ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ІЗ СЕМАНТИЧНИМ СУБ’ЄКТОМ (НА МАТЕРІАЛІ ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТІВ 50-х – 60-х р.р. ХХ СТОЛІТТЯ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано наукову новизну роботи, визначено мету і завдання дослідження, його методи, доведено теоретичне й практичне значення результатів аналізу.

Перший розділ  „Семантичний суб’єкт як об’єкт дослідження семантико-синтаксичного аспекту речення” містить огляд літератури з питання, висвітлює історичні й теоретичні засади вчення про суб’єкт речення, виводить його диференційні ознаки і класифікаційні групи.

До проблеми семантико-синтаксичних ознак речення, виділення її структурних компонентів зверталося багато вітчизняних і зарубіжних учених, які спиралися на засади семантичного синтаксису (Н.Д. Арутюнова, В.А. Бєлошапкова, І.Р. Вихованець, М.В. Всеволодова, К. Гаузенблас, К.Г. Городенська, Ф. Данеш, А.П. Загнітко, Г.О. Золотова, Л.О. Кадомцева, С.І. Кокоріна, М.В. Мірченко, Дж. Остін). Існують різні погляди на семантико-синтаксичну організацію речення і місце в ньому семантичного суб’єкта. Одні вчені (Н.Д. Арутюнова, М.В. Всеволодова, Ф. Данеш, В.З. Панфілов, П.С. Попов) підходять до речення як до багаторівневої організації, що позначає ситуацію як позамовну реальність та її семантичну модель – пропозицію (складну семантичну одиницю, що виражається реченням). Інші синтаксисти (Н.М.Арват, В.В. Бабайцева, А.П. Загнітко) доповнюють цю думку, затверджуючи принцип ієрархічної, багатоаспектної організації речення, за яким між семантичним компонентом і членом речення існують принципові відмінності: поняття „семантичний компонент” і „член речення” відображають семантичний і граматичний бік того ж самого елемента речення. Це такі дві сторони, які можуть бути симетричними і несиметричними. Крім того, А.П. Загнітко пропонує розглядати  природу  речення  не   традиційно  в   трьох,  а   в    чотирьох аспектах: 1) формально-граматичному; 2) семантико-синтаксичному; 3) власне семантичному; 4) комунікативному (речення-висловлення).

Однак основні суперечності існують у розгляді синтаксичних одиниць з позицій семантико-синтаксичного спрямування. Протиріччя поглядів полягає у визначенні явища   суб’єктності.  Зокрема, українські   та    російські     вчені      (І.Р. Вихованець, Г.О. Золотова, С.І. Кокоріна, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, Н.Ю. Шведова) визначають семантичний суб’єкт як той (те), від кого (чого) виходить дія, стан, сприйняття, відношення (в широкому розумінні, включаючи володіння), сприйняття. Зарубіжні ж синтаксисти (Л. Теньєр, Ч. Філлмор) навпаки відмовляються визнавати за суб’єктом особливу роль у формуванні значення речення. Суб’єкт розглядається ними як один з аргументів, інколи як перший аргумент, який переважно обирається для вираження ролі агенса або теми речення-повідомлення.

Згідно з цими положеннями трактування поняття семантичного суб’єкта набуло значної дискусійності, що дає можливість комплексно дослідити це синтаксичне явище.  Отже, семантичний суб’єкт можна розглядати як найбільш суперечливу одиницю речення і тексту, що, безумовно, пояснює причину уваги до визначення і дослідження способів і форм його вираження.

Учення про суб’єкт речення, зокрема семантичний, спирається на семантико-синтаксичну структуру речення як висловлення, що являє собою  зв’язок із дійсністю. На підставі аналізу наукових джерел можна стверджувати, що найбільш ґрунтовно семантичний суб’єкт вивчено на прикладах різного мовного матеріалу (тексти    різноманітних стилів української і російської мов – І.Р. Вихованець,  Д.Д. Вороніна, І.Р. Гальперін, Г.О. Золотова, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, М.Я. Плющ) та з різних мовознавчих поглядів. Наукові праці українських та зарубіжних учених-синтаксистів з дослідження семантичного суб’єкта дозволяють розглядати його як один з аргументів значеннєвої структури речення, зумовлений валентністю предиката. На сьогодні це дає змогу вважати семантичний суб’єкт рівноправним компонентом семантичної структури речення,   який   залежить  від  валентності  предиката.   Таке  положення виведено Ш. Баллі, І.Р. Вихованцем, В.Г. Гаком, К.Г. Городенською, А.П. Загнітком, М.В. Мірченком, О.І. Москальською, В.М. Русанівським, Л. Теньєром, Ч. Філлмором.

Установлено, що більшість вітчизняних і зарубіжних науковців вважає семантичний суб’єкт головним семантичним компонентом речення і визначають його як синтаксично незалежний компонент суб’єктно-предикатної структури, що позначає носія предикативної ознаки. Крім того, деякі вчені розглядають семантичний суб’єкт не тільки як виконавця дії, а  й носія процесу,  стану,  якісної  ознаки,   кількісної   ознаки тощо (Н.М. Арват, Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, Г.О. Золотова, М.В. Мірченко).

