ОСОБЛИВОСТІ БЕЗЕКСТРАКЦІЙНОГО ЛІКУВАННЯ ЗУБО-КОМІРКОВИХ ФОРМ ДИСТАЛЬНОГО ПРИКУСУ З ЗАСТОСУВАННЯМ ДИСТАЛІЗАЦІЇ МОЛЯРІВ

Короткий зміст

Матеріали та методи дослідження. Для уточнення показань застосування дисталізації верхніх молярів нами було обстежено і взято на лікування 100 осіб із дистальним прикусом, із них зубо-коміркова форма дистального прикусу була у 87 осіб, причому у віці 9-12 років - 20 осіб, 13-15 років - 43, а 16-24 роки – 24 особи.

Для дисталізації верхніх молярів застосовували знімні і незнімні апарати.

   Знімні апарати являли собою піднебінні пластинки з секторами на перші верхні моляри з одного чи двох боків у залежності від потреби. Із незнімних апаратів частіше використовували дисталізатор Lokar та Jones-Jig, останній можна виготовити безпосередньо в лабораторних умовах і врахувати індивідуальні особливості ротової порожнини конкретного пацієнта.

 Для вирішення поставлених завдань ми використовували клінічні, біометричні, телерентгенографічні та статистичні методи дослідження. Клінічні методи: огляд ротової порожнини, а також визначення функціональних проб.

Біометричні методи: визначення різцевого індексу, довжини зубного ряду, довжини апікального базису, глибини піднебіння та дефіциту місця в зубному ряді при наявності скупченості зубів. Тяжкість останнього визначали за класифікацією T.Graber: легка форма – до 5 мм, середньої тяжкості – 5-8 мм, тяжка – більше 8 мм.

При телерентгенографічних дослідженнях використовували наступні показники. Краніометричні: довжина передньої ділянки основи черепа; відношення довжин верхньої щелепи до передньої ділянки основи черепа. Гнатометричні: довжина верхньої та нижньої щелеп; відношення довжин нижньої та верхньої щелеп; відстань у мм між NPg (лінія між з’єднанням носових і лобної кісток та найбільш опуклою кістковою частиною підборіддя) та AРg (лінія між найбільш глибокою точкою на верхній щелепі та найбільш опуклою кістковою частиною підборіддя) у ділянці А (найбільш глибока точка на кістковій основі верхньої щелепи); відношення довгої вісі нижнього різця до AРg; інклінація нижнього різця в мм. Профілометричні – відстань найбільш опуклої частини нижньої губи до лінії En-Dt (лінія, яка зв’язує найбільш опуклі частини м’яких тканин кінчика носа і підборіддя).

Під час статистичної обробки матеріалу використовували критерій Стьюдента, а також програмне забезпечення Exсel.

Результати дослідження та їх обговорення. Для уточнення показань до дисталізації верхніх молярів наведені результати досліджень із визначення клінічної форми дистального прикусу, розмірів зубів та співвідношення між розмірами щелеп і зубів.

Клінічні дослідження показали, що дистальний прикус характеризується наявністю певних екстра- та інтраоральних ознак, низкою функціональних порушень, проте віддиференціювати зубо-коміркові та гнатичні форми за допомогою одного клінічного обстеження не завжди можливо, а тому застосовували інші, інструментальні методи дослідження.

Вимірювання на діагностичних моделях показали, що при дистальному прикусі кількість людей із різцевим індексом 1,4 і більше становила 54 особи з 87, тобто вони складають переважну більшість усього досліджуваного контингенту пацієнтів, а це, у свою чергу, є прямим наслідком збільшення або зменшення розмірів певних анатомічних груп зубів. Подальший аналіз показав, що у випадку різцевого індексу зі значенням 1,3 різниці мезіо-дистальних розмірів верхніх центральних різців порівняно з нормою немає, у той же час аналогічні розміри при різцевому індексі 1,4 та більше складають 8,7 мм при нормі 8,5 мм.  Верхні бокові різці при нормі 6,5 мм складають 7,0 мм. Щодо нижніх різців, то ширина центральних збільшена при індексі 1,4 та більше і складає 5,2 мм. Мезіо-дистальний розмір нижніх бокових різців суттєво менший від норми 6,0 мм і складає при індексі 1,3, 1,4 та більше 5,35 мм, середня величина їх для всього статистичного ряду становить 5,4 мм, що є суттєво меншим від норми Weeler. Отримані дані свідчать  про те, що достовірно змінена ширина різців – збільшена ширина верхніх бокових різців, зменшена ширина нижніх бокових різців або вказані зміни разом. У таких випадках невідповідність довжини зубних рядів компенсується дещо більшим різцевим перекриттям, що необхідно враховувати при закінченні лікування дистального прикусу.

