ОГАНІЗАЦІЙНІ ТА ДОГОВІРНО-РЕГУЛЯТОРНІ МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ЗАКОРДОННОГО УКРАЇНСТВА

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, аналізується стан вивчення проблеми, зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації, публікації, структуру та обсяг.

Перший розділ – “Система – “Українська держава – закордонне українство” як наукова проблема” – містить аналіз основ формування со­ціально-громадської, правової та духовної сутності феномена закордонного українства у його взаємозв’язках та взаємодіях з Україною, розвиток теорії обґрунтування його суспільно-національного значення для українського державотворення, методології дослідження в радянський і сучасний періоди.

Незважаючи на тривале перебування значної частини українського етносу як закордонного, неперервності його розвитку та зв’язків з батьківщиною ще не сформульовані наукові поняття і категорії, які б у повному обсязі описували це явище, характеризували усю сукупність його внутрішніх і зовнішніх ознак та взаємодій.

Враховуючи, що різні сегменти закордонного українського етносу мають різні орієнтації ідеологічного, політичного, конфесійного, мовного характеру, важливо знаходити і посилювати механізми об’єднання, інтеграції, пошуку загальнонаціонального консенсусу на основі спільних інтересів.

  Ускладнює дослідження те, що вказана суспільна система не перебуває в полі постійного доступу вітчизняної науки, а науковцями країни перебування вивчаються її параметри не як закордонного українства, а як української національної меншини.

Українська держава ставлення до закордонного українства визначила як до важливої складової національного відродження.

Практика останніх років показує, що повсюдно зростають активність закордонних українців та впливи на українське державотворення у зв’язку зі створенням Української незалежної держави.

Слід підкреслити, що закордонне українство підтримало демократичні процеси в Україні на межі 2004-2005 рр. і готове надавати підтримку в розбудові української державності, сприяти реалізації курсу на євроінтеграцію, зростання рівня життя українського народу.

У дисертації пропонується вирішувати проблеми на основі введення у науковий обіг і практику категорії “взаємності”, заснованій на духовній єдності, почуттях дружби, поваги, довіри, потребі у спілкуванні, бажанні надавати допомогу і одночасно вигідності для України сприяти закордонному українству в задоволенні потреб, стимулювати його участь у формуванні української державності, а з боку українства – сприяти розвитку української державності, інвестувати духовну і матеріальну сферу, лобіювати її інтереси у міжнародних світових і європейських організаціях та країнах перебування, отримуючи від цього матеріальні й моральні дивіденди.

У роботі одним з ключових понять є поняття “закордонне українство”, навколо нього використовуються більш і менш широкі означення – етнос, нація, діаспора, емігранти, національні меншини та інші.

В основу теоретико-методологічних підходів до вдосконалення поняття “закордонне українство” автором покладена наступна теза: для українців, хоч би де вони перебували і ким би за статусом були, важливим є знання і позитивне сприйняття своєї національності, розуміння українського етно­національного розвитку по висхідній до отримання і розбудови Української національної держави.

Питання кого відносити до закордонних українців, тільки тих, хто себе ідентифікує з Україною, чи всіх вихідців з України і сьогодні залишається дискусійним. Автор за основу віднесення до закордонного українства брав походження і самоідентифікацію.

 Виходячи з відомих чинників структуризації українського етносу за ознакою території і самосвідомості, пропонується розвиток закордонного українства розглядати у їх зв’язку і залежності, йдучи від найбільш загального або цілісного, до загального, часткового й одиничного. У такому разі найбільш загальним є світове українство і головною ознакою віднесення до нього є походження. Закордонне українство виступає як частина світового, що перебуває за кордоном; далі, як західне і східне; потім – кожної конкретної країни. Такий підхід дав можливість виявити спільні ознаки для всього закордонного українства – патріотичність, ностальгія за батьківщиною, співпереживання, налаштованість на співпрацю та специфіку й особливості українства для кожної країни щодо застосування мовного, культурного, релігійного компонента, що найбільш важливо для конкретизації розбудови взаємовідносин. Врахування антиномічності явищ і процесів у закордонному й незакордонному українстві, відхід від дискурсивності та егалітарності при дослідженні закордонних українців дозволили виявити ознаки, які їх об’єднують (духовні) та ті, які стоять на заваді або таку можливість виключають (матеріальні, адміністративні).

