ОКАЗІОНАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання та методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їхньої апробації.

У першому розділі „Теоретичні проблеми дослідження оказіоналізмів” з’ясовано сутність категорії оказіональності / узуальності у її взаємодії з категорією потенційності / актуальності, простежено зародження та становлення української неологічної науки, запропоновано нетрадиційне визначення оказіоналізму з огляду на те, що останній не слід ототожнювати лише зі словом.

Розвиток мовних явищ (як і будь-яких явищ узагалі) передбачає їхнє перетворення з віртуальних, потенційних моделей у реальні, актуальні елементи. Перетворення віртуального (en potentia) в актуальне (реалізоване) ілюструє антиномію потенційного / актуального. Суперечність між наявними мовними потенціями та їхньою матеріалізацією спричиняє  реалізацію потенційності. Реалізована потенційність актуалізується в конкретній мовленнєвій ситуації. Те, що відбулося, стало актуальним, постає здебільшого як випадкове (або випадково необхідне) й отримує статус оказіонального матеріального репрезентанта. Актуальний матеріальний репрезентант завжди постає з можливості, іншими словами, актуальність є реалізованою потенційністю. Перехід потенційності в актуальність означає виникнення нової сутності, що породжує нові можливості, які знову ж таки перетворюються в актуальність. Реалізацію потенційності забезпечує мовленнєва діяльність, яка відмежовує можливе від реального. Через мовленнєву діяльність віртуальне, що має індивідуально-творчі витоки, утілюється в дійсність, стає актуально новим. Випадкові (або випадково необхідні) результати актуалізованих, об’єктивованих мовних потенцій сприяють появі особливих мовленнєвих фактів, нових щодо системних матеріальних репрезентантів. Ці нові мовленнєві факти можуть назавжди залишитися в індивідуальному мовленні зі статусом оказіональних репрезентантів або у зв’язку з наявною соціальною необхідністю піднятися до рівня узусу, стати узуальними, а за певних умов і нормативними та системними.

Породження інновації є прерогативою індивідуума, проте її подальшу долю, безумовно, визначає суспільство. За таких обставин „боротьба” між оказіональним та узуальним неминуча: оказіональне, створене в конкретній мовленнєвій ситуації, отримує актуалізацію, а узуальне, побудоване на основі того спільного, що закладене людською природою, відштовхує від себе все випадкове, сприймаючи лише ті елементи, які отримують узусне схвалення.

Категорія оказіональності / узуальності засвідчує суперечливі відношення між явищами об’єктивної дійсності та їхнім мовним (мовленнєвим) оформленням, відображає їх не як застиглі, усталені, а як змінні, такі, що переходять з одних в інші: будь-який процес перетворення в мовній системі починається з непомітного, випадкового коливання в мовленні. Розв’язання цієї суперечності (перехід оказіональності в узуальність), власне, й означає розвиток мовної системи. Думку про наявність такої суперечності, звичайно, без означення названої вище термінології, простежуємо ще в науковому доробку Ф. де Сосюра. Визнаючи мову тільки як суспільне явище, Ф. де Сосюр намагається „загнати в підпілля” все те, що пов’язане з її носієм, особистістю, а тому свідомо момент зародження інновації співвідносить не з окремим індивідуумом, а з „окремими людьми”, притому констатує факт індивідуального джерела новоутворення.

Історія оказіональних матеріальних репрезентантів, що завжди є продуктами індивідуально-авторської мовотворчості, має давні традиції та становить невід’ємну частину історії української неології взагалі. Поява „кованих” слів і ті дискусії, які поставали навколо них, заклали міцний фундамент сучасної української неології. Перехід від принагідного фіксування індивідуально-авторських новотворів до їхнього теоретичного осмислення, а згодом і до лексикографічного опрацювання уможливив науковий підхід до виваженої систематизації інноваційних процесів передусім у лексиці.

Усебічний аналіз неологічного матеріалу взагалі та індивідуально-авторського зокрема дасть змогу виробити сучасну концепцію неологізму як основної одиниці неології, у теорії якої оказіональні матеріальні репрезентанти як прототипи загальномовних неологізмів мають посісти належне їм місце.

Визначення лінгвістичного статусу неологізму як одиниці лексико-семантичного мовного рівня, яку звичайно ототожнюють із новим словом, з позицій наукових здобутків сучасної неології, є занадто вузьким, подекуди суперечливим і потребує перегляду. Свого розв’язання чекають і дискусійні питання щодо співвідношення між окремими різновидами неологічного матеріалу. Конкретизації й уточнення потребує й саме поняття „неологізм”. Ним можна означити будь-який новий результат реалізації мовної потенції, що його поява зумовлюється потребами переномінації або неономінації, тобто кожну новопредставлену одиницю номінативного характеру, номему.

Основною диференційною ознакою неологізму є його відносна новизна: нове настає за чимось іншим щодо нього в часі, відображає не раптовий, короткочасний зріз об’єктивної вербальної дійсності, а протяжність у „мовному просторі”, яка є різною для різних матеріальних репрезентантів.

Матеріальні репрезентанти як результати реалізації мовних потенцій можна диференціювати залежно від рівня адаптації в „мовному просторі” та ступеня відтворюваності в просторі власне комунікативному. До неологізмів належать номеми з нульовим і мінімальним рівнями адаптації та відповідними ступенями відтворюваності. Оказіональні неологізми як не адаптовані (з нульовим рівнем адаптації) в „мовному просторі” новоутворені матеріальні репрезентанти, яким властивий нульовий ступінь відтворюваності, протиставляються узуальним як частково адаптованим (з мінімальним рівнем адаптації та мінімальним ступенем відтворюваності). Оказіональні матеріальні репрезентанти, що піднімаються до рівня узусу, втрачають оказіональність та отримують статус узуальних неологізмів, які згодом, вийшовши за межу пасивності, взагалі денеологізуються.

Поняття „оказіоналізм”  є значно ширшим за поняття „оказіональне слово”,  а тому для з’ясування його сутності необхідно шукати нові, нетрадиційні підходи, оскільки традиційні вже малопридатні для дослідження всього розмаїття оказіональних явищ, які, будучи результатами дериваційних процесів, репрезентовані як новоутворені лексеми, семеми, грамеми, фраземи і синтаксичні номеми. Таку диференціацію оказіоналізмів у їхньому широкому витлумаченні здійснено на основі співвіднесеності оказіональних матеріальних репрезентантів з одиницями різних структурних рівнів мови.

Наукова систематизація оказіонального матеріалу, який донедавна пов’язували здебільшого з оказіональними словами, має вийти за межі традиційних класифікаційних схем. Інноваційні результати, репрезентовані оказіональними матеріальними знаками, постають унаслідок різних типів оказіональної деривації, а тому співвідносні не тільки з лексичними одиницями.

За широкого витлумачення оказіоналізму, коли останній розглядати як будь-який номінативний результат реалізації мовної потенції (будь-яку випадково утворену номему), питання побудови прийнятної відповідної класифікаційної схеми звучить особливо актуально. За таких умов завузьким виявляється й термінологічне сполучення „оказіональне словотворення”, оскільки не викликає сумнівів те, що для означення процесу утворення, наприклад індивідуально-авторських фразеологізмів, воно  не є придатним. Його, на нашу думку, доречно замінити терміном з більш широким значенням, а саме „оказіональна деривація”.

Оказіональна деривація є процесом матеріалізації, актуалізації мовних потенцій, процесом утворення нових номінативних одиниць (зокрема й лексичних, але не тільки) на основі вже „відпрацьованого”, адаптованого в „мовному просторі” матеріалу.

Кожен окремо взятий процес матеріалізації мовних потенцій нічим не відрізняється від сукупності інших і в будь-якому разі може бути означений як оказіональна деривація. Відмінними є самі результати оказіональної деривації, які безпосередньо залежать від структурного мовного рівня. Залежно від мовних рівнів, результати оказіональної деривації – оказіональні матеріальні репрезентанти – об’єктивовані лексичними, семантичними, фраземними, морфологічними та синтаксичними похідними.

У другому розділі „Оказіональна деривація як процес найменування реалій / ірреалій навколишньої дійсності” йдеться про типологію дериваційних процесів, розглядаються оказіональні результати номінативної деривації, представлені оказіональними лексемами, семемами, фраземами, грамемами, синтаксичними номемами. Відповідно до функціонального призначення ми диференціюємо деривацію як номінативну та комунікативну, де перша відбувається задля найменування реалій / ірреалій навколишнього світу, друга – забезпечує реалізацію актів комунікації. Номінативні дериваційні процеси у своїй основі є продуктивними (утворюються нові вторинні знаки), прогресивними (сприяють динаміці мовної системи), ілюструють суб’єктивацію об’єктивного (постають унаслідок суб’єктивного, індивідуально-авторського перетворення дійсності) і кваліфікуються як оказіональні. Типологія оказіональної деривації передбачає диференціацію лексичних, семантичних, морфологічних, фраземних, синтаксичних різновидів. Результати оказіональної деривації, схвалені та прийняті узусом, отримують статус готових (не утворюваних, а відтворюваних) знаків, що використовуються в подальшому як „будівельний матеріал” для наступних дериваційних процесів. Такі готові знаки репрезентують деривацію, закріплену узусом, яка демонструє відношення похідності.

Оказіональні результати лексичних дериваційних процесів інтегровано в такі три групи: 1) оказіональні репрезентанти предметності; 2) оказіональні репрезентанти процесуальної ознаки; 3) оказіональні репрезентанти непроцесуальної ознаки.

