ОСКАРЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ, ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ МІЛІЦІЄЮ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, окреслено мету й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Теоретичні засади оскарження в адміністративному судочинстві заходів адміністративного примусу, які застосовуються міліцією» складається з чотирьох підрозділів, в яких розкривається сутність заходів адміністративного примусу, які застосовуються міліцією, особливості забезпечення законності їх застосування, а також загальні питання його оскарження в адміністративному судочинстві.

У підрозділі 1.1 «Поняття та види заходів адміністративного примусу, які застосовуються міліцією» здійснено аналіз теоретичних підходів до визначення понять «примус», «державний примус», «адміністративний примус».

У результаті проведеного аналізу адміністративний примус визначено як систему засобів психологічного, майнового або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою забезпечення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку й законності.

Під заходами адміністративного примусу, що застосовуються міліцією, запропоновано розуміти застосування уповноваженими її працівниками до осіб, що не перебувають в їх підпорядкуванні, передбачених адміністративно-правовими нормами різноманітних заходів впливу з метою охорони відповідних суспільних відносин шляхом запобігання правопорушенням, їх припинення, а також покарання за їх вчинення.

Заходи адміністративного примусу, що застосовуються працівниками міліції, розглядаються через призму найбільш життєздатної їх класифікації, яка передбачає поділ на заходи адміністративного запобігання, припинення та адміністративні стягнення.

Аналіз чинного законодавства і практики його застосування дозволив визначити перелік адміністративно-запобіжних заходів та заходів адміністративного припинення, які в наш час застосовуються міліцією у правоохоронній діяльності. Залежно від характеру правоохоронного впливу заходи адміністративного примусу, які застосовуються міліцією, класифіковано на особистісні, організаційні і майнові.

З’ясовано, що у зарубіжних країнах повноваження державних органів щодо застосування примусу, порівняно із відповідною компетенцією вітчизняних державних органів, є дещо звуженими, що має своє позитивне значення і може бути запозичене в нашій державі у світлі встановлення партнерських взаємовідносин особи і держави, звуження сфери примусового втручання держави у життя особи.

У підрозділі 1.2 «Сутність та способи забезпечення законності застосування міліцією заходів адміністративного примусу» проаналізовано нормативно-правові положення та практичні можливості для запобігання зловживанням з боку працівників міліції під час застосування заходів адміністративного примусу.

Встановлено, що головною проблемою забезпечення законності застосування працівниками міліції заходів адміністративного примусу залишається домінування відомчого нормативно-правового регулювання.

На основі аналізу нормативно-правових актів, що регулюють діяльність міліції в зазначеній сфері, визначено, що вадами такого регулювання є: недостатня правова регламентація застосування заходів адміністративного примусу на законодавчому рівні і, як наслідок, підміна законодавчої регламентації підзаконними нормативними актами; неузгодженість норм підзаконних правових актів з нормами законів України у цій сфері; відсутність належної систематизації нормативно-правових актів, що ускладнює їх ефективне застосування.

Наголошено, що основною гарантією законності застосування заходів адміністративного примусу працівниками міліції має бути чіткий нормативно-правовий механізм обмежень такої діяльності. При вирішенні проблеми забезпечення законності застосування заходів адміністративного примусу міліцією у першу чергу необхідно виходити з положень п. 1 ст. 92 Конституції України, згідно з якою, права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян визначаються виключно законами. Підзаконні нормативні акти можуть встановлювати порядок реалізації окремих прав, її деталізацію, та й то бажано тільки у тих випадках, коло це неможливо чи недоцільно робити в окремих законах.

Визначено види практичних способів забезпечення законності застосування міліцією заходів адміністративного примусу, якими традиційно визнаються контроль і нагляд, а також право на оскарження особами, щодо яких застосовано зазначені заходи. Саме до останнього належить оскарження застосування цих заходів в адміністративному судочинстві.

У підрозділі 1.3 «Правовий статус осіб, які беруть участь в адміністративній справі щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу» насамперед з’ясовано особливості правового статусу працівників міліції як відповідачів в адміністративному судочинстві, визначено їх права та обов’язки.

Встановлено, що найбільш поширеною є практика участі органів внутрішніх справ (міліції) у спорах з приводу рішень, дій чи бездіяльності у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. Підкреслено, що у справах з приводу зазначених рішень, дій чи бездіяльності адміністративним судом не вирішується питання щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності, а перевіряється законність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень у таких справах, за наслідками чого суд може визнати незаконним і скасувати рішення про накладення адміністративного стягнення або відмовити у цьому.

Аналіз судової практики засвідчив, що підставами скасування рішень про накладення адміністративних стягнень здебільшого є недотримання процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення, а саме: несвоєчасне складання протоколів про адміністративні правопорушення, постанов про притягнення до адміністративної відповідальності; несвоєчасне повідомлення або неповідомлення особи про час та місце розгляду справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи про адміністративне правопорушення за відсутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, та ін. З’ясовано, що ще однією поширеною підставою скасування постанов суб’єктів владних повноважень про притягнення до адміністративної відповідальності є неповне з’ясування обставин при вирішенні питання про накладення адміністративного стягнення.

Визначено коло осіб, які можуть скористатися судовим захистом у адміністративному судочинстві, однак зазначено, що досі не вирішено питання про межі звернення до суду суб’єктів владних повноважень. Окремо охарактеризовано роль та місце свідків, експертів та спеціалістів в адміністративній справі щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу.

У підрозділі 1.4 «Докази й доказування в адміністративних справах щодо оскарження заходів адміністративного примусу, які застосовуються міліцією» визначено, що обставини, які підлягають доказуванню, конкретизуються з урахуванням особливостей кожного адміністративного спору, і зміст предмета доказування залежить також від особливостей окремих категорій справ.

Доказування в адміністративному судочинстві розглянуто як процес встановлення істини, тобто процес пізнання, виходячи з того, що немає і не може бути специфічного судового пізнання істини, що протікає по специфічних законах та підкоряється особливій логіці. Обґрунтовано думку, що суддя, встановлюючи за допомогою доказів обставини справи, так само, як і в будь-яких інших сферах людської діяльності, здійснює перехід від чутливого сприйняття окремих фактів, ознак, властивостей тих або інших об’єктів, що відіграють роль доказу, до логічного осмислення сприйнятого, до раціонального мислення.

Доведено, що встановлення істини в процесі розгляду адміністративних спорів, хоча й є одним з різновидів загального процесу пізнання та виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості, специфіку: 1) воно обмежене певними строками; 2) пізнається подія минулого, тобто об’єкт дослідження має так званий «ретроспективний» характер; 3) поєднує пізнавальний і засвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в адміністративному судочинстві повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму; 4) обов’язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.

Наведено специфіку доказування та доказів з оскарження порядку застосування міліцією окремих заходів адміністративного примусу, зокрема, тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках.

Розділ 2 «Порядок та особливості оскарження в адміністративному суді заходів примусу, які застосовуються міліцією» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглянуто особливості порушення адміністративних справ щодо оскарження цих заходів в суді, їх розгляду та можливого перегляду судових рішень.

У підрозділі 2.1 «Порушення в суді адміністративної справи щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу» здійснено аналіз юридичних підстав для звернення до адміністративного суду з позовом на рішення, дії, бездіяльність працівників міліції. Тріадою таких підстав є: по-перше, сам факт порушення прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, що проявляється, відповідно, у рішенні, дії, бездіяльності органів міліції; по-друге, це норма права, що визначає протиправність відповідного рішення, дії, бездіяльності; по-третє, внутрішня воля фізичної, юридичної особи, яка вважає свої права, законні інтереси порушеними, що виражається у підготовці та поданні позовної заяви до адміністративного суду.

Доведено, що у судовій практиці непоодинокими є випадки недотримання судами вимог КАС України щодо визначення юрисдикції справ досліджуваної категорії. Розглянуто положення підсудності справ, що є загальними для всіх категорій адміністративних спорів. Визначено особливості строків звернення з позовами до адміністративних судів на неправомірне застосування міліцією заходів адміністративного примусу, і визначено, що вони є різними – від 10 днів до 6 місяців – залежно від предмета позову.

Підкреслюючи оперативність, визначену у законі, з якою повинні вирішуватись досліджувані адміністративні справи (5 днів із дня відкриття провадження у справі), визначено недоліком судової практики затягування вирішення справ, починаючи ще з моменту прийняття рішення про відкриття провадження по справі.

У підрозділі 2.2 «Підготовка адміністративної справи щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу до судового розгляду» міститься аналіз діяльності судді, що передує судовому розгляду справи. Детально досліджено дискусійні положення підсудності та підвідомчості, визначено, які рішення, дії чи бездіяльність міліції при застосуванні заходів адміністративного примусу є предметом оскарження в адміністративному судочинстві.

Доведено, що у справах про адміністративні правопорушення може бути реалізоване як пряме, так і непряме оскарження. Фізичні та юридичні особи мають можливість у порядку адміністративного судочинства оскаржити або неправомірність дії чи бездіяльності працівника міліції (наприклад, при складанні протоколу), або постанову по справі про адміністративне правопорушення в цілому. Втім, протокол про адміністративне правопорушення є одним із основних доказів у справі. Тому визнання його недійсним призводить до втрати доказу в справі, постанова в якій вже набула законної сили. В такому аспекті досліджено проблему можливості перегляду судами справ про адміністративні правопорушення, постанови в яких уже прийняті судами та питання судової преюдиції.

Визначено, що спори з органами міліції можуть мати як немайновий (переважно), так і майновий характер. Проаналізовано судову практику проведення попередніх судових засідань, що відбуваються в межах підготовчого провадження.

У підрозділі 2.3 «Судовий розгляд адміністративної справи щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу» розкривається центральна стадія оскарження застосування заходів адміністративного примусу у порядку КАС України.

Визначено права та обов’язки учасників судового процесу. Основну увагу зосереджено на характеристиці працівника міліції як відповідача, підкреслено важливість принципів адміністративного судочинства, що визначають специфіку положення представника органу державної влади у суді. Принцип офіційності перетворює змагальний процес на слідчий, надає суду активної ролі, і презюмує вину суб’єкта владних повноважень. Вказано, що при цьому не слід забувати, що поряд із «писаними» завданнями адміністративного судочинства – захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб від порушень з боку влади, – є можливість «від зворотного» встановити факт правомірності прийнятого рішення, вчиненої дії працівника міліції під час застосування заходів адміністративного примусу.

Проаналізовано категорію спорів, що стала поширеною в останні 5 років, де позивачами є кілька фізичних осіб або юридичних осіб (громадська організація, партія тощо) з вимогами про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності міліції під час проведення мітингів, зборів та інших публічних заходів.

Розглянуто проблему зловживання суб’єктивними правами в адміністративному судочинстві (численні заяви осіб, які беруть участь у справі, численні необґрунтовані відводи суддям, нез’явлення представників сторін у судові засідання, подання безпідставних адміністративних позовів і клопотань про вчинення судом певних процесуальних дій, ненадання документів на судові запити, порушення дисципліни в ході судових засідань, невиконання рішень адміністративних судів тощо).

Доведено існування в Україні юридично ускладненої процедури накладення арешту на активи держави, включаючи державні рахунки та неефективність її застосування на практиці.

У підрозділі 2.4 «Перегляд судових рішень у адміністративних справах щодо застосування міліцією заходів адміністративного примусу» наголошено, що більшість перемог однієї із сторін у процесі є умовними, оскільки існує вірогідність скасування рішення в апеляційній та касаційній інстанціях, повороту виконання. Таке скасування може повністю змінити положення сторін у правовому конфлікті. Навіть після того, як всі інстанції судової системи України пройдено, залишається можливість перегляду рішення за нововиявленими обставинами.

Проаналізовано особливості провадження в апеляційній та касаційній інстанції, а також перегляду справ за нововиявленими обставинами. На підставі проведеного анонімного анкетування працівників органів внутрішніх справ, які займають посади начальників секторів, підрозділів, відділів, управлінь та посади в юридичних відділах органів внутрішніх справ визначено наявність «неписаних», проте імперативних вказівок про обов’язкові апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції, в яких задоволені позовні вимоги до органу внутрішніх справ, а там, де задоволені ще й майнові вимоги – обов’язковою є і касаційна інстанція. Зазначено, що подібна позиція керівництва органів внутрішніх справ не підвищує авторитет міліції і свідчить про нерозуміння основних завдань органу, покликаного стати сервісною службою для громадян.