| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні межі роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, відображено рівень апробації результатів та структуру дисертації.
Перший розділ – «Історіографічна, джерельна та методологічна база дослідження» – складається з трьох підрозділів. У ньому здійснено аналіз наукової літератури з проблеми, охарактеризовано використані джерела, обґрунтовано методологічні засади й наведено застосовані методи дослідження.
Історіографія. Специфіка теми завдає певні параметри для історіографічного огляду, який побудовано за проблемно-хронологічним принципом. У першу чергу подається характеристика літератури, присвяченої вивченню науково-педагогічної діяльності С. І. Сідельнікова, що почалося за життя дослідника. Це зумовлювалося появою його монографій. Перша книга «Болгарський революціонер Георгій Раковський» (1959 р.) здобула високу оцінку радянського історика П. Т. Рущенка та болгарських учених Н. Трайкова і Д. Косєва. Друга монографія – «Боротьба течій у першому Болгарському революційному центральному комітеті» (1962 р.) – була докладно розглянута болгарським дослідником Хр. Капітановим. Найбільший інтерес наукової спільноти викликала третя монографічна робота «Болгарський революційний центральний комітет (1868 – 1872 рр.)» (1970 р.). На неї відгукнулися радянські історики О. С. Бейліс, В. Д. Конобєєв, І. М. Кулинич, М. П. Подлєсний, болгарська вчена О. Маждракова-Чавдарова. Всі рецензенти позитивно оцінили дослідження С. І. Сідельнікова, відзначивши їх ґрунтовність та наукову новизну.
Новий етап вивчення творчості С. І. Сідельнікова починається після його смерті. В 1979 – 1980 рр. Г. Й. Чернявський, О. О. Чувпило і В. П. Чорній опубліковали декілька статей, у яких здійснили перші спроби розглянути багатогранну наукову діяльність ученого. Приділивши головну увагу його дослідженням з питань національно-визвольного руху болгарського народу 60 –
70-х рр. XIX ст., автори вперше окреслили коло дослідницьких інтересів історика та показали його внесок у розробку проблем історії й історіографії Болгарії, російсько-болгарських революційних зв’язків, історико-славістичну науку загалом.
Після цього тривалий час наукова спадщина С. І. Сідельнікова не піддавалась історіографічному дослідженню. Лише в другій половині 1990-х рр. з’явилися дві публікації – російського історика Н. Т. Сапронової та української вченої Н. І. Самойленко, в яких аналізувався творчий доробок харківського професора з питань історії болгарського Відродження.
2006 р. відкривається нова сторінка у вивченні життєвого й творчого шляху історика. 28 лютого – 1 березня в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна відбулася міжнародна конференція «IV Дриновські читання», яка була присвячена 90-річчю від дня народження С. І. Сідельнікова. Українські вчені П. С. Сохань, Н. І. Самойленко, Є. П. Пугач та молдавський історик Н. Н. Червенков продовжили осмислення творчості й наукової діяльності вченого. Увага більшості дослідників зосередилась головним чином на його науковій спадщині з історії національно-визвольного руху болгарського народу 50 – 70-х рр. XIX ст. Винятком є стаття Є. П. Пугача, яку можна вважати першою спробою висвітлити педагогічну й адміністративну роботу С. І. Сідельнікова в Харківському університеті. Початку життєвого шляху харківського професора присвячена публікація російського краєзнавця А. А. Крючкова.
Короткі біографічні дані про С. І. Сідельнікова містяться й у вітчизняній і зарубіжній довідковій та енциклопедичній літературі, що свідчить про визнання його дослідницької праці в науковому світі.
Отже, в історіографії проблеми умовно можна виокремити три періоди: 1) 1960 – 1970-ті рр. – «рецензійний», коли інтерес колег викликали перш за все монографії вченого, про що говорить цикл рецензій, опублікованих у СРСР та Болгарії; 2) кінець 1970-х рр. – 2005 р. – «меморіальний»: після смерті історика його учні підготували низку публікацій, у яких узагальнили свідчення про нього як дослідника; 3) з 2006 р. – дослідницький, етап комплексного вивчення творчості професора, коли вчених зацікавив не лише його науковий спадок, але й інші види діяльності.
Для глибшого розкриття теми важливе значення набувають праці з історії історичної науки та вищої освіти в СРСР 1930 – 1970-х рр., тієї суспільно-політичної атмосфери, в якій проходили діяльність і творчість С. І. Сідельнікова. Особливий інтерес мають роботи, присвячені історії Санкт-Петербурзького державного, Волгоградського педагогічного, Харківського національного педагогічного та Харківського національного університетів, де навчався і працював Степан Іванович.
