Орловський О.Я. Зміст трудових правовідносин в сучасних умовах

Короткий зміст

Основний Зміст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації; ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; зв’язок дисертаційної роботи з науковими прог-рамами, планами, темами; визначається предмет, об’єкт, основна мета та конкретні завдання дисертаційного дослідження, його нор-мативна та емпірична база, методологічна основа, особистий внесок здобувача, показано її апробацію, опублікування та практичну реалізацію. В ньому сформульовані в конкретному вигляді наукова новизна, теоретичне і практичне значення досягнутих в ході дослідження результатів.

Перший розділ “Загальні властивості змісту трудових правовідносин у  період формування ринкової економіки”, що складається з трьох підрозділів, присвячений  аналізу загальнотеоретичного поняття трудових правовідносин, дослідженню проблем визначення їх змісту в діяльності суб’єктів різних організаційно-правових форм господарювання в Україні.

У підрозділі 1.1. “Поняття та способи визначення змісту трудових правовідносин в сучасних умовах” аналізуються наукові підходи до визначення поняття трудових правовідносин, наводяться їх риси. Автором наголошується, що трудові правовідносини слід розглядати як вольові явища, як процес взаємодії відповідних суб’єктів. Правовідносини розглядаються як соціальні явища, продукти життєдіяльності визначеної суспільної організації. Систематизуючи та узагальнюючи міркування науковців щодо поняття трудових правовідносин, автором пропонується наступне визначення трудових правовідносин: трудові правовідносини – це вольові від-носини найманого працівника з власником чи уповноваженим ним органом, фізичною особою, тобто роботодавцем, у сфері застосування і реалізації праці, які грунтуються на засадах добровільності, і які виражаються у їх взаємних суб’єктивних правах та обов’язках, що визначаються законодавством чи договором.

Законодавчий метод проявляється в законодавчій діяльності держави, закони і підзаконні акти якої діють у загальнонаціональному масштабі. Договірний метод представляє собою санкціонування державою джерел правового регулювання праці, що розробляється роботодавцями та представниками працівників, або самими працівниками. Це, як правило, локальні джерела права, що приймаються на рівні підприємства, галузі, регіону, а також індивідуальні угоди працівників та роботодавців. Законодавство, на відміну від договорів, має ширшу сферу дії, характеризується відносною стабільністю його застосування, у більшій мірі забезпечене органами держави. Законодавче визначення змісту трудових  правовідносин є необхідним та доцільним в частині закріплення мінімальних гарантій, обов’язкових для всіх суб’єктів трудових правовідносин. З огляду на це основне призначення законодавчого регулювання праці – це  всебічний захист та охорона інтересів насамперед найманого працівника шляхом встановлення на законодавчому рівні комплексу мінімальних трудових гарантій. Договірне визначення змісту трудових правовідносин дозволяє чітко відображати зміни на виробництві, ринковій кон’юнктурі, співвідношенні сил у загальнонаціональному масштабі і в рамках окремих галузей і підприємств, що дозволяє працівникам добиватися в процесі укладення відповідних договорів кращих умов праці, ніж тих, які зафіксовані у законі.

У підрозділі 1.2. “Проблеми визначення змісту трудових правовідносин в діяльності суб’єктів різних організаційно-пра-вових форм господарювання в Україні”  досліджується специфіка змісту трудових правовідносин, які виникають у процесі діяльності юридичних осіб різних форм власності, а також зміст трудових правовідносин між найманим працівником і роботодавцем – фізичною особою.

В дисертації  визначається сутність угоди про працю, зазначається,  що вона, на відміну від інших джерел, які походять від державних органів, є актом соціального партнерства. Угодами про працю автор називає договірні акти, що укладаються на двосторонній чи трьохсторонній основі. Двосторонні угоди укладаються між представниками працівників і роботодавців, а у трьохсторонніх угодах бере участь колективний орган державного управління.              

Відстоюючи думку про те, що розповсюдження на корпоративні підприємства трудового законодавства носить виправданий і природній характер, автор обгрунтовує її наступними положеннями: на членів корпоративних підприємств прямо розповсюджуються окремі норми про працю (про охорону праці, про працю жінок, тощо); наявність у корпоративних підприємствах відносин влади і підпорядкування між окремими членами – це обумовлює необхідність встановлення мінімального рівня соціальних гарантій для працюючих; наявність в установчих документах корпоративних підприємств різних локальних норм; неминучість прогалин, які виникають при спробі врегулювати трудові відносини без допомоги законодавства про працю.

У підрозділі 1.3.”Специфіка змісту трудових правовідносин окремої категорії працівників, що регулюються спеціальним законодавством” аналізується специфіка змісту трудових відносин окремої категорії працівників, що регулюються спеціальним законодавством. В дисертації  наголошується на тому, що зміст трудових правовідносин окремих категорій працівників, що регулюються спеціальним законодавством, визначається особливостями певних категорій професій та посад, специфікою певної роботи, посади, професії. Однак і в даному випадку зміст трудових правовідносин цієї категорії працівників пов’язаний із встановленням умов праці, суб’єктивними трудовими правами та обов’язками, а також діями по їх реалізації. Дані умови встановлюються сторонами на основі їх волевиявлення, перетворюючись з моменту укладення трудового договору (контракту) у їх суб’єктивні трудові права і обов’язки. Правовий статус державних службовців зазнає в собі подвійного визначення: адміністративним і трудовим законодавством. Перше визначає коло прав і обов’язків такого службовця як представника державної влади, а друге – як найманого працівника. Тому зміст трудових правовідносин державних службовців багато в чому визначається характером їх службової діяльності.

Автор підкреслює, що на державних службовців розповсюджується законодавство про працю, але з передбаченими Законом особливостями. Суть цих особливостей проявляється у тому, що, з одного боку, вони закріплюють більш жорсткі вимоги до державних службовців, а з іншого, - встановлюють для них додаткові порівняно з КЗпП України умови, які, насамперед, торкаються визначення умов вступу та проходження державної служби.

Різноманітність правових норм, що регулюють працю державних службовців, обумовлюють потребу виділення у новому Кодексі про працю окремої глави “Праця державних службовців”, де слід закріпити положення, згідно з яким законодавчими актами можуть встановлюватися особливості правового регулювання праці окремих категорій державних службовців.

У “Висновках до розділу” викладено основні висновки, до яких прийшов дисертант у першому розділі.          

У розділі другому “Проблеми законодавчого та договірного методів визначення змісту трудових правовідносин у період формування ринкової економіки”, який композиційно складається з двох підрозділів, аналізуються основні способи визначення змісту трудових правовідносин, дається їх порівняльна характеристика.

Підрозділ 2.1. “Визначення змісту трудових правовідносин у законодавчому порядку” присвячений дослідженню законодавчого способу визначення змісту трудових правовідносин у сучасних умовах. У дисертації зазначається, що трудове право характеризується співвідношенням двох головних методів правового регулювання: законодавчого і договірного. Це виражає взаємозв’язок і взаємовідносини державної регламентації і колективної або договірної автономії. Законодавчий метод проявляється в законодавчій діяльності держави, закони і підзаконні акти якої діють у загальнонаціональному масштабі. Договірний метод представляє собою санкціонування державою джерел правового регулювання праці, що розробляється роботодавцями та представниками працівників.

Враховуючи, що чинний Кодекс законів про працю не містить загальної норми, яка б закріплювала перелік основних прав та обов’язків працівника та роботодавця, необхідно виділити у проекті КЗпП України окремі статті, присвячені їх  трудовим правам та обов’язкам.

У підрозділі 2.2. “Визначення змісту трудових правовідносин у договірному порядку” автор зупиняється на зростаючій ролі договірного способу визначення змісту трудових правовідносин. Дисертант вважає, що договірне визначення змісту трудових правовідносин дозволяє чітко відображати зміни на виробництві, ринковій кон’юнктурі, співвідношенні сил у загальнонаціональному масштабі і в рамках окремих галузей і підприємств, що дозволяє працівникам добиватися в процесі укладення відповідних договорів, кращих умов праці, ніж ті, які зафіксовані у законі.

 Найбільш повно договірний характер трудових правовідносин проявляється у соціально-трудових відносинах. Поняття “соціально-трудові відносини” тісно пов’язане з категоріями “соціальне партнерство”, “колективні трудові відносини” та “колективно-договірне регулювання праці”. Під соціально-трудовими відносинами пропонується розуміти суспільні відносини, які виникають між сторонами трудового договору (контракту), колективного договору та угод про застосування праці, її організацій, соціально-побутових умов, забезпечення зайнятості, рівня життя, економічного та соціального розвитку регіонів та інших соціальних питань. Комплекс соціально-трудових відносин автор поділяє на три рівні: 1) відносини із забезпечення зайнятості, соціальних гарантій та інші, що регулюються на рівні регіону, галузі, національному рівні через відповідні угоди; 2) індивідуальні трудові відносини; 3) колективні трудові відносини з організації праці та соціально-побутових умов праці, що регулюються на рівні підприємства через колективні договори. Перехід України до ринкових відносин змінив традиційне ставлення до співвідношення законодавчого та договірного способів регулювання трудових відносин. З огляду на процеси, що мають місце в сучасних умовах, на потреби ринку швидко реагувати на зміни у виробництві, визнання різних форм власності слід встановити таке співвідношення законодавчого і договірного способу визначення змісту трудових правовідносин, при якому можливо закріпити у праві як загальні закономірності та тенденції розвитку елементів трудових відносин, так і їхні особливості на окремих підприємствах, в установах, організаціях. При цьому законодавчі норми повинні носити загальний характер, а акцент у названому співвідношенні слід робити на договірному регулюванні. Зокрема, до основних функцій останнього доцільно віднести: конкретизацію правових норм, прийнятих державою; підвищення рівня пільг та гарантій, передбачених законодавством; ліквідація прогалин у праві; встановлення умов праці, регламентація яких віднесена до компетенції суб’єктів договірної правотворчості. В Україні лише розпочалося становлення нормативної бази, яка б урегулювала всі питання, пов’язані з визначенням поняття, змісту та сфери соціально-трудових відносин. Однак багато питань все ще залишаються не врегульованими та недослідженими. Тому дисертант вважає за необхідне якнайшвидше прийняття відповідних законів, присвячених даному питанню: “Про соціальне партнерство”, “Про трудові колективи”, нової редакції Закону України “Про колективні договори і угоди”, “Про об’єднання роботодавців”. Вони повинні стати сучасною основою договірного регулювання праці.

У підрозділі 2.3. “Висновки до розділу” викладено основні висновки, до яких прийшов дисертант у другому розділі.

У третьому розділі “Специфіка реалізації трудових прав та обов’язків суб’єктів трудових правовідносин у період формування ринкової економіки” досліджуються проблеми реалізації трудових прав та обов’язків суб’єктів трудових правовідносин у діяльності суб’єктів різних форм власності та господарювання, порівнюється їх правове становище.

У підрозділі 3.1. ”Реалізація прав та обов’язків суб’єктів трудових правовідносин на державних підприємствах, в установах, організаціях”  дисертант зосереджує увагу на проблемах реалізації трудових прав та обов’язків на державних підприємствах, в установах, організаціях. Автор вважає, що реалізація суб’єктами трудових правовідносин своїх трудових прав і обов’язків значною мірою залежить від організаційно-правової форми господарювання роботодавця. На державних підприємствах, в установах, організаціях у працівників більше можливостей гарантовано здійснити трудові права, оскільки механізм їх реалізації визначений у законодавчому порядку.

Важливою проблемою в сучасних умовах є забезпечення права на працю, заборона дискримінації у трудових правовідносинах. Під дискримінацією у трудовому праві слід розуміти будь-які відмінності, переваги чи обмеження при прийнятті на роботу, які не пов’язані з професійними якостями працівника. Заборону дискримінації у сфері праці необхідно закріпити в законодавчому порядку.

В сучасних умовах важливо забезпечити реалізацію роботодавцями свого права на об’єднання. Завданнями такого об’єднання можуть бути представництво роботодавців у відносинах з державою, врегулювання спірних питань і трудових конфліктів з профспілками, укладення колективних договорів. Необхідним є прийняття спеціального Закону України “Про об’єднання роботодавців”, а також доповнити КЗпП України відповідною главою. В них слід передбачити гарантії діяльності об’єднань роботодавців, закріпити їх права, обов’язки, відповідальність, порядок врегулювання взаємовідносин роботодавців, а також визначити порядок створення і припинення діяльності об’єднань роботодавців.

У підрозділі 3.2. “Реалізація трудових прав та обов’язків працюючих власників (співвласників)” дисертант окреслює специфіку реалізації прав та обов’язків працюючих власників (співвласників). Автор підкреслює, що реалізація трудових прав і обов’язків працюючих співвласників істотним чином відрізняється від праці на державних підприємствах, що знаходить своє відображення у законодавстві України. Однак не завжди законодавство у повній мірі врегульовує всі аспекти діяльності недержавних підприємств, установ, організацій. Правовий статус працюючих співвласників характеризується рівністю прав та обов’язків з державними підприємствами, установами, організаціями в одних сферах і більш широкими повноваженнями в інших. Причому рівні повноваження, як правило, існують там, де вони не пов’язані безпосередньо з відносинами власності. Більш широкі повноваження недержавних підприємств, установ, організацій, на думку дисертанта,  пов’язані з їх статусом власників і виражаються у відсутності ряду обмежень, встановлених для державних підприємств державою як їх власником.

Аналізуючи правовий статус працюючих співвласників і найманих працівників, автор зазначає, що він має як спільні, так і відмінні риси. Спільність визначається їх однаковою роллю учасників трудових правовідносин. Вона засновується на конституційній нормі про право громадян на працю. Тому як на працюючих співвласників, так і на найманих працівників у повній мірі розповсюджується законодавство про працю. Проте правове становище вказаних працівників має істотні відмінності. Вони пов’язані з різними правами по відношенню до майна цих підприємств, установ, організацій. Працівники, які зробили внесок у майно недержавного підприємства, володіють також правами і обов’язками, пов’язаними з участю або членством у даному підприємстві. Отже, суб’єктивні трудові права та обов’язки найманих працівників повністю закріплюються законодавством про працю, а трудові права і обов’язки працюючих співвласників, крім законодавства про працю, визначаються ще й цивільним законодавством.

Реалізація суб’єктивних трудових прав і обов’язків працюючих співвласників залежить від особливостей правового статусу недержавних підприємств, установ, організацій. З огляду на це слід виділити господарські товариства – об’єднання капіталів, і господарські товариства – об’єднання осіб. До першого виду слід віднести акціонерне товариство, а до другого – повне та командитне товариство. Учасник товариства – об’єднання осіб зобов’язаний особисто брати участь у його діяльності. На відміну від цього, учасник товариства – об’єднання капіталу може обмежити свою участь у ньому передачею майнового внеску і не зобов’язаний особисто брати участь в його діяльності.

Серед всього комплексу трудових прав працюючих співвласників автор пропонує виділяти їх майнові права, пов’язані з участю у господарській діяльності товариства, право на участь в управлінні справами товариства, право на інформацію про діяльність товариств. Таким чином, правовий статус працюючих співвласників носить подвійний характер. Як власники майна, вони мають право обирати органи управління товариства, брати участь у формуванні, розподілі, використанні прибутку, одержувати дивіденди тощо. Як наймані працівники вони мають право реалізовувати своє право на працю шляхом укладення трудового договору (контракту), на них у повній мірі розповсюджуються встановлені законодавством про працю мінімальні державні гарантії.

Аналіз особливостей реалізації суб’єктами трудових правовідносин своїх прав і обов’язків свідчить про цілий ряд прогалин у правовому регулюванні трудових відносин. Тому існує нагальна потреба їх усунути шляхом внесення змін і доповнень до нашого законодавства про працю України, прийняття ряду спеціальних законів, а також заповнити ці прогалини у новому Кодексі про працю України.

У підрозділі 3.3. “Висновки до розділу” викладено основні висновки, до яких прийшов дисертант в третьому розділі.