Узагальнюючи наукові погляди на цю проблему, можна виділити кілька напрямів досліджень: визнання тексту вищою комунікативною одиницею, що обслуговує різноманітні сфери життя суспільства і може розглядатися як соціально-мовленнєве значення, а отже, як надфразова єдність (Г.П. Арполенко, Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, Д.Д. Вороніна, К. Гаузенблас, К.Г. Городенська, Ф. Данеш, А.П. Загнітко, Г.О. Золотова, Л.О. Кадомцева, М.І. Каранська, С.І. Кокоріна, М.В. Мірченко, О.І. Москальська, Дж. Остін та інші дослідники); проблемність співвідношення ролі суб’єкта й підмета (Т.Б. Алісова, П.П. Лекант, М.Я. Плющ, П.В. Чесноков); виявлення значення речення з боку теорії синтаксичних трансформацій, що спирається на поняття семантичної  еквівалентності  речень (Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, В.Г. Гак, І.П. Сусов та ін.); відношення категорій синтаксичної семантики до групи мовно-розумових універсалій (В.А. Бєлошапкова, О.І. Москальська, Н.Ю. Шведова); розгляд суб’єкта таким аргументом предиката, на який поширюється інтенція останнього (В.Б. Касевич, С.Д. Кацнельсон); формальне вираження суб’єкта не тільки у відмінках та позиціях, а й за умов правил узгодження, можливості/неможливості усунення, участі в тих чи інших трансформаціях, наявності/відсутності обмежень при вираженні кореферентності        (Н.Д. Арутюнова, Г.О. Золотова); перетворення логічної суб’єктно-предикативної структури думки на двочленну суб’єктно-предикативну граматичну (синтаксичну) структуру висловлювання, у якій суб’єкт і предикат будуть синтаксичними і логічними одиницями й розглядатимуться в єдності (Г.В. Колшанський); здійснення суб’єктом детермінуючої ролі по відношенню до предиката в межах двобічної змістової суб’єктно-предикатної взаємозалежності (А.В. Бондарко, В.В. Хімік); вираження семантичного суб’єкта (за найчастотнішим уживанням) спеціалізованими морфологічними засобами: називним,  родовим, давальним і знахідним відмінками (І.Р. Вихованець); розуміння суб’єкта як комплемента предиката (М.В. Мірченко).

Згідно з положеннями сучасних вітчизняних і зарубіжних синтаксистів, у дослідженні доведено, що на роль семантичного суб’єкта в структурі українського речення претендує так званий агенс, або активний діяч, якому належить дія, стан, сприйняття, відношення (у широкому розумінні, включаючи володіння) або ознака. Зокрема, позиція семантичного суб’єкта в реченні завжди є анафоричною, причому суб’єкт виражатиметься  різними словоформами. Лише знаходячись на абсолютному початку речення, суб’єкт може бути семантичним, незважаючи при цьому на види словоформ, наприклад.: Його давно із пам’яті пора / шпурнути прямо у ріку Почайну (Л. Костенко); Привела мені, як дитину, / як русявеньке хлоп’я (В.Симоненко);  А що ж йому робить? Собаці треба жити (В.Симоненко); А де ж той зойк? Його не чутно (Л. Костенко); У неї очі сині-сині – такі Карпати з далини (Д. Павличко) тощо.

За основу в дисертаційному дослідженні береться теорія, згідно з якою позиція семантичного суб’єкта в семантико-синтаксичній структурі речення односкладної будови є синтаксично закріпленою, звернено увагу на його предметно-прагматичну діяльність, психолінгвістичний, субстанціональний та граматико-синтаксичний характер (Г.П. Арполенко, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, Н.В. Гуйванюк, В.П. Забєліна, А.П. Загнітко, Н.Л. Іваницька, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, В.М. Русанівський, І.І. Слинько). Аналіз семантико-синтаксичної структури односкладних речень на матеріалі текстів поетичного стилю є важливим теоретичним підґрунтям для упорядкування місця і ролі такого синтаксичного явища, як семантичний суб’єкт, що дає змогу узагальнити визнані за ним останніми дослідженнями комунікативні права й можливості.

У другому розділі „Різновиди семантичного суб’єкта українського односкладного речення в текстах поетичних  творів” розглянуто форми і способи вираження  семантичного суб’єкта в односкладних реченнях поетичного синтаксису, що, за останніми дослідженнями вітчизняної та зарубіжної філологічних наук, має тенденцію до суцільної предикативності згідно із власною системою модально-оцінювальних значень.

Аналіз наукових джерел з означеної проблеми довів, що в українській мові односкладні речення є цілком нормативними, функціонально детермінованими й достатньо поширеними.

Відповідно до напрямів дисертаційного дослідження наголошено на тому, що односкладне речення перебуває в синонімічних відношеннях із двоскладними. Односкладним реченням, як і двоскладним, властиві характерні граматичні ознаки – відповідна система обов’язкових і факультативних граматичних зв’язків між повнозначно-лексичними одиницями в межах речення.

