ОБ’ЄКТ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, вказано зв’язок роботи з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні основи, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено дані щодо апробації та публікації результатів дослідження, зазначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1. «Стан наукової дослідженості поняття об’єкта правових відносин в інформаційній сфері» складається з чотирьох підрозділів у яких міститься аналіз традиційних підходів та специфічних теорій до розуміння об’єкта інформаційних правових відносин. Крім того, тут досліджується категорія «право на інформацію» як об’єкт інформаційних правовідносин та виокремлюється ціннісна складова об’єкта інформаційних правовідносин.

У підрозділі 1.1. «Традиційні підходи до розуміння об’єкта інформаційних правових відносин» проведено аналіз існуючих підходів як до загальної категорії „об’єкт правових відносин”, так і екстраполяції найважливіших аспектів даної категорії на об’єкт інформаційних правових відносин. Автор зазначає, що особливість та складність розуміння об’єкта інформаційних правових відносин обумовлена поширеністю у науковій літературі близьких за назвою, але не синонімічних за юридичною наповненістю понять: „об’єкт інформаційних правових відносин”, „предмет інформаційних правових відносин”, „інформація як об’єкт права” тощо.

Вказується, що правове регулювання сфери інформаційних відносин відображено у великій кількості нормативно-правових актів, що значною мірою ускладнює єдине розуміння предмету регулювання. Крім того, констатується той факт, що і сама система інформаційного права як науки перебуває у стадії формування то розвитку.

Зазначається, що існуючі концепції щодо категорії „об’єкта інформаційних правовідносин”, як і за радянських часів, перебільшують превалювання категорії „публічного” над „приватним” у сфері соціального життя. Людина з її потребами, інтересами, правами, як і раніше, знаходиться на другорядному плані.

Автор вважає, що під об’єктом інформаційних правовідносин недоцільно визнавати тільки абстрактні суспільні відносини або „інформацію” як динамічний процес передачі відомостей від джерела до масового споживача, або право на „інформацію” яке є для людини невідчужуваним тощо. Об’єктом інформаційних правових відносин має визнаватись те, що має суттєве значення для людини і суспільства в цілому, а саме: конкретні особисті, суспільні або державні цінності у сфері реалізації інформаційних відносин. Вони врегульовані та охороняються нормами різних галузей права, найважливіші з них бере під захист інформаційне законодавство.

Структурними частинами цінностей, які охороняються інформаційним законодавством є суб’єкти суспільних відносин, їх дії або становище відносно один до одного, певні блага та інтереси, що належать цим суб’єктам, а також предмети, залучені до сфери цих відносин. Система інформаційного забезпечення кожної конкретної особи, організації або держави в цілому на сучасному етапі працює подібно до нервової системи організму. Пошкодження якогось ланцюга може спричинити непередбачені результати. Тому дисертант пропонує приділяти більш значну увагу розвитку та удосконаленню інформаційно-правової бази, особливо в частині захисту суб’єктів правових відносин від негативного впливу або помилок, які виникають в процесі розповсюдження інформації.

У підрозділі 1.2. «Специфічні теорії об’єкта інформаційних правових відносин» визначено, що специфічні особливості об’єкта інформаційних правових відносин потребують здійснення теоретико-правового пошуку основних критеріїв цього поняття та класифікації його різновидів.

Зазначається, що відповідно до більшості нормативно-правових документів об’єктом інформаційних правових відносин визначається інформація. У той же час існує ціла низка підходів до цього, здавалось би, загальновідомого та звичного поняття. Спочатку воно функціонувало як елемент повсякденно-побутової комунікації. Був виявлений зв’язок інформації та публіцистики як пояснення, коментування фактів. Пізніше інформація розглядалась науковцями як аспект людського спілкування у вигляді повідомлення. Сучасними вітчизняними ученими інформація визнається чимось „нейтральним”, „проміжним” між духом і матерією.

Автор стверджує, що в інформаційно-правових відносинах суб’єктам даних відносин протистоїть інформація, але не просто у вигляді відомостей та повідомлення. Інформація являє собою соціальне благо, яке „прив’язується” до системи реальних життєвих відносин та системи матеріальних і духовних цінностей суспільства. ЇЇ потрібно розглядати як соціальне благо, яке носить нематеріальний характер, являє собою вагомий ресурс існування та розвитку суспільства, його головне багатство.

Вказується, що інформаційно-правові відносини являють собою прояв активності людини, коли інформацію можна виділити як особливий предмет праці або творчості, що призвело до виникнення поняття інформаційної діяльності.

