Новікова В.В. Правова природа безвідплатних договорів у цивільному праві України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, ступінь її наукового розроблення, визначаються предмет, об'єкт, мета та задачі дослідження, обґрунтовується наукова новизна дисертації, викладаються основні положення, які виносяться на захист, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1 “Безвідплатні договори в системі цивільно-правових договорів України” складається з двох підрозділів, присвячених загальній характеристиці безвідплатних договорів. 

Підрозділ 1.1 “Загальна характеристика договорів з точки зору їх  відплатного чи безвідплатного характеру”. Ретроспективний аналіз правових порядків у різних історичних умовах, демонструє існування цивільних відносин, в яких одна із сторін передавала іншій стороні певне майно, при цьому не тільки не одержуючи, а й навіть і не розраховуючи на взаємне одержання іншого майна. Безвідплатні відносини - невід'ємна частина людського життя в цілому, а їх правова форма - важливий елемент правової культури. Протягом століть у різних країнах накопичувався досвід регулювання безвідплатних відносин, розроблялися юридичні форми їх опосередкування, формулювалися теоретичні висновки щодо ефективності тих або інших правових норм.

Науковий аналіз певного правового явища стає дійсно актуальним лише в тому разі, коли саме явище має важливе соціальне значення. У зв'язку з цим можна відзначити, що за останні десятиліття сфера безвідплатного переміщення матеріальних благ значно розширилася. У сучасних постіндустріальних країнах питома вага безвідплатних правочинів стає набагато більшою. Це пов'язане з розширенням добродійної діяльності, збільшенням кількості фондів та організацій, що здійснюють безвідплатне передання майна в благодійних цілях. Крім того, акти дарування (пожертви) здійснює також широке коло інших юридичних та фізичних осіб. Економіка розвинених країн побудована таким чином, що дарувати (жертвувати) стає не лише престижно, а й вигідно.

Істотні зміни за останні роки відбулися і в Україні, де сформувалися різноманітні правові форми опосередкування безвідплатного переходу матеріальних благ від однієї особи до іншої. Сьогодні такі поняття, як “меценатство”, “спонсорство”, “добродійна діяльність”, “гуманітарна допомога”, “грант”, “пожертвування”, набули не лише наукового визначення, а й законодавчого закріплення.   

У зв'язку з цим виникає необхідність розроблення  теорії безвідплатних договорів як юридичної форми опосередкування безвідплатних відносин у сучасному суспільстві.

Природа відплатних та безвідплатних договорів може бути з’ясована лише з урахуванням сутності відплатних та  безвідплатних правовідносин у цілому. У найбільш загальному вигляді можна сказати, що безвідплатними правовідносинами, незалежно від підстав їх виникнення, є відносини, в яких майновому наданню однієї особи не  протистоїть зустрічне майнове надання іншої особи. І навпаки, надання, що надається однією особою замість отриманого від іншої особи, свідчить про відплатний  характер правовідносин. У цьому розумінні сутності цивільних відносин поняття “безвідплатні (відплатні) правовідносини” є більш широким, ніж поняття “безвідплатні (відплатні) договори”. З точки зору безвідплатності (відплатності) можна розглядати правовідносини, що виникають у сфері не тільки договірного права, а й  речового та недоговірного права. Так, реквізиція та конфіскація майна, що застосовуються в цивільному праві, мають розмежувальним критерієм саме факт відплатного або безвідплатного вилучення майна у власника. Безумовно, безвідплатними будуть відносини, що виникають при відшкодуванні шкоди потерпілій особі, відшкодуванні шкоди особі, яка рятувала життя та здоров'я фізичної особи, майно фізичної або юридичної особи тощо.

Незважаючи на це, в цивільному праві чинник відплатності/ безвідплатності в першу чергу пов'язується з правочинами, оскільки залежно від свого змісту саме правочини традиційно підрозділяються на відплатні та безвідплатні. 