На основі аналізу факторів виникнення, діяльності, а також розпаду і припинення існування низки українських товариств у Республіці Білорусь, Росії, Казахстані, Молдові автором зроблено висновок, що закордонне українство є самоорганізуючою, однак несамодостатньою системою. Удоско­на­лено понятійний апарат відповідно до структуризації за означенням – світового українства, закордонного (західного і східного), етнічного (в Україні і за кордоном), діаспори, автохтонів, а також поділу за мотивами переселення.

Традиційно все закордонне українство називають діаспорою за першо­по­чатковим фактором – насиллям (вигнанням). Однак причина закордонності, в тому числі й українців, не в усіх випадках пов’язана з примусом.

Під етнічним українством часто також мають на увазі українців, які живуть в Україні, забуваючи про етнічність тих, які проживають на етнічних територіях за кордоном.

Вивчення показує, що самоідентифікація відбувається не на основі віднесення себе до української національної меншини країни перебування, а на основі сприйняття себе українцем стосовно країни походження.

У дисертації запропоновано класифікацію українства за основними озна­ками: походження, громадянства, території проживання і політичних систем, ідентифікації, мотивації тощо. На думку автора, поділ українців на закордонних і незакордонних (тих, які живуть в Україні) варто робити за ознакою країни проживання. Закордонні українці – ті, які мають українське походження й самоідентифікуються з Україною, але проживають за кордоном, здебільшого вони є громадянами інших держав. Перше підкреслює українськість, друге – особисту позицію щодо національності, третє – закордонність.

Для українців, які проживають в Україні, країна походження і про­жи­вання збігаються і у внутрішньому вимірі формують їх у ядро титульної нації.

Поділ закордонних українців на східних та пострадянських відбувається за територіальною та політичною ознаками. Східні – ті, які, в основному, проживали у минулому в країнах соціалістичного табору. Значна їх частина називається пострадянськими через проживання у минулому в СРСР.

Західне українство представляють українці Західної Європи, США, Канади та ряду інших країн (сьогодні до них відносять і українство країн Східної Європи, з прийняттям їх до ЄС підстав для цього стало більше).

Важливими є мотивація та причини набуття закордонності, які впли­вають на погляди й поведінку, пояснюють різний рівень національної само­свідомості, консолідованості, організованості, національного патріотизму, а також взаємо­відносин із сучасною Україною і є підставою для дослідження різнорівневості та різновекторності взаємодій за кожною країною перебування українців.

Аналіз становища й процесів у західному та східному українстві, конкретизація досліджень щодо ідентифікації або асиміляції пострадянських українців дає підстави зробити висновок, що закордонні українці розвиваються на духовній, історичній, національній основі, але в інших умовах. Суть розвитку для українців в Україні – у національно-державницькій єдності; для закордонного українства – національна і державницька відносно етнічної батьківщини і державницька, у разі отримання громадянства, стосовно країни перебування. У цьому полягає одна з особливостей предмета дослідження.

З викладеного за сукупністю досліджених ознак уточнено поняття “за­кордонне українство”. Закордонне українство є духовною національною спіль­но­тою українців за походженням, які проживають за кордоном, у переважній біль­шості є громадянами країн перебування, національною або етнічною меншиною, самоідентифікуються з українською нацією за ознаками мови, культури, традицій, звичаїв, залежно від зовнішніх і внутрішніх факторів перебуває або у стані розвитку, консолідації, організації, або в процесі асиміляції.

 Дати точне означення процесам у закордонному українстві неможливо без осмислення інтерпретації в його середовищі української національної ідеї.

