ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЮРИДИЧНОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ Автореферат

» розкриваються сутність та ознаки юридичної освіти, а саме: її підпорядкованість суспільним потребам; наявність юридичних ВНЗ чи їх підрозділів, де працюють професійні викладачі-юристи, якими керують професійні менеджери; норми (виражені в стандартах, навчальних програмах тощо), які забезпечують ефективне функціонування суб’єктів навчально-виховного процесу з оволодіння положеннями юридичної науки і правозастосування; поетапність, безперервність і систематичність, універсальність і спеціалізація у формуванні особистісних і професійних рис юриста. Аналізуються основні функції юридичної освіти (професіоналізації, правової соціалізації, профорієнтаційна, виховна, загальнокультурна, науково-дослідна) і наголошується, що ці функції безпосередньо реалізуються системою навчальних закладів (школами, ліцеями, коледжами, технікумами, академіями, університетами; їх структурними підрозділами).

При визначенні поняття юридичної освіти зроблено акцент на його відмінностях від низки інших суміжних понять («правова просвіта», «юридична наука», «правове виховання» тощо). Обґрунтовуються основні тенденції розвитку вітчизняної юридичної освіти: фундаменталізації і спеціалізації системи підготовки юристів, забезпечення мобільності студентів, збереження потреби в підвищенні кваліфікації юриста впродовж усього життя, подальшої гармонізації вітчизняної юридичної освіти із системою освіти країн Європи.

У підрозділі 1.2. «Історіографія дослідження організаційно-правового управління юридичною освітою у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині» аналізуються роботи вчених з проблем управління юридичною освітою та визначаються особливості цих робіт.

Умовно виокремлюються три етапи доктринального дослідження організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні, визначається специфіка кожного з них. Для першого етапу (з 20-х до 90-х років ХХ ст.) характерним стало те, що в роботах вчених (В. Авер’янова, І. Давітнидзе, О. Дулиби, О. Іоффе, В. Копейчикова, Б. Курашвілі, П. Матишевського, О. Шебанова, Л. Юзькова та ін.) найрізноманітніші аспекти управління юридичною освітою були розкриті переважно в контексті аналізу загальних проблем управління, при цьому лише державного, і освіти в цілому (планування і розробки програм державного управління освітою, її матеріально-технічного забезпечення тощо). Особливості другого етапу (тривав впродовж 90-х років ХХ ст.) визначаються початком становлення нового національного адміністративного права, покликаного забезпечити успішне будівництво правової держави і громадянського суспільства в умовах демократії. Характерними рисами цього часу стало розширення мережі ВНЗ (у т. ч. за рахунок ВНЗ приватної форми власності), де готували юристів (у 1990 р. на території України юристів готувало 6 ВНЗ, у 2001 р. – понад 170 ВНЗ), та одночасно відсутність наукової основи, достатньої для ефективного управління такими ВНЗ (у роботах О. Бандурки, Р. Калюжного, С. Ківалова, В. Колпакова, В. Сіренка, В. Тація, І. Усенка, В. Цвєткова та інших вчених висвітлювалися кризовий стан освіти і державної освітньої політики, шляхи подолання кризи публічного управління, наукове обґрунтування адміністративної реформи, оновлення адміністративно-правового термінологічного ряду тощо). Для третього етапу (з початку ХХІ ст. і дотепер) є характерним формування нової галузевої правової термінології, вирішення низки проблем з оптимізації та ефективного управління юридичною освітою з урахуванням тенденцій її інтеграції до європейського освітнього простору, перенасичення ринку праці юристами однакової кваліфікації і спеціалізації (у т. ч. на рівні дисертаційних робіт С. Богачова, Д. Бойка, О. Войно-Данчишиної, О. Єгорової, М. Курка, О. Мінченко, Л. Міхневич, А. Монаєнка, Р. Шевчука та ін.) тощо.

Аналіз стану розробки обраної теми свідчить про розрізнене, предметно різноманітне та фрагментарне відображення її в більшості джерел. Відзначається відсутність комплексних робіт, безпосередньо присвячених проблематиці організаційно-правового управління юридичною освітою, звертається увага на існування тенденції до спеціалізації здійснення таких досліджень і наголошується на необхідності її збереження з метою формування ґрунтовного наукового базису для правотворчого процесу щодо успішного врегулювання всіх суттєвих питань зазначеного управління.