Маючи у власному формально-синтаксичному прояві тільки один головний член, односкладні речення співвідносять його або з присудком, або з підметом двоскладного речення, наприклад: ...Люблю слова. Їхня музика іскриста (Л. Костенко); Ходжу на лижах майже як пінгвін (Л. Костенко); Розбитися. Згоріти, як єретичка (Л. Костенко); Уночі турбуюся й тужу (Л. Костенко); Земля вже в травах, / берези в брості (Л. Костенко); І раптом дощ. І злива. І гроза (Л. Костенко).

Виявлено, що художній текст, зокрема поетичний, має специфічну будову речень, у структурі яких завдяки інтенціональним авторським засобам широко представлено різноманіття способів вираження суб’єктної системи, оскільки мові поетичних творів притаманне більше, ніж художній прозі, концентрування, стислість й емоційна напруга.

З’ясовано, що поетичний текст підпорядковується всім правилам уживаної мови, однак на нього накладаються нові, додаткові по відношенню до мови, обмеження: вимога дотримуватися певних метро-ритмічних норм, організованості на фонологічному, римовому, лексичному та ідейно-композиційному рівнях. Звернено увагу на семантико-синтаксичну будову речень поетичних текстів, яка у певній композиційній віршовій формі спирається на різноманіття семантичних варіантів суб’єктності. Будь-які елементи мовленнєвого рівня для поетичних текстів значущі, а будь-які елементи, що є в мові формальними, набувають у поезії семантичного характеру. З огляду на специфіку семантико-синтаксичної будови речень односкладної структури й варіативності в них семантичного суб’єкта береться до уваги мовленнєва реальність поетичного добутку, сам факт того, що літературний образ існує в слові, а не виділяється в оболонку зі слова, звідки може бути витягнутий. Розглянуто у зв’язку з цим поетичний добуток як факт мовлення, а отже, такий знак семантичного синтаксису, що так, як і означуване, співвіднесений з дійсністю.

Відзначено, що особовий семантичний суб’єкт в односкладних реченнях аналізованих текстів  може бути: 1) означеним, неозначеним і узагальненим;     2) мати форми непрямих відмінків (найчастіше давального); 3) не може повністю редукуватися (усуватися) з дієслівного речення. Відповідно предметний суб’єкт: 1) не може бути означеним, узагальненим і неозначеним; 2) має форми непрямих відмінків (насамперед, орудного); 3) може повністю редукуватися з дієслівного речення.

Доведено, що найбільш продуктивними й національно специфічними в семантичній структурі односкладних речень поетичних творів є конструкції з родовим і давальним суб’єкта. При цьому з’ясовано, що в поетичних текстах узятих для аналізу авторів давальний відмінок характеризує емоційно-психічний стан суб’єкта. Це дає всі підстави визнавати давальний суб’єкта виразником структурно-семантичної маркованості, інволюнтивності стану семантичного суб’єкта в поетичному мовленні.

З’ясовано питання щодо виявлення на текстовому рівні універсальних мовних відношень. Як відомо, при розгляданні мови як системно-структурного утворення головним є ієрархічний підхід до виявлення мовних одиниць, які знаходяться у відношеннях „засіб – функція”. При цьому найвищим рівнем традиційно визнається рівень синтаксичний, оскільки саме він немов замикає мовну систему. Крім того, лише в тексті (а особливо художньому) речення усвідомлюються адекватно – цей факт давно підтримують положення психолінгвістики і теорії мовленнєвих актів.

У третьому розділі „Суб’єктна синтаксема односкладного речення та її моделі (на матеріалі поетичних творів Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Симоненка)” аналізується реалізація суб’єктної синтаксеми в моделях „у + родовий відмінок суб’єкта + дієслова буття, стану”; „давальний відмінок суб’єкта + предикатний прислівник, безособові дієслова”; „знахідний суб’єкта + дієслова різної семантики”; „орудний суб’єкта + дієслова немаркованої семантики”; „місцевий суб’єкта + дієслова емоційно-психічних станів”, наприклад:  А скільки в нас поезій випадкових / з нічого й ні для чого виника! (Л. Костенко); У серця твого немає зупинки (Б. Олійник); У неї щось на серці. / Сни і туга... (Б. Олійник); І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман, / а мені – сонячно (Б. Олійник); Його трясе тепер повсюди (Л. Костенко); Закрутило їх поміж шаблями / переламаних перехресть (Б. Олійник); З коханою прощатися не вмію... (Д. Павличко); І хотілось йти з тобою, / утекти від багача (Д. Павличко); Тільки темно в очах / і шумить в голові (Л. Костенко).

У роботі доведено, що морфологічна альтернація відмінків сприяє чергуванню відмінкових словоформ, між якими немає відношень морфологічної похідності. При цьому не можна стверджувати, що словоформи певних відмінкових форм семантичного суб’єкта є результатом перетворень інших форм. Аналіз засвідчив, що відмінкові форми, які репрезентують одну з грамем, можуть бути основними, „вихідними” стосовно інших відмінкових форм, але не в тому розумінні, коли останні є результатом їх семантичного і формального або тільки семантичного перетворення.