Як показують дослідження, на формування національної ідеї у закордонному українстві суттєво впливають наступні фактори: політична, еконо­мічна, соціальна стабільність в Україні; поступальний розвиток демо­кра­тичних засад державотворення, українського інформаційного та культурного простору, національної мови й освіти; забезпечення умов для збереження традицій; підтримка національних товариств та об’єднань; створення правових механізмів реалізації потреб; запровадження матеріальних та моральних стимулів; сприяння можливості спілкування із співвітчизниками; участь у процесах формування Української держави; підготовка кадрів для роботи з національними меншинами.

За рівнем ідентифікації закордонних українців можна розподілити на такі категорії: тих, хто має українське походження, але самі не відносять себе до українців, тобто під час перепису записують себе до іншої національності; тих, хто записує себе українцем і, власне, за статусом є закордонним українцем; тих, хто входить до складу організаційних структур – товариств, асоціацій, бере участь у діяльності художньо-мистецьких колективів, викладає в школах, тобто найбільш свідомі самі і трансформують свої національні переконання в середовище українців; організатори, керівники українських громад, ті хто найбільше віддає зусиль ідеї згуртування українців за кордоном.

Закордонне українство, яке за сукупністю одних ознак є соціально-духовною спільнотою українців на основі самоідентифікації, а за іншими – національною меншиною країни перебування, потребує не лише розробки й удосконалення понятійного апарату, інструментарію дослідження, методології, але й вироблення в нових умовах нової концепції взаємовідносин з ним Української держави за країнами перебування.

На користь розробки концепції свідчать наступні аргументи: важливість для України й закордонного українства цивілізованих взаємовигідних відносин, багатовимірність, різноманітність варіантів, відмінності між східним і західним українством, різні умови країн перебування.

Важливим є й фактор особистого сприйняття факту закордонності самими українцями. У цьому зв’язку доцільно наголосити на різниці понять, які вживаються щодо закордонних українців, а саме: “країна проживання” або “країна перебування”. Перебування асоціюється з намірами швидкого повернення і не означає тривалої осілості; проживання вказує на постійні наміри. Водночас велику роль для закордонного українства відіграє регулярність ділових, життєвих зв’язків з Україною й українцями, які не стали закордонними, а зберегли націю на етнічній території і створили державу.

Проведений вище аналіз закордонного українства дає підстави зробити висновок про потребу взаємовигідних відносин з ним Української держави і навпаки. І, відповідно, визначити механізми реалізації цього завдання.

 Під механізмами формування й розвитку взаємовідносин Української держави і закордонного українства автор розуміє чинники впливу (дії) державних, регіональних органів, органів самоврядування, інших державних інституцій на зміну станів та процесів у закордонному українстві й відповідну реакцію, впливи закордонного українства на українське державотворення.

У взаємовідносинах із закордонним українством з огляду на  сучасний етап, який характеризується пошуком Українською державою оптимальних ва­ріантів розв’язання багатьох успадкованих від попередньої системи проблем і подо­лання помилок перших років розбудови держави та знаходження свого місця у світовому співтоваристві застосовуються організаційні та договірно-регуляторні механізми.

У широкому розумінні це: по-перше, створення оптимальних ефективних структур виконавчої гілки влади на державному, регіональному та місцевому рівнях щодо організації співпраці із закордонними українцями. По-друге, розвиток законодавчої бази регулювання взаємовідносин. По-третє, створення багатосторонньої та двосторонньої договірної бази з країнами перебування українців щодо сприяння задоволенню їх потреб.