Аналіз телерентгенограм показав, що в 1-й групі відносні співвідношення довжини верхньої щелепи до довжини основи черепа і довжини нижньої щелепи до довжини верхньої щелепи відповідають пропорційній нормі і складають відповідно 7:10 та 3:2. У 2-й групі ці показники також змінюються несуттєво.

Отримані нами дані підтверджують думку про те, що більше як у 50% випадків етіологія дистального прикусу визначається спадковими та вродженими факторами. Одним із таких факторів є зміни мезіо-дистальних розмірів постійних різців. Разом із тим, відносні співвідношення (довжина верхньої щелепи до довжини  NSe (відстань між з’єднанням носових кісток з лобною та серединою турецького сідла) та довжина нижньої щелепи до довжини верхньої щелепи) знаходяться в межах фізіологічної норми і, отже, цей факт підтверджує зубо-комірковий характер патології прикусу.

Проведений аналіз дає підставу заключити, що під час планування лікування дистального прикусу треба в кожному окремому випадку підходити індивідуально. Наявність зубо-коміркової форми дистального прикусу є вихідним положенням перед початком лікування. За таких стартових умов і різцевому індексі 1,3 можливе досягнення нормогнатичного прикусу з перекриттям у фронтальній ділянці на 1/3. За таких самих стартових умов і різцевому індексі 1,4 і більше досягнення нормогнатичного прикусу з перекриттям у фронтальній ділянці на 1/3 неможливе, оскільки, як вже вказувалося, достовірно змінена ширина різців – збільшення ширини верхніх бокових різців, зменшення ширини нижніх бокових різців або вказані зміни разом. У таких випадках невідповідність довжини зубних рядів компенсується дещо більшим різцевим перекриттям, що необхідно враховувати при закінченні лікування дистального прикусу.

Як показав аналіз доступної літератури, ортодонти, які застосовували у своїй практиці дисталізацію верхніх молярів, пов’язують втрату якірної системи виключно з протракцією групи фронтальних зубів і відповідно вираховували таку втрату. У повсякденній практиці дисталізацію молярів здійснювали, як правило, із гіперкорекцією і це сприяє успішному встановленню молярів за першим класом, але при цьому збільшується ангуляція молярів. Отже, додаткова ангуляція верхніх молярів, яка утворюється в процесі дисталізації, може трактуватися як втрата якоря, але прихована, і її не враховують. Таке збільшення ангуляції не є природним, це порушує збалансованість зубо-щелепної системи і з часом ангуляція молярів повинна набувати первісних значень. Із метою встановлення цього нами були взяті вибірки пацієнтів по 10 осіб кожної вікової групи, в яких вимірювали значення ангуляції молярів, які дисталізуються. До початку лікування цей показник у вікових групах складав відповідно: 4,9^о ± 0,3^о, 8^о ± 0,4^о та 5,5^о ± 0,45^о, зразу після дисталізації – 14,7^о ± 1,1^о, 11,5^о ± 0,4^о, 10,1^о ± 0,5^о. Після закінчення ортодонтичного лікування значення ангуляції набували, практично, своїх первісних значень і складали відповідно віковим групам: 6,0^о ± 0,5^о; 6,6^о ± 0,5^о; 6,5^о ± 0,4^о. Суттєвої різниці в значеннях ангуляції до ортодонтичного лікування і після його закінчення немає (у всіх випадках р < 0,05).

Оскільки додаткову ангуляцію моляра необхідно враховувати як приховану втрату якірної системи, нами розроблено кілька методів визначення цього показника.

За одним способом проводиться візуальне спостереження на бокових телерентгенограмах пацієнта за моляром до та під час дисталізації з використанням у процесі здійснення способу сталих анатомічних утворень пацієнта, таких як крилопіднебінна ямка та франкфуртська горизонталь, які не змінюються протягом життя людини.

За другим способом ангуляцію, інклінацію і розвороти зубів визначають за допомогою лазерного сканера. Наявність у ньому горизонтального та вертикального джерел лазерного випромінювання дає можливість відтворити перпендикуляр відносно осі зуба, а також оклюзійної площини, пройшовши шлях від джерела лазерного випромінювання через отвір у табличній шкалі з позначкою “0” до зуба.