Дисертант зазначає, що об’єктами інформаційних правових відносин слід вважати певні нематеріальні соціальні блага людини як матеріалізацію інформації у вигляді конкретного інформаційного продукту або інформаційної послуги, а також поведінку певних суб’єктів, спрямовану, наприклад, на втілення інформаційної свободи. Головними критеріями для класифікації об’єкта інформаційно-правових відносин є тип інформації, вид інформації, форма інформації, види інформаційної діяльності, види режимів доступу, а також взаємозв’язок об’єкта інформаційних правовідносин з предметом правового регулювання різних галузей права.

У підрозділі 1.3. «Право на інформацію як об’єкт інформаційних правовідносин» міститься структурне розкриття особливості елементів складу права на інформацію як сфери правового впливу в інформаційних соціальних правових відносинах.

Автор вважає доцільним і необхідним внести правки до тексту Закону України „Про інформацію” сформулювавши поняття інформації як відомостей про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх надання. Зазначається, що першочерговим завданням українського суспільства є визначення та реалізація конституційних та судових гарантій права на свободу думки і слова, в тому числі права на інформацію.

Вказується, що формулювання норм Конституції України, які закріплюють право людини на інформацію, відповідає міжнародно-правовим нормам у цій сфері. Гарантуючи право на інформацію кожному, Основний Закон України вимагає, щоб його здійснення враховувало інтереси інших членів суспільства.

Констатується той факт, що питання права на інформацію навіть у спеціальних роботах з прав людини не розвинуте далі загального коментарю конституційної норми. Тому, автор вважає, що вирішення питання про впровадження однорідності застосування у правовому обороті підходу до розуміння об’єкта інформаційних правових відносин, потребує колегіального підходу багатьох спеціалістів: теоретиків права, фахівців галузевих юридичних напрямків та практиків судової, адміністративної, правоохоронної сфер.

Зазначається, що потрібно розглянути обмін інформацією в цілому як глобальне явище і спробувати знайти його загальні властивості та закономірності, знання яких може стати корисним і у вивченні кожної конкретної реалізації цього явища. У даному контексті дисертант зауважує, що за законом збереження енергії енергетична та речова взаємодія об’єктів є симетричною, тобто скільки один віддає, стільки ж інший отримає.

На думку автора, найбільш точним на сучасний момент розумінням інформації як філософської категорії можна вважати таке: інформація – це субстанція, що передається в процесі взаємодії між об’єктами, при цьому один об’єкт набуває певної субстанції, а інший її не втрачає. З такого розуміння інформації випливає дві загальних властивості інформації: інформація не може існувати поза взаємодією об’єктів; інформація не втрачається жодним з них в процесі цієї взаємодії.

Зазначається, що інформація є основою сучасної наукової картини всесвіту: у техніці – це повідомлення у формі знаків та сигналів; у теорії інформації – це не будь-які відомості, а лише ті, що зменшують ентропію („усунена невизначеність”); у кібернетиці – це частина знань, необхідна для управління системою; у філософії – відомості, яким притаманна новизна (семантична теорія); на побутовому рівні під інформацією розуміють відомості про навколишній світ та життєві процеси, що сприймаються людиною чи спеціальними пристроями; з погляду юриспруденції інформація – це поняття, пов’язане: а) з конституційним правом людини на інформацію; б) із статусом засобів масової інформації; в) з правом громадян знайомитися в органах державної влади та місцевого самоврядування з документами та матеріалами, що безпосередньо стосуються їхніх прав і свобод; г) з депутатською діяльністю (інформування депутатами виборців). При цьому основними властивостями інформації є: об’єктивність; достовірність; повнота (коли інформації достатньо для розуміння та прийняття рішення); актуальність (важливість на сучасний момент); адекватність (певний рівень відповідності створеного образу реальному об’єкту, процесу, явищу).

У Законі України „Про інформацію” було закріплено визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. На сьогодні офіційно визнане визначення інформації закріплено у ст. 1 Закону України „Про телекомунікації”, а саме: інформація – це відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб. У тій же статті надається і визначення поняття „дані” – це інформація у формі, придатній для автоматизованої обробки її засобами обчислювальної техніки. Зазначається, що з технічного боку „відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб” завжди можна подати (завдяки розвитку новітніх технологій) у формі, придатній для автоматизованої обробки засобами обчислювальної техніки. Отже, виникає питання, чим відрізняються „дані” від „інформації”? На думку автора, фактично – нічим, справа лише в тому, що визначення інформації як будь-яких даних про будь-що невчасне для адекватного сприйняття усіма його членами суспільства (визначення інформації, вміщене у Законі України „Про телекомунікації”, фактично означає саме „будь-які дані про будь-що”, але в стилістично розширеному варіанті). Тому дисертантом представляється доцільним наступне визначення: інформація – це відомості про осіб, предмети, факти та будь-які процеси незалежно від форми їх надання.