До структури конкретних організаційних механізмів слід віднести ті, які застосовуються у відповідному форматі різними рівнями та органами влади щодо впливу на відносини та розв’язання проблем закордонного українства. Зокрема, підготовку і прийняття рішень з урахуванням того, що суб’єкти перебувають у різних державах; об’єднання зусиль державних і недержавних органів і організацій; розподіл повноважень, координацію дій, врахування інтересів різних сторін; єдність декларацій і практичної роботи; концентрацію зусиль на конкретних напрямах; комплексний підхід; планування діяльності та формування програм; контроль за виконанням рішень; створення й організацію діяльності комісій та робочих груп; участь держави в організаційному становленні українських товариств і об’єднань за кордоном; проведення з’їздів, форумів, симпозіумів, конференцій закордонного українства; співпрацю щодо формування кадрової еліти українських організацій; створення координаційних та культурно-інформаційних центрів.

Договірно-регуляторні механізми такі: укладання угод і договорів; реалізація законодавчих актів; формування на основі угод міждержавних програм співпраці; створення міжпарламентських комісій; співпраця з міжнародними організаціями закордонного українства; введення двосторонніх комісій із забезпечення потреб закордонних українців; створення спрощених пунктів пропуску на прикордонних територіях; розширення консульських по­слуг; використання договірної бази для вивчення і поширення досвіду роботи; використання контрактної форми відносин; створення комп’ю­те­ризованого банку даних щодо закордонного українства; обмін делегаціями та твор­чими групами; інвестування освіти та культури; лобіювання інтересів та інші.

Головними організаційні та договірно-регуляторні механізми є тому, що в основному через відповідні державні структури та організації в самому закордонному українстві і країнах їх перебування, через сучасне законодавство та розвинуту договірно-правову базу можливе формування взаємовигідних відносин та здійснення відповідних впливів на українське державотворення.

У процесі застосування механізмів мають враховуватись принцип добро­вільності та рівності, дотримання загальновизнаних норм та правил; особливі національні відмінності, послідовність, поступовість і наступність співпраці.

У другому розділі – “Договірно-правове регулювання розбудови націо­наль­но-державницьких відносин із закордонним українством” – досліджується специфіка договірної та правової бази щодо регулювання відносин із закордонним українством, особливості законодавства країн перебування, можливості вироблення практичних механізмів сприяння у задоволенні всього комплексу потреб. З огляду на особливості різних закордонних частин українського етносу, правила і норми стосунків з ним характеризуються багатовимірністю і різноманітністю. Участь однієї сторони, країни походження, є необхідною, але недостатньою умовою розвитку відносин. Мають спрацьо­вувати правові механізми країн перебування та міжнародне законодавство. На перший план виходять законодавчі акти не прямої дії, а засновані на договірній базі, які передбачають врахування різних точок зору та досягнення консенсусу із спірних питань.

 Важливою умовою взаємовідносин є визначення міри і правових меж участі Української держави у формуванні самосвідомості та забезпеченні життєдіяльності закордонного українства й участі закордонного українства в українському державотворенні та державотворенні країн перебування. Цей процес багатовекторний. Його окреслення, бачення спрямованості може пом’якшувати вплив негативних факторів, запобігати процесам дезінтеграції та асиміляції наших співвітчизників і водночас сприятиме розбудові диферен­ційованих підходів до співробітництва з урахуванням: а) стратегії української національної політики, внутрішньої економічної та соціальної ситуації; б) ціліс­ності процесу розвитку української нації і особливостей в її окремих скла­дових; в) змінності процесів у закордонному українстві, у результаті його взаємодій і взаємовпливів із державними структурами, громадськими інституціями, політичними партіями; г) історичного досвіду та традицій.

Доведено, що чинник розвитку правової бази як один з головних впливає на процеси самоідентифікації, обґрунтованості та керованості взаємодій, диференціації підходів, досягнення загальнонаціонального консенсусу.

 Найповніше на сприяння закордонному українству зорієнтований Закон України “Про правовий статус закордонних українців”.

Важливим є положення про створення при Кабінеті Міністрів України Національної комісії з питань закордонних українців.

Дає аргументи і створює можливості для захисту інтересів закордонних українців також дотримання законодавчо визначеної позиції держави до представників інших етносів у внутрішньому вимірі.