Таким чином, у сучасній науковій літературі немає комплексного дослідження життєвого та творчого шляху С. І. Сідельнікова. Окремі публікації, коротка характеристика яких наведена вище, мають фрагментарний характер і висвітлюють лише деякі аспекти його науково-педагогічної діяльності.
Джерела. Джерельну базу дослідження становлять опубліковані та рукописні матеріали. Вагомий масив складають архівні документи, представлені національними фондами України, Росії та Болгарії. Автор дослідила 11 фондів 7 архівів і рукописних відділів : Державного архіву Харківської області (Ф. Р-4293 – «Харківський педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди»; Ф. Р-2792 – «Харківський державний університет ім. О. М. Горького»), рукописних відділів Центру болгаристики та балканських досліджень ім. Марина Дринова Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (особистий фонд професора С. І. Сідельнікова), Музею історії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (фонд № 8), Музею Мордовської середньої загальноосвітньої школи Сараєвського району Рязанської області (особистий фонд родини Сідельнікових; особистий фонд учителя С. Д. Голіцина; фонд Муравлянського краєзнавчого музею), Державного архіву Рязанської області (Ф. Р-140 – «Відділ народної освіти виконавчого комітету Ряжської повітової Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів Рязанської області»), Архіву Санкт-Петербурзького державного університету (фонд № 1), Центрального державного історичного архіву Республіки Болгарії в м. Софія (Ф. 1397К – «Христо Капітанов»; Ф. 1777К – «Стефан Веліков»). Деякі з них були введені до наукового обігу вперше чи вперше стали об’єктом дослідження з проблеми.
Архівні матеріали за видовим принципом можна розділити на чотири основні групи. До першої належать документи офіційного походження, серед яких виокремлюється діловодна документація навчальних закладів, де навчався або працював С. І. Сідельніков. Вони допомагають розкрити його формування та становлення як особистості, висвітлити період навчання, дослідити наукову, педагогічну та адміністративну роботу у вищих навчальних закладах Харкова. У цьому контексті важливе значення мають організаційно-розпорядча та звітна документація Мордовської початкової школи I ступеня і Алєксєєвської школи колгоспної молоді від 1924 – 1926 рр., Ленінградського університету від 1934 – 1939 рр., Харківського педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди від 1945 – 1956 рр., Харківського державного університету ім. О. М. Горького від 1956 – 1977 рр.
Другу групу складають документи особистого походження, що поділяються на ненадруковані спогади сучасників Степана Івановича та його особисте листування. Бесіди з колишніми студентами, аспірантами та молодшими колегами науковця надали можливості встановити низку невідомих фактів з його педагогічної та адміністративної діяльності. А листи студентів, аспірантів, радянських і болгарських істориків дозволили окреслити коло його ідейних соратників та повніше розкрити діапазон науково-педагогічної роботи.
Третя група – це неоприлюднені праці вченого, що дозволяють доповнити коло його наукових інтересів та напрямів науково-дослідної діяльності, зазирнути до творчої лабораторії, висвітлити оригінальну методику дослідження.
Четверту групу становлять конспекти лекцій науковця з нової та новітньої історії країн Європи й Америки, історії південних та західних слов’ян і спецкурсів, що допомагають докладно розкрити його навчально-методичну роботу, зокрема показати структуру і рівень лекцій, методику викладання.
Джерельну базу доповнили опубліковані матеріали, серед яких, згідно з видовим принципом, можна виділити шість основних груп. До першої включені документи офіційного походження, представлені законодавчими актами. Їх аналіз дає можливість зробити висновки про розвиток вищої освіти та науки за радянської доби. З цією метою використовувалися постанови та накази Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.
Друга група складається з документів особистого походження у вигляді опублікованих спогадів сучасників С. І. Сідельнікова – його наукового керівника, студентів, аспірантів та молодших колег. Вони допомагають реконструювати низку фактів з його біографії, показати характерні риси та особливості його науково-педагогічної діяльності.
До третьої групи відносяться матеріали періодичного друку 1950 – 1970-х рр. На шпальтах радянських та болгарських періодичних видань міститься хроніка наукового життя, в якій брав участь і харківський професор, а також його інтерв’ю. Найбільшу цінність мають радянська наукова періодика («Український історичний журнал», «Новая и новейшая история», «Советское славяноведение») і болгарські газети («Антени», «Народна младеж», «Работническо дело», «Отечествен фронт»).