У підрозділі 1.4. «Ціннісна концепція об’єкта інформаційних правовідносин» зазначається про необхідність окремо розглянути питання щодо інформаційних потреб, адже це головне мірило цінності об’єкту даних відносин.

Автором запропоновано розрізняти наступні види всіх інформаційних потреб суб’єктів, а саме: фізичні та інтелектуальні потреби – потреби соціуму для отримання та перетворення значимої інформації з метою самовдосконалення, духовного розвитку та практичного застосування в процесі життєдіяльності; теоретичні та практичні потреби – потреби, що спонукають суб’єктів інформаційно-правових відносин до процесу отримання інформації з метою її перетворення у предмети матеріального світу, а також в інші роботи та послуги; загальні та специфічні потреби обумовлені необхідністю організації суспільства, упорядження взаємовідносин його членів; усвідомлювані та неусвідомлені потреби обумовлені відображенням лише у підсвідомості суб’єктів прагнення отримання тих чи інших благ.

Вказується, що інформаційно-правові відносини являють собою шлях суб’єкта щодо оволодіння необхідними йому благами у вигляді інформації. Об’єкт таких відносин (інформація) являється їх складовою невід’ємною часткою і сам по собі реалізується у різних формах благ. Тобто, автор вбачає циклічний безперервний процес у якому, з однієї сторони, інформаційно-правові відносини являють собою цінність, необхідність для їх суб’єктів, з іншої сторони, сам об’єкт таких відносин буде джерелом задоволення потреб суб’єктів. При цьому об’єкт буде настільки цінним, наскільки буде цінним те благо для суспільства і, зокрема, конкретної особи, у вигляді якого він проявляється.

Зазначається, що саме прагматична властивість інформації є юридично значимою, адже саме благо, а не відношення між знаками і відображеними ними об’єктами, являється категорією іманентною поняттю об’єкта прав. Констатується той факт, що не будь-який результат використання інформації можна звести до матеріального ефекту. Більш загальний підхід базується на тому, що інформація спонукає до досягнення відповідної мети, забезпечує ефективність людської діяльності. Тобто, цінною інформація буде тоді, коли визнається її корисність для суб’єктів інформаційно-правових відносин, і коли інформаційний продукт як благо отримується завдяки інформаційній діяльності її суб’єктів.

На думку автора, з огляду на ціннісну концепцію об’єкта інформаційно-правових відносин, йому притаманні наступні властивості: динамізм, доступність, критичний обсяг, ефективність, оптимізація.

Розділ 2. «Форми нормативного закріплення об’єкта правовідносин в інформаційних соціальних зв’язках» складається з чотирьох підрозділів і містить дослідження різноманітності закріплення в актах чинного законодавства підходів до розуміння об’єкта інформаційних відносин.

У підрозділі 2.1. «Складові права на інформацію як об’єкта правовідносин» зазначається, що право на інформацію, передбачене Конституцією України, містить у собі ті конкретні можливості, які в сукупності і становлять так звані інформаційні права суб’єктів інформаційних правовідносин. Цей перелік інформаційних прав доповнюється правовими відповідними можливостями, встановленими спеціальним законодавством України.

Констатується той факт, що з огляду на юридичну природу права на інформацію, наявні певні неспівпадіння поглядів науковців щодо цього питання. Так, право на інформацію трактується як право на одержання (доступ) до інформації, або при широкому підході припускається віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею. Також до права на інформацію, що випливає з її об’єктивної природи й обумовлених нею інтересів соціальних суб'єктів, відносять право на одержання інформації, право на обмеження одержання інформації іншими суб’єктами, а також право на спростування інформації, що ганьбить особу.

Стверджується, що зазначена структура суб’єктивного права на інформацію потребує певного уточнення. Право на інформацію може включати право власності на інформацію (повне або в окремих його змістових складових), право обмеження доступу до інформації, право на спростування недостовірної інформації та право доступу до інформації.

