У дисертації підкреслюється, що А.Кушніренко, доводячи рукописи до вимог виконавської інтерпретації, зберігає тогочасну просвітницьку спрямованість цих творів і, водночас, прагне актуалізувати їх, акцентуючи увагу через композиційну побудову збірок на тих моментах, які виявляли в собі сучасне звучання, тобто несли педагогічну і культурно-просвітницьку місію у духовному вихованні молодого покоління.

Крім концертної та мистецтвознавчої діяльності, А.Кушніренко у 90-ті роки займається педагогічною. У 1992 р. він організовує кафедру музики при Чернівецькому державному університеті ім. Ю.Федьковича. Цей факт визначив початок процесу підготовки професійних хормейстерських кадрів для Буковини. І не тільки.  На кафедрі почали готувати також педагогів, вчителів музики та, що найголовніше, українознавства, в основу їхньої підготовки А.Кушніренко поклав принципи, яким наслідував усе своє життя. Це перевага практичної підготовки – вміння організувати і працювати з хором, зорієнтованість на просвітницькі ідеали, за які боролося і віддало своє життя не одне покоління українських патріотів, відданість вітчизняним традиціям, носіями яких є національна духовна спадщина.

Особливу увагу він приділяє питанням диригентської техніки. У розділі характеризуються установки, з яких виходив у педагогічній діяльності в цей період А.Кушніренко.

 У 90-ті роки зростає вага у творчій діяльності А.Кушніренка наукових розробок. Він продовжує вивчення спадщини С.Воробкевича, не припиняється і його концертно-виконавська діяльність, незважаючи на похилий вік.

Узагальнюючи творчий наробок А.Кушніренка як композитора, автор підкреслює значущість цих наробок для продовження справи розвитку буковинських співацько-хорових та просвітницьких традицій. Зокрема, наголошується на тому, що завдяки його діяльності не припиняє свого життя буковинський фольклор. Як фольклорист він записав понад тисячу народних пісень, танцювальних та інструментальних мелодій краю.

Захоплюючись жанром обробки народної пісні, А.Кушніренко сприймав його уособлення традиційної для української музичної еліти практики. У дисертації аналізуються принципи, з яких він виходив у роботі з народним мелосом, наводяться найбільш характерні для них приклади таких обробок. Типовими прийомами опрацювання фольклорного  першоджерела для нього є варіаційні та куплетно-варіаційні побудови. Водночас, він використовує і такі, що виходять із глибинних основ народно-музичного мислення. Це елементи імпровізаційності, що завжди присутні у композиціях як стрижневі.

Прагнення до відтворення народної манери пісенного відображення сюжетних подій поетичного тексту спостерігається й у засобах хорової виразності: це – поєднання різних фактурних прийомів, що посилює “картинність” у сприйнятті  музичного образу, зберігаючи при цьому простоту і ясність викладення музичної думки.

У його обробках простежується повага не тільки до фольклорних традицій буковинського краю, але й українських композиторських традицій, які йдуть від фундаторів цього жанру (М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича) та тих, хто їх продовжував з використанням музичних технологій ХХ століття (П.Козицького, С.Людкевича, М.Колесси).

Крім обробок народних пісень, значна доля його творчого наробку складається з так званих “музично-хореографічних сцен”, що відроджують різні фрагменти буковинської обрядовості, оригінальних композицій у жанрах опери, сюїти, кантати тощо.

У дисертації розглядається як приклад його опера “Буковинська весна”, яка побудована на поєднанні принципів оперної драматургії з наскрізним розвитком, та тих, що характеризують особливості розгортання “сюжетики” у народних епічних жанрах. Підкреслюється також, що А.Кушніренко, відроджуючи музично-театральні традиції, поєднує їх з іншими, теж регіонального значення. Яскраво свідчить про спрямованість його художніх інтересів кантата “Молюсь за тебе, Україно”, де класична формула жанрової побудови, на зразок тих, що зустрічаються у творах Й.С.Баха і Ф.Генделя, накладається на іншу, яка більш характерна для партесів та духовної музики православної традиції. Тут також є елементи, що свідчать про новий тип композиції. Це драматична сцена, втілена з оперним розмахом, але трансформована у монологічну площину.

Як зразок, що доводить прихильність А.Кушніренка до традицій С.Воробкевича, у розділі наводиться “Дума про Сагайдачного”, побудована  на використанні в якості базових різних елементів коломийковості. Така романтична монотематичність пом’якшує рондальність побудови твору і надає їй наскрізного характеру у розгортанні музичних коментарів-епізодів до поетичного тексту.

Багато хорових творів А.Кушніренком написано на тексти українських поетів, і в цьому теж він подає себе як митець, що продовжує просвітницькі традиції свого краю. Це поезії не тільки класиків української літератури, але й сучасних письменників, особливо земляків.

Узагальнюючи характерні риси хорової творчості А.Кушніренка, автор проводить як провідну тезу про те, що це музикант, який знаходиться у поетичному пошуку нових виразних засобів, музикант, який присвятив усе своє життя справі збереження, відродження і продовження найкращих співацько-хорових та просвітницьких традицій буковинського краю, народних і професійних. І цей досвід є достойним внеском у скарбницю національної диригентської школи.

Для А.Кушніренка краса, що врятує світ, – це музика, висока свідомість і висока мораль, а головним принципом, на якому вона повинна ґрунтуватися, є безкорисність, повсякденна творча самовіддача і праця, пам’ять про тих, хто є твоїми вчителями, і ті ідеали, що вони заповідали як спадщину, а саме: ніколи не забувати про те, що тільки народна пісня є тією основою, з якої виростає національний композитор, а не космополіт.