Четверту групу складають опубліковані наукові праці вченого. Всі вони дозволяють визначити спектр його дослідницьких інтересів, виокремити основні напрями досліджень, простежити процес формування як історика, показати еволюцію наукових концепцій.
П’ята група – це праці болгарських дослідників, а також роботи радянських, сучасних українських і російських авторів, що були опубліковані протягом 1940-х – 2010 рр. з тих питань, які були об’єктом дослідження С. І. Сідельнікова: історії національно-визвольного руху болгарського народу 40 – 70-х рр. XIX ст. та возз’єднання Князівства Болгарія та Східної Румелії в 1878 – 1886 рр. Вони є важливим джерелом з точки зору визначення внеску науковця в розробку проблем історії Болгарії та з’ясування актуальності його висновків для сучасної науки.
До шостої групи зараховані радянські, сучасні українські та російські підручники і навчальні посібники з нової та новітньої історії країн Європи й Америки, історії південних та західних слов’ян, що надають можливості визначити оригінальність лекційних курсів Степана Івановича, висвітлити позитивні якості та недоліки його лекцій з огляду на сучасну історичну науку і викладання всесвітньої історії у вищих навчальних закладах України.
Таким чином, джерельна база дослідження, що складається з архівної та археографічної складових, містить цікавий і цінний матеріал для написання дисертації, дозволяє відтворити цілісну картину науково-педагогічної діяльності С. І. Сідельнікова, розкрити поставлені у дисертації мету та завдання.
Методологічна основа. У роботі відображено два підходи до наукових праць: перший – у контексті біографістики та історії історичної науки; другий – з огляду на вивчення проблем болгарської історії та історіографії. Підготовка дисертації вимагала осмислення пізнавальних можливостей новітніх дослідницьких напрямів – усної, персональної та інтелектуальної історії. Для реконструкції і аналізу науково-педагогічної діяльності С. І. Сідельнікова застосовані такі методи: загальнонаукові (аналіз і синтез, опис і узагальнення, класифікація і типологізація, історичний і логічний), спеціальні історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, ретроспективний, хронологічний, проблемно-хронологічний, періодизації та актуалізації), джерелознавчі (зовнішня та внутрішня критика джерел), міждисциплінарні (статистичний та метод усної історії), методи історіографічного аналізу та синтезу.
Другий розділ – «Формування та становлення особистості, викладача і науковця» – складається з трьох підрозділів, у яких в контексті суспільно-політичного розвитку СРСР 1920-х – першої половини 1950-х рр. відтворюється процес формування вченого як історика-болгариста і педагога-практика, з’ясовуються чинники, що мали вплив на цей процес, характеризується початок його викладацької та наукової діяльності.
У першому підрозділі «Початок життєвого та професійного шляху» розглядається біографія вченого від дитинства до здобуття вищої історичної освіти, досліджується формування його наукових уподобань. С. І. Сідельніков народився 27 березня 1916 р. у с. Мордово Сапозьковського повіту Рязанської губернії (нині Сараєвського району Рязанської області) у селянській родині. Його дитячі та юнацькі роки припали на складний і суперечливий час створення й становлення радянської держави. Початкову освіту він отримав у Мордовській початковій школі I ступеня (1924 – 1928 рр.). Ще у шкільному віці виявив здібності до навчання. Суттєву роль у пробужденні інтересу до знань відіграв його перший учитель С. Д. Голіцин. Разом з іншими учнями Степан Сідельніков активно вивчав історію рідного краю, беручи участь у роботі гуртка юного краєзнавця. Можливо, цей факт ранньої біографії й визначив його подальшу долю – вибір професії. Згодом навчався в Сараєвській школі II ступеня (1930 – 1931 рр.) і Алєксєєвській школі колгоспної молоді (1931 – 1932 рр.).