Подальша їхня систематизація передбачатиме врахування специфічних лексико-семантичних особливостей кожної з названих груп.

Номеми для означення конкретних понять зі значенням предметності засвідчують певні переваги у сфері продукування лексичних оказіоналізмів, що цілком закономірно, адже людина як суб’єкт конкретної ситуації спілкування та єдиний реалізатор результатів дериваційних процесів сприймає і відображає дійсність насамперед через світ речей живої природи. Кількісно найбільшу групу  утворюють назви осіб, що постійно оновлюють та активно поповнюють численний і різноманітний щодо семантики клас узуальних  одиниць.

Оказіональне номінативне мікрополе на означення назв осіб диференціюємо відповідно до індивідуального / загального найменування і кваліфікуємо як антропоніми, або літературно-художні антропоніми, та персоніми.

Оказіональні літературно-художні антропоніми належать до тих вторинних номінацій, що реалізують індивідуально-творчу компетенцію не просто мовця, а митця. У таких номемах план вираження, матеріальна оболонка, неначебто заступає план змісту, інформація, передана звуками, має не поняттєвий, а насамперед сенсорно-емотивний характер: – Та якось так вийшло, – відповів завідуючий відділом сільського господарства,– що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдовував своє прізвище (Остап Вишня).

Персоніми, які разом з антропонімами становлять мікрополе для означення реалій живої природи і протиставляються назвам тваринного та рослинного світу як особи / не-особам, представлені в оказіональній деривації великою кількістю. Усе їхнє розмаїття дуже важко класифікувати. Адже в зразках одного й того  ж номінативного мікрополя, крім спільного, завжди можна віднайти й відмінне, як тотожні, так і диференційні семи. Аналіз найрізноманітніших фактів підтверджує, що класи ідентифікованих певним чином значень не складаються з абсолютно тотожних одиниць, а становлять спектри, у яких виділяється ядро й граничні межі з поступовим нівелюванням об’єднувальної класифікаційної ознаки. Протяжність дериваційних рядів постійно видозмінюється за рахунок нових оказіональних „надходжень”, кількісні зміни переходять у якісні (у межах одного ряду, крім ототожнюваних рис, можуть з’явитися диференційні), що загалом стимулює сегментацію дериваційного ряду, його „розщеплення” спричиняє появу нових рядів.

Дериваційне поле „особа як носій непроцесуальної ознаки” є досить багаторядним. З-поміж дериваційних рядів виокремлено зокрема такі:

1) персоніми, що номінують осіб за професією (квасочник, кордонець, лампасник, мистець, мікрозоолог, мікрофілолог,  молоколог, психолікар, пресолінгвіст, радійник, радіодама, цирковець);

2) персоніми, які номінують осіб за суспільною діяльністю (металургівець – член футбольного клубу „Металург”; громадівець – член „Громади”; утеенівець – працівник УТН; інтерівець – працівник телеканалу „ІНТЕР”; молодоукраїнець – журналіст газети „Україна молода”; сільськовістянин – журналіст газети „Сільські вісті”; вевешник – член групи „ВВ”);

 3) персоніми, що номінують осіб за політичною діяльністю (антиполітикан, нашист, об’єднанець, партмолотобоєць, поетополітик, політикеса, політмеценат, помаранчук, унсовець, упанець,  упівець);

4) персоніми, які номінують осіб за соціальним станом і статусом (архікнязь, вождик, вожденя, владець,  елітник, енерголеді, мікрошеф, мініолігарх, партбонзи, партдрібнота, принцобомж, рабчук);

 5) персоніми, що номінують осіб за поглядами та переконаннями (букваліст, євросоюзівець, єдинець, єдинщик, нетрадиційник, огнищанин, п’ятиколонник, радянець, себеіндивідуаліст, супероптиміст);

6) персоніми, які номінують осіб за національною та територіальною належністю (білонегри, діаспорець, дон, заходянин, землюк, імперець, інтербезбатченки, москвомалороси, південець, планетник, хуторянець);

7) персоніми, що номінують осіб за зовнішніми ознаками (білочубчик, довговусин, дужень, елегант, короткун, лисяк, неохайник, русопанна, стрункодівчина, чорнявич);

8) персоніми, які номінують осіб за внутрішніми характеристиками (бадьорик, безголович, гнидюк, дебеловик, мертвотник, недопес, непоштивець, озлобленець, пустодух, тихар, хамчук, хитрук, черствак, чудик, юдита);

9) персоніми, що номінують осіб за віком та родинними зв’язками (бабулик, бабулиня, бабумамця, бабусонечко, бабутатко, дівулиня, дівчинина, дмитроматір, напів-дівчина-напів-панна, сеструнк).

Щодо дериваційного поля „особа як носій процесуальної ознаки”, то зауважимо: його наповнюють одиниці, що називають осіб за виконуваною дією, яка визначає їхню суспільно-політичну діяльність, соціальний статус, погляди, поведінку і т. ін. Усе розмаїття названого поля можна розподілити між двома основними дериваційними рядами, а саме:

1) персоніми, які номінують осіб за виконуваною дією, прямо / непрямо спрямованою на об’єкт (дмитрородиця, кобилоїдець, місяцепоклонник, оскароносець, підписант, пізнавальник, пізнавач, раритетоносець, союзогон);

2) персоніми, що номінують осіб за виконуваною дією, безвідносною до об’єкта (байдикар, бешкетар, вилежень, випростень, горлодранець, колотун, комплексант, мимоходець, опохмелянт, перегонець, простойзатор).

З позицій теорії дериваційних відношень, деривати обох розглянутих дериваційних полів засвідчують як ототожнювальні,  так і диференційні ознаки структурно-семантичних зв’язків щодо своїх формальних дериваційних баз. Ототожнювальна риса полягає в тому, що всі вони є зразками дериваційних опозицій з експліцитно вираженою формальною мотивацією, хоч одні з них репрезентують елементарні структурні відношення (фінгал+іст ← фінгал; труп+ар ← труп; пропаг+ун ← пропагувати; буди+тель ← будити), інші – неелементарні (об’єднан+ець ← Соціал-демократична партія (об’єднана); дурн+о+лоб+ець ← дурний лоб; портфел+е+нос+ець ← носити портфель; шапк+о+закида+тель ← закидати шапками). Щодо семантичних відношень, то вони також неоднотипні: здебільшого їхня семантична мотивація є передбачуваною навіть тоді, коли якісна характеристика осіб постає на основі переносних значень (черствак, кліщак, лампасник). Непередбачуваними є смислові відношення так званих ергонімних утворень, що називають осіб через їхню причетність до виконуваної роботи (світочивець ← „Світоч”; вечірнівець ← „Вечірній Київ”; сатириконець ← „Сатирикон”; літраб ← робітник „Літературної України”; утеенівець ← УТН).

Окрему групу становлять деривати, які ілюструють граматичне значення середнього роду, хоч у мовленнєвій ситуації їх використовують у формі множини і, подібно до узуальних одиниць, мають формальні показники – суфікси -ен-,         -енят-, -ат-. Проте, на відміну від узуальних, що утворилися від інших персонімів і маніфестують значення недорослості, оказіональні номеми є переважно антропонімними та ергонімними утвореннями (беркутя, сталеня, чорноволя): Кохання благородне почуття... А що ж у чорноволят? Помста? Заздрощі? Неспроможність досягти власного Афону? (Літературна Україна). Значення недорослості в таких випадках знівельовано.

Подібна характеристика супроводжує й оказіональні репрезентанти предметності – не-особи, номеми на означення реалій рослинного і, рідше, тваринного світу, або  мікрополя флоризмів та зоонімів.

Родова диференціація узуальних номем на означення реалій рослинного світу, побудована на власне граматичних ознаках, не випливає з якихось особливостей названих предметів. Формальні показники (-ен-, -енят-, -енятк-, ‑ат- і т. ін.), яких набувають похідні флоризми, переводять їх у значеннєво-граматичну площину і водночас засвідчують реалізацію категорії оказіональності / узуальності: Світ кидається й спить на ногах. Їсть і п’є, і нема йому свята... Димно дихають в сивих снігах Сосеняточка і сосенята (М.Вінграновський). Попри те, що родова диференціація зоонімів лежить у значеннєво-граматичній площині, ті з них, які не мають чітко виражених вікових особливостей, зокрема комахи та риби, не можна розмежовувати за значенням дорослості / недорослості, а тому й кваліфікувати як узуальні номеми середнього роду. Натомість система мови надає такі можливості й вони успішно реалізуються в процесі оказіональної деривації: Всі бджолята забджолили й сонячно між ними (І.Драч).

Кожне з названих вище номінативних мікрополів не-осіб представлене передусім дериваційним полем, відповідно, „рослина / тварина як носій непроцесуальної ознаки” (дериваційне поле „рослина / тварина як носій процесуальної ознаки” ілюструється поодинокими зразками), що так само не є розмаїтим, а тому небагаторядним. Кожне з дериваційних полів („рослина як носій непроцесуальної ознаки” та „тварина як носій непроцесуальної ознаки”) сегментовано на два дериваційні ряди, а саме:

1) флоризми / зооніми, які номінують рослин / тварин за зовнішніми ознаками (а) біловіти, буйноквіти, глогорожа, жовтолист, калинолист, липоцвіт, молодокущ, пелюст, червонокалинонька, яблуноцвіт;  б) золотокінва, різнопташшя, сизокрил, стозмій, чорнокрилець, чорнопер);

2) флоризми / зооніми, що номінують рослин / тварин за внутрішніми характеристиками (а) архітрава, дрімолея, пахучососна, сон-тополя; б) атлянтозавр,  лебедин, праптиця, птероптах, сонцептах, хижун).