Із робіт із прикладної математики відомо, що при достатній кількості статистичного матеріалу можливе винайдення емпіричних формул для розрахунків окремих параметрів, які визначаються. Враховуючи це, нами разом із науковим співпрацівником Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту Гриньковичем О.С. запропонована емпірична формула розрахунку гіперкорекції молярів у залежності від його ангуляції: L = t θ, де L - величина гіперкорекції, мм; t - коефіцієнт похибки в різних вікових групах, мм/град.; θ - величина кута ангуляції, град.

За допомогою вказаної формули ми переводили градуси додаткової ангуляції  безпосередньо в мм. Так, за нашими даними, ангуляція молярів після дисталізації молярів за віковими групами складала 10,4^о ± 0,5^о, 4,2^о ± 0,1^о та 4,3^о ± 0,2^о і це відповідає, згідно з запропонованою формулою, відстані гіперкорекції відповідно 1,2мм ± 0,09мм, 1,0мм ± 0,09мм та 0,6мм ± 0,08мм.

Таким чином, загальна втрата якірної системи при дисталізації молярів складається з подовження від протракції фронтальної ділянки зубного ряду та величини гіперкорекції. Подовження зубного ряду внаслідок протракції його фронтальної ділянки відбувається через втрату якірної системи, яка складається з апарату Nance та опори на зуби від другого премоляра зліва до другого премоляра справа. Подовження зубного ряду в результаті гіперкорекції відбувається через ангуляцію молярів, які дисталізуються.

Визначення величини втрати дисталізації при врахуванні дистального нахилу моляра під час дисталізації і здійснення на її величину гіперкорекції дозволяє підвищити ефективність лікування та забезпечити високу достовірність досягнення необхідної величини переміщення моляра, забезпечити контроль за переміщенням моляра незалежно від терміну здійснення способу.

На підставі клінічних, біометричних і телерентгенографічних досліджень показано високу ефективність прогнозу втрати якірної системи.

До початку ортодонтичного лікування клінічні показники були характерними для дистального прикусу. Вимірювання на діагностичних моделях показали, що ступінь тяжкості скупченості зубів практично однакова як на верхній, так і на нижній щелепах. У пацієнтів 1-ї вікової групи легкий ступінь скупченості зубів складав  3,3мм ± 0,3мм (11 осіб), середній – 7,0мм ± 0,3мм (6 осіб) , важкий – 9,1мм ± 0,4мм (3 особи); у пацієнтів 2-ї групи відповідно: 3,3мм ± 0,2мм (9 осіб), 6,5мм ± 0,1мм, (23 особи),  9,4мм ± 0,3мм (11 осіб); а в пацієнтів 3-ї групи легкий ступінь становив 3,1мм ± 0,4мм (8 осіб), середній – 6,7мм ± 0,3мм (11 осіб) і тяжкий – 10,2мм ± 0,3мм (5 осіб). Довжина апікального базису при легкій, середній та тяжкій формах скупченості зубів була відповідно в пацієнтів 1-ї групи 34,1мм ± 0,6мм, 35,5мм ± 0,9мм, 36,0мм ± 1,0мм; 2-ї групи – 33,7мм ± 0,8мм, 34,2мм ± 0,4мм, 34,0мм ± 0,8мм; 3-ї групи – 34,0мм ± 0,8мм, 34,0мм ± 0,8мм та 33,2мм ± 1,1мм. Глибина піднебіння відповідно ступеням тяжкості скупченості зубів складала в 1-й групі 17,1мм ± 0,7мм, 18,8мм ± 0,5мм, 21,0мм ± 0,6мм; у 2-й групі – 17,7мм ± 0,8мм, 18,9мм ± 0,3мм, 17,9мм ± 0,7мм; у 3-й групі – 19,5мм ± 1,1мм, 20,4мм ± 0,8мм, 19,2мм ± 1,5мм.

Аналіз телерентгенографічних показників виявив, що при збільшенні скупченості зубів відстань між NPg і AРg у точці А збільшується. Цей процес спостерігається у всіх вікових групах, отже, точка А, яка є орієнтиром, змінює свою топографію і переміщується вперед. Це свідчить про те, що відбувається протракція фронтальної ділянки не тільки зубного ряду, але і коміркового відростку. Відстань ріжучого краю нижнього різця від APg, яка в нормі складає 1 мм і з віком не змінюється, у всіх групах пацієнтів із дистальним прикусом при патології будь-якої тяжкості зменшувалася, що є закономірним симптомом при цій патології і «підкреслює» протракцію фронтальної ділянки верхнього коміркового відростку. Аналіз інклінації нижніх різців відносно APg показав, що зменшення інклінації нижніх різців залежно від тяжкості патології відбувається у всіх групах, причому в 1-й групі найбільш переконливо. Відстань найбільш опуклої частини нижньої губи від лінії En-DT, яка в нормі складає 2 мм і з віком зменшується, у всіх, без винятку, пацієнтів із дистальним прикусом збільшується. Таке збільшення не має суттєвих змін у залежності від віку, але достовірно збільшується з обтяжненням патології. Наведені значення клінічних ознак, а також досліджень показників діагностичних моделей і телерентгенограм є  характерними для дистального прикусу.

Після дисталізації верхніх молярів зовнішньоротові клінічні ознаки погіршуються внаслідок ще більшої протракції фронтальної ділянки верхнього зубного ряду. Внутрішньоротові показники характеризуються наявністю трем між 15 і 16, а також 25 і 26 зубами, ширина яких залежить індивідуально від загальної відстані дисталізації. Оскільки дисталізація молярів здійснюється з гіперкорекцією, щічні медіальні горбки верхніх перших молярів контактують із дистальними горбками нижніх перших молярів. Верхні ікла в більшості випадків переміщуються з положення супраоклюзії до рівня оклюзійної площини і частково займають своє місце в зубному ряді. Вказані зміни впливають на функції жування, ковтання, мови, а при незадовільній гігієні ротової порожнини може погіршитись стан пародонта. Аналіз довжини зубного ряду і наявності місця в зубному ряді показав, що після дисталізації верхніх молярів відбувається суттєве подовження верхнього зубного ряду, а оскільки дисталізація здійснюється з гіперкорекцією, то спостерігається наявність вже не дефіциту місця, а його профіциту. Вказаний процес відбувається з більшими або меншими абсолютними значеннями у всіх групах пацієнтів. Так, профіцит місця при легкій, середній і тяжкій формах скупченості зубів складав відповідно в пацієнтів 1-ї групи 1,9мм ± 0,2мм, 1,1мм ± 0,05мм, 1,3мм ± 0,1мм; 2-ї групи – 1,5мм ± 0,1мм, 1,1мм ± 0,05мм, 1,1мм ± 0,05мм; 3-ї групи – 1,2мм ± 0,1мм, 1,1мм ± 0,1мм, 1,6мм ± 0,2мм.

У всіх вікових групах апікальний базис подовжується. У 1-й групі відповідно при легкій, середній та важкій формах скупченості зубів апікальний базис має значення  35,4мм ± 0,6мм, 37,2мм ± 0,3мм та 40,1мм ± 0,9мм. У 2-й групі суттєва різниця довжини апікального базису визначається тільки в групі пацієнтів із важкою формою патології: до дисталізації  34,0мм ± 0,8мм, а після – 37,6мм ± 0,6мм (р < 0,05). У 3-й групі при порівнянні значень апікального базису після дисталізації молярів з аналогічними до дисталізації встановлено суттєву різницю також, як і в попередньому випадку, лише в пацієнтів із важкою формою патології: до дисталізації – 33,2мм ± 1,1мм, після дисталізації 38,0мм ± 0,9мм (р < 0,05).

У всіх групах пацієнтів після дисталізації молярів відбувається зменшення значення глибини піднебіння. У пацієнтів 1-ї групи значення глибини піднебіння до і після дисталізації складали відповідно при легкій, середній та важкій формах скупченості зубів: 17,1мм ± 0,7мм і 14,8мм ± 0,6мм (р < 0,05); 18,8мм ± 0,5мм і 17,3мм ± 0,3мм (р < 0,05); 21,0мм ± 0,6мм і 18,3мм ± 0,3мм (р < 0,05). У пацієнтів 2-ї групи суттєве зменшення глибини піднебіння спостерігалося в групі з середньою важкістю патології до і після дисталізації відповідно: 18,9мм ± 0,3мм і 16,5мм ± 0,3мм (р < 0,05). У 3-й групі суттєвих відмін значень глибини піднебіння до і після дисталізації не відбувалося. Кореляційний аналіз виявив зменшення глибини  піднебіння у всіх групах пацієнтів.

Телерентгенографічний аналіз положення верхніх різців відносно ліній NPg - APg показав, що після дисталізації незалежно від важкості патології суттєвої різниці значень показника в межах окремої групи немає. У той же час спостерігалася достовірна різниця між значеннями показника в пацієнтів 1-ї і 2-ї груп по відношенню до 3-ї групи. Якщо порівняти значення обговорюваного показника до і після дисталізації верхніх молярів, то можна побачити його достовірне збільшення після дисталізації в осіб 1-ї і 2-ї груп і несуттєву зміну в осіб 3-ї групи. Останнє свідчить про те, що в дорослих осіб із дистальним прикусом відбувається переміщення коміркового відростку вперед, але після дисталізації, на відміну від 1-ї і 2-ї груп, де такого подальшого переміщення не відбувається.