Розділ 2. «Елементи механізму організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Мета, завдання, принципи та функції організаційно-правового управління вітчизняною юридичною освітою» аналізується ресурс структурних елементів організаційно-правового управління, що складають основу його механізму. Обґрунтовується положення про те, що ці елементи, хоча і схожі, але не тотожні, тісно між собою пов’язані і доповнюють один одного. Формулюється авторське визначення мети організаційно-правового управління вітчизняною юридичною освітою з подальшою її деталізацією в завданнях і функціях. Урахування домінуючих базових доктринальних положень із цього питання та специфіки організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні дозволило виокремити завдання (удосконалення нормативно-правової бази, визначення потреби держави в юридичних кадрах, ухвалення державних стандартів вищої юридичної освіти, інтеграція з європейським та іншим цивілізованим освітнім простором світу на паритетних засадах тощо) та функції (загальні – правового регулювання, організації, прогнозування, планування, координації, контролю; спеціальні – звітування про виконання навчального плану, витрачання бюджетних коштів тощо; допоміжні – стимулювання розвитку юридичної освіти в потрібних напрямках, забезпечення фондів бібліотек юридичною літературою та ін.) цього управління з подальшим аналізом взаємозв’язків між ними, що, у свою чергу, обумовило можливість їх розгляду в якості системи.

В якості базового елементу організаційно-правового механізму управління юридичною освітою в Україні розглядаються принципи. Обґрунтовується їх визначальне та інтегруюче значення для всієї системи такого управління, а також формулюється їх авторське визначення. З урахуванням традиційних і новітніх підходів в адміністративно-правовій доктрині до критеріїв та різновидів таких класифікацій запропоновано власний підхід до розподілу цих принципів за видами, ґрунтовно проаналізовано зміст кожного з них. Беручи до уваги той факт, що відповідні принципи взаємопов’язані, в роботі пропонується розглядати їх як систему з акцентом на специфіці таких зв’язків.

У підрозділі 2.2. «Система суб’єктів організаційно-правового управління юридичною освітою» визначається склад і взаємозв’язки, роль і значення суб’єктів цієї системи. Специфіка юридичної освіти як об’єкту управління, її складний характер, розмаїття форм зовнішнього прояву, специфіка сфери реалізації об’єктивно передбачають існування системи суб’єктів управління нею. Відповідні суб’єкти не просто існують самі по собі, а перебувають у зв’язках, взаємодіють, завдяки чому доцільно вести мову саме про їх систему. У роботі використовується базовий для вітчизняної адміністративно-правової доктрини поділ суб’єктів на державних і недержавних, з урахуванням чого й аналізується кожна підсистема суб’єктів. Встановлюється, що загальне організаційно-правове управління вітчизняною юридичною освітою здійснюють Верховна Рада України, Президент України та Кабінет Міністрів України. Особливий акцент зроблено на аналізі повноважень з управління юридичною освітою спеціалізованих суб’єктів (МОНмолодьспорт України, Міністерства юстиції України, Державної інспекції навчальних закладів), обґрунтовано основоположний характер таких повноважень, виявлено проблемні питання в правовому регулюванні та реалізації останніх. Дисертант аналізує управлінську діяльність цих суб’єктів та їх територіальних органів. Це дозволяє виявити, що галузевий, функціональний характер щодо управління юридичною освітою мають лише повноваження Міністерства юстиції України, для всіх інших органів публічної влади управління саме юридичною освітою не є специфікою. Особливе місце посідають спеціалізовані відомчі органи публічної влади – Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Державна податкова служба України, а також Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Генеральна прокуратура України. Дисертант аналізує роль цих суб’єктів в організаційно-правовому управлінні юридичною освітою, виокремлюючи проблемні аспекти нормативного визначення засад та практики здійснення такого управління, обґрунтовує потребу скорочення таких суб’єктів із передачею їх повноважень МОНмолодьспорт України. Окрему увагу приділено органам місцевого самоврядування, які хоча й мають незначні повноваження щодо управління системою підготовки професійних юристів у ВНЗ, але здійснюють суттєвий вплив на навчальний процес, у т. ч. зі здобуття первинних правових знань, у загальноосвітніх навчальних закладах. У роботі обґрунтовується важлива роль в управлінні юридичною освітою органів студентського самоврядування, органів трудового колективу ВНЗ і Ради юридичних ВНЗ та наукових установ, а також громадських організацій: Союзу юристів України та інших, які наділені управлінськими повноваженнями переважно організаційного і координаційного характеру. У дисертації пропонується класифікаційний розподіл усіх зазначених вище суб’єктів за різними критеріями (наявністю публічно-владних повноважень, територіальним масштабом дії, змістом та значенням у процесі реалізації повноважень, характером зв’язків з іншими суб’єктами тощо).