Зберігаючи самодостатність буковинського мелосу, А.Кушніренко, водночас, переосмислює його характерні риси на основі здобутків професійного мистецтва, піднімаючи виразні можливості української пісенності до рівня сталих жанрів класичної музики: оперної драми, симфонічної поеми, сюїти тощо. Він створює “живі” музичні образи, різножанрові сцени з народного життя.

Висока виконавська культура А.Кушніренка, його професійний підхід та витончене музично-естетичне відчуття прекрасного якісно позначилися на подальшому розвитку не тільки українського музичного диригентсько-хорового мистецтва. Завдяки цим якостям відбулося становлення та професійне зростання Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю, колективу, який за 45 років свого існування став відомим як в Україні, так і за її межами.

Колектив під керівництвом А.Кушніренка зробив вагомий внесок у справу відродження і популяризації української народної пісні в усьому світі, що стало підґрунтям для розвитку національної свідомості українства та його духовного єднання.

Особливої уваги заслуговує діяльність А.Кушніренка по відродженню духовної музики українських композиторів, зокрема С.Воробкевича, та поетичних творів представників української культури різних поколінь.

Вагому роль у розвитку музичної культури на Буковині відіграла культурно-просвітницька робота А.Кушніренка як засновника кафедри музики при Чернівецькому Національному університеті ім. Ю.Федьковича та керівника студентського хору “Резонанс”, який і сьогодні гідно репрезентує професійне хорове мистецтво не лише на Буковині, але й по всій Україні.

У висновках дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслено перспективи подальшого дослідження цієї теми. У дисертації доведено, що:

1.    Розвиток музично-просвітницького руху на Буковині відбувався під безпосереднім впливом тих тенденцій, які визначили його спрямованість на західноукраїнських землях, а саме: протистояння проти національного та духовного поневолення, яке мало переважно форму відстоювання права на автономію у релігійних питаннях через мову й збереження культурних традицій у сфері обрядовості, а також інших засобах виявлення незалежності українства в організації духовного життя шляхом надання принципам, на яких воно ґрунтувалося, етнонаціональної забарвленості. Всі різновиди громадських об’єднань, що виборювали своєю діяльністю ці прагнення на Галичині, повторюють себе й на Буковині. Водночас, історична доля цього краю, де українство переважно було зосереджене в селах, а у міського населення більше переважала зорієнтованість на західноєвропейські цінності, адаптовані до умов співіснування різномовних культурних традицій, визначила роль цих повторень як рівну, поряд з іншими формами відтворення іншомовного культурного досвіду.

2.     Доведено, що хорове виконавство у західноукраїнському регіоні сприймалося як відродження та історичне продовження національних культурних традицій, а тому його уособлювали із самого початку переважно представники духовенства. Лише згодом, коли зростає у різних формах тогочасного музикування вага професіоналізму та розпочинається під його впливом поступове формування вітчизняної системи музичної освіти, художня еліта суттєво оновлюється на користь світської інтелігенції. На Буковині священництво зберігає своє домінуюче значення в організації хорового руху незважаючи на зміни, які відбуваються в його змісті. Розвиток і релігійних, і світських його форм пов'язаний з просвітницькою діяльністю, яку веде буковинське духовенство. Яскравий приклад – творча біографія С.Воробкевича.

3.    Встановлено, що вплив диригентсько-хорової культури Західної України цього періоду на професійно-виконавське мистецтво Буковини відображає ті тенденції та орієнтації, які у процесах становлення української професійної виконавської школи обумовили поетапність переходу від аматорського хорового музикування до професійного. Спираючись на просвітницький досвід галицьких музичних товариств, перші буковинські хорові колективи поступово включаються в музично-концертне життя краю. На їх розвиток впливали особливості репертуару, заходи, концерти, які проводилися по всій Західній Україні і були спрямовані на підвищення професійного рівня виконавців.

4.    Охарактеризоване значення музично-просвітницької діяльності А.Кушніренка як художнього керівника Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю у відродженні та подальшому розвитку і збереженні співацько–хорових традицій краю. Аматорське виконавство він поставив на професійну основу шляхом поступового ускладнення репертуару. Пропагуючи українську пісню та самобутню обрядову культуру буковинців, А.Кушніренко не обминає творів українських класиків, збагачуючи, таким чином, виконавську палітру колективу. Він звертається також до творів сучасних буковинських композиторів, вивчає і відроджує духовну спадщину тих, хто був незаслужено забутий, а саме – С.Воробкевича.

Наслідуючи приклад свого попередника, А.Кушніренко продовжує розвивати освітні традиції Буковини, організовує кафедру музики при Чернівецькому університеті ім. Ю.Федьковича.

5. Узагальнені результати творчої діяльності буковинського митця у таких її складових, як концертно-виконавська, педагогічна, композиторська. Проаналізована роль буковинського фольклору у його мистецькій спадщині та особливості його використання в авторських хорових обробках та інших за жанрами оригінальних творах, визначений внесок А.Кушніренка як фольклориста і громадського діяча-просвітителя у справу збереження і пропаганди буковинської обрядової культури з використанням сучасних технологій.

          6. Подальше вивчення процесів розвитку професійно-хорового виконавства на Буковині дає перспективну можливість глибше й об’єктивніше дослідити його принципи порівняно із західноєвропейськими аналогами. Дослідження може мати подальшу перспективу через вивчення професійної диригентсько-хорової творчості інших буковинських митців, їх творчих та культурних здобутків у проекції на загальну картину історичного буття української хорової культури.