Наступною віхою в становленні С. І. Сідельнікова можна вважати здобуття вищої освіти в Ленінграді. Після закінчення школи він продовжив своє навчання спочатку на робітничому факультеті при Загальнорадянському навчальному комбінаті промкооперації ім. В. М. Молотова (1932 – 1934 рр.), а потім на історичному факультеті Ленінградського університету (1934 – 1939 рр.). Роки навчання були непростим періодом: по всій країні прокотилися масові репресії, які зачепили й педагогів, аспірантів та студентів університету. Однак, незважаючи на несприятливі умови для навчального процесу та постійний тиск влади на вищу школу, педагогічний колектив докладав усіх зусиль, щоб підтримувати властивий університету високий рівень підготовки фахівців. Світогляд та освітні орієнтири студента С. Сідельнікова формувалися під впливом найкращих викладачів і видатних учених країни: Б. Д. Грекова, Є. В. Тарле, В. В. Струве та інших. Від Alma mater беруть початок і витоки його інтересу до історії Болгарії. Цьому сприяли давні традиції слов’янознавства в стінах університету, незважаючи на його кризовий стан у 1930-ті роки, що дозволило під керівництвом професора Н. П. Полетики спеціалізуватися в галузі болгаристики. Свої дослідження він почав з вивчення політики Російської імперії в Болгарії з 1878 по 1896 рр., яку вважав наступом російського самодержавства на болгарську незалежність задля здійснення своєї мети – створення з болгарських земель плацдарму для боротьби за Константинополь. Його курсова робота та перша наукова стаття, що була надрукована на її основі, багато в чому відповідала духу того часу. Однак вона допомогла визначитися з темою кандидатської дисертації.
У другому підрозділі «Робота в педагогічних інститутах та участь у Великій Вітчизняній війні» висвітлюється подальше професійне становлення вченого. На період навчання в Ленінградському університеті припадає початок формування Степана Івановича як викладача. Ще на останньому курсі він став працювати за фахом: з 1938 по 1939 рр. викладав історію на робітничому факультеті Ленінградського педагогічного інституту ім. А. І. Герцена. Після закінчення університету С. І. Сідельніков розпочав систематичну викладацьку діяльність. З 1939 по 1942 рр. він працював старшим викладачем на кафедрі нової історії історичного факультету Сталінградського педагогічного інституту, де читав лекції студентам з нової історії країн Європи та Америки. Тут почалася і його кар’єра як адміністратора: з лютого 1940 р. він став виконувати обов’язки завідувача кафедри. На жаль, архівні матеріали про цей період життя Степана Івановича не збереглися.
Початок Великої Вітчизняної війни вніс свої корективи до планів молодого педагога. З червня 1942 р. він перебував у лавах Радянської Армії, воював на Центральному та Першому Українському фронтах. У 1943 – 1944 рр. командував стрілецьким взводом, був старшим розвідником – спостерігачем дивізії. У складі цього військового з’єднання лейтенант С. І. Сідельніков брав участь у боях на Курській дузі, на підступах до Києва, при форсуванні Дніпра, за визволення Коростеня, Брусилова, Овруча, Вінниці, Жмеринки, Станіслава, Львова. Під час Дукельської операції на території Словаччини був тяжко поранений. Тривалий час він знаходився на лікуванні у госпіталях.
Важливим етапом у житті та творчості С. І. Сідельнікова стала робота у Харківському педагогічному інституті ім. Г. С. Сковороди, де він працював на кафедрі всесвітньої історії з 1945 по 1956 р. Повоєнний час був не з найсприятливіших для розвитку вітчизняної історичної науки. Період пізнього сталінізму став важким випробуванням для радянської інтелігенції. Масові репресії, погроми науки і кампанії боротьби з антипатріотизмом примушували багатьох приховувати свої політичні та наукові уподобання, вдаватися до самоцензури, а пануючий ідеологічний догматизм та начотництво в галузі гуманітарного знання впливали на викладання історичних дисциплін. У цих умовах Степан Іванович виявляв принциповість, завжди захищаючи своїх студентів від нападок представників ідеологічних кафедр за недостатню увагу до творів класиків марксизму-ленінізму, оскільки вважав важливішими здібності до дослідницької роботи. В педагогічному інституті науковець читав студентам лекції з нової історії країн Європи та Америки, спецкурс «Європейські країни народної демократії». З 1951 по 1956 рр. він очолював кафедру всесвітньої історії, а в 1951 – 1952 рр. був деканом історико-філологічного факультету. Значну увагу він, як керівник кафедри та факультету, приділяв науково-дослідній діяльності викладачів та організації роботи студентських наукових гуртків. У 1956 р. Степан Іванович перейшов на постійну роботу до Харківського університету, де за сумісництвом викладав з 1948 р.