Як розмежувальний критерій цієї класифікації використовується наявність або відсутність зустрічного надання. Якщо стосовно двосторонніх правочинів (договорів) питання про їх відплатний або безвідплатний характер є цілком обґрунтованим, то щодо правочинів односторонніх він не вбачається настільки очевидним. В односторонньому правочині особі з самого початку не протистоїть інша особа, яка повинна або не повинна здійснити зустрічне надання. В односторонніх правочинах обов'язок надання зустрічного задоволення повністю відсутній. Причому такий обов’язок відсутній не тому, що особа звільнена від здійснення зустрічного надання, як це має місце в конструкції безвідплатних договорів, а тому, що в односторонніх  правочинах такої сторони взагалі немає. У зв’язку з цим не може в цілому виникати питання про те, чи зобов’язана інша  сторона здійснити зустрічне надання.

Це свідчить про те, що застосовувати критерії відплатності/ безвідплатності в повному їх розумінні можна лише відносно двосторонніх, а не односторонніх правочинів. Тому з точки зору відплатного/безвідплатного характеру мають класифікуватися не правочини в цілому, а лише договори. Зазначена обставина є принципово важливою для вирішення питання про класифікацію безвідплатних правочинів. По суті як класифікаційний критерій відплатність або безвідплатність може застосовуватися лише до правочинів двосторонніх (договорів), в котрих існують дві сторони, між якими неминуче виникне питання про наявність або відсутність обов’язку здійснити зустрічне надання. З урахуванням цього в роботі  аналізуються безвідплатні та відплатні договори, а не правочини в цілому.

В науці та законодавстві існують терміни, за допомогою яких визначається те благо, що переміщується в процесі здійснення відплатних договорів. Зокрема, використовуються такі поняття, як “зустрічне задоволення”, “зустрічне виконання”, “компенсація”, “плата”, “виконання”, “еквівалент”, а також “зустрічне надання”. Далеко не кожне з них можна визнати прийнятним. В першу чергу йдеться про використання термінів, які не лише вказують на зустрічний рух певного блага, а й одночасно визначають його розмірність із первісним благом. Це такі поняття, як “еквівалент”, “компенсація”, “зустрічне задоволення”. Термін “плата” також має свої недоліки. Насамперед він логічно пов'язаний із грошовим наданням, хоча благо, передане замість одержаного, може й не мати грошового виразу. Поняття “виконання” має занадто вузьке значення й традиційно пов'язується з поняттям “виконання зобов'язань”.

Найбільш вдалим можна вважати поняття “зустрічне надання”. З одного боку, воно є досить нейтральним і вказує лише на об'єкт, що передається замість одержаного, а не на його ціннісне співвідношення з одержаним об'єктом, а з другого - цей термін є чітким, оскільки характеризує зустрічну спрямованість руху благ, якими обмінюються сторони.

Отже, зустрічне надання – це благо, що передається однією стороною іншій стороні внаслідок певних, передбачених договором підстав. У свою чергу відсутність зустрічного надання свідчить про безвідплатний характер договірних відносин сторін. З урахуванням цього можна вважати, що безвідплатним є договір, укладений в інтересах виключно однієї сторони, коли наданню, зробленому однією стороною договору, не протистоїть зустрічне надання другої сторони.

Зміст поняття “зустрічне надання” має наступні складові: а) форма, в якій здійснюється зустрічне надання; б) розмір зустрічного надання; в) порядок здійснення зустрічного надання. Форма зустрічного надання залежить від сутності  конкретного договору. Зокрема, зустрічне надання може виражатися в грошах, речах, іншому майні, результатах робіт, послугах, поступці яких-небудь майнових прав, звільненні від виконання певного обов'язку. Форма зустрічного надання може мати як матеріальний (речі, гроші та ін.), так і нематеріальний (послуга, звільнення від виконання обов’язку тощо) характер.

Розмір зустрічного надання може бути більшим, рівним (еквівалентним) або меншим за розмір надання, одержаного від іншої сторони. У різних договорах розмір зустрічного надання може варіювати. Однак передання навіть мінімального зустрічного надання свідчить про  відплатність відносин сторін. В зарубіжному праві такий підхід отримав назву “теорії перечної зернини”, згідно з якою передання навіть перечної зернини взамін отриманого за договором створює відплатний тип договору.  Коли ж  розмір надання зводиться до нуля, відплатні відносини перетворюються на безвідплатні.