Право на інформацію передбачає також право на захист інформації: право на захист від недостовірної (неякісної) інформації, на захист інформації про особу (персональні дані); офіційної документованої інформації, право на захист інформації в автоматизованих системах; прав власника інформації та інші.

З урахуванням зазначеного, робиться висновок, що формулювання права на інформацію має бути таким: „Суб’єктивне право на інформацію – це гарантована державою можливість відповідних суб’єктів права вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні ним для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, яка не порушує права, свободи і законні інтереси суб’єктів права”.

Зазначається, що інформація виступає і як об’єкт правового і технічного захисту. Природа інформації, її суть визначають зміст відносин, що забезпечують інформаційну безпеку. Джерело інформації діє на реципієнта безпосередньо або через відповідного носія. Цей носій – якась річ або речовий процес – передає інформацію приймачу, здатному її сприйняти. Сприйняття інформації – специфічний вид відображення приймачем зовнішнього впливу, що має впорядкований характер. Даний порядок, передбачений пристосованим для цього приймачем, змінює його стан чи поведінку. Всі описані процеси перебувають у певному середовищі, вплив якого може бути суттєвим для формування носія перенесення й актуалізації інформації.

У підрозділі 2.2. «Інформація та її носії як об’єкти правовідносин» автор розкриває різноманітні підходи до самої категорії «інформація» в правовому нормативному та науковому обороті.

Зазначається про наявність хибної тенденції, коли суди при застосуванні статті того чи іншого закону, де не згадується термін „інформація”, повинні виходити з правової формули: „інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі”, – це абсолютне правило, без жодних виключень. .

Акцентується увага, що об’єкти інформації, їх зміст і форма різні в різних середовищах: „людина - людина”, „людина - машина”, ,„машина - машина”.

Підсумовується, оскільки „інформацією” можна володіти, користуватися і розпоряджатися, то вона є річчю матеріальною. Але автор не погоджуючись із даними висновками виходить із того, що об’єктом цивільного права, зокрема, власності, є річ (res), тобто все те, що знаходиться в просторі, але не є особою. Іншими словами, – є гранична частина зовнішньої природи, яка є предметом юридичного „господарювання” і має майнову цінність.

Тому дисертант стверджує, що „інформацією” не можна володіти у порозумінні фактичного володіння (роssеssіо, роssеssіо civilis). Не можна до неї і доторкнутися. Доторкнутися можна, наприклад, до дискети, на якій записана „машинозчитуєма” інформація (середовище „людина – машина”), або до папірця, на якому записана „людинозчитуєма” інформація, у тому числі і на документі. Дискета і папірець – безумовно, предмет права власності і ними можна володіти.

Таким чином, автор вважає, що законодавець, у даному випадку допустив помилку. Пояснити це можна, використовуючи категорію „віндикаційний позов”. Якщо стверджувати протилежне, що частина 1 статті 1 Закону „Про інформацію” вірна, що вона не є явною помилкою, то існує можливість довести це шляхом подання віндикаційного позову про витребування із чужого володіння саме „інформації як такої”. Дисертантом зазначається, що це абсолютно неможливо. Закон України „Про іінформацію” було прийнято у 1992 році. З того часу відсутній жоден віндикаційний позов щодо „інформації як такої”. Закон України „Про інформацію”, на думку автора, має й іншу помилку. Згідно частини 1 статті 1 зазначеного Закону під „інформацією” законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища. Доводиться теза, що „інформація” не є „відомостями”, а є „повідомленням”, що лише містить документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Зазначається, що якісними характеристиками інформації, які мають принципове значення для об’єкта інформаційних правових відносин є: споживча вартість, достовірність, адекватність, повнота, надмірність інформації, оптимальність, своєчасність, об’єктивність і суб’єктивність інформації, доступність, ідеальність, невичерпність, цінність.

Проводиться аналіз, що у будь-якій діяльності інформація використовується в двох видах: не документована і документована. До документованої інформації можуть відноситись і такі нетрадиційні для неї види, як електронний документ, що посвідчений електронним цифровим підписом. Акцентується увага, що законодавство розмежовує поняття „надання інформації” і „розповсюдження інформації”.

Дисертант пропонує до внесення відповідних змін до діючого в Україні законодавства про інформацію, яке на даний час базується на низці помилкових положень, судам, при його застосуванні, ширше використовувати так зване „розширювальне тлумачення” і виходити з того, що зміст відповідної норми є більш широким, ніж значення її тексту. При цьому слід враховувати також і відсутність прогалин у системі права, яка допускає такий вид тлумачення.