У третьому підрозділі «Кандидатська дисертація» проводиться аналіз основних положень першого дисертаційного дослідження вченого «Возз’єднання Князівства Болгарія та Східної Румелії (1878 – 1886 рр.)», що була успішно захищена у Харківському університеті 1947 року. На той момент це питання належало до маловивчених у радянській історіографії. У дисертації та статті, яка коротко викладала її зміст, уперше докладно висвітлювалася боротьба болгарського народу проти поділу країни за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. Широкий народний рух за об’єднання показаний на тлі внутрішньополітичного розвитку Князівства Болгарія та автономної області Східна Румелія, що залишалася у складі Османської імперії. Процес становлення самостійної болгарської держави розглядався як результат багатовікового національно-визвольного руху болгар. Науковець у непростих повоєнних умовах зміг залучити численні джерела з метою прослідкувати завершальний етап боротьби болгарського народу проти турецького панування. Доведено, що з часом висловлені думки харківського історика про причини поширення ідей об’єднання серед населення Східної Румелії, про масовий характер возз’єднавчого руху та його загальнонародну підтримку, про використання болгарським князем Алєксандром Баттенбергом об’єднання країни в своїх кон’юнктурних цілях і про ставлення Росії до возз’єднання Болгарії підтримуються й сучасними дослідниками. Водночас його трактування пловдивських подій осені 1885 р. згодом були переглянуті. Точка зору про П. Каравелова як активного прихильника об’єднання на сьогодні повністю відхилена, тоді як аспект про негативну реакцію російського уряду до возз’єднання доповнений низкою причин. Це пояснюється, швидше за все, відсутністю певних джерел на момент написання дисертації, адже робота в болгарських архівах у той час була неможливою. В цілому основні висновки історика не втратили своєї актуальності по сьогодні.
Третій розділ – «Навчально-методична, викладацька та адміністративна діяльність у Харківському університеті» – складається з трьох підрозділів, у яких відтворюється найплідніший період біографії вченого, де розглядаються особливості його методики викладання історії і характерні риси як викладача та адміністратора.
У першому підрозділі «Лекційні курси з нової та новітньої історії країн Європи і Америки» подається аналіз його лекцій і порівняння їх змісту з основними положеннями сучасних українських та російських підручників. Усі роки роботи в Харківському університеті С. І. Сідельніков був провідним лектором. Він читав курси з нової та новітньої історії країн Європи і Америки, історії південних та західних слов’ян, спецкурси «Революційний рух болгарського народу 60 – 70-х рр. XIX ст.», «Побудова соціалізму в європейських країнах народної демократії», «Боротьба народів Європи за свободу і незалежність у період Другої світової війни», «Розвиток науки і культури в новітній час у країнах Західної Європи та Америки». Його лекціям була притаманна чітка структура, ґрунтовність розкриття проблеми, фактологічна насиченість, вільне володіння матеріалом, зрозумілий виклад історичних процесів.
Згідно з навчальною програмою, лекційний курс з історії нового часу країн Європи та Америки лектор починав з висвітлення Англійської буржуазної революції середини XVII ст. Визначення ним першого та другого періодів нової історії цілком відповідало концепції радянської історичної науки. Першу частину (до початку 70-х рр. XIX ст.) він вважав періодом затвердження капіталізму, а другий період оцінював як перехід від вільного капіталізму до імперіалізму (в ленінському розумінні слова). Нині, запропонувавши інші варіанти нижньої межі історії нового часу, вітчизняні історики від таких трактувань відмовилися, розглядаючи першу її частину як період становлення індустріального суспільства, а другу – як період переростання капіталізму вільної конкуренції в монополістичний, корпоративний капіталізм. У цьому курсі Степан Іванович читав студентам історію Англії, Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, США, а також історію міжнародних відносин та I Інтернаціоналу. Основну увагу він приділяв розгляду буржуазних революцій, докладно пояснюючи їх причини, соціально-економічні та політичні передумови, характер, перебіг, підсумки й історичне значення. Аналіз педагогічних напрацювань лектора з нової історії та співставлення із сучасними підручниками дозволили дійти висновку, що більшість тем у викладі С. І. Сідельнікова витримали перевірку часом, хоча й подавалися з позицій марксистської методології. Підсумки та значення Англійської революції XVII ст., причини Французької революції кінця XVIII ст., характер та мета революцій 1848 – 1849 рр. у Німеччині й Італії, характер громадянської війни в Сполучених Штатах Америки 1861 – 1865 рр. не суперечать сучасним баченням проблеми. Звичайно, низка питань згодом була переглянута у зв’язку зі зміною формаційного підходу на цивілізаційний. Зараз більше уваги приділяється релігійним передумовам Англійської революції XVII ст.; переглянуті хронологічні межі Великої Французької революції, висвітлення якої закінчують не переворотом 27 липня 1794 р., як це було прийнято у радянський час, а переворотом 9 листопада 1799 р.; доповнені причини поразки революції 1848 – 1849 рр. у Німеччині.