Важливе значення має визначення співвідношення таких понять, як  “відплатність” та “еквівалентність”. Треба відзначити, що ці поняття не є синонімами, хоча в змістовному значенні можна сказати, що вони перехрещуються. Еквівалентне правовідношення, безумовно, є відплатним, але відплатне правовідношення не завжди є еквівалентним. В повному розумінні слова еквівалентними можна визнати таке цивільне правовідношення, зміст якого характеризується ціннісною рівністю обмінюваних благ незалежно від того, в якій юридичній формі було здійснено зустрічне надання.

Порядок здійснення надання кожної зі сторін правочину визначається за допомогою правил виконання цивільно-правових зобов'язань. У новому ЦК України поняття “взаємність зобов'язань” замінено на поняття “зустрічність зобов'язань”. Більш коректним при визначенні порядку здійснення надання кожної зі сторін правочину буде використання поняття “зустрічність”, а не “взаємність”. Термін “зустрічне виконання” означає, що зобов'язання може бути виконано не відразу, а після закінчення певного часу (після виконання певної роботи, надання послуги тощо), а взаємне виконання припускає одночасне виконання сторонами свого зобов'язання. Із цих визначень випливає, що зустрічність і взаємність надання -  це не синоніми і не рівнозначні поняття.

У науці поняття відплатних/безвідплатних відносин розуміється у двох значеннях: вузькому та широкому. У вузькому сенсі відплатні/безвідплатні правовідносини характеризуються в рамках єдиного правового зв'язку між сторонами – єдиного договору. Здійснення зустрічного надання в рамках одного договору має назву “синалагматичної залежності”. У широкому сенсі відплатним/безвідплатним вважається такий правовий зв'язок, коли обов’язок здійснення надання випливатиме не лише з даного конкретного договору, а й з інших правочинів, пов’язаних між цими сторонами. У цьому розумінні до відплатних належать правочини, в яких обов'язок особи зробити певне надання знаходиться в умовній чи каузальній (причинній) залежності від дій контрагента. При відсутності синалагматичної, умовної або каузальної залежності в діях сторін мають місце безвідплатні відносини.

Чинник безвідплатності впливає на характер і зміст укладених між сторонами договірних відносин. Можна простежити два основні прояви впливу чинника безвідплатності на характер і зміст договірних відносин, які  закріпленні в законодавстві:

а) сторона, яка здійснює за договором певне надання безвідплатно, може здобувати додаткові права, якими не наділяється сторона, яка здійснює таке надання за плату, або звільнятися від обов'язків, які покладаються на сторону, котра здійснює надання певного блага за плату;

б) безвідплатні договори, як правило, передбачають знижену відповідальність відчужувача  порівняно з відплатними договорами.

У підрозділі 1.2 “Класифікація безвідплатних договорів” наведено класифікацію безвідплатних договорів. Запропоновано такі критерії класифікації безвідплатних договорів:  за об'єктивною юридичною  природою договорів;  за наявністю прав і обов'язків на кожній із сторін договору;  за цільовим призначенням договору.

Деякі договори виявляються відплатними або безвідплатними внаслідок своєї об'єктивної юридичної природи. Не може бути безвідплатним договір купівлі-продажу, так само як відплатним – договір дарування. Є, однак, і такі договори, відплатний або безвідплатний характер яких залежить від волі його учасників. Так, договір зберігання може бути укладено на відплатних або безвідплатних умовах, повірений може виконувати свої функції безвідплатно або за винагороду.

З урахуванням цього можна виділити наступні типи договорів:

1) чисті  типи - договори, які прямо передбачені в ЦК України як винятково безвідплатні (договори дарування, пожертви, позички);

2) змішані типи  - безвідплатні договори, які не виділені в ЦК України  як чисті типи договорів і можуть бути як відплатними, так і безвідплатними. До цієї групи можна віднести:

- договори, безвідплатний характер яких відповідно до ЦК України може бути встановлений самими їх учасниками (договори позики, доручення, зберігання);

-  договори, які відповідно до  ЦК України є відплатними, однак за згодою сторін можуть бути укладені як безвідплатні, якщо сторони, відступаючи від положень актів цивільного законодавства й регулюючи свої відносини за власним бажанням, не порушили правил, встановлених законом (ч.3 ст.6 ЦК України). До цих договорів можна віднести договори підряду, комісії,  управління майном;

3) нейтральні типи - договори, які не можуть бути однозначно визначені як відплатні або безвідплатні. Такі договори з урахуванням їх специфіки, структури й спрямованості взагалі не можуть визнаватися відплатними або безвідплатними. До них можна віднести всі види договорів про спільну діяльність. Крім того, в цю групу можуть бути включені окремі різновиди договорів ігор і парі.