У підрозділі 2.3. «Форми і методи організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні» на основі сучасної доктрини адміністративного права визначено зміст цих елементів механізму управління вітчизняною юридичною освітою, здійснено їх класифікацію. На підставі аналізу філософських та галузевих правничих наукових, навчальних і нормативних джерел пропонуються авторські визначення форм і методів організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні, обґрунтовується їх взаємозв’язок та неможливість ототожнення, множинність та специфіка використання різними суб’єктами управління. Врахування особливостей суб’єктного і об’єктного складу механізму організаційно-правового управління юридичною освітою дало підстави встановити рівнозначну роль правових і неправових форм управління. Водночас для недержавних суб’єктів такого управління характерним є використання переважно неправових форм (проведення зборів, семінарів, розробка прогнозів, програм, здійснення статистичного обліку тощо). Обґрунтовано думку про те, що методи переконання, заохочення і примусу є найбільш ефективними і застосовуються рівномірно при здійсненні управління юридичною освітою. Автором підкреслюється важливе значення не лише загальних, але й спеціальних методів управління юридичною освітою в Україні, які відображають специфіку виконання окремих функцій такого управління (щорічне формування і затвердження державного замовлення на підготовку фахівців-юристів, ухвалення програми правової освіти населення тощо).

Розділ 3 «Основні пріоритети розвитку організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Досвід організаційно-правового управління юридичною освітою в зарубіжних країнах та перспективи його запозичення в Україні» обґрунтовується доцільність використання в процесі вдосконалення нормативного регулювання засад управління вітчизняною юридичною освітою відповідного зарубіжного досвіду. Автор пропонує виважено запозичувати такий досвід, з акцентом на його позитивній апробації часом, прийнятності для України, реальних потребах часу. В дисертації детально аналізується досвід Федеративної Республіки Німеччина, Австрійської Республіки, Республіки Польща, Французької Республіки, Італійської Республіки, Королівства Іспанія, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучених Штатів Америки, Аргентинської Республіки, Федеративної Республіки Бразилія, Боліварианської Республіки Венесуела, Мексиканських Сполучених Штатів, Японської Держави, Республіки Нігерія. Встановлюється, що особливості управління юридичною освітою в цих країнах зумовлені специфікою їх системи права (романо-германської, англо-американської, традиційної та змішаної). Зосереджується увага на мірі втручання публічної влади в процеси управління підготовкою юристів, ролі органів місцевого самоврядування і громадських організацій юристів у цих процесах, рівні автономії ВНЗ. Аналіз зарубіжного досвіду подається в розрізі його прийнятності та неприйнятності для України, з формулюванням пропозицій щодо підвищення ефективності організаційно-правового управління юридичною освітою в Україні.

У підрозділі 3.2. «Шляхи вдосконалення організаційно-правових засад управління юридичною освітою в Україні» визначаються ключові заходи розвитку перспективного законодавства України та внесення змін і доповнень до чинного законодавства України з питань управління вітчизняною юридичною освітою (фінансового та соціально-економічного, організаційного і контрольно-наглядового характеру). Дисертант обґрунтував доцільність комплексного підходу до вирішення відповідних питань з одночасним об’єднанням зусиль публічної влади, юристів-вчених та юристів-практиків, а також представників громадських організацій. Аналізується проект Закону України «Про вищу освіту» та інші наявні зразки перспективної правотворчості в сукупності з досягненнями вітчизняної правової науки відповідної проблематики, окреслюються основні напрями їх подальшого використання та вдосконалення задля досягнення дієвого результату як щодо окремих засад організаційно-правового управління вітчизняною юридичною освітою, так і стосовно такого управління в цілому.