Лекційний курс з новітньої історії країн Європи та Америки С. І. Сідельніков починав з викладу всесвітньо-історичного значення Жовтневої революції та закінчення Першої світової війни і доводив до сучасності. Згідно з усталеною в радянській історичній літературі концепцією, лектор характеризував новітню історію як період загальної кризи капіталізму. Зараз учені відкидають таке тлумачення історії, змінивши точку відліку на 1914 р., 1918 р. або навіть 1922 – 1923 рр. У лекціях Степан Іванович подавав студентам історію Німеччини, Великої Британії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Угорщини, Албанії, США, деяких латиноамериканських країн, а також історію Другої світової війни, міжнародних відносин та міжнародного робітничого і комуністичного руху. Внутрішня та зовнішня політика держав, революційні виступи, на які лектор звертав особливу увагу, викладалися з класових позицій. Причини Листопадової революції 1918 – 1919 рр. у Німеччині, встановлення нацистської диктатури Гітлера, зовнішньополітичний курс західноєвропейських країн та США, основні цілі «Нового курсу» Ф. Рузвельта, мета революційних виступів 1919 – 1920 рр. в Італії, причини Іспанської революції 1931 – 1939 рр., характер Другої світової війни та оцінка політичних режимів у Західній Європі після її закінчення сьогодні не витримують критики. Проте дають уяву про викладання цієї дисципліни в університетах УРСР у 60 – 70-ті рр. XX ст.
У другому підрозділі «Висвітлення історії південних та західних слов’ян» міститься характеристика лекцій ученого і написаних ним розділів та параграфів для підручників. У повоєнний час С. І. Сідельніков був першим, хто став викладати історію південних та західних слов’ян у Харківському університеті. Відповідно до програми курсу, він висвітлював історію болгар, сербів, хорватів, чехів, словаків, поляків та інших слов’янських народів від VII – X ст. до сучасності. Лектор знайомив студентів з процесами створення перших держав у слов’ян, прийняттям ними християнства, релігійними та антифеодальними рухами, завоюванням слов’янських земель іноземцями, національно-визвольною боротьбою та відновленням і розвитком державності в XIX – першій половині XX ст. Головні висновки вченого з цих проблем переважно не втратили своєї ваги. Однак зміст лекцій з історії XX ст. суперечить сучасним уявленням про історичне минуле Центральної та Південно-Східної Європи, особливо оцінки Вересневого повстання 1923 р. у Болгарії, Варшавського повстання 1944 р. у Польщі, лютневих подій 1948 р. у Чехословаччині, характеристики режимів «народної демократії», а також політичного курсу КПЮ/СКЮ у 1950-ті рр.
Визнанням високого авторитету педагога і науковця було запрошення С. І. Сідельнікова до участі в підготовці навчальної літератури для вищої школи. Його перу належить низка розділів та параграфів з історії Болгарії, Сербії, Дубровника, Хорватії, Словенії, Далмації, Чорногорії, Македонії, Боснії та Герцеговини у чотирьох виданнях підручників з історії південних та західних слов’ян, що були опубліковані Київським та Московським університетами з 1966 до 1987 р. Особливий інтерес становить авторська інтерпретація розвитку македонського народу. Одним з перших радянських істориків-славістів він визнав за македонцями право на власну історію, подаючи її окремо від болгарської з останньої чверті XIX ст. Висловлена Степаном Івановичем точка зору стала викликом для історичної науки Народної Республіки Болгарії. В 1970 р. на вищому державному та партійному рівні з Софії до Москви надійшов протест проти такого трактування історії македонських слов’ян. Адже позиція науковця не співпадала з концепцією болгарських учених, переважна більшість яких і нині не визнають за македонцями (принаймні до 1944 р.) окремої національної ідентичності. З політичних міркувань претензії болгарської сторони радянське політичне керівництво визнало обґрунтовними, а тому з підручника був знятий гриф Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР. Зараз же більшістю науковців поділяється думка про становлення македонських слов’ян як самостійного народу після 1878 р.