У підрозділі 2.3. «Дії з приводу реалізації права на інформацію як об’єкт правовідносин» формулюється підхід згідно з яким об’єктом інформаційних правових відносин можуть виступати і дії суб’єктів інформаційних правових відносин з приводу отримання, передавання, зберігання, розповсюдження та здійснення інших дій, направлених на реалізацію права на інформацію.

Зазначається, що в процесі реалізації інформаційно-правов их відносин, наприклад, між платниками податків та органами державної податкової служби України здійснюється обіг інформації. В його основі – процеси, пов’язані з етапами життєвого циклу інформації: створення, поширення (передавання), зберігання, використання й знищення (утилізація) інформації.

Проводиться аналіз, що процес створення інформації – це завжди поєднання певної сукупності відомостей в якусь нову форму з наявністю зміни їхнього змісту. Процес поширення інформації полягає у передаванні відомостей від її першоджерела до споживача. При цьому під першоджерелом може розумітися як реальний власник інформації, так і її правомірний користувач. Важливим видом дій, що виступають об’єктами інформаційних правовідносин, є зберігання інформації.

Вбачається, що об’єктом регулювання інформаційних правових відносин виступають також дії суб’єктів з приводу використання інформації. При взаємовідносинах платників податків із органами податкової служби інформація, як правило, використовується з метою задоволення професійних інформаційних потреб. Пошук, збір інформації – необхідні умови реалізації процесу використання інформації. Життєвий цикл інформації закінчується її знищенням та втратою доцільності.

Звертається увага на таку важливу ознаку інформації, яка впливає на правовий статус залучених у інформаційні правовідносини суб’єктів, як залежність існування інформації від можливостей її сприйняття суб’єктом таких відносин самостійно або за допомогою створення, передачі, отримання певних відомостей.

У підрозділі 2.4. «Нормативно-правовий режим доступу до інформації як об’єкт правових інформаційних відносин: сучасні проблеми законодавства» здійснено критичний розбір недоліків та протиріч новітніх законодавчих актів у сфері доступу до інформації, що були прийняті та набули чинності за останні два роки. Йдеться про Закони України: «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних» та зміни до Закону України «Про інформацію».

Здійснено акцент на категоріальну недосконалість означеного законодавства у визначенні понять «персональні дані», «публічна особа», «ідентифікаційні дані про особу», «вразливі дані про особу» та інші.

Дисертантом запропоновано внести зміни до вищезазначених нормативно-правових актів з метою їх узгодження та досягнення відповідності міжнародним договорам із прав людини, учасником яких є Україна; розкрити усі нормативно-правові акти з грифом «опублікуванню не підлягає» та проаналізувати документи з грифом ДСК щодо обґрунтованості їх засекречування; переглянути норми ст. 15 Закону України «Про державну таємницю» і передбачити засекречування лише фрагментів, що містять державну таємницю, а не документів у цілому; проаналізувати «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» із точки зору обґрунтованості засекречення інформації, користуючись трискладовим текстом на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси», та статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»; зареєструвати усі нормативно-правові акти прокуратури в Міністерстві юстиції України, а також створити відкритий реєстр усіх нормативних актів прокуратури та відкриту базу даних нормативних актів, що стосуються прав та обов’язків громадян України; створити умови для ознайомлення членів територіальних громад із усіма рішеннями органів місцевого самоврядування. Там, де це можливо, створити веб-сайти органів місцевого самоврядування із обов’язковим розміщенням повного реєстру та текстів ухвалених рішень. Забезпечити опублікування і доступ у відкритому режимі до всіх рішень місцевих адміністрацій (на рівні областей та міст Києва і Севастополя); враховуючи практику Європейського суду з прав людини і принципи законодавства щодо свободи інформації, розробити навчальний курс усіх 27 регіонів України та державних службовців, які працюють у прес-службах та відділах із зв’язків з громадськістю в органах державної влади та місцевого самоврядування, щодо нових інформаційних законів, міжнародних стандартів доступу до інформації та практики їх застосування в Україні. Здійснити навчальні програми для державних службовців положення Оргуської Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля; представникам ЗМІ, правозахисних та інших громадських організацій дослідити ефективність активного та пасивного доступу до інформації на центральному та місцевому рівнях та активніше оскаржувати в судовому порядку бездіяльність посадовців щодо надання інформації й відмови у наданні інформації.