 В основному безвідплатний характер договорів незначно впливає на норми, що відображають спрямованість зобов'язання. Тому більшість норм, що регулюють ті чи інші договірні відносини, поширюються як на відплатні, так і безвідплатні відносини. Специфіка ж регулювання безвідплатних відносин забезпечується шляхом створення спеціальних правил у рамках одного договірного інституту, що регламентує зобов'язання певної спрямованості, без виділення безвідплатного договору в самостійний його тип чи вид (наприклад, договори доручення, зберігання та ін.). Лише у визначених випадках відплатний або безвідплатний характер відносин є принципово важливим, коли правове регламентування цілком виключає варіантність відносин сторін (договори купівлі-продажу,  дарування).

Вплив ознаки безвідплатності на норми, обумовлені спрямованістю зобов'язання, може виявлятися в такий спосіб:

- безвідплатність може практично цілком виключати можливість застосування норм, що застосовуються до відносин, які мають відплатний  характер (дарування і купівля-продаж);

- безвідплатність може виключати застосування більшості норм, що застосовуються до відплатних відносин, однак деякі норми можуть бути уніфіковані, у зв'язку з чим вони можуть застосовуватися як до відплатного, так і безвідплатного договору (оренда, позичка);

- у деяких договорах вплив даного чинника є незначним, тому більшість правил можуть бути застосовані незалежно від відплатності зобов'язання (доручення, зберігання та ін.).          Поділ договорів на односторонні і двосторонні не тотожний поділу договорів на відплатні та безвідплатні. Безвідплатні договори можуть мати внутрішню диференціацію залежно від наявності прав та обов'язків у обох сторін договору. З урахуванням цього можна виділити: 1) безвідплатні одностороні договори (консенсуальний договір дарування, безпроцентний займ); 2) безвідплатні двосторонні договори (договори доручення, зберігання, консенсуальний договір позички).         З урахуванням правової мети, для досягнення якої сторони вступають у договірні відносини, можна виділити наступні групи безвідплатних договорів: 1) безвідплатні договори, спрямовані на передання майна у власність (дарування, пожертва); 2) безвідплатні договори, спрямовані на передання майна в користування (безвідплатне користування майном - позичка); 3) безвідплатні договори, спрямовані на надання послуг (доручення, зберігання, позика).          Розділ 2 “Види безвідплатних договорів за їх цільовою спрямованістю” містить три підрозділи, присвячені окремим видам безвідплатних договорів.         У підрозділі 2.1 “Договори, спрямовані на безвідплатне передання  майна у власність” розглядаються окремі види договорів, спрямованих на безвідплатну передачу майна у власність. Серед поіменованих договорів цієї групи  можна виділити: а) договір дарування; б) договір пожертви.          Специфіка договору дарування в першу чергу зумовлена його безвідплатним характером, тому чинник безвідплатності має важливе нормоутворююче значення при визначенні місця договору дарування в загальній системі договорів. Дарування - це дія однієї особи  відносно іншої, котра спричиняє не тільки обов'язкове збільшення майна останнього (обдаровуваного), а й одночасно відповідне йому обов'язкове зменшення майна першого (дарувальника). Поняття “дарунок” має тлумачитися більш широко, ніж поняття “річ”. У зв’язку з цим пропонується викласти ч.1 ст.717 ЦК України в наступній редакції: “За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується  передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безвідплатно майно (дарунок) у власність або безвідплатно звільняє чи зобов’язується звільнити другу сторону (обдаровуваного) від майнового обов'язку перед собою”.          Договір дарування може мати умовний характер. З точки зору правової природи умов пропонується розділити умовні договори дарування на дві групи: а) договори, які поєднують одержання дарунка з обставинами, що мають немайновий характер; б) договори, які поєднують одержання дарунка з діями обдарованого, що мають майновий характер. Умовні договори дарування першої групи за своєю природою можуть розглядатися як безвідплатні. Настання відкладальних умов (народження дитини, закінчення вищого навчального закладу) не можна розглядати як зустрічне надання з боку обдаровуваного. Це підкріплюється також тим, що настання таких умов і виникнення зобов'язання з боку дарувальника не ведуть до зменшення майна обдарованого й не сприяють збільшенню майна дарувальника.          