У третьому розділі «Педагогічна та адміністративна діяльність» розглядається робота історика зі студентами та аспірантами, висвітлюється його праця як доцента, професора, завідувача кафедри нової та новітньої історії і декана історичного факультету. Важливе місце у педагогічній діяльності С. І. Сідельнікова посідала підготовка молодих фахівців. Різні були форми такої роботи: проведення практичних та семінарських занять, оцінювання на іспитах, керівництво педагогічною практикою, написанням курсових та дипломних робіт, наукових статей та доповідей, підготовкою дисертацій. До студентів та аспірантів він завжди виявляв вимогливість, принциповість та об’єктивність. Під його керівництвом було захищено понад 80 дипломних робіт. Їхня тематика відзначалась різноманітністю: від історії Болгарії до південноамериканських країн, що говорить про ерудицію наукового керівника. Постійну турботу Степан Іванович виявляв про підготовку наукових кадрів. Серед його учнів – 13 кандидатів наук. Це спеціалісти з історії Чехословаччини, Болгарії, Югославії та загальнобалканської проблематики, а також Англії, Індії й Чилі. Його зусилля з підготовки кадрів істориків-болгаристів дозволили відродити харківську школу історичної болгаристики, започатковану в XIX ст.
1963 р. С. І. Сідельніков був обраний деканом історичного факультету, обіймаючи цю посаду впродовж 13 років. З 1964 до 1977 р. він очолював кафедру нової та новітньої історії. Багато років керував спеціалізованою вченою радою із захисту дисертацій. Початок адміністративної діяльності в Харківському університеті Степана Івановича співпав зі складними та суперечливими процесами, що відбувалися у суспільстві. З другої половини 1960-х розпочата за Н. С. Хрущова лібералізація суспільно-політичного життя поступово стала змінюватися відмовою від оновлення радянської системи і поворотом до консерватизму, що супроводжувалося посиленням ідеологічного контролю партійних органів за інтелігенцією і боротьбою з інакомисленням. Попри складні умови роботи в період деканства С. І. Сідельнікова історичний факультет розвивався й домігся непоганих результатів за рівнем успішності студентів та підсумками науково-дослідної роботи. 1964 р. на факультеті було створено дві нові кафедри – історії середніх віків й історіографії та допоміжних історичних дисциплін. Остання була тоді єдиною в Україні. З 1963 по 1976 р. викладачами факультету захищено 14 кандидатських та 9 докторських дисертацій. Особливу увагу чільник факультету акцентував на удосконаленні лекційних курсів викладачів, організації навчального процесу, зокрема проведенні екзаменаційних сесій та практик, захистів курсових і дипломних робіт; з розумінням ставився до проблем першокурсників, які переживали перехід від шкільної системи освіти до вузівської; опікувався працевлаштуванням випускників. До його характерних рис як адміністратора можна віднести компетентність, чуйність, працездатність, принциповість, справедливість, сумлінність, що дозволяло йому користуватися неабияким авторитетом на факультеті та в університеті.
Четвертий розділ – «Наукова спадщина 1950 – 1970-х рр. в контексті сучасної історіографії болгарського Відродження» – складається з трьох підрозділів, у яких здійснено аналіз наукових праць ученого, подано їх характеристику та порівняння висновків з основними положеннями досліджень сучасних йому вітчизняних та болгарських науковців, а також з роботами українських, російських та болгарських істориків кінця XX – початку XXI ст. Професійні інтереси професора були різноманітними. У його дослідженнях, присвячених історії болгарського Відродження, умовно можна виокремити три напрями: 1) національно-визвольний рух болгар 40-х – першої половини 60-х рр. XIX ст.; 2) створення та діяльність Болгарського революційного центрального комітету в перший його період (1868 – 1872 рр.); 3) діяльність Болгарського революційного центрального комітету з 1872 по 1876 р.
У першому підрозділі «Вивчення національно-визвольної боротьби болгарського народу середини XIX ст.» проаналізовані праці вченого з цього періоду історії Болгарії. У своїх дослідженнях С. І. Сідельніков охарактеризував систему турецького панування на болгарських землях середини XIX ст. та піддав критиці твердження про позитивне значення танзимату на політичний та економічний розвиток Болгарії. На його думку, турецьке панування в Болгарії уявляло собою добре організовану державну систему свавілля адміністрації, поліції та суду Османської імперії, котра створила тяжкі умови для болгар і перешкоджала прогресивному розвитку країни. Науковець визначив класову сутність чорбаджійства, спростувавши тезу про чорбаджіїв як представників феодального класу, що повністю поділяється сучасними істориками. Він класифікував їх як велику торговельно-лихварську болгарську буржуазію, що економічно і політично була щільно пов’язана з турецькою воєнно-феодальною системою, а тому не виявляла зацікавленості у поваленні османського панування. Також уперше в радянській історичній науці історик дослідив причини, програму, характер та перебіг селянських повстань 1841 і 1850 рр. у Болгарії, довівши, що антифеодальна боротьба була одночасно і боротьбою за національне визволення.