Установлено, що найбільш поширеними моделями в поетичних текстах названих авторів є суб’єктні синтаксеми у формі родового, давального і місцевого відмінків при дієсловах стану, буття, емоційно-психічного стану суб’єкта, що пояснюється модально-експресивними інтенціями поетів.

Констатується, що семантична своєрідність родового відмінка суб’єкта найбільш повно розкривається при його присубстантивному використанні – найтиповішого для цього відмінка вираження, наприклад: І спинилась. І кликала нас (Л. Костенко); Його убили – сто на одного! (Б. Олійник). Як свідчать приклади, комплексне позначення суб’єкта стану може виражатися предикативами стану або неозначеними займенниками: А у нього доріг – багато! (Л. Костенко); У неї щось на серці. / Сни і туга... (Б. Олійник).

Розглянута в дослідженні модель N2 (де N2 – ім’я в родовому відмінку + дієслова певної семантики) за своїм специфічним граматичним складом в ізольованому використанні утворює неповне речення, але генітив при цьому вважається незалежним і завершеним висловом. Спільне значення моделі – кількісно-емфатичне: виражається множинність, велика міра наявності предмета. Така конструкція, як доведено в дослідженні, належить емоційному, експресивному реченню і є стилістично маркованою – характеризує художній стиль, зокрема поетичний, наприклад: Ох, леле, цих доріг! (Л. Костенко), Снігу, снігу сиплеться довкола, / і садів травнева білизна (В. Симоненко). Згідно з цим у дослідженні виведено два класи родового суб’єкта: 1) за кількісною ознакою, що схематично виражений конструкціями:  N2 – F non/V quant (родовий відмінок + недієслівна форма з кількісним значенням), наприклад: І скільки їх! (Л. Костенко); N2 – Interj (родовий суб’єкта в конструкціях з вигуками), наприклад: Снігу випало – овва! (Л. Костенко); N2 –  Adv (родовий суб’єкта – прислівник), наприклад: Ще днів моїх багато за горою, / за зорями в небесній глибині (Д. Павличко); N2 – Sub (сполучення родового суб’єкта з іменником у називному відмінку, який має кількісне значення), наприклад: Моїх думок безсонних чорторий (Л. Костенко); N2 – Num (сполучення родового суб’єкта з числівником у називному відмінку), наприклад: Було їх десятеро... (Б. Олійник); 2) за запереченням, що схематично виражений конструкціями: N2 – немає, наприклад: Осель нема. Сади іще живі (Л. Костенко); Ні (ані)/N2 (сполучення з частками ні (ані) з родовим суб’єкта, наприклад: Ні душі навкруги, ні села (Л. Костенко); N2 не/ Vf 3p sing reft (конструкція з родовим суб’єкта і зворотною формою дієслова в сполученні з часткою не), наприклад: Їх не густо з доріг далеких /  повернулось назад у село...(Б. Олійник); N2 – Part „О” (родовий суб’єкта із заперечною формою дієслова на –но, -то), наприклад: Моєї долі ще не розіп’ято (Л. Костенко).

З’ясовано, що суб’єкт має активні й пасивні підвиди, які досить широко представлені в поетичних текстах названих авторів. Активний суб’єкт звичайно виражений називним відмінком, а пасивний – непрямими відмінками, він практично дезактивований цією граматичною формою і завжди є деагенсивним. Суб’єктна синтаксема у формі давального відмінка відноситься до пасивного виду і реалізується в  моделях, які схематично мають такі придієслівні конструкції: V3S (з дієсловами в особовій формі), наприклад: Йому не боліло в серці, / але все одно відпустив (Л. Костенко);V3pl (з дієсловами у формі множини), наприклад: А їм же хтілося знайти осмислене / начало всіх осмислених доріг (Б. Олійник); Cop/O Pred (конструкції з прийменниками), наприклад: Мені без неї білий світ глевкий (Л. Костенко); Cop/O N1  (зв’язок з іменами в називному відмінку), наприклад: Мені перед тобою сором (Д. Павличко); Inf (конструкції з інфінітивами), наприклад: Йому гойдатись на гіллі рипучім / і на тропічних тішитись вітрах... (В. Симоненко); у деміпасивних конструкціях, де агенс завжди чітко формально виражений, оскільки він однозначно вирізнюється з контексту поетичного твору –  N3Vся (із зворотними безособовими дієсловами), наприклад: Мені завжди здавалося, що у Греції / навіть статуї теплі (Л. Костенко); в інфінітивних конструкціях – N3 – VInf – (Nx) )(з інфінітивами та іменами в будь-якому відмінку), наприклад: Дзвеніти дощу з-попід хмар! (Л. Костенко),  Тож не смій мені в серце плювати, / не пробуджуй злоби в мені! (Л. Костенко), Їм не шукати філософським посохом / абстрактних істин невидиму грань (Б. Олійник).

