ОЦІННО-ОБРАЗНА НОМІНАЦІЯ У СТРУКТУРІ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ (НА МАТЕРІАЛІ “МАЛОЇ ПРОЗИ” КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й основні завдання, з’ясовуються теоретичне значення роботи та її практична цінність, наукова новизна, зв’язок з науковими програмами  планами й темами, основні методи аналізу, перелічуються форми апробації результатів дослідження, вказується на особистий внесок здобувача у розробку нових підходів як до розгляду оцінно-образних номінацій, так і до інтерпретації текстів “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У першому розділі дисертації – “Оцінність як конотативний аспект семантики номінативних одиниць” –  розкриваються передумови й основні етапи формування оцінки як лінгвофілософської категорії, з’ясовуються різні підходи до її інтерпретації (1.1); обґрунтовуються концептуальний, логіко-семантичний та прагматичний принципи класифікації типів абсолютної оцінки (1.2); аналізуються різновиди суб’єкта як експліцитно-імпліцитного компонента кваліфікативної модальної рамки (1.3); розкривається прагматична зумовленість загально­аксіологічних номінацій хороший (гарний), поганий та їх стилістичних й семантичних синонімів у художньому тексті (1.4).

Будучи одночасно категорією семантики, когнітології, логіки, оцінка й досі залишається об’єктом наукових дискусій, що насамперед зумовлено складністю процесу її породження. В античні часи вона трактувалася спочатку тільки як філософська категорія. Розширення ж аксіологічної семантики призвело до формування шкали оцінки, вдосконалення мовленнєвих форм її вираження, виділення окремих кваліфікативних типів (піфагорійці, платоніки, Аристотель), розвитку негативного аспекту, аксіологізації поняття “байдужий” (неоплатоніки, стоїки) тощо. Мислителі Давньої Греції виокремили й удосконалили кваліфікацію, яка набула статусу лінгвофілософської наукової категорії з усіма притаманними їй характеристиками. Як власне лінгвістична категорія оцінка розглядалася вже західноєвропейськими філософами класичного періоду, що у своїх працях звертали увагу на такі проблеми: 1) оцінка як один із видів модальності; 2) зв’язок оцінки з природними властивостями об’єкта; 3) аксіологічна та дескриптивна лексика в комунікативному акті; 4) мовленнєві функції оцінних номінацій; 5) текстова цілісність та відсутність суперечностей у тексті, який містить оцінні та деонтичні найменування.

Згодом концептуальний підхід до аналізу аксіологічних понять, що домінував у класичний період розвитку західноєвропейської філософії, був замінений комунікативним, який передбачав розгляд смислової специфіки оцінки крізь призму комунікативних цілей кваліфікативних мовленнєвих актів (А.Айєр, П.Ноуелл-Сміт, Д.Перрі, Ч.Стівенсон, Р.Хеар). Перехід до лінгвістичного, зокрема прагматичного, аналізу спричинив поділ оцінно-образних найменувань на власне оцінні (номінації з первинним аксіологічним компонентом) та контекстуально оцінні (слова з первинним дескриптивним компонентом, що набувають аксіологічного забарвлення тільки у відповідних контекстах), виокремив їх аксіологічну полісемантичність і багатофункціональність, різноманітні ілокутивні тлумачення, а також взаємодію в оцінному дискурсі з модальностями інших типів.

Сучасний етап розвитку української й зарубіжної  лінгвістики характеризується розглядом аксіологічної проблематики в логіко-психологічному, культурологічному та  комунікативно-прагматичному аспектах. Оцінка розглядається як граматикалізована філософська категорія, що реалізується у частинах слова (морфемах), вигуках, модальних частках,  повнозначних лексемах, сполученнях слів, словосполученнях, фразеологізмах, у мовленнєвих актах кваліфікативного характеру й аксіологічних текстах. Вона має універсальну структуру (кваліфікативну модальну рамку), характеризується функціонально-комунікативною спрямованістю і зумовлена  об’єктивними властивостями індивіда, предмета чи явища настільки, наскільки може ними мотивуватися.