Управління взаємодією із закордонним українством в дисертації визначається як комплексне, різнобічне і цілеспрямоване регулювання відносин з метою задоволення їх потреб і сприяння з їхнього боку державотворенню на основі договірної бази, міжнародного законодавства, створення комісій, міждержавних робочих груп тощо.

Складність управління полягає як у підготовці управлінських рішень, так і в їх реалізації.

Управлінські функції виконують комісії з питань закордонних українців при урядах, структурні підрозділи міністерств, змішані двосторонні комісії, які передбачають участь державних, регіональних органів влади, міждержавних структур та організацій самого закордонного українства і можливість обго­ворення проблем та проведення заходів, на яких приймаються рішення.

Найбільш прийнятною формою управління відносинами із закордонним українством є децентралізована, на основі участі в управлінні багатьох не підпорядкованих одна одній структур; делегування повноважень; самостійності товариств щодо форм, методів, термінів реалізації рішень; дотримання законодавства країн - учасників прийняття управлінських рішень; партнерських відносин між суб’єктами і об’єктами управлінського процесу; демократичності прийняття рішень на форумах, з’їздах, конференціях, засіданнях; прозорості фінансових і матеріальних ресурсів для забезпечення реалізації рішень.

Дещо інші підходи в системі роботи із закордонним українством передбачає контроль виконання рішень. Насамперед він є демократичним, що означає: навчання виконавців; обговорення ходу виконання на засіданнях колегіальних органів; добровільну участь широкого кола виконавців; сприяння процесу виконання з боку відповідних керівних органів; відсутність адміні­стративних та інших стягнень за невиконання; заохочення виконавців за якісну роботу; врахування кращого досвіду роботи та його поширення.

Основним методом, який визначає характер взаємодії із закордонним українством, є доктринарний, що передбачає діяльність на основі певних між­на­родних правил та двосторонніх і багатосторонніх домовленостей.

На першому етапі формування взаємовідносин головним завданням є створення організаційних структур та формування механізмів їх діяльності. Потім виникає потреба в модернізації управління, тобто зміні певних ланок, які не приводили до якісних перетворень усієї системи взаємодії із закордонним українством і в його середовищі. В цей час важливим є поєднання модернізації і модифікації взаємовідносин, які передбачають зміну структури, впровадження нових форм таких організаційних механізмів, які відкривають простір для розвитку відносин на якісно вищому рівні.

На розвиток закордонного українства впливають міждержавні зв’язки, які базуються на міжнародному праві, використанні напрацьованого світовою спільнотою досвіду, зорієнтовані на пріоритет надання йому допомоги у задоволенні потреб, вираженні своєї самобутності, самоствердженні, збагаченні національної культури.

Роль закордонного українства в міжнародних відносинах Української держави може зростати в таких напрямах: проведенні економічних та культурологічних заходів з метою ознайомлення з досягненнями нашої держави; ініціюванні прийняття законодавчо-нормативних актів, рішень органів влади; участі у підготовці й укладенні договорів щодо співробітництва; сприянні трудовій міграції, допомозі співвітчизникам в адаптації за кордоном та інших.

Третій розділ – “Фактор середовища проживання у процесах взаємо­розвитку материкової і закордонної частин українства” – присвячено розгляду закордонного українства в конкретних умовах та впливу управлін­ських механізмів країн проживання на процеси взаємовідносин материкової і закордонної частин українства.

Сучасні відносини Української держави і закордонного українства несуть на собі відбиток кардинальних політичних, економічних, соціальних змін пострадянського періоду. Та частина українства, яка була закордонною, отримала нові можливості для розвитку взаємовідносин, а та, яка стала закордонною, шукає свій шлях до їх налагодження.

В цей період важливо формувати такі механізми взаємовідносин всіх ча­стин українського етносу між собою, з національними меншинами країн пере­бу­вання, які б не призводили до міжетнічних незручностей, не супро­воджувались конфліктами, не намагались би виходити за рамки міжнародного права щодо територіального, етнографічного і державного устрою.