Засвідчено, що моделі з семантичним суб’єктом у давальному відмінку інколи наближаються за значенням до відмінка називного, але суттєво різняться граматичними формами лексем – короткими прикметниками різної семантики й дієсловами мимовільного стану.

   У роботі наголошується, що модель „у (в) + місцевий відмінок суб’єкта з дієсловами емоційно-психічних станів” можна вважати формально простою, але з експресивно-стилістичного боку досить специфічною. Ураховуючи історичний підхід до цієї проблеми, зазначено: тексти різних часів демонструють, що модель із суб’єктною формою „у (в) + місцевий відмінок” розвивалась і продовжує функціонувати в стилістично обмежених умовах – у розмовному стилі та, як у найвиразнішому способі повідомлення, у мові художньої літератури, наприклад: А в хаті тихо й світло, як в раю (В. Симоненко); В моєму серці, наче в стремені / нога часу з острогою тугою (В. Симоненко); Тільки темно в очах / і шумить в голові (Л. Костенко).

   Модель „у (в) + місцевий відмінок суб’єкта з дієсловами емоційно-психічних станів” досить часто спостерігається в односкладних реченнях поетичного стилю при позначенні емоційно-психічних станів героя. Ця модель репрезентована сполученнями дієслів з іменами ознак з додатковим фазовим змістом, вираженим допоміжним дієсловом, а також індивідуально-авторськими побудовами типу: У чистім і чеснім бою / на чорному мармурі ночі / зорю записати свою!    (Б. Олійник);    Потопати в хвилях чорних кіс! (Б. Олійник). У парадигматичних формах закріплені граматичні модифікації типу: У мене гарячка – В ньому гарячка (авт.). Семантико-граматичні предикатні зміни за лінією предиката є нерегулярними й нечастотними. Утворення монопредикативних модифікацій за лінією суб’єкта є практично неможливими через відсутність у моделі відповідних дієслівних форм. Не зареєстровані в роботі також і полісуб’єктні авторські зміни, оскільки вони суперечать самій семантиці моделі, наприклад: В щирім серці, в чесних грудях – вірю, знаю! – Квіти є! (В. Симоненко). Прикладів, аналогічних такій конструкції, в односкладних реченнях поетичних текстів практично не було виявлено. Таким чином, модель із суб’єктом, вираженим синтаксемою „у (в) + місцевий відмінок суб’єкта з дієсловами емоційно-психічних станів”, є повідомленням в експресивно-метафоричній формі й орієнтована на внутрішню сферу особи, яка відчуває певний стан.

Установлено, що менш продуктивними (периферійними) в аналізованих поетичних текстах є моделі знахідного й орудного відмінків семантичного суб’єкта. У роботі це пояснюється невходженням цих моделей у центральні суб’єктно-об’єктні позиції речення й обмеженням лексичного наповнення. Знахідний відмінок, переміщуючись у присубстантивну позицію, перетворюється на родовий (через посередництво називного) або на прийменниково-відмінкову, а на завершальній стадії – на прикметникову форму, наприклад: Ой, люди, як не бадьорись, а все ж печально, / коли якогось дня про тебе скажуть: „був” чи „була”... (Б. Олійник); Споконвічних дубів не схилилось додолу... (Л. Костенко). У роботі це пояснюється тим, що знахідний відмінок, завдяки неможливості виступати в ад’єктивній позиції, зближується з називним, становлячи окреме угруповання в системі відмінків сучасної української літературної мови.

Орудний суб’єкта з формально-синтаксичного боку поєднаний з опорними дієсловами слабким підрядним зв’язком, займає в реченні периферійну формально-синтаксичну позицію і виконує функцію слабко керованого придієслівного члена речення, наприклад: З чим вийшов, з тим вернувся з одісеї  (Б. Олійник).

Аналіз моделей непрямих відмінків семантичного суб’єкта як з боку їх лексико-граматичного наповнення, так і з боку частотної продуктивності дав усі підстави стверджувати, що система відмінків має розгалужену схему ізоморфних відношень.

У четвертому розділі „Змістова інтерпретація відмінкових форм суб’єкта: дативний і генітивний суб’єкта в українській мовній картині світу” розглянуто питання аналізу дативних і генітивних конструкцій з погляду їх здатності до відображення особливості мовних уявлень носіїв української мови.

Схарактеризовано той фрагмент картини світу української мови, що пов’язаний з категорією безособовості, простежено особливості української мови „крізь призму” особливостей давального та родового семантичного суб’єктів.

Проаналізовано такі конструкції з давальним суб’єкта:

а) номінативна:  Дали їм колір лебединий /  і зріст  високий —   до    хмарин    (Л. Костенко);    Дай мені  свій   простір і  неспокій, / сонцем  душу  жадібну  налий! (В. Симоненко);  Мені  дали  козацьку  корогву / і  привілеї   з королівським    іменем (Л. Костенко);

б) інфінітивна: Ну чого б їм казитись, / чого їм бриніти, / знемогати од сміху й сміятися знов? (В. Симоненко); Це їм пора любитись, брати шлюб (Л. Костенко); З гнобителем не житимеш у згоді: / йому – ганять, тобі – тягнути віз! (В. Симоненко);

в) безособова: А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють. / Тільки й жалько козакові – матері  постаріють   (Л. Костенко);    Мені   ж  так  хочеться   кохати! (Л. Костенко).