 Завдяки різним підходам до основного об’єкта аналізу, існує чимало варіантів розподілу оцінних значень. Найповнішою в логічному аспекті вважається класифікація фінського логіка фон Врігта, яка передбачає врахування концептуального принципу. Згідно з нею  розрізняють такі оцінки: 1) інструментальну; 2) технічну, або оцінку майстерності; 3) оцінку сприятливості; 4) утилітарну; 5) медичну оцінку. Інші класифікації формувалися переважно на ґрунті лінгвістичного аналізу семантики аксіологічних номінацій, а тому всі оцінні предикати поділяються на предикати типу de dicto i de re. Оцінка виду de dicto (порівняльна) стосується не судження про подію, факт, а власне самої події чи факту, наприклад: “Ми, Паньчуки, музики; граємо гарно, краще всіх: сватаємо дівчат на врем`я, за земельку...”(Г.Косинка). Кваліфікація de re (абсолютна оцінка) характеризує безпосередньо об’єкти, одночасно оцінюючи їх. Порівняймо: “Хто повстає проти ворога свого народу, той не убійник, а герой!” (Г.Хоткевич).

Абсолютна оцінка de re передбачає існування загальнооцінних та частковооцінних найменувань. До перших належать ад’єктиви хороший (гарний) та поганий, що виражають так званий аксіологічний підсумок – холістичну оцінку, а також їх синоніми з найрізноманітнішими стилістичними й експресивними відтінками.Номінації, що кваліфікують лише один із аспектів об’єкта, називаються частковооцінними. Вони репрезентують: І. Сенсорну оцінку: 1) сенсорно-смакову, або гедоністичну; 2) психологічну оцінку: а) інтелектуальну; б) емоційну; ІІ. Сублімовану, або абсолютну – у О.Вольф, сублімовану – у Н.Арутюнової: 1) естетичну; 2) етичну оцінку; ІІІ. Раціоналістичну оцінку: 1) утилітарну; 2) нормативну; 3) телеологічну. Проілюструємо окремі: І.1. “Дівочі постаті з солодкаво-плаксивими личками” – М.Яцків (сенсорна гедоністична оцінка); І.2. а) “А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. – Все, каже, знають. – Бо вмирати мають!..” – О.Кобилянська (сенсорна психологічна інтелектуальна оцінка); ІІ.2. “Діла добрих обновляться, діла злих загинуть, – твердив псалом Давида” – Б.Лепкий (сублімована етична оцінка); ІІІ.1. “Механізм справді був зручний, простий, корисний” – В.Винниченко (раціоналістична утилітарна оцінка); ІІІ.2. “... ти розумієш – се людина незвичайна, не простий сільський піп” – М.Коцюбинський (раціоналістична нормативна оцінка).

У сучасному мовознавстві існують аксіологічні класифікації, що базуються на врахуванні логіко-семантичних та психологічних аспектів розподілу частковооцінних значень, на результатах психолінгвістичних експериментів тощо. До них, наприклад, належить класифікація кваліфікативних значень Т.Космеди, а також класифікація за шкалою перехідності В.Бабайцевої.

Оскільки аксіологічний потенціал аналізованих номінацій максимально виявляється тільки у відповідних контекстах, найдоцільніше, на нашу думку, класифікувати оцінні найменування з урахуванням функціонально-прагматичного аспекту їх поділу (до уваги беруться тільки оцінки типу de re, що безпосередньо кваліфікують об’єкти):  власне оцінні найменування – такі, що репрезентують зв’язок  реального світу та його ідеальної моделі,  дають позитивну чи негативну характеристику об’єктам, виявляючи в аксіологічних мовленнєвих актах різноманітні ілокутивні сили  (“Ясність била з його прегарного чола” – М.Яцків); контекстуально оцінні номінації – дескриптивні предикати з потенційними оцінними семами, які активізуються тільки у відповідному контексті (“Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж люди, так – ні-і... ”  – Г.Косинка).

Поділ аксіологічних номінацій на власне оцінні та контекстуально оцінні є, на наш погляд, одним із найдоцільніших при аналізі художнього тексту, оскільки враховує наявність латентних, імпліцитних аксіологічних сем у значеннєвому полі навіть тих найменувань, які характеризуються як дескриптивні і належать до денотативної номінативної структури.

Функціонуючи в художньому тексті, більшість лексем реалізує свій семантичний потенціал у кваліфікативній  структурі, яка репрезентується оцінною модальною рамкою. Одним з її найважливіших експліцитно-імпліцитних компонентів є суб’єкт кваліфікації – особа, частина соціуму чи соціум в цілому, з позиції якого здійснюється процес оцінювання. Актуалізуючись у мовленнєвих актах, він репрезентується кількома способами, що сприяє формуванню різних типів оцінки, індивідуалізації та інтенсифікації аксіологічних мовленнєвих актів, часто є ґрунтом для трансформації кваліфікативних значень, розкриття глибинного змісту художнього тексту, виявлення вартісності у ньому оцінно-образних найменувань.