Для пояснення суті відносин із закордонним українством в дисертації досліджуються фактори, які за умов відірваності від материнської країни формують субкультуру, риси характеру, особливості мови, побуту, притаманні тільки українству конкретної країни перебування, оскільки важливо знати, наскільки український етнос за кордоном вбирає в себе елементи інших культур і наскільки вони впливають на його самобутність та формування відносин з етнічним українством.

Не менший вплив на взаємовідносини справляють історична традиція, сучасні політичні, економічні, гуманітарні взаємодії, які найбільш повно реалізуються через контакти на рівні держав, громадських інституцій та безпосередньо українців. Останнім часом зростає роль особливостей країн перебування, унікальність співжиття українців з корінними етносами щодо підстав для самоідентифікації та національного розвитку.

Виходячи з мети дисертації за основу взято вивчення всього комплексу умов для проживання і самореалізації українців: національних, державо­становчих, соціально-культурних, релігійних та інших за країною перебування, в даному разі умов Білорусі.

Особливості білоруського середовища для українців полягають у тому, що ці народи - сусіди, за всіх часів мали суміжні території. Життя всіх поколінь українців і білорусів відбувалось разом або поруч. Головною ознакою відносин було і залишається добросусідство. В таких умовах взаєморозвиток матери­кового і закордонного українства може забезпечуватись повноцінно.

Перші згадки про українців в Білорусі належать до ХІІ століття (йдеться про цілі українські поселення в білоруському прикордонні). В даному випадку важливо те, що взаємопроникнення українського і білоруського етносів не су­про­во­джувалось конфліктами, не призводило до змін етнографічного і дер­жавного устрою. Підтвердженням цьому є схожість традицій, вільне почування в природному, національному, економічному, соціальному, гуманітарному середовищі. В умовах багатовікової, але відносної через суміжність територій відірваності від материнської країни в білоруських українців сформувалась особлива, притаманна тільки їм взаємодоповнююча, схожа за ознаками мови, культури побуту, поведінки, психології субкультура. Кількість українців в Білорусі в різні періоди коливалась від 2 до 6%. За останнім переписом, їх тут проживає 237 тис., або 2,3% від усього населення.

Важливим показником є мотиви осілості українців в Білорусі. Головним чином вони є добровільними. Примусового переселення в результаті війн між країнами, депортації за політичними, етнічними, релігійними мотивами не відбувалось.

Рідною українську мову стабільно в Білорусі називає майже половина українців. Однак за останнє десятиліття цей показник знизився на 2,6%. Одночасно на 8,5% зросла кількість українців, які назвали рідною мовою біло­руську (до проголошення незалежності цей показник протягом 15 років складав приблизно 5%). Зміна поглядів є наслідком впливу пробудження у корінного етносу національної свідомості та зв’язків з ним певної частини українців за родинними ознаками. За переписом 1999 р. у регіоні компактного проживання українців в Брестській області показники щодо вживання української мови значно кращі. Рідною її визнають 53,9% українців, білоруську – 14,6%, ро­сійську – 31,5% (в 1989 відповідно було 55,6, 6,1, 38,2%).

В усі часи значний вплив на українсько-білоруські відносини справляли видатні особистості, які мали стосунок до обох народів. Досить послатись на роль білоруської просвітниці Єфросинії Полоцької (1110-1167), Кирила Туровського (1130-1182), тривалий час жив на Україні білорус Афанасій Філіпович (1597-1648). Відомою фігурою у двох народів був письменник, публіцист Мелецій Смотрицький, працював на Білорусі Георгій Каніський, професор поезії, який заснував друкарню, початкову православну школу і семінарію. До цієї когорти належать Спірідон Соболь – наставник Києво- Моги­лянської академії та інші. Ідея діалогу із західною, більш розвинутою культурою розвивалась і пропагувалась білоруськими і українськими захід­ни­ками, науковцями прикордонних територій – Ф.Скориною, В.Тяпинським, Л.Сапегою, Е.Фоловичем, П.Могилою та іншими. В ХVІ-ХVІІ столітті важливу роль в Білорусі відігравав Київський напрям розвитку освіти та культури.