Так само кількісно незначним є номінативне мікрополе, репрезентоване оказіональними номемами для означення реалій неживої природи, зокрема предметів природного та штучного походження, відповідно, натурфактонімів та артефактонімів.

Оказіональні натурфактоніми, як і артефактоніми, представлено двома дериваційними полями відповідно до того, носієм якої ознаки (непроцесуальної / процесуальної) є предмети (явища) природного / штучного походження. Дериваційне поле „реалія природного походження як носій непроцесуальної ознаки” об’єднує такі дериваційні ряди:

1) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження за поро-роковою та часо-добовою належністю (вечорінь, зимота, ноче-день,  передзим’я, передосінь, передранок, празима, птаходень, рожесутінок, трудоніч);

2) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження небесно-повітряного простору (антизірка, зорепасмо, підзор’я, сонцезлото, сонцекров, , сонцесвіт, сонцетінь, хмаренятко, хмаровидло);

3) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження земноводного простору (бурхливоморе, водокрів’я, водь, зловісноріченька, сіроморе, сонхвиля, стрункоскеля, хвилевода, чистоводь, чорноводдя);

4) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження у вигляді атмосферних явищ (брудосніг, бурво, веснинка, вітреня, вітровінь, грозовидло, димотуман, експресовітер, сніговітер, снігозлива, сніженя, стовітер).

До дериваційного поля „реалія природного походження як носій процесуальної ознаки” входять номеми, що називають ці реалії за дією, якою характеризується те чи те явище. З-поміж дериваційних рядів названого поля виокремлені такі, як:

1) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження через дію, безвідносну до її суб’єкта (бризь, біловійник,  весновій, гримина, грозовій, ряботінь, спадень);

2) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження через дію, опосередковану суб’єктом (дощосіч, листолет, світлоспад, сніголет, снігопадь, сокорушення, сонцелет, сонцепад).

Дериваційне поле „реалія штучного походження як носій непроцесуальної ознаки” репрезентоване такими дериваційними рядами:

1) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження за результатами творчої діяльності людини (антипоема, антироман, віршороман, епіграмеска, мемуареска, словоружа, піснецвіт, поезоопера, поезофільм);

2) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження за результатами та знаряддям суспільно-трудової діяльності людини (ворожбарня, грошознак, депозитарій, котлопункт, премісто, фантазоцирк, хімгидота);

3) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження за засобами пересування та їхніми наслідками (автоколісниця, автомонстр, бензинодим, блатфлот, добробус,  човнвітрило, школяробус); 

4) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження за предметами побуту та продуктами харчування (жупаносвитка, кожушарисько, крутосходи, премблюдо, радіоквач, сирмукамасло, телефонодзенькало).

До дериваційного поля „реалія штучного походження як носій процесуальної ознаки” належать номеми, що називають ці реалії за дією, якою характеризується відповідний предмет. Дериваційні ряди названого поля ідентичні дериваційним рядам натурфактонімів і передбачають:

1) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження через дію, безвідносну до її суб’єкта (антибрех, антинамульник, бликунець, в’язьба, недоквас, плавань);

2) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження через дію, опосередковану суб’єктом (об’єктом) (винограй, вогнепад, вогнеліт, гладкопис, гробопад, косопис, правдоліп, сталепад).

 Номеми для означення абстрактних понять, репрезентуючи предметність, номінують не власне предмети, а абстраговані узагальнені й представлені предметами ознаки, властивості, дії, процеси, безпосередньо пов’язані з існуванням конкретних матеріальних об’єктів. Позначаючи недискретні (нераховані) предмети, оказіональні ідеоніми репрезентують такі субстантивні номеми, для яких ідея рахунку абсолютно не застосовувана. Номінативне мікрополе оказіональних репрезентантів абстрактної предметності передбачає два дериваційні поля, відповідно до того, носієм якої ознаки (непроцесуальної /  процесуальної) є індивідуально-авторське новоутворення. Причому сегментація за дериваційними рядами може здійснюватися, зважаючи як на загальні, так і на деталізовані значення. У першому разі дериваційне поле „абстрактне поняття як носій непроцесуальної ознаки” об’єднує такі дериваційні ряди:

1) ідеоніми, що номінують безпосередні якості та властивості недискретних предметів (голість, зеленість, многовість, многота, ріднизна, рідність, різність, синість, тихість, цілота, чистість);

2) ідеоніми, які номінують опосередковані якості та властивості недискретних предметів (безпарасольність, братність, вільнота, дніпровість, іконність, калиновість, книговість, лункота, солов’їність,  шестикрилість).

З огляду на часткові значення аналізоване дериваційне поле  інтегрує розмаїтішу сукупність дериваційних рядів. Проілюструємо деякі з них:

1) ідеоніми, що номінують почуття людини (безжур’я, всебіда, моторош, передщастя, перезло, перемста, прозоромука, самолють, стожурба, сумота);

2) ідеоніми, які номінують психічні та фізичні стани людини   (бравість, вундеркіндність,  львівськість, нормальність, українськість, хуторянськість);

3) ідеоніми, що номінують природні стани та виміри (березневість, грозовість, грудневість, дощизна, ластівочність, літність, хвилинність);

4) ідеоніми, які номінують суспільно-політичні формації (вождизм, дармократія, кучміада, лукашизм, путінізм, совкізм, хайживізм, хамократія);

5) ідеоніми, що номінують соціально-побутові формації (бідонотерапія, бойовикоманія, джинсоманія, жебракіада, перофобія, рестораніада, сестрицтво, холуїзм, хохлізм, шпаргалізм, шпигуноманія).

Дериваційне поле „абстрактне поняття як носій процесуальної ознаки” пов’язане переважно з дієслівними мотиваторами й сегментується на такі дериваційні ряди:

1) ідеоніми, що номінують власне (безвідносну до об’єкта) опредметнену дію або стан (вишелест, гниво, дих, дзиз, жеврість, крап, клеп, мус, набрид, нагад,  погин, поліж, потіп, потопт, пливо, розтруб, стих, тонь, тужиль);

2) ідеоніми, які номінують поняття як результат опосередкованої об’єктом дії (головокрут, кабелізація, латиноамериканізація, людолом, нерволам, обіймація,  розукраїнювання, селозація, стоянізація, суркізація, холодизація);

3) ідеоніми, що номінують поняття через ознаку за дією (бачність, богорожденність, обганяльність, ословленість, очужілість, плеканість, подоланість, проституйованість).

Оказіональні репрезентанти дериваційних рядів названого дериваційного поля утворюють досить складні спектри в межах загального, об’єднувального значення. Кількість представлених ними рядів не  обмежена, адже цілком можливою є їхня подальша сегментація: найбільш абстраговане значення – опредметнена дія – маніфестує лише ядро аналізованого поля, однак тут наявні й інші, периферійні значення, кожне з яких лексично обмежує й конкретизує основне і  потенційно градуйоване. З цих позицій будь-яке дериваційне поле становить більшу чи меншу сукупність часткових, споріднених значень, що розрізняються за ступенем абстракції, характером своєї лексичності, вказівкою на ту чи ту ознаку денотата. Формальні показники, будучи залежними від лексичної індивідуальності твірних одиниць, здатні „розподіляти” оказіональні репрезентанти предметності за різними і подекуди далекими один від одного дериваційними рядами і навіть полями. Семантика дериваційних рядів модифікується, що уможливлює їхню подальшу сегментацію.

Основні результати оказіональних дериваційних процесів, об’єднані загальним категоріальним значенням процесуальної ознаки, представлено номінативним полем, що передбачає фінітні та нефінітні мікрополя, або вербонімні та вербоїдні утворення.

Фінітні номеми інтегровано у два дериваційні поля, представники яких є носіями власне процесуальної ознаки, хоч остання виявляється в кожному з полів по-різному: у першому разі процесуальність опосередковується предметною субстанцією, у другому – іншою ознакою (непроцесуальною чи процесуальною).

Дериваційне поле „фінітна номема як носій процесуальності, опосередкованої предметним мотиватором” сегментовано на дериваційні ряди,  певним чином співвідносні з дериваційними полями оказіональних репрезентантів предметності, а саме:

1) вербоніми, що номінують дію через її відношення до антропонімів (бодлеритися, блеронути, демосфенити, загоголитися, іванити, одбодлерити, перебандерити,  перефедорити, розметерлінити, сосюритися, цицеронити);

2) вербоніми, які номінують дію через її відношення до персонімів (бабусіти, віддідуганити,  дитинити,  кілерувати, напатріотити, окандидатитися, офіціантити, спаламарити, студентувати, школярувати);

3) вербоніми, що номінують дію через її відношення до зоонімів (вороніти, жайворонити, журавлити, завовчитися, зозулитися, комарювати, коровити, лелечити, леопардити, півніти, птахувати, соколити, солов’їнитися);

4) вербоніми, які номінують дію через її відношення до флоризмів (бузковіти, вишневіти, затрояндити, збутонити, калиніти,  маковіти,  обімшити, пелюститися,  споришіти, тополіти, широколистити);

5) вербоніми, що номінують дію через її відношення до натурфактонімів (вереснитися, відвересніти, відзимитися, відосеніти, грозувати, краплитися, кучугурити, листопадувати, осонцювати, ранкувати, сніговіятися);

6) вербоніми, які номінують дію через її відношення до артефактонімів (аркодужити, алмазити, борщувати, дзеркалити, драбинитися,  ліхтарити, машинити, оковдритися, омагазинити, плакатити, прокулити);

7) вербоніми, що номінують дію через її відношення до ідеонімів (азартувати, безумити, нікчемствувати, німотствувати, осамотитися, осумлювати, перетьмити, самотити, тонити, турботити, ювілеїти).

Усю сукупність елементів дериваційного поля „фінітна номема як носій процесуальності, опосередкованої ознаковим мотиватором” об’єднано в межах двох дериваційних рядів:

1) вербоніми, які номінують дію через її відношення до іншої процесуальної ознаки (відтонкоголосити, грубозміцнитися, довгославити, зубоскреготати, накивиморгати, нанімуватися, облютувати, підмовчати, перенедопити);

2) вербоніми, що номінують дію через її відношення до непроцесуальної ознаки (бистрити,  глухонімувати, дощуватіти, наївити, напівтемнити, обкрижанити, осклянити,  ряснити, сентименталити, стончуватися).

Характерною особливістю оказіональних вербонімів є їхня здатність репрезентувати „прямолінійну тавтологічність”: Де, як вітер непокірний, жайворонок жайворониться (М.Лиходід); І хоч січень січе, а мені за плечем журавлі журавлять (Б.Олійник); То хмари все хмаріли, а то у тучу всі зійшлись і звідси ціляли в блиск розколотого неба, в Дніпрі одбившись (П.Тичина). Такі фінітні номеми є тавтологічними не лише за формою, але й за змістом: вони повторюють  інформацію,  закодовану в узуальних репрезентантах предметності. Причому носії цієї інформації переводяться в іншу площину – до розряду репрезентантів процесуальної ознаки.

Оказіональні вербоніми є типовими ілюстраціями власне процесуальної ознаки, оскільки позначають рух, що відбувається в часі, тобто маніфестують темпоральність. Водночас вони організовують навколо себе й так звані вербоїдні утворення, які сприймаються як процесуальні через протиставлення вербонімним. Оказіональні вербоїди, як і вербоніми, репрезентовані двома дериваційними полями, одне з яких об’єднує нефінітні номеми, що номінують процесуальну ознаку, модифіковану в непроцесуальну (позначають ознаку за дією), інше – номеми, які номінують супровідну процесуальну ознаку (позначають додаткову дію). Зауважимо, що останнє є малопродуктивним, а тому демонструє лише поодинокі зразки, які, щоправда, можуть представляти ті чи ті дериваційні ряди, хоч і обмежені в кількісному вимірі: Сивоволосий дід згадував про далеку молодість Механічно офутляруючи передзначену віолончель (М.Семенко).

Процесуальна ознака, репрезентована оказіональними утвореннями на зразок офутляруючи, усвідомлюється як супровідний другорядний акт, не здатний до самостійного функціонування, адже, зумовлений процесуальною ознакою вербоніма (узуального чи оказіонального), він накладається на останню. Оказіональні номеми, що є носіями супровідної процесуальної ознаки, демонструють відносно елементарні зв’язки: мотиваційні відношення між дериватом та його дериваційною базою опосередковані проміжним / віртуальним (уявним) елементом, який мав би бути, але якого, по суті, немає (пор.: офутлярю+ючи ← [о+футляр+юва‑ти] ← футляр).

Аналогічними відношеннями охарактеризовані й оказіональні вербоїди, що позначають ознаку за дією: Напевно, на прогулянку виходили Оюнені божества цього диволісу – мавки і страхополохи, русалки й бородаті лісовики під руку з найпостійнішою з коханок – ніччю (М.Дяченко) (пор.: оюн+ен-ий ← [о+юн+и-ти] ← юний); Вино осонценого саду, бальзам осіннього тепла (М.Лиходід) (пор.: осонц+ен-ий ← [о+сонц+и-ти] ← сонце).

Дериваційне поле „нефінітна номема як носій процесуальної ознаки, модифікованої в непроцесуальну” є багаторядним і прямо пропорційним дериваційному полю оказіональних вербонімів „фінітна номема як носій процесуальності, опосередкованої предметним мотиватором”. Щоправда, на відміну від останнього, воно є менш чисельним; до того ж деякі з дериваційних рядів представлені лише поодинокими зразками, зокрема:

1) вербоїди, які номінують ознаку за дією через її відношення до антропонімів (омайнрідений, омонтекрістений, отичинений);

2) вербоїди, що номінують ознаку за дією через її відношення до персонімів (залюджений, закобзарений, збольшевичений, омоскалений);

3) вербоїди, які номінують ознаку за дією через її відношення до зоонімів (ззозулений, опсявірений, осолов’їнений, розмурашений);

4) вербоїди, що номінують ознаку за дією через її відношення до флоризмів (заводорослізований, залистяний, обакацієний, олавровінчений, отроянднений);

5) вербоїди, які номінують ознаку за дією через її відношення до натурфактонімів (задощений, зазорений, згрозений, зморозений, обезземлений, овеснений, огрозений, оземлений, олітнений, осонцений, розвеснений);

6) вербоїди, що номінують ознаку за дією через її відношення до артефактонімів (змаячений, обездворений, обезп’єдесталений, окишенений, окінематографований, оланцюжений, оліхтарений, олюстрений, оплямлений, опортретений);

7) вербоїди, які номінують ознаку за дією через її відношення до ідеонімів (засумнений, збезважений, збезвістяний, збезголошений, опітьмений, опрокльонений, отемрений);

8) вербоїди, що номінують ознаку за дією через її відношення до іншої ознаки (вминулений, затоскнений, напівзмосковщений, обезпрозорений, обожеволений, окучерявлений, опопулярнений, прихитрений, розсексуалений).

Формальним показником аналізованих оказіональних вербоїдів виступає переважно суфікс -ен-, що вказує на ознаку, надану одному предметові якоюсь іншою. Префікси о-, з-, за-, обез-, роз-, в-, які досить чітко простежуються в морфемній структурі нефінітних оказіоналізмів, ілюструють ту особливість, що в конкретних мовленнєвих ситуаціях називають ознаки за результативними діями, хоч і уявними.

Результати оказіональних дериваційних процесів, об’єднані загальним категорійним значенням непроцесуальної ознаки, представлені номінативним полем, яке передбачає ад’єктивні та адвербіальні мікрополя.

Ад’єктивне номінативне мікрополе інтегрує два дериваційні поля, одне з яких демонструє зразки непроцесуальної ознаки, опосередкованої предметною субстанцією, інше – засвідчує зразки непроцесуальної ознаки, опосередкованої іншою (процесуальною / непроцесуальною) ознакою.

Дериваційне поле „ад’єктивна номема як носій непроцесуальної ознаки, опосередкованої предметним мотиватором” є багаторядним, хоч дериваційні ряди неоднорідні в кількісному вимірі. З-поміж них виокремлюємо зокрема такі:

1) ад’єктиви, що номінують ознаку через її відношення до антропонімів та персонімів (верхарний (від прізвища бельгійського письменника Е.Верхарна), хвильовистий (від прізвища українського поета М.Хвильового);

2) ад’єктиви, які номінують ознаку через її відношення до соматизмів           (горлозгукий, ноговий, серцеокий, спиновий, стовухий, стоокий, стоустий, сторукий, тонкогорлий);

3) ад’єктиви, що номінують ознаку через її відношення до зоонімів (антикозячий, вороноокий, стоорлий, тхорезний, червонопівнячий);

4) ад’єктиви, які номінують ознаку через її відношення до флоризмів (багряноцвітний, брунькуватий, макоцвітний, ясновербний, яснорожний);

5) ад’єктиви, що номінують ознаку через її відношення до натурфактонімів (бабинолітній, весненний, високозоряний, громохмарний,  зорехмарний, легкоморозний, стохвилий, темнозоряний, ясноджерельний);

6) ад’єктиви, які номінують ознаку через її відношення до артефактонімів (арко-дужний, клепкопротезний, могилистий, окуляристий, срібнострунний, стовеслий, стосвічний, стофарий, шаблистий);

7) ад’єктиви, що номінують ознаку через її відношення до ідеонімів (імлавий, марев’яний, мливий, снаговитий, стотривожний, трутизняний, худорбастий, форсистий).

Поняття непроцесуальної ознаки, яке лежить в основі семантики кожної ад’єктивної номеми, створюється переважно через усвідомлення відношень між двома предметами – предметом означуваним і предметом, що має спільну з ним рису або якоюсь властивістю зв’язаний з ним. Ад’єктиви засвідчують видільну функцію, суть якої полягає в тому, що названі номеми обмежують обсяг семантики означуваного імені та вказують на підкласи предметів чи окремі предмети, утворюючи разом з назвами останніх складні аналітичні номінації. Варто зауважити, що ад’єктивні оказіоналізми досить часто продукуються на основі узуальних ад’єктивних аналітичних номінацій. Подекуди перед тим, як стати дериваційною базою, узуальні репрезентанти непроцесуальної (опосередкованої)  ознаки піддавалися „оякісненню”, набували переосмисленого значення, що знайшло своє віддзеркалення  й на їхніх формально-семантичних зв’язках із похідними від них одиницями.

Дериваційне поле „ад’єктивна номема як носій непроцесуальної ознаки, опосередкованої ознаковим мотиватором” сегментовано на два дериваційні ряди:

1) ад’єктиви, які номінують ознаку через її відношення до іншої непроцесуальної ознаки (ажурноясний, архібідний, кривомудрий, макротемний, ставнистий, тихомолодий, тихотихий);

2) ад’єктиви, що номінують ознаку через її відношення до процесуальної ознаки (веноносний, дніпророжденний, земноносний,  мундироносний, одописний, окомнеморгальний, сонцебризний, сонцетканний, часовказаний).

Якщо в першому разі ад’єктивні утворення співвідносні з вихідними атрибутами (макротемний ← темний; архібідний ← бідний) чи атрибутивними словосполученнями (тихомолодий ← тихо молодий; кривомудрий ← криво мудрий), то в другому – з дієсловами або словосполученнями (усталеними / вільними) дієслівного зразка (окомнеморгальний ← й оком не моргнути; мундироносний ← носити мундир; грізнолітний ← грізно літати). І перші, і другі є конденсатами цілих реченнєвих конструкцій. Семантичне навантаження з усієї реченнєвої конструкції зосереджується на назві об’єкта, що в ад’єктиві разом з процесуальним репрезентантом виконує роль твірної основи (світлоносний ← носити світло; сонцетканий ← тканий сонцем), яка номінує предмети широкого семантичного діапазону.

Репрезентація непроцесуальної ознаки є основною функцією не тільки ад’єктивів, але й адвербіативів, що виявляють її через інші ознаки. Адвербіативні номеми, виражаючи якісно-кількісні ознаки дії (стану) або ознаки ознак, відображають зв’язки двох ознакових репрезентантів: з одного боку, репрезентант непроцесуальної ознаки співвідноситься з репрезентантом процесуальної ознаки, з іншого, – репрезентант непроцесуальної ознаки співвідноситься з репрезентантом іншої непроцесуальної ознаки. Оказіональні адвербіативи успішно продукуються в межах дериваційного поля „адвербіативна номема як носій непроцесуальної ознаки, опосередкованої ознаковим мотиватором”. Причому адвербіативи, які номінують ознаку через її відношення до процесуальної ознаки, становлять кількісно обмежений дериваційний ряд і є здебільшого вербоїдними похідними (отриножено, обездужено, зночено, обезпаморочено, прижовклено, очездивовано): Маленький цуцик зупинився отриножено біля загородженого кореня (М.Семенко); Згустіло зір – не в’януть солов’ї... І не ірже десь кінь, гнідий чи карий. І тайні води мовби не кружляють, Лиш щось щебече зночено мені (Б.Харчук).

Що ж до адвербіативів, які номінують ознаку через її відношення до іншої непроцесуальної ознаки, то їх ілюструють численні зразки.  Назване дериваційне поле  сегментовано на такі дериваційні ряди:

1) адвербіативи, що номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо антропонімів та персонімів (байронічно, вінгранно, дитинно, дитинносіро, княжо, прометейно, уальдно, уітманно);

2) адвербіативи, які номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо соматизмів (білоусто, безгрудо, безсердо, без’язико, босоного, буйнобородо, гостроносо, криворото, окато, повнощоко,  сторуко, стоусто, чорнолапо);

3) адвербіативи, що номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо зоонімів (бджолино, безбджільно, безптахо, вечірньосірогусо, гусяно, жайворово, зміїно,  лебединно, чаїно);

4) адвербіативи, які номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо флоризмів (березово, брунькоцвітно, вербно, виноградно, зельно, льняно, пролісково, трояндно, трояндово, червонокущо, шипшиново, яблуневоцвітно);

5) адвербіативи, що номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо натурфактонімів (березнево, волосожарно, квітнево, метеорно, надросяно, нічно,  передгрозно, промінно, світанно, січнево, тиховечірньо, хмаряно);

6) адвербіативи, які номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо артефактонімів (аеропланно, баладно, бездомно, вівтарно, динамітно, кайданно, крапно, оркестрово, плакатно, рекламно, смолоскипно, стронцієво);

7) адвербіативи, що номінують ознаку через її відношення до ознаки щодо ідеонімів (акордно, безшумногнівно, мороковито, німотно, окривдливо, провинно, стопричинно, стосмертельно, тягарно).

Розглянуті зразки адвербіальних оказіоналізмів засвідчують одну специфічну особливість: у морфемній структурі кожного новоутворення чітко вирізняється суфікс -о-, що дає всі підстави кваліфікувати їх як відад’єктивні похідні. Щоправда, на відміну від подібних узуальних одиниць, оказіональні продукуються не від власне якісних ад’єктивів, а від „оякіснених” відносних. Причому такі оказіоналізми демонструють не тільки елементарні формальні відношення щодо своїх дериваційних баз (аеропланно ← аеропланний; баладно ← баладний; волосожарно ← волосожарний), але й неелементарні, які до того ж опосередковані віртуальними знаками (вечірньосірогусо ← [вечірньосірогусий] ← вечірні сірі гуси; тиховечірньо ← [тиховечірній] ← тихий вечір). У будь-якому разі „оякіснені” відад’єктивні утворення, виражаючи внутрішню ознаку ознаки, набувають кваліфікації власне характеристичних одиниць, таких, що позначають передусім властивості, спосіб дії, ступінь та інтенсивність вияву непроцесуальних ознак. Семантична мотивація таких оказіональних репрезентантів непроцесуальної ознаки є прямо залежною від ступеня „оякіснення” вихідних одиниць. Активізація периферійних сем, збільшення обсягу конотативних прирощень змісту переводить семантичні відношення аналізованих зразків і їхніх дериваційних баз у площину непередбачуваних.

Номінативні поля предметності, процесуальної та непроцесуальної ознаки активно поповнюються і внаслідок семантичних дериваційних процесів. Спільність між лексичною та семантичною дериваціями полягає в тому, що їхніми результатами є однослівні (однокомпонентнооформлені) номеми. Їхні основні диференційні ознаки зводяться до того, що продукти лексичних дериваційних процесів відрізняються від своєї дериваційної бази як формою, так і змістом, семантична ж деривація  модифікує лише зміст (форма дериваційної бази та похідної номеми збігаються). Унаслідок лексичної деривації з’являються нові лексеми, у результаті семантичної – нові семеми: Хоч після минулої акції „Україна без Кучми” ми залишилися швидше „з”, ніж „без”, пан Чемерис вказує на низку позитивних наслідків. А як поведуться осінні „акціонери” нинішнього вересня? (Голос України). До того ж нові семеми можуть виокремлюватися зі „старої” форми, репрезентованої не лише лексемою, але й фраземою, тобто нове значення може і лексикалізуватися, і фразеологізуватися: у першому разі результати семантичної деривації спрямовуються на оновлення словникового складу носіїв мови, у другому – оновлюють їхній фразеологічний запас. За будь-яких умов для того, щоб нове значення повністю відділилося від „старого”, воно має пройти досить довгий шлях семантичної диференціації; його ж „узаконення” мовною системою залежить від стабілізації мовленнєвим узусом.

Усі семантичні оказіоналізми, будучи результатами семантичної деривації, є водночас наслідками вторинної номінації  в тому витлумаченні, що їхня зовнішня оболонка не безпосередньо створюється в акті номінації, а вдруге використовується, адже аналогічні звукові комплекси вже наявні в системі мови, хоч і використовуються для номінації „не тих” об’єктів навколишнього світу та демонструють складні переплетіння інтенцій номінаторів-адресантів. Вторинні оказіональні утворення продукуються на основі вихідних одиниць, які є похідними (вторинними) знаками щодо своїх дериваційних баз (пор.: оказіональна номема акціонер ← узуальна номема акціонер ← акція). А тому помітити таку інновацію значно складніше, ніж інновацію лексичну, а тим паче кваліфікувати її як семантичний оказіоналізм. Інколи допомагає використання лапок, покликаних засвідчити, що збіг зовнішньої оболонки оказіоналізмів та їхніх узуальних відповідників є випадковим і водночас необхідним прийомом задля досягнення прагматичних цілей. Цю випадковість підтверджує й те, що в разі стабілізації оказіональних номем мовленнєвим узусом, вони ілюструватимуть відмінні від вихідних узуальних формально-семантичні відношення щодо своєї дериваційної бази, наприклад: індус² ← індус¹, але індус¹ ← Індія, а індус² ← індивідуальний спосіб господарювання; реаліст² ← реаліст¹, але реаліст¹ ← реальний, а реаліст² ← „Реал”; семінарист² ← семінарист¹, але семінарист¹ ← семінарія, а семінарист² ← семінар.

Аналізовані результати семантичної деривації поповнюють номінативне поле лексичних оказіональних репрезентантів предметності, зокрема дериваційні ряди персонімів. Найменування персонімів маніфестують випадкову співзвучність з узуальними неперсонімними номінаціями: гирло – „сварлива людина”; заручник – „наречений після заручин”; пройдисвіт – „турист”; кастрат – „прихильник Вероніки Кастро”; банкетка – „жінка, дрібний службовець банку”; землянка – „селянка”. Аналогічні утворення піддаються семантичній реетимологізації, коли новопредставлена номема свідомо обігрується, репрезентуючи незвичне значення. Загальновідомі звукові комплекси уявно сегментують на потенційні морфеми, семантика яких піддається переосмисленню; і як результат – переосмислення значення номеми загалом, що сприяє встановленню зовсім інших синтагматичних та парадигматичних відношень. Продукування таких номем пояснюється не лише потребою посилити загальний емоційний вплив повідомлюваного, збагатити образну палітру, а й прагненням створити відповідну експресію гумору, що особливо яскраво ілюструють цілісні контексти: Все бігають і бігають, рипаючи дверима й ворітьми, з дільниці на дільницю, з цеху в цех. Аби здибатися із знайомими та про се, про те побалакати-поговорити. Не робота, а біжутерія. Від слова „бігати” (М.Пальчик). Продукування семантичних оказіоналізмів відбувається на основі обігрування узуальних звукових комплексів, які використовують для означення тих реалій, що узус сприймає крізь призму інших матеріальних оболонок, інших номем (пор.: біжутерія¹ – „жіночі прикраси з підробних каменів, скла, металу” і біжутерія² – „поспішливе метушливе ходіння, безперервна метушня, біганина”; шинкар¹ – „власник шинку або продавець у ньому” і шинкар² – „той, хто любить їсти шинку”). У конкретних мовленнєвих ситуаціях оказіональні результати семантичної деривації демонструють потенційні формально-смислові відношення щодо тих одиниць, які могли б бути, але які насправді не є їхньою дериваційною базою:      

а) біжутерія¹ → біжутерія²

                               ||

                           біж+утерія ← бігати;

б) шинкар¹ → шинкар²

          ||

                  шинк+ар ← шинка.

Семантичні оказіоналізми, дериваційною базою яких послужили узуальні фразеологізми, характеризуються аналогічними з ними матеріальними формами вираження. Однак за традиційною зовнішньою оболонкою закріплюється нетрадиційне значення, що актуалізується в особливих контекстуальних умовах, а тому є випадковим, оказіональним: Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу (Б.Лепкий) (пор.: на всю губу₁ – „значний, справжній; дуже багато; великою мірою” і на всю губу₂ – „дуже широко”). Порушення звичної синтаксичної сполучуваності узуальної фраземи спричиняє розвиток нового  значення і демонструє механізм семантичної деривації.

Незаперечним є те, що мовна система надає певні можливості не лише для продукування нових лексем, семем, але й фразем. Актуалізація цих потенцій ілюструється результатами фраземної деривації, які на момент своєї появи завжди сприймаються як випадкові. Оказіональні фраземи є надслівними, нарізнооформленими, семантично цілісними результатами фраземної деривації. Вони продукуються не тільки внаслідок фраземо-семантичних, але й синтаксико-фразеологічних дериваційних процесів. На сучасному етапі розвитку за наявними у фразеологічній системі зразками активно продукуються фраземи, матеріальна форма вираження яких засвідчує „смаки епохи”, відповідає потребам часу і покликана задовольнити вимоги „споживачів”; від останніх залежить стабілізація репрезентованих словесних комплексів у перспективі: Мені ваші поради потрібні так, як козопасові комп’ютер (Селянська газета); Загалом, гадаю, Ваше слово настільки правдиво-стабільне, як у ящура хвіст (Сільські новини). Проте найкращі зразки оказіональних фразем з’являються як результати фраземо-семантичного, або трансформаційного, способу фраземотворчих дериваційних процесів. Найпродуктивнішими різновидами такого фраземотворення є передусім а) субституція; б) експлікація; в) контамінація; г) еліптизація.

Оказіональні результати субституційних дериваційних процесів постають унаслідок цілеспрямованої заміни одного, кількох або усіх компонентів узуальної фраземи, що послужила дериваційною базою, функціонально схожими: Це констатують два таких приємних факти. Перший – наш особистий гонор примусив вийти на чисту воду, так би мовити, підсвідомі і – тим самим – закулісні думки наших супротивників (М.Хвильовий) (закулісні ігри → закулісні думки); Та ще, гадкую, годилося у самого себе запитати, чому арканом тягне до Хомка Хомовича і його матері доярки Христі і чому ото таким важким млиновим  колесом лягла на груди суперечка з зоотехніком Невечерею (Є.Гуцало) (камінь ліг на груди → важке млинове колесо лягло на груди). У такому разі, очевидно, логічніше було б говорити про те, що дериваційною базою оказіональних утворень є дві одиниці – узуальна фразема та узуальна лексема (синтаксична номема); остання, перебуваючи в певних парадигматичних відношеннях із компонентом (компонентами) першої, накладається на нього (них), поступово витісняючи і займаючи його (їхнє) місце. Результати субституційних дериваційних процесів мають якісно (а подекуди й кількісно) нову формальну структуру. Що ж до „семантичного оновлення” новопредставлених утворень, то воно здебільшого маловідчутне: адресант передовсім вдається до субституцій таких компонентів узуальної фраземи, заміна яких зумовлена контекстуально, тобто, пристосовуючи сконструйовану одиницю до умов конкретної ситуації спілкування, автор тим самим конкретизує, деталізує узуальний план змісту.

Оказіональні результати експлікаційних дериваційних процесів постають унаслідок того, що до структури узуальної фраземи вводиться додатковий компонент (компоненти).  Дериваційною базою таких фраземних оказіоналізмів є узуальні фраземи та узуальні лексеми (синтаксичні номеми); останні нібито вклинюються в структуру перших, поширюючи їхні межі. Одиниці, що експлікують узуальну фразему, з одного боку, наближають її до тієї мовленнєвої ситуації, яка стала причиною відповідного оказіонального фраземотворення, з іншого, – модифікуючи її структуру, конкретизують,  індивідуалізують її семантику: Постріл Фадєєва означає, що від усієї комуністичної ідеології залишилась ганебна хрущовська дірка від ідейного бублика (І.Багряний) (дірка від бублика → хрущовська дірка від ідейного бублика); І барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі (О.Гончар) (викидати колінця → викидати словесні колінця).

Оказіональні результати контамінаційних дериваційних процесів постають унаслідок поєднання двох і більше узуальних фразем або їхніх компонентів. Адже контамінація – це поєднання в мовленнєвому потоці структурних елементів двох мовних одиниць на основі їхньої структурної подібності або тотожності, функціональної або семантичної близькості. Контаміновані усталені словесні комплекси не лише ілюструють зразки відповідного способу фраземотворення, але й беруть активну участь у розбудові фразеологічного складу мови (пор.: обливатися сьомим потом ← обливатися потом + до сьомого поту; продавати зуби ← продавати витрішки + сушити зуби; піднімати вуха ← піднімати голову + наставляти вуха). Як і субституційні та експлікаційні, контаміновані оказіональні фраземи засвідчують, з одного боку, тенденцію до автоматизму (використання готового „будівельного матеріалу”), з іншого, – тенденцію до мовотворчості: Це вже, Сергію Володимировичу, маленький скандал, з якого не один пан Донцов буде реготати... Ви вгрузаєте в таку калошу, з якої й не вилізете (М.Хвильовий) (вгрузнути в калошу ← вгрузнути в болото + сісти в калошу); Навіть і кафе можна б назвати „Козак Мамай” або „У козака Мамая”, хіба ж не здорово було б? Але цур? Моя ідея! Беру патент! Отак-то. Треба вміти розкинути мислію по древу (О.Гончар) (розкинути мислію по древу ← розкинути мізками + розтікатися мислію по древу).

Із кількісною модифікацією компонентного складу пов’язаний і такий спосіб оказіонального фраземотворення, який у мовознавчій літературі кваліфікують як еліптизація, або еліпсис, і визначають переважно як пропуск одного (кількох) із членів синтаксичної конструкції, стійкого словосполучення, слова, що легко домислюються, відновлюються в контексті або ситуації мовлення. Результати означених дериваційних процесів засвідчують тенденцію до економії мовних засобів і зусиль мовців: Кому, Єгово, догодить, щоби пролізти в голки вушко? (В.Стус) (пролізти в голки вушко ← легше верблюдові пролізти в голки вушко); Як так, то вона не зовсім розуміє, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечі на рала (В.Винниченко) (мечі на рала ← перекувати мечі на рала).

Утворення та „узуалізація” фразем відбуваються постійно, попри те, що для частини новоутворень остання залишається факультативною. З одного боку, для кожного синхронного зрізу в історії української мови характерні свої фраземні оказіоналізми, з іншого, – за деякими з них статус оказіональних закріплюється назавжди. Оказіональні результати синтаксико-фразеологічного та фраземо-семантичного (субституція, експлікація, контамінація, еліптизація) способів фраземної деривації ілюструють регулярний та закономірний характер оказіонального фраземотворення, репрезентують зразки конструювання похідних одиниць за наявними в мові фразеологічними моделями.

Морфологічні оказіоналізми пов’язуються насамперед із найелементарнішим граматичним поняттям – граматичним значенням, або грамемою,  репрезентованою випадковими граматичними модифікаціями. У сфері мови всі морфологічні класи репрезентують типові зразки частиномовних парадигм, взаємозв’язок яких визначається тим, що система частиномовного формотворення зумовлюється системою її морфологічних категорій і поза нею не може існувати. Поява нових граматичних модифікацій узуального слова породжує нові його грамемні характеристики, що, відповідно, спричиняє певні зрушення в парадигмі його морфологічних категорій і як наслідок – у частиномовній парадигмі загалом. Зміна способу вираження грамеми за збереження морфологічною одиницею свого лексичного значення, утворення нових граматичних модифікацій демонструє вияв категорії оказіональності на морфологічному рівні. Граматичні модифікації, які не відповідають морфологічним нормам, породжені конкретними мовленнєвими ситуаціями, мають випадковий характер і сприймаються як оказіональні результати морфологічної деривації.

 Суть морфологічних оказіоналізмів можна сформулювати так: унаслідок реалізації відповідних комунікативних завдань для досягнення прагматичних цілей змінюються формальні показники традиційних, закріплених системою мови (мовленнєвим узусом) для цього чи того морфологічного класу грамем, що спричиняє появу нових випадкових граматичних модифікацій. У такому витлумаченні поняття „морфологічний оказіоналізм” та „оказіональна граматична модифікація” є тотожними. Оказіональні результати морфологічної деривації репрезентовані передусім зразками морфологічних слів з частиномовним значенням предметності та непроцесуальної ознаки.

Категорія відмінка становить систему морфологічних форм слів, що передбачає по сім відмінкових грамем в однині та множині, кожна з яких репрезентована своїми формальними показниками. Сукупність кількісно усталених і постійно відтворюваних морфологічних форм визначає морфологічну природу кожного іменника. Зміни їхнього кількісного та якісного складу сприяють появі неузуальних граматичних модифікацій, морфологічних оказіоналізмів. Порушення правил нульової словозміни іменників іншомовного походження (невідмінюваних абревіатур) переводить їх із розряду одноформених морфологічних слів до розряду багатоформених, унаслідок чого відбувається нівеляція омонімії граматичних форм: Порішили всією ваплітою, що футуризмові каюк (М.Семенко); Євросоюз запропонував Франції 50 млн. єврів; У Києві не вистачає пожежних деп (Телебачення). Морфологічні оказіоналізми, пов’язані з модифікаціями числової словозміни, стосуються переважно тих морфологічних форм, які репрезентують неповні парадигми, що в будь-який час можуть трансформуватися в повні, бо в системі мови закладені такі потенції: Які слова – болючі зимні – Вона поховає мене зимностями Відчування інтимні – Зігрій моє серце інтимностями  (М.Семенко).

Усупереч обмеженням, накладеним мовною системою, у власне комунікативному просторі, у конкретних ситуаціях спілкування, засвідчені випадки, коли репрезентантами категорії співвідносної інтенсивності ознаки стають морфологічні слова з частиномовним значенням атрибутивності, що виражають ознаку предметів опосередковано, через відношення до інших предметів, а також ті якісні, які, згідно з морфологічними нормами, позбавлені градації якісної ознаки: Ходить по Ворсклі навшпиньках Боса солодка тиша. Ти ж бо Полтава з Полтав Українськішої нема (І.Драч); Грішниця я. Полюбила чужого. Долі моєї пекуча жого! Буде гроза. Потім буде тиша! Жінка твоя. Але я твоїша (Л.Костенко).

На відміну від узуальних компаративних та суперлативних форм, які репрезентують категорію співвідносної інтенсивності ознаки, оказіональні можуть мати не атрибутивну, а субстантивну дериваційну базу. З позицій теорії дериваційних відношень такі похідні минають стадію прикметниковості і демонструють відносно елементарні формальні зв’язки,  опосередковані проміжним (віртуальним) елементом: Бо лиш – немов тобі від мого болю життя солодше, і денніший день, і дощ дощіший, і травніший травень, і ластів’їші в гніздах ластівки (В.Затуливітер); І стала глибша і свіжіша Качачо-гусяча ріка, Ожина стала ще ожіша (М.Вінграновський).

Суть синтаксичних оказіоналізмів полягає в тому, що для номінації нових або для перейменування вже відомих фактів позамовної дійсності конструюється нова матеріальна форма вираження, яка, репрезентуючи єдине, але розчленоване поняття, не тільки відображає світ актуальних об’єктивних предметів та явищ, але й демонструє відношення між ними.

Оказіональні репрезентанти атрибутивних відношень ілюструють тенденцію в синтаксичній будові мови, що виявляється в семантичній і граматичній конденсації. Їх продукують для більш точного опису різних об’єктів та явищ навколишнього світу за необхідності дати їм соціальну оцінку. За їхньої побудови простежується, з одного боку, мовленнєвий автоматизм, з іншого, – прагнення до мовотворчості.

Синтаксичні дериваційні процеси, у результаті яких постають атрибутивні синтаксичні номеми, так само не піддаються безпосередньому спогляданню, бо відбуваються у свідомості вербалізатора конкретної мовленнєвої ситуації. Спродуковане в умовах основної комунікативної одиниці, словосполучення вичленовуються з неї і на абстрактний рівень виносяться тільки їхні початкові форми. Новопредставлені результати синтаксичної деривації, що експлікують актуалізацію синтаксичних потенцій, засвідчують вияв категорії оказіональності на синтаксичному рівні: Пірнаю... І в гущавині різнокаліберних ніг, на чотирьох лізу вперед (В.Ендеберя); Чого тобі, ворожа рать? Чого вам, атомні злочинці? Навіщо скопом помирать? Вмирають люди поодинці (О.Підсуха). Новопредставлені аналітичні номеми називають єдині розчленовані поняття, які, згідно з синтаксичними нормами, позначаються багатокомпонентними конструкціями: різнокаліберні ноги ← ноги, що мають „різний калібр” ← ноги, які мають різну величину; атомні злочинці ← злочинці, які причетні до аварії на атомній станції. Такі утворення пов’язують з різноманітними внутрішньореченнєвими, внутрішньосполученнєвими перетвореннями, із послабленням синтаксичних зв’язків між компонентами вихідних синтаксичних конструкцій і своєрідним згортанням, що вимагає переміщення уваги зі змісту на форму та подальшого переосмислення. Зберігаючи вихідне семантико-синтаксичне значення узуальних синтаксичних одиниць, оказіональні репрезентанти атрибутивних відношень унаслідок порушення норм лексичної та семантичної валентності опорних компонентів збагачуються стилістичними відтінками і демонструють семантичне ущільнення, яке не позбавлене можливості використання узуальних варіантів, що послужили вихідною дериваційною базою, щоправда, подекуди повністю втрачається стилістичний ефект.

Оказіональні репрезентанти апозитивних відношень постають на основі корелятивного синтаксичного зв’язку: Сива стомлена сутінь снігів, Слід сорочий і лисячий слід. І під крилами хмар-снігурів Сонця зимного жевріє глід (М.Вінграновський). Дериваційні процеси, результатами яких є апозитивні словосполучення, значно складніші, ніж видаються на перший погляд: з позицій теорії дериваційних відношень, похідні утворення засвідчують формально-семантичні зв’зки з дериваційною базою, представленою узуальними словами; з погляду дериватології, за їхнього продукування відбувається не просто поєднання узуальних мінімальних номем, бо різнорідні авторські конструкції, комбінації залежать передусім від враження, яке складається в мовця про той чи той об’єкт, що потребує такої номінації, яка не лише називала б його, але й водночас давала відповідну характеристику. У такий спосіб складаються різні судження про номіновані об’єкти. Оскільки матеріалізоване (зовнішньо оформлене) судження є реченням (реченнями), то, як і за  утворення атрибутивних оказіоналізмів, під час продукування оказіональних апозитивів згортаються синтаксичні предикативні одиниці, у яких експлікується судження про те чи те поняття. Рух від „предикації до номінації” демонструє ущільнення теморемних блоків: рема, що виокремлює в темі нові додаткові деталі і тим самим обмежує, уточнює тему, з одного боку, конкретизує, деталізує маніфестовану інформацію, з іншого, – ускладнює формально-семантичну структуру єдиного, хоч і розчленованого поняття. Апозитивні оказіональні результати синтаксичних дериваційних процесів є зразками „комунікативного еліпсису”.

Кожен з компонентів оказіональних репрезентантів апозитивних відношень сам по собі є відтворюваним знаком, наділеним великою кількістю валентних можливостей. Реалізація нетипової валентності сприяє появі нових сконструйованих, спродукованих одиниць, які характеризуються єдиними, цілісними, нехай і розчленованими, параметрами. Уявлення про ті чи ті фрагменти дійсності, що складаються в індивідуальній свідомості, матеріалізуються, вербалізуються й через конкретні мовленнєві ситуації пропонуються узусу, з внутрішнього індивідуального коду переводяться в іншу форму, готову для сприйняття іншими людьми, від яких залежить їхня подальша доля, узусне схвалення чи заперечення.

Третій розділ „Функціонально-прагматичний аспект оказіональної деривації” присвячено оказіональній експресії та прийомам її увиразнення.

Теорія вербальної комунікації безпосередньо пов’язана з ситуативним моментом, адже кожен акт мовлення не лише цілеспрямований, але й ситуативно зорієнтований. Ситуативна орієнтація співіснує з орієнтацією прагматичною, що лежить в основі створення комунікативно-прагматичних ситуацій, які зумовлюються людським фактором: адресантом – з одного боку, та адресатом – з іншого, де перший, реалізуючи певні інтенції та користуючись своїм правом вибору, кодує відповідну інформацію, другий, керуючись своїм життєвим і мовним досвідом, повинен її декодувати.  Зусилля адресанта спрямовані на пошук таких комунікативних параметрів, що забезпечили б не абстрактний обмін інформацією, а дали б  змогу контролювати вчинки та почуття адресата.

Будь-яка комунікативно-прагматична ситуація може репрезентувати як загальномовну, так і індивідуально-творчу компетенцію мовця, демонструвати як бездоганне знання  узуального матеріалу, так і вмілу маніпуляцію ним. І загальномовна, й індивідуально-творча компетенція виявляються на рівні тексту, на який  зорієнтована дериватологія як наука і в умовах якого актуалізуються результати оказіональних дериваційних процесів, засвідчуючи взаємодію комунікативного та номінативного контекстів.