Засвідчено, що конструкції з давальним суб’єкта корелюють з номінативними, що підтверджує тезу про важливість для носіїв мови тих відмінностей, які існують між першими і другими, пор.: Я не сплю – Мені не спиться; Я сумую – Мені сумно (авт.)

Наявність в українській мові альтернативи номінативний/генітивний суб’єкт або номінативний/дативний суб’єкт свідчить про особливу  „чуттєвість” нашої мови до таких аспектів картини світу, як людина (особа, носій свідомості), її внутрішній стан, переживання, почуття тощо.

Вирішено проблему специфіки семантичного інваріанта, спільного змістового ядра давального суб’єкта: ця форма виражає комплекс значень семантичного суб’єкта, які репрезентують суб’єкт в аспекті сприйняття – ментального або чуттєвого; це суб’єкт-носій чи отримувач враження, думки, оцінки або суб’єкт, що знаходиться у певних станах, пов’язаних із зовнішніми умовами. При цьому давальний суб’єкта має здатність позначати лише особу, людину, наприклад: Чи нам судилось жити в самоті? (Л. Костенко); А їй хочеться, / як їй хочеться / з хлопчаками поговорить! (Б. Олійник) тощо. Ця особливість давального суб’єкта, як довело дослідження, пов’язана з його антропоцентричністю.

Давальний семантичного суб’єкта відбиває антропоцентричність у поетичному мовленні: ця форма виражає комплекс значень, які репрезентують суб’єкт в аспекті сприйняття – ментального або чуттєвого, це суб’єкт-носій або отримувач враження, оцінки. Антропоцентричність давального суб’єкта вказує на його персоніфікацію, що дозволяє як суб’єкту-істоті, так і суб’єкту-неістоті бути експресивно вираженим і стилістично забарвленим. Реалізація антропоцентричності давального суб’єкта в поетичних текстах зумовлюється предикативами-деміпасивами зі значенням емоційних, інтелектуальних, фізичних, вольових станів. Виявлено такі реалізації антропоцентричності давального суб’єкта: 1) конструкції з предикативами: А там хоч і вмерти, мені все одно (Л. Костенко); Нам зустрітись на обрії треба (Л. Костенко); 2) конструкції з деміпасивами: Чи нам за це віддячиться в раю? (Л. Костенко); Йому гойдатись на гіллі рипучім / і на тропічних тішитись вітрах... (В. Симоненко); Так хотілося йому / царським зятем стати, / що ні разу в ту зиму / не лягав і спати (В. Симоненко); Всього в житті траплялося мені (Л. Костенко); 3) конструкції з дієсловами, які позначають несвідомі інтелектуальні, емоційні або вольові стани: Оце таке. Тобі не надокучило? / Супутника послав Бог балакучого (Л. Костенко); Не спалось мені, не спалось! / Хтось плакав (Л. Костенко); 4) інфінітивні конструкції з модальністю обов’язковості/можливості/неможливості: Нема кому із ким заговорить (Л. Костенко); А я стояла... Що ж мені, кричати? (Л. Костенко); Поету, кажуть, треба знати мову / та ще уміти вправно римувать (В. Симоненко); Але все те у час роботи нам немає часу осмислити (Б. Олійник); 5) інфінітивні конструкції з так званим другим давальним: Мені сказати треба це йому (Л. Костенко); 6) конструкції з посесивним давальним: Мені б молебень відслужити. / Жива, то якось треба жити (Л. Костенко); Може б, нам полинути у вирій – / за літами молодості вслід (Д. Павличко).

Проведені спостереження над семантичним суб’єктом, вираженим давальним відмінком, дозволили переконатися в тому, що позиція давального суб’єкта в українській мові є семантично маркованою: вона характерна лише для імен, які номінують особу, індивіда. Непрямим підтвердженням цієї тези є випадки, коли семантика граматичної форми виявляється сильнішою за конкретне словникове значення лексеми: почувши речення Яблуку ніде впасти; Не рости траві взимку по снігу; Настане черга моєму виступу (авт.), будь-який носій мови за словами яблуко, трава, виступ, що стоять у позиції давального суб’єктного, може легко встановити „людський зміст”.

Підтримано ідею щодо просторового значення давального відмінка суб’єкта, підкреслено антропоцентричність давального суб’єкта на принципах ідеї просторовості датива, наприклад: Тут їм живеться й дихається легше (Л. Костенко); Йому гойдатись на гіллі рипучім / і на тропічних тішитись вітрах... (В. Симоненко); Нам визначило, нерозумним грішникам, / покірно в сонці лютому згоріть (Б. Олійник).