С. І. Сідельнікову належить і перша монографічна робота про життя та діяльність болгарського діяча Георгія Раковського. Він аргументовно показав, що Г. Раковський є основоположником революційної ідеології, котрий уперше висунув ідею завоювання політичної незалежності за допомогою загальнонародного збройного повстання. При його підготовці він здійснив першу спробу об’єднати усі національні революційні сили та створити єдиний керівний центр антиосманської боротьби. Ідейно-теоретична і практична діяльність цього болгарського діяча підготувала перехід національно-визвольного руху до вищого етапу, коли на чолі його став Болгарський революційний центральний комітет.
У другому підрозділі «Дослідження формування та діяльності Болгарського революційного центрального комітету (1868 – 1872 рр.)» стверджується, що С. І. Сідельніков одним з перших зайнявся вивченням історії БРЦК. З цієї проблематики він захистив 1963 року докторську дисертацію та опублікував дві монографії. Поворот у болгарському національно-визвольному русі 60 – 70-х рр. XIX ст. учений пов’язував з діяльністю Васила Левського. Він обґрунтовано показав, що саме цей болгарський політичний лідер, вважаючи помилковою четницьку тактику Г. Раковського, першим вказав на необхідність створення організації революціонерів усередині країни з метою підготовки народу до збройного повстання.
Ним була переглянута точка зору про термін виникнення і формування першого БРЦК, що переважала в науковій літературі того часу. Він аргументовано довів, що такий комітет був створений 1870 р. у м. Ловеч, засновником та керівником його був В. Левський, котрий написав статут і програму організації та керував створенням комітетської мережі. На думку вченого, саме цей внутрішній центр, що працював протягом 1870 – 1873 рр. у Болгарії, і є першою та єдиною революційно-демократичною організацією болгарського народу доби національного Відродження.
На особливу увагу заслуговує розробка С. І. Сідельніковим проблеми про чисельність болгарських революційних комітетів та груп, їх кількісний і соціальний склад. Спираючись на значну джерельну базу й нові методи аналізу, такі як складні та багатомірні соціологічні дослідження, вчений відтворив цілісну картину складу болгарських революційних організацій під час діяльності першого БРЦК. Він уперше у радянській та болгарській історичній науці визначив чисельність болгарських революційних комітетів та груп з 1869 по 1873 р., їх кількісний та соціальний склад, час і місце виникнення, теріторіальний розподіл у Болгарії та еміграції. Таким чином, можна стверджувати про вагомий внесок харківського професора у вивчення історії першого БРЦК.
У третьому підрозділі «Оприлюднені та незакінчені праці про підготовку болгарської національної революції останніх років життя» йдеться про творчу спадщину С. І. Сідельнікова з проблем історії Болгарського революційного центрального комітету з 1872 по 1876 р., характеризуються ненадруковані праці з цієї теми, зокрема незавершена монографія – «Болгарський революційний центральний комітет (1872 – 1876 рр.)». С. І. Сідельніков здійснив одну з перших спроб відтворити картину підготовки та перебігу Бухарестських зборів болгарських революціонерів навесні 1872 та травня 1873 рр., довівши, що вони стали епілогом діяльності першої болгарської революційної організації; першим розкрив історію боротьби у наступні роки, яка закінчилася створенням Хр. Ботєвим та його прихильниками другого БРЦК; спробував надати розгорнуту оцінку соціально-економічного розвитку та співвідношення класових сил у Болгарії середини 70-х рр. XIX ст. Також йому належить висвітлення маловивчених аспектів суспільно-політичної та публіцистичної діяльності болгарського діяча Любена Каравелова, авторство 78 публікацій якого були виявлені ним у російських періодичних виданнях уперше. Заслуговують на увагу й історіографічні статті дослідника з проблем російсько-болгарських революційних зв’язків 60 – 70-х рр. XIX ст. та Квітневого повстання 1876 р.
Праці С. І. Сідельнікова становлять неабиякий інтерес для дослідників історії національно-визвольного руху болгарського народу 40 – 70-х рр. XIX ст. й дозволяють уявити рівень історичної болгаристики в радянський час. Аналіз його розробок та порівняння їх з історіографічною традицією вивчення історії національного Відродження болгарськими вченими дає можливість стверджувати про актуальність основних висновків харківського професора. В сучасній історіографії є деякі відмінності у трактуваннях та оцінках національно-визвольної боротьби болгар від тверджень науковця. Однак, на нашу думку, певні розбіжності у підходах істориків обумовлюються не стільки різними методологічними парадигмами, скільки дефіцитом першоджерел, суперечливістю існуючої джерельної бази та різною її інтерпретацією.
|