Договори другої групи пов’язані з переданням майна обдаровуваним. В даному випадку має місце майнове покладання (модус). Однак наявність модусу не перетворює договір дарування на відплатний. Передання обдаровуваним частини майна іншій особі за вказівкою дарувальника не означає здійснення ним зустрічного надання. У результаті такого передання майнова маса,  отримана обдаровуваним, буде лише меншою порівняно з тією, яку він одержав би при відсутності модусу. Однак співвідношення розміру майна, одержаного за договором дарування, і розміру майна, яке обдаровуваний повинен передати третій особі (розміру покладання), у ЦК України слід окреслити  чіткіше. У зв'язку із цим пропонується доповнити ч.1 ст.725 ЦК України положенням про те, що “реальна вартість майна, переданого обдаровуваним на користь третьої особи, не може бути рівною або більшою  порівняно з реальною вартістю майна, одержаного їм за договором дарування”.         Безвідплатний характер договору дарування має впливати на ступінь відповідальності відчужувача майна у бік її зм'якшення.  Необхідно зазначити в законі відповідальність дарувальника більш чітко. Пропонується   наступна редакція ч.2 ст.721 ЦК України: “Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості дарованої речі і який не повідомив про них обдаровуваного, зобов'язаний відшкодувати збитки, заподіяні майну, а також шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням  здоров'я або смертю в результаті володіння або користування даром, при наявності умислу або грубої необережності”.         Серед договорів, спрямованих на передання майна у власність, з точки зору його відплатного/безвідплатного характеру становить інтерес новий вид пойменованих договорів - договір ренти. Відносно ренти в законодавстві використовуються два поняття – “безоплатне передання майна” і “передання майна за плату” (ст.ст.734, 741 ЦК України). Складається враження, що в законі закріплено два види договору ренти – відплатний і безвідплатний. Саме такий підхід інколи підтримується в науці. Однак більш детальний аналіз закону свідчить, що договір ренти  - завжди відплатний договір, який може мати два різновиди: а) договір про передання  майна у власність платника ренти за плату; б) договір про передання майна у власність платника  ренти безвідплатно.         Підрозділ 2.2 “Договори, спрямовані на безвідплатне  передання  майна в користування”. У рамках договорів, спрямованих на передання в користування майна, за ознакою відплатності виділяють відплатні (оренда, найм житлового приміщення тощо) та безвідплатні (договір позички). Для договору позички безвідплатність є конститутивною ознакою. Саме ознакою безвідплатності договір позички відрізняється від усіх інших видів договорів, в першу чергу - договорів найму. В зв'язку з цим вимагає іншого тлумачення ч.2 ст.827 ЦК України, де сказано, що користування річчю є безвідплатним, якщо: а) сторони домовилися про це; 2) це випливає із сутності відносин між ними. Із системного аналізу норм ЦК України можна дійти висновку про те, що якщо сторони не домовилися про безвідплатне користування річчю або безвідплатність не випливає із суті відносин між ними, то виникає не договір відплатної позички, а договір майнового найму (оренди). Останній, як відомо, має принципово відплатний характер (ч.1 ст.759 ЦК України).          Для того щоб не виникало неправильного уявлення про можливість існування відплатного договору позички, у закон необхідно внести відповідні корективи. Пропонується наступна редакція ч.2 ст.827 ЦК України: “За договором позички одна сторона (позичкодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ у тимчасове користування без зустрічного майнового або іншого надання другою стороною (користувачем)”. Пропонується також викласти ч.3 ст.827 ЦК України в такій редакції: “До договору позички застосовуються положення розділу 58 цього Кодексу, якщо це не суперечить безвідплатній природі відносин, що випливають із даного договору”.         Безвідплатність позички відображається в розподілі між сторонами обов'язків, а також в обмеженій відповідальності позикодавця. Обмеження відповідальності позикодавця полягає в тому, що він, як правило, відшкодовує: 1) понесені позикоодержувачем реальні збитки, але не упущену вигоду; 2) відповідає не за всяку вину, а тільки за умисел чи грубу необережність.         Глава 60 ЦК України не містить норм щодо відповідальності за договором позички. Пропонується включити в ЦК України ст. 837-1 “Відповідальність за недоліки речі, переданої за договором позички” і викласти її в такій редакції:

“1. Позичкодавець відповідає за недоліки речі, які він умисно або з грубої необережності не застережив при укладанні договору позички.

При виявленні таких недоліків користувач має право за своїм вибором вимагати від позичкодавця безвідплатного усунення недоліків речі, або відшкодування своїх витрат на усунення недоліків речі, або дострокового розірвання договору та відшкодування понесених ним реальних збитків.

2. Позичкодавець не відповідає за недоліки речі, які були їм застережені при укладанні договору, або були заздалегідь відомі користувачеві, або повинні були бути виявлені користувачем під час огляду речі чи перевірки її справності при укладанні договору, або при передачі речі”.

Підрозділ 2.3 “Договори, спрямовані на безвідплатне надання послуг”. В ЦК України договори про надання послуг у більшості випадків розглядаються як двосторонні і відплатні. Більш того, простежується чітка тенденція до  розширення кола відплатних договорів про надання послуг. Це відповідає загальному принципу відплатності договорів, закріпленому в ч.5 ст.626 ЦК України. Однак деякі види договорів про надання послуг моделюються в ЦК України двояко – як відплатні та безвідплатні (договори зберігання,  доручення).

Різновидом договорів про надання послуг є і договір  управління майном. Закріплена в ЦК України конструкція договору управління майном передбачає виключно відплатний характер дій управителя. Проте внаслідок різних об'єктивних чи суб'єктивних причин управитель, беручи на себе обов'язок по управлінню майном іншої особи, може не переслідувати мети одержання плати за  свої дії. З урахуванням цього пропонується закріпити в ЦК України більш широке розуміння договору управління майном, зокрема,  ч.1 ст.1029  викласти в наступній редакції: “За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується здійснювати управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) за плату, якщо інше не передбачено договором”. Закріплення моделі як відплатного, так і безвідплатного договору управління майном спричинить  необхідність зміни і переліку істотних умов цього договору. У безвідплатному договорі має закріплюватися пряма вказівка на те, що управитель не одержує винагороди за свою діяльність.

У цивільно-правовій літературі як самостійний вид зобов'язань виділяють зобов'язання по наданню фінансових послуг. Однією з підстав виникнення зобов'язань такого роду є договір позики. Виходячи з визначення, закріпленого в ст.1046 ЦК України, договір позики  передбачається безвідплатним, оскільки позичальник повертає займодавцу рівно стільки  коштів чи іншого майна, скільки він одержав сам.

Однак висновок про безвідплатність договору позики суперечить ст.1048 ЦК України, в якій сказано, що позикодавець має право на одержання з позичальника процентів на суму позики. Більш того, сплата позичальником процентів передбачається. Така сплата не здійснюється позичальником лише у випадках, передбачених договором або законом. З цього випливає, що якщо у договорі не зазначені проценти і разом з тим відсутня умова про безвідплатність (безпроцентність) позики, то договір передбачається відплатним. Невідповідність положень, закріплених у ст.ст.1046  і 1048 ЦК України,  вимагає свого вирішення. Пропонується наступна редакція ч.1 ст. 1046 ЦК України:  “1. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, а також сплатити проценти, якщо інше не передбачено договором або законом”. Також пропонується ст.536 ЦК викласти в такій редакції: “За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо безпроцентність грошового зобов'язання не встановлена договором або законодавчими актами”.