Установлено, що і давальний суб’єкта в безособових реченнях також має просторове значення. Наявність семантики локативу в дативі доводиться некоректністю конструкцій типу: У коридорі мені чується шум (на фоні правильності фраз: Мені чується шум і У коридорі чується шум (авт.)). Некоректність цього речення мотивується тим, що в одному реченні поруч опиняються знаки двох принципово різних просторів: у коридорі –  зовнішнього та мені – внутрішнього. Пояснити семантику речення  Мені згадується море  можна як стихійне явище розумового простору, явище, обмежене ментальною сферою людини, в порівнянні з реченням Я згадую море, яке позначає „ментальний стан індивіда”. І суб’єкт мені –  не індивід, не особа „я”, а лише ментальна сфера внутрішнього світу „я”, пустий простір мислення” .  Це доводиться реченнями поетичного стилю: В пустелі сизих вечорів, / в полях безмежних проти неба / о, скільки снів / і скільки снів мені наснилося про тебе! (Л. Костенко); А нам і на землі живеться – слава Богу! (В. Симоненко) тощо.

Аналіз дативних конструкцій дозволив зробити припущення, що за допомогою такого граматичного оформлення мовець передає важливу семантичну інформацію: сигнал про те, що описувана дія/стан справ каузується немов іззовні та відбувається за волею зовнішнього, незалежного від суб’єкта джерела. Зокрема, в конструкції типу: Мені згадується море (авт.) прихований „деякий X”. І цей „X” можна розглядати як „невидиму силу”, „голос згори”. І саме цей „X” дає „Мені згадати море” “не тому, що я цього хочу”.

Доведено, що поетичне мовлення, яке відбиває характерні ознаки національної свідомості, часто характеризується передачею певних емоційних станів, незалежних за формами від волевиявлення самого мовця, а також особливостями багатокомпонентної системи мовних засобів, які дозволяють авторам художніх творів цілком свідомо „віддаватися владі” стихії почуттів. Наприклад: Куди ж тепер їй дітися? / Безсмертя річ безвихідна (В. Симоненко); І смішно тобі, й сердито, / і ти забуваєш часто: / для того щоб добре ходити, / раз десять треба упасти (В. Симоненко). Безособовий синтаксис свідчить про увагу до внутрішнього світу суб’єкта, що усвідомлюється, у свою чергу, як духовно-душевна цілісність; „знеособлювання” ж – це і є редукція духовної „надбудови” й акцент на „душевність”, пор.: Я хочу (=збираюсь, планую...) і Мені хочеться; Я не вірю! і Мені не віриться.

Установлено, що генітивні речення, незалежно від різних форм вираження, за своєю сутністю завжди є експресивними, вони виникають у поетичному мовленні як засіб передачі експресії автора. N2 можна трансформувати в N3 (за відповідних перетворень предиката) без кардинальної зміни змісту. (Слово „трансформація” суб’єкта у генітивному реченні „включає” в себе значення „багато”, яке ніяк не експлікується у поверхневій структурі. Саме генітивне речення, що не має у своїй структурі слова „багато”, – є більш експресивним, ніж номінативне речення, у якому є це слово. Зрозуміло, ця різниця знаходить своє вираження і в інтонації, яка, у свою чергу, характеризує й специфіку поетичного синтаксису. Треба зазначити: те, що іменник, виражений родовим відмінком, включає в себе значення „багато,”– незвичайний феномен як української, так і інших мов східнослов’янської групи.

Про незалежність родового суб’єкта в заперечних „кількісних” генітивах свідчать приклади: На вулиці немає ані душі (авт.); пор.: Ніде нема ні коника, ні плуга (Л. Костенко); Немає дат, немає фактів голих (Л. Костенко). У цих безособових реченнях поява родового відмінка зумовлена наявністю заперечного дієслова  буття „немає/нема” і  родовий суб’єкта не є структурно незалежним. А в генітивному реченні На вулиці ні душі, ні душі є абсолютно незалежним, і,  як засвідчив аналіз, ні душі включає в себе значення слова „немає/нема”. Дослідження  дозволило стверджувати, що форма заперечних „кількісних” генітивів зумовлюється не власне заперечним значенням, а саме кількісним значенням – все тією ж „кількісністю”, на основі якої формується вихідна позитивна модель. У сучасній українській мові у заперечних конструкціях з родовим відмінком суб’єкта заперечується сама реальність, ситуація. Коли чогось не існує в світі,/місці,/перцептивному просторі, правила мови (української) не дозволяють „неіснуючий” предмет (або особу, стан) позначати називним відмінком; він може бути виражений тільки родовим. Згідно з цим можна припустити, що в самій українській національній свідомості ідея „існування” не є чимось елементарним: речі, які існують, хоча й можуть бути недоступними для безпосереднього сприйняття, але усвідомлюються і виражаються в мові інакше, ніж ті, які не існують узагалі. Ті та інші немов належать до різних світів, й українська мова це фіксує, „відображає” самим існуванням конкуренції називного/родового.

Дослідження довело, що родовий припускає обов’язкову „присутність” певного „спостерігача”, „суб’єкта, який сприймає” серед учасників ситуації вислову при встановленні факту відсутності суб’єкта речення, наприклад: Сашка немає вдома (авт.) У цьому випадку сам Сашко (суб’єкт речення) усвідомлюється мовцем скоріше в термінах „об’єкта”, здатного до заповнення простору, ніж у термінах особи, здатної до дії.