Кращі періоди для розвитку білоруської нації, зокрема мови, збігаються з українськими. Збігаються і періоди поневолення та репресій. На жаль, більш тісному зближенню українського і білоруського народів часто не сприяли обставини. Подібними були фактори, які заважали внутрішній консолідації - протиріччя між елітами, антинаціональна політика, втягування у війни, протистояння релігій. Схожим за політичними перипетіями і фіналом був період створення Української Народної Республіки і Білоруської Народної Республіки, а також співжиття в радянський період.

В основу сучасної політики України покладено завдання національного відродження, рівноправного входження до європейського і світового співтовариства.

Пріоритетом Республіки Білорусь є створення союзної держави з Росією, ідеологічною базою якого є теорія походження двох народів від одного слов’янського кореня.

Проте необхідно підкреслити, що відмінності пріоритетів подальшого розвитку України і Білорусі, різний рівень демократизації суспільств, розстановки політичних сил, державного устрою не заважають їх співробітництву, дружнім відносин між народами та контактам між різними частинами українства.

У четвертому розділі – “Організаційно-управлінський вимір механізмів розвитку консолідаційних процесів в українському середовищі за кордоном” – досліджуються механізми організаційного структурування, управління процесами, які відбуваються у відносинах з Українською державою та іншими суб’єктами, а також у середовищі самого закордонного українства.

 Будь-яка частина українства являє собою общинно-групову національно-соціальну систему, яка складається з індивідуумів з характерними особливостями і визначальними національними рисами та ментальними, мовними, культурними ознаками, які і об’єднують їх у спільноту, тобто в основу об’єднання закордонного українства в систему, структуризації і диференціації покладена національна компонента.

 В дисертації зазначається, що за кардинальної зміни світопорядку відкрився простір для об’єднання зусиль всіх частин українства у державотворенні і широкі можливості розбудови організаційної системи та розширення управлінських механізмів реалізації планів та намагань.

До об’єктивних передумов становлення, об’єднання та згуртування закордонного українства слід віднести: проголошення незалежної Української держави; внесення положень щодо статусу національних меншин та закордонних українців до її Конституції; створення відповідної законодавчої бази; підготовку i підписання двосторонніх угод з питань забезпечення прав закордонних співвітчизників.

Суб’єктивними передумовами формування організацій, перш за все, є духовна єдність українців з Батьківщиною, наявність значної кількості українських активістів, які зацікавлено включаються в процеси самоорганізації, бажають допомогти у становленні незалежності України, тяжіння до співпраці між собою діаспор різних країн, в тому числі західної, яка має великий досвід, і східної, яка тільки формується.

Закордонне українство належить до об’єктів, які прямо не підпорядковані Українській державі. Організації закордонного українства перебувають і функціонують в іншому правовому, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному просторі.

 Функція взаємодії з ним зводиться до застосування механізмів обопільного сприяння.

Організаційний та консолідаційний сегмент відносин формується на основі системно-функціонального принципу. А найбільш ефективним методом реалізації сприяння є програмно-цільовий. У даному випадку програми є документом багатьох суб’єктів, особливістю яких є застосування договірних механізмів щодо постановки і досягнення цілей, їх підтримки всіма учасниками процесу, узгодження шляхів реалізації і конкретних витрат кожної із сторін, визначення виконавців та термінів. Програми взаємодії із закордонним українством мають різні рівні формування і реалізації – національний, державний, регіональний, місцевий, а також національних товариств і організацій. Найвагоміші серед них національні та державні програми, які орієнтують український загал за кордоном на досягнення наступних цілей – консолідацію, пробудження і розвиток національної свідомості, збереження традицій, вживання мови і культури, підтримку та розвиток зв’язків з Українською державою, участі в її розбудові.