ОНИЩЕНКО Юрій Миколайович ДЕРЖАВНІ МЕХАНІЗМИ ЗАПОБІГАННЯ І ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИННОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, оцінено ступінь розроблення теоретичних питань забезпечення державного управління у сфері запобігання і протидії кіберзлочинності в Україні в умовах світової глобалізації, висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації.
У першому розділі – «Теоретичні засади запобігання і протидії проявам кіберзлочинності» – розкривається проблема взаємозв'язку злочинності та інформаційних технологій, наводиться стислий огляд проявів та історії кіберзлочинності.
У зв’язку з усе більшим використанням комп'ютерних технологій в різних сферах діяльності зростає й кількість злочинів, і розмір заподіюваного в результаті їх здійснення збитку. Отже, кіберзлочинність є одним із закономірних негативних наслідків розвитку інформаційних технологій. Аналіз проблемного поля дослідження дав змогу встановити, що більшість аспектів боротьби з кіберзлочинністю в науковій літературі висвітлено недостатньо. У зв’язку з цим аналізуються поняття «кіберзлочинність», «кіберзлочин» та розкривається їх зміст.
Усебічне дослідження феномену кіберзлочинності ускладнюється тим, що сьогодні відсутнє загальноприйняте визначення поняття «кіберзлочинність», крім того, через відмінності правових систем, використовуваних у різних державах, цей термін уживається лише в деяких національних законодавствах. Часто-густо термін «кіберзлочинність» вживається як синонім поняття «комп'ютерна злочинність». На думку автора, ця позиція є неправильною. Попри те, що ці терміни дуже близькі один одному, вони не є синонімічними. Поняття «кіберзлочинність» (в англомовному варіанті – cybercrime) ширше, ніж «комп'ютерна злочинність» (computer crime), і точніше відбиває природу такого явища, як злочинність в інформаційному просторі.
Використання поняття «кіберзлочинність» дозволить уникнути певних труднощів у класифікації «комп'ютерних» злочинів. Оскільки термін «комп'ютерний злочин» перестав охоплювати всі протиправні діяння в цій сфері, існує точка зору, що «комп'ютерні злочини» необхідно класифікувати на «власне комп'ютерні злочини» і «суміжні злочини». Отже, під «комп'ютерним злочином» мається на увазі набагато ширший спектр діянь, ніж це випливає з буквального тлумачення терміна. Необхідно дати злочинам такого роду ширше визначення, що охопить як комп'ютерні злочини, так і суміжні, виключаючи збіги назв груп, на які можна надалі розподілити ці діяння, з первинним терміном.
Оскільки кіберзлочинність – це злочинність в інформаційному просторі, або так званому кіберпросторі, для того щоб дати її визначення, необхідно осмислити таке поняття, як «кіберпростір». У зв'язку з цим у роботі приділено увагу різним трактуванням терміна «кіберпростір». Проте в самому визначенні поняття «кіберзлочинність» немає необхідності розшифровувати термін «кіберпростір», аби не перевантажувати його зайвими подробицями і не створювати дефініцію всередині дефініції. З урахуванням рекомендацій експертів ООН, а також документів інших міжнародних організацій, сформульовано визначення двох базових понять дослідження – «кіберзлочинність» і «кіберзлочин».
В умовах глобалізації інформаційних процесів, формування світового інформаційного простору, швидкого зростання світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів оброблення інформації та інформаційних послуг створюються передумови для серйозного впливу цих процесів не тільки на суспільне життя й державне будівництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільством важливості проблем регулювання суспільних інформаційних відносин, пов'язаних із формуванням національного інформаційного простору, забезпечення боротьби з кіберзлочинністю, підвищення значення міжнародно-правових механізмів захисту національних інтересів та, поряд із правовими механізмами, зростання ролі економічних важелів регулювання суспільних інформаційних відносин.
Встановлено, що сукупність потреб, задоволення яких забезпечує існування й можливість прогресивного розвитку кожного громадянина, суспільства й держави, – це частина національних інтересів, без реалізації яких неможливо забезпечити стабільний стан держави і суспільства, а також нормальний розвиток країни як незалежного суб'єкта міжнародних відносин. Усі інтереси, що захищаються, в інформаційній сфері поділяються на інтереси особи, держави, суспільства. Проблема кіберзлочинності зачіпає як країни в цілому, так і окремих осіб.
З викладеного вище можна дійти висновку, що запобігання кіберзлочинності – це частина національних інтересів держави. Суть проблеми полягає в тому, що жодна держава не в змозі самостійно вирішити питання боротьби з кіберзлочинністю. Причому тут не мають зовсім ніякого значення наявність або відсутність у такій державі спеціальних механізмів і органів, наявність і обсяг ресурсів, спрямованих на вирішення цієї проблеми. Усі ці механізми, органи, ресурси, – безумовно, украй важливі складові системи протидії кіберзлочинності, але не система в цілому. Усі механізми, при їх реальності й ефективності, працюють тільки на певній території – території відповідної держави (у зоні її юрисдикції). І поширювати їх на інші – неможливо, оскільки це призведе до порушення цілої низки засадничих принципів міжнародного права. Основні напрями для вирішення цієї проблеми на міжнародному рівні вбачаються такими: уніфікація складів злочинів, співпраця держав та їх уповноважених органів, співпраця держави і бізнесу.
У розділі 2 – «Сучасний стан державного управління у сфері запобігання і протидії кіберзлочинності в Україні» – розглянуто організаційні та нормативно-правові засади боротьби з кіберзлочинністю, сучасний стан та основні проблеми державного управління у сфері запобігання проявам кіберзлочинності. Проаналізовано зарубіжний та вітчизняний досвід розв'язання проблем, що пов’язані з проявами кіберзлочинності.
Визначено, що високий рівень латентності кіберзлочинності серед інших чинників зумовлено: низьким рівнем спеціального технічного оснащення правоохоронних органів сучасними засобами комп'ютерної техніки і комп'ютерними технологіями; відсутністю знань і навичок виявлення, розкриття й розслідування кіберзлочинів через обмеження доступу до методик, тактики і техніки злочинців; низьким рівнем інформаційної культури, підготовленості широкого кола кадрів правоохоронних органів і суддів; недовірою потерпілих до правоохоронних органів (пов'язано з вищезгаданими чинниками) та ін.