В аналізованих комунікативних ситуаціях аксіологічний суб’єкт реалізується у таких формах: 1) суб’єкт – незалежний оповідач, сторонній спостерігач, представлений імпліцитно. Збігаючись із суб’єктом мовлення, він охоплює велике коло об’єктів, одночасно їх оцінюючи та  інформуючи про них; 2) суб’єкт “Я” – суб’єкт аксіологічної модальної рамки, що репрезентує особистісну, інколи вузько індивідуалізовану оцінку емоційного характеру й експлікується займенником 1 ос. одн. або ж імпліцитно передбачає його шляхом використання пропозиційних дієслів; 3) суб’єкт у формі “займенник 1ос. одн. + думка загалу як підтвердження”; 4) суб’єкт оцінної модальної рамки маніфестується будь-яким іменником; 5) кваліфікативний суб’єкт представлений власною назвою (ім’ям, прізвищем чи по батькові індивіда); 6) суб’єкт виражається субстантивом будь-якого походження; 7) суб’єкт оцінки репрезентується займенником 3 ос. одн. чи  мн.; 8) суб’єкт кваліфікації представлений словосполученням, що у реченні найчастіше виконує функцію складеного підмета; 9) суб’єкт аксіологічної модальної рамки виражається особовим займенником 1 ос. мн.; 10) суб’єкт оцінки – оповідач, що невласне прямою мовою, цитаціями передає міркування, психічний стан, настрій персонажів (репрезентація “тексту у тексті” зі збереженням “індивідуальності” суб’єктів оцінювання); 11) суб’єкт кваліфікації – особа, яка маніфестує думку загалу, що виявляється, в основному, у вставних і вставлених конструкціях; 12) суб’єкт виражається іменником на позначення сукупності однакових або подібних предметів, що сприймаються як одне ціле; 13) суб’єкт аксіологічної модальної рамки, що експлікується не у самому оцінному мовленнєвому акті, а в інших фрагментах тексту, які, безпосередньо не представляючи оцінку, поміщають її в поле зору реципієнта.

В окремих аксіологічних висловлюваннях спостерігається процес неоднозначного оцінювання об’єкта з боку різних суб’єктів, що є однією з принципових особливостей оцінки в цілому. Порівняймо: “Малий Мирон – дивна дитина (суб’єкт оцінювання – оповідач). Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя (суб’єкт позитивної оцінки – батько малого Мирона). Сусіди тихо шептали собі, що Мирон “якесь не таке, як люди” (суб’єкт оцінки – односельці родини малого Мирона – виражають негативне ставлення до дитини, оскільки її поведінка не відповідає усталеним нормам) (І.Франко). Подібне зіткнення в одному висловлюванні оцінних стереотипів різних суб’єктів дозволяє поєднувати оцінки з протилежними знаками, створюючи ефект аксіологічної суперечки.

Будь-яке аксіологічне значення реалізується у найменуваннях з загальнооцінною та частковооцінною семантикою. Прагматично зумовлюючись окремими комунікативними  ситуаціями та взаємодіючи з іншими модальностями, номінації на позначення загальної (холістичної) оцінки виконують в аналізованих текстах такі функції: 1) характеризуючу (“Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!” – С.Васильченко – репрезентація загальнопозитивної оцінки як холістичного підсумку шляхом аналізу кількох властивостей об’єкта); 2) заміщувальну (кореферентну) (“Багато сіл збив я вже своїми ногами, але такої гарної [вродливої – У.С.] дівчини не бачив” – М.Яцків – заміна частковоаксіологічного сублімованого естетичного значення загальнооцінним); 3) конденсаційну (“Але як вам сподобалася моя промова, пані Антоньова? – Дуже красна!” – Л.Мартович – інтенсифікована  загальноаксіологічна номінація “дуже красна” конденсує ряд ознак, згідно з якими оцінено промову, тим самим “згущуючи” текст розповіді, “заощаджуючи” мовні засоби її більш детальної характеристики (доцільність, логічність побудови, аргументованість тощо).

Найменування на позначення аксіологічного підсумку хороший (гарний)  у аналізованих текстах письменників – представників “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття є не тільки багатофункціональними, а й полісемантичними, характеризуються різним ступенем градації ознаки. Порівняймо: