ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ РЕСУРС ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ Автореферат

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади формування та реалізації організаційного ресурсу інноваційного розвитку економіки" викладено теоретичні і методичні аспекти економічної сутності поняття „організаційний ресурс” та визначено його місце в інноватиці та ресурсній теорії організації.

Виявлено недостатню розробленість питань, пов’язаних з обґрунтуванням методичної бази формування й визначення організаційного ресурсу. У науковій літературі погляди щодо визначення організаційного ресурсу як інструменту керування суб’єктами господарювання в умовах динамічного зовнішнього середовища, а також в оцінці організаційного потенціалу господарюючих суб’єктів, досить суперечливі. Вкрай мало досліджень в галузі визначення та формування структурних складових організаційного ресурсу з метою підвищення ефективності діяльності на його основі.

Визначення поняття "організаційний ресурс" пропонується автором шляхом логічного поєднання термінів "організація" та "ресурси економічні". Звідси, організаційний ресурс – це сукупність джерел, засобів (факторів) та дій щодо забезпечення упорядкованості, узгодженості, взаємодії на різних рівнях процесу управління (інноваційного розвитку економіки). Узагальнення існуючих теорій, у центрі уваги яких є організаційний ресурс (зокрема, це ресурсна теорія організації, теорія мобілізації ресурсів, теорія організації, ресурсно-орієнтований підхід) дозволяє зробити висновок, що цей ресурс є складовою управлінського ресурсу (за умови, що управлінський ресурс може бути визначений як сполучення аналітичних, координаційних та організаторських здібностей керівника). Природа організаційного ресурсу може зумовлювати управлінську дисфункцію: людина, яка є утримувачем такого ресурсу, на особистісному рівні володіє можливостями, щоб або просувати управлінський процес, або перешкоджати йому.

Запропоновано розглядати визначення “організаційний ресурс інноваційного розвитку економіки” як сукупність елементів на різних рівнях управління, що здатна приносити економічну вигоду протягом тривалого періоду завдяки просуванню управлінського процесу і забезпеченню самоорганізації системи управління інноваційним розвитком економіки.

Встановлено, що ефективний розвиток будь-якого суб'єкта господарюючої системи пов'язаний з наявністю не тільки ринкового, фінансового, виробничого, кадрового, інноваційного й інших потенціалів, але й організаційного потенціалу. Актуальність питання щодо зазначеного потенціалу виникає щораз, коли мова йде про здійснення нових стратегій і про вихід на нові ринки, про готовність до впровадження нововведень у різних сферах діяльності, що в свою чергу викликає необхідність адаптації системи управління до нових умов діяльності. Глобалізаційні виклики вимагають використання знаннєвого потенціалу в якості фактора конкурентоспроможності країни, її господарства й, відповідно, економічної системи. З цих позицій знання можна кваліфікувати як організаційний ресурс, що проявляється в наявності процесу управління знаннями в організаціях, їх організаційними формами керування, механізмами і структурою управління, механізмами формування й розвитку інтелекту, відповідними алгоритмами прийняття інтелектуального управлінського рішення. За допомогою системи управління знаннями підприємство спроможне перетворитися в організацію, що самонавчається. Вдосконалення процесу трансферу знань та побудова організаційної структури на принципах самонавчання, підвищить коефіцієнт охоплення повноважень за функціями менеджменту і знизить коефіцієнт дублювання управлінських робіт та коефіцієнт концентрації зазначених робіт у межах функцій управління, збільшить результативність роботи та швидкість прийняття рішень. На підставі цього доведено, що існує об’єктивна необхідність розглядати організаційний ресурс у сукупності з організаційним потенціалом. Цей взаємозв’язок полягає в тому, що організаційний ресурс, активізуючи організаційний потенціал, впливає на підвищення організаційного капіталу. При цьому під організаційним потенціалом розуміємо сукупність організаційно-управлінських ресурсів та можливостей, частіше нематеріальних (розміщених у просторі та часі), які за визначених умов проявляються та створюють певний результат. Організаційний капітал, на думку автора, є сукупністю організаційних знань, здібностей та можливостей, отриманих внаслідок використання організаційного ресурсу.

Визначено та обґрунтовано, що безпосередньо до організаційних ресурсів на мікрорівні відносять організаційну структуру; організаційну культуру та організаційну поведінку; комунікації. На мезорівні важливого значення набуває розгляд таких питань, як: організація й організаційні ресурси розвитку (поняття про ресурси розвитку компанії); структура організаційних ресурсів (діалектика людських, адміністративних та інформаційних ресурсів); організаційно-адміністративні ресурси розвитку компанії (організаційна і функціональна структура компанії як відображення системи управління); основні параметри організаційно-функціональної структури; оцінка параметрів і управління ними; функціональне поле компанії, його структура, закони і закономірності розвитку. Роль організаційного ресурсу на макрорівні та регіональному рівні найбільше проявляється у формуванні організаційної поведінки при здійсненні державними органами влади внутрішньої та зовнішньої політики.

В системі інноватики - комплексній міждисциплінарній сфері знань про інновації, науки про виникнення, виробництво і розповсюдеження нововведень, про зміст, умови і результати зазначених процесів - організаційний ресурс займає наступне місце (рис. 1). Він замикає на собі ключові умови для появи інновацій (інвенції та інвестиції) та через взаємодію з організаційним потенціалом та організаційним капіталом забезпечує організацію процесів перетворення науково-технічних досягнень і розробку інноваційних рішень.