Оказіональні номеми є результатами номінативної деривації (наслідком об’єктивації номемних мовних потенцій), для яких ця чи та комунікативно-прагматична ситуація стає їхньою своєрідною апробацією. Маючи нестандартне матеріальне вираження, оказіональні утворення не проходять повз увагу адресата: вони безпосередньо впливають, хоч і по-різному, на сам процес сприйняття та розуміння прагматичної інформації, запропонованої реципієнту. Залежно від того, наскільки вдалим є цей вплив, і відповідно до його вияву, що визначається стильовою належністю та співвідношенням власне інформативної, регулятивної, афективної функцій, властивих повідомленню, перлокутивна сила  оказіонально утворених номем  градуюється за трьома ступенями: 1) мінімальна, або менш ніж достатня (виявляється тоді, коли  власне інформативна функція сконструйованих номем переважає над регулятивною та афективною); 2) достатня (на передній план виходить регулятивна функція); 3) максимальна, або більш ніж достатня  (афективна функція переважає над інформативною та регулятивною). Необхідним складником побудови комунікативно-прагматичної ситуації є наявність зворотного зв’язку. А тому  силу впливу адресанта зумовлює і реакція адресата: контактна  або дистантна, пейоративна чи мейоративна.

Від реакції адресата  залежить ефективність вербальної комунікації загалом і доля прагматично зорієнтованих оказіональних номем зокрема, які до того ж у конкретних комунікативно-прагматичних ситуаціях демонструють потужну експресію. Інтенсифікація виразності пов’язана як  із вдалим вибором того чи того мовного знака (або його творчою модифікацією), так і з умінням адресата правильно декодувати запропоновану йому інформацію та відповідним чином відреагувати на неї. Якщо для узуальних знаків, запрограмованих на інтенсифікацію виразності, характерна узуальна експресія, що може виявлятися або як інгерентна, або як адгерентна, то знаки, сконструйовані та запрограмовані на інтенсифікацію виразності в умовах вербальної комунікації, ілюструють оказіональну експресію, засобами забезпечення якої є найрізноманітніші результати оказіональних дериваційних процесів.

У висновках узагальнено теоретичні та практичні результати дослідження.

1. Матеріалізація потенційності є початковою стадією закономірного процесу розвитку, що забезпечує процес формування нової сутності і, відповідно, об’єктивацію матеріальної форми вираження для її означення. Мовні потенції як нематеріальні складники мовної системи є такими, які ще не відбулися, але можуть відбутися, коли в тому буде необхідність, стати реальними результатами, що з’являються здебільшого як випадкові або випадково необхідні й отримують статус оказіональних матеріальних репрезентантів. Їхнє породження є прерогативою індивідуума, адже будь-який процес перетворення в мовній системі починається з непомітного хитання в мовленні, спричиненого не колективним досвідом, а індивідуально-творчою компетенцією мовця. Проте подальша доля індивідуально-авторської інновації залежить від узусу. За таких обставин „боротьба” між узуальним та оказіональним неминуча: оказіональне, отримавши актуалізацію, прагне до узаконення, а узуальне, побудоване на основі того спільного, що закладене людською природою, відштовхує від себе все випадкове, сприймаючи лише ті елементи, які отримують узусне схвалення.

2. Новоутворені матеріальні репрезентанти своєю появою завдячують різноманітним механізмам оказіональної деривації, яка відбувається значно складніше, ніж її можна представити в теорії дериваційних відношень, адже сам по собі акт конструювання вторинного знака не є об’єктом безпосереднього споглядання, бо відбувається у свідомості мовців. Про те, яким саме чином здійснили той чи той дериваційний процес, можна судити тільки за конкретними його результатами, репрезентованими передусім номінативними зразками. Ці зразки  є відмінними від узуальних одиниць, що зберігаються в пам’яті носіїв мови та визначають сутність узуальної деривації – дериваційного процесу, прийнятого та закріпленого узусом:  оказіональні знаки ілюструють і сам процес утворення похідної одиниці, і відношення похідності, натомість як узуальні – лише відношення похідності.

3. Результати оказіональної деривації демонструють вияв категорії оказіональності / узуальності на лексичному, семантичному, фразеологічному, граматичному (морфологічному та синтаксичному) рівнях мовної системи і відповідний тип номінативної деривації. Результати лексичної деривації конструюються з наявного в системі мови готового „будівельного матеріалу” для номінації нових або переномінації вже відомих фрагментів позамовної дійсності. Нова матеріальна форма вираження репрезентує нове лексичне значення, віддзеркалює світ реальних чи ірреальних предметів та демонструє типові відношення між ними. Оказіональні результати лексичної деривації зінтегровано в номінативні поля, кожне з яких об’єднує в собі поля часткові, або мікрополя. Структура кожного номінативного мікрополя передбачає дериваційні поля, виокремлені відповідно до експлікованого механізму найменування – кваліфікації номеми як носія процесуальної / непроцесуальної ознаки. На основі специфічних лексико-семантичних особливостей похідні – представники одного й того самого дериваційного поля – згруповані в дериваційні ряди,   протяжність яких постійно видозмінюється за рахунок нових оказіональних „надходжень”: кількісні зміни переходять у якісні, у межах одного ряду, крім ототожнювальних рис, з’являються диференційні, що стимулює сегментацію дериваційного ряду, його „розщеплення” на нові структурні елементи.

4. Оказіональні результати семантичної деривації постають тоді, коли узуально закріплені звукові комплекси використовують для означення денотатів, з якими не співвідносні у свідомості носіїв мови, уже апробована матеріальна форма вираження набуває нового плану змісту, тобто звукові оболонки похідної одиниці та її дериваційної бази ідентичні. Будучи узуально закріпленою, матеріальна форма не створюється, а вдруге використовується  у власне комунікативному просторі, зокрема й для означення тих реалій, що узус сприймає крізь призму інших матеріальних оболонок. Оказіональні результати семантичної деривації тяжіють до двох полюсів – омонімії та полісемії, остання передбачає як метафоричні, так і метонімічні механізми, які поширюються як на лексему, так і на фразему.

 5. Фразеологічні одиниці здатні модифікувати не лише семантичну, але й фразеологічну мовну систему. Стабільність зовнішньої оболонки узуальних фразем не є абсолютною. Комплексний характер їхньої структури, невідповідність актуальних позначень етимологічним значенням дає змогу творчо використовувати фразеологічний матеріал та успішно продукувати оказіональні фраземи, які за умови їхньої „узуалізації” самі можуть стати вихідною дериваційною базою для інших дериваційних процесів. Оказіональні фраземи з’являються як результати фраземо-семантичного, рідше синтаксико-фразеологічного, дериваційних процесів, зокрема: а) субституції, б) експлікації, в) контамінації, г) еліптизації, і демонструють регулярний та закономірний характер оказіонального фраземотворення, репрезентують зразки конструювання похідних одиниць за наявними в мові фразеологічними моделями.

6. Оказіональні результати морфологічної деривації засвідчують реалізацію граматичних можливостей мовної системи. Унаслідок реалізації конкретних комунікативних завдань змінюються формальні показники традиційних, закріплених системою мови для цього чи того морфологічного класу грамем, що сприяє появі нових випадкових граматичних модифікацій, пов’язаних насамперед із: а) відмінковою та числовою словозміною морфологічних слів зі значенням предметності; б) грамемою вищого та найвищого ступенів категорії співвідносної міри якості морфологічних слів зі значенням атрибутивності та адвербіальності. Зміни відповідними морфологічними формами узуально закріплених граматичних характеристик спричиняють зрушення в парадигмах морфологічних категорій і в частиномовних парадигмах загалом.

7. Результати синтаксичних дериваційних процесів  відображають зміни норм синтагматичних зв’язків і відношень мінімальної синтаксичної одиниці або демонструють зміщення її потенційної валентності. Вони ілюструють тенденцію до аналітизму в синтаксичній будові, що виявляється в семантичній та граматичній конденсації. Механізм утворення оказіональних репрезентантів атрибутивних та апозитивних відношень передбачає згортання предикативних конструкцій, перетворення предикації в номінацію і виведення новопредставлених номем на абстрактний рівень. Кожен з окремо взятих компонентів оказіональних атрибутивних та апозитивних синтаксичних номем є узуально закріпленим, використовується як готовий „будівельний матеріал”, але нові тенденції у конструюванні цього матеріалу забезпечують появу якісно нових результатів, що позначають єдине, хоч і розчленоване поняття.

8. Оказіональні номеми, будучи результатами номінативної деривації, водночас є продуктами вербальної комунікації, для яких конкретна комунікативно-прагматична ситуація стає їхньою своєрідною апробацією і в  межі якої вони потрапляють як зразки об’єктивованих мовних потенцій у процесі текстоутворення. Вони репрезентують індивідуально-творчу компетенцію адресанта, який, користуючись своїм правом вибору, в оригінальний спосіб кодує певну інформацію і через конкретну комунікативно-прагматичну ситуацію доносить її  до адресата, безпосередньо впливаючи на нього. Новопредставлені знаки в умовах вербальної комунікації завжди запрограмовані на інтенсифікацію виразності, вони ілюструють мовленнєву експресію та демонструють споконвічне прагнення до небуденного, оригінального способу вираження думки. Це прагнення спонукає до пошуку таких стилістичних прийомів, які забезпечили б додаткову інтенсифікацію виразності. Цьому сприяють зокрема: а) каламбур; б) подвійна актуалізація; в) оманливе сподівання; г) вивільнення структурного компонента узуальної одиниці; ґ) протиставлення; д) оксюморон; е) парономазія та паронімічна атракція; є) тавтологія.