У висновках представлені основні результати дослідження.

1. Суб’єктність є невід’ємною ознакою поетичного мовлення, тому що вона детермінована самим актом комунікації. Керуючись художнім задумом, поет обирає певний тип суб’єкта мовлення, який виконує у творі свою специфічну комунікативно-прагматичну функцію – розвиває сюжет.

2. Установлено, що на роль семантичного суб’єкта в структурі українського односкладного речення поетичного мовлення претендує агенс – активний діяч, якому належить дія, стан, сприйняття, ставлення, ознака.

3. Позиція семантичного суб’єкта в односкладних реченнях поетичних текстів переважно є анафоричною незалежно від лексико-граматичних ознак.

4. Виявлено, що система семантичного суб’єкта має такі різновиди:      1) суб’єкт існування, буття (наявності, відсутності); 2) суб’єкт стану;              3) суб’єкт приналежності; 4) суб’єкт сприйняття; 5) суб’єкт місцезнаходження; 6) суб’єкт кваліфікації; 7) суб’єкт детермінації; 8) суб’єкт ідентифікації;    9) суб’єкт модальних відношень; 10) суб’єкт активної дії й руху (часто поєднуються); 12) суб’єкт процесуальний. Додатково до цього виділяється ще кілька підтипів семантичного суб’єкта: 13) суб’єкт коммодальний; 14) суб’єкт-джерело; 15) суб’єкт-каузатор; 16) суб’єкт кількісний. Ці підтипи семантичного суб’єкта виділяються на основі предикатів безособових речень.

5. У роботі доведено, що найбільш продуктивними й національно специфічними в семантичній структурі односкладних речень поетичних творів є конструкції з родовим, давальним і місцевим відмінками суб’єкта.

6. Давальний відмінок характеризує емоційно-психічний стан суб’єкта, що підтверджується даними ілюстративного матеріалу, дібраного з поезій вищезазначених авторів. Це дає всі підстави вважати давальний суб’єкта виразником структурно-семантичної маркованості, інволюнтивності стану семантичного суб’єкта.

7. Установлено тенденцію до використання авторами поетичних текстів знахідного суб’єкта в заперечних конструкціях, коли речення має модальний або експресивний характер при залежності від заперечного дієслова.

8. Доведено, що найбільш продуктивними для національної специфіки українського поетичного синтаксису є моделі з родовим і давальним суб’єкта + дієслова-предикати із семантикою стану буття, фізичної наявності, мимовільного й емоційно-психічного станів. Це сприяє  формуванню безособових типів речення, що є характерними для сфери поетичного мовлення.

9. Досліджено схематичну модель N2 (з родовим семантичного суб’єкта), що в односкладних реченнях текстів поетичного мовлення виступає неповним реченням, але є незалежним і завершеним висловом-генітивом, який передає кількісно-емфатичне значення.

10. Установлено, що менш продуктивними (периферійними) в аналізованих поетичних текстах є моделі із синтаксемою в знахідному й орудному відмінках, що пояснюється їх невходженням у центральні суб’єктно-об’єктні позиції речення й обмеженням лексичного наповнення. 

11. Дослідження виявило, що семантичні конструкції дативного і генітивного суб’єкта за змістовою характеристикою належать до розряду національно специфічних: вони характеризують саме українську мовну свідомість.

12. Давальний семантичного суб’єкта відбиває антропоцентричність у поетичному мовленні: ця форма виражає комплекс значень, які представляють суб’єкт в аспекті сприйняття – ментального або чуттєвого. Це суб’єкт-носій або отримувач враження, оцінки. Антропоцентричність давального суб’єкта дозволяє йому бути експресивно вираженим і стилістично забарвленим.

13. Проаналізовано наявність в українській мові альтернативи номінативний/генітивний суб’єкт або номінативний/дативний суб’єкт, що свідчить про особливу „чуттєвість” української мови до таких аспектів картини світу, як людина (особа, носій свідомості), її  внутрішній стан, переживання, почуття.

14. Результати аналізу  синтаксичних моделей, у яких реалізується семантичний суб’єкт у родовому і давальному відмінках, дають підстави стверджувати про їх широку репрезентацію в українському поетичному синтаксисі.

15. Установлено, що модель „N2 + Interj” (родовий суб’єкта в конструкціях з вигуками) переважає в поезії Ліни Костенко і становить, порівняно з такими моделями в інших названих авторів, близько 60 % від загальної кількості вибірки. Модель „N2 +  Adv” (родовий суб’єкта + прислівник) переважає в поезіях Д. Павличка, В. Симоненка і Б. Олійника і становить близько 65 % від загальної кількості вибірки. Модель „N3 + Vся, VInf” (давальний суб’єкта зі зворотними дієсловами та інфінітивами дієслів) переважає у творчості Ліни Костенко та Б. Олійника – близько 70 % від загальної кількості вибірки.