Аналіз положення нижніх різців відносно лінії APg у пацієнтів різних вікових груп після дисталізації молярів свідчить про те, що значення показника в межах кожної групи практично однакові, але є його характерні відмінності до і після дисталізації молярів. У пацієнтів 1-ї групи до дисталізації значення показника при легкій, середній і важкій формі патології складали 0,6мм ± 0,08мм, 0,4мм ± 0,1мм і 0,4мм ± 0,05мм, а після дисталізації відповідно: 0,7мм ± 0,1мм, 0,7мм ± 0,1мм і 0,5мм ± 0,2мм (відповідно ступеням важкості р > 0,05; р > 0,05; р > 0,05). У пацієнтів 2-ї групи до дисталізації значення показника при легкій, середній і важкій формі патології становили 0,7мм ± 0,06мм, 0,4мм ± 0,05мм і 0,45мм ± 0,05мм; після дисталізації відповідно 0,7мм ± 0,2мм, 0,6мм ± 0,08мм і 0,5мм ± 0,1мм  (відповідно ступеням тяжкості р > 0,05; р > 0,05; р > 0,05). У пацієнтів 3-ї групи до дисталізації значення показника при легкій, середній і тяжкій формі патології складали 0,7мм ± 0,1мм, 0,7мм ± 0,05мм і 0,4мм ± 0,05мм; після дисталізації 0,1мм ± 0,01мм, 0,3мм ± 0,08мм і 0 мм (відповідно ступеням важкості  р < 0,01; р < 0,05; р < 0,05). Як видно, спостерігалася достовірна різниця між значеннями показника в пацієнтів 1-ї і 2-ї груп, з одного боку, і 3-ї групи, з іншого боку.

Після дисталізації молярів значення інклінації нижніх різців відносно APg у межах кожної групи приблизно однакові, достовірної різниці між ними немає, проте є відміни між групами до і після дисталізації. У 1-й групі значення інклінації до початку лікування при легкій, середній і важкій формах патології складали 22,4^о ± 0,3^о, 20,5^о ± 0,3^о  і 19,3^о ± 0,3^о, а після дисталізації – 21,0^о ± 0,1^о, 22,5^о ± 0,6^о і 21,3^о ± 0,6^о ( відповідно ступеням важкості р < 0,05; р < 0,05; р < 0,01). У пацієнтів 2-ї групи значення інклінації до початку лікування при легкій, середній і важкій формах патології становили 21,3^о ± 0,3^о, 20,1^о ± 0,4^о і 20,0^о ± 0,4^о, а після дисталізації  24,8^о ± 0,9^о, 24,0^о ± 0,4^о і 25,0^о ± 0,5^о  (відповідно ступеням важкості р < 0,05; р < 0,05; р < 0,01). Пацієнти 3-ї групи мали дещо інакші показники. Якщо до ортодонтичного лікування показники інклінації складали 20,8^о ± 0,3^о, 19,1^о ± 0,3^о і 19,3^о ± 0,4^о, то після дисталізації вони були 19,9^о ± 0,5^о, 19,5^о ± 0,3^о і 21,3^о ± 0,6^о (відповідно ступеням важкості р > 0,05; р > 0,05; р > 0,05). Як видно, до і після дисталізації верхніх молярів спостерігалося достовірне збільшення показника після дисталізації молярів у пацієнтів 1-ї і 2-ї груп, проте в осіб 3-ї групи суттєвих змін інклінації нижніх різців не зареєстрували. Вказані зміни підкреслюють зміну топографії точки А, тобто відбувається протракція не тільки фронтальної групи верхніх зубів, але і самого коміркового відростка щелепи.

Порівняння показника відстані найбільш опуклої частини нижньої губи від лінії En-DT до і після дисталізації верхніх молярів показало, що достовірні відміни його були тільки в пацієнтів 2-ї групи при легкій формі патології: до лікування – 2,9мм ± 0,2мм, а після дисталізації – 5,1мм ± 0,4мм (р < 0,01). Усі інші зміни були несуттєвими.

Після закінчення лікування дистального прикусу клінічне обстеження виявило, що відбувається повна нормалізація положення зубів, зубних рядів і прикусу, а також функцій жування, ковтання, дихання та мови. Можливі ускладнення у вигляді катарального або гіпертрофічного гінгівіту. Після зняття апарату повна нормалізація слизової оболонки відбувалася протягом 1-1,5 місяця.

На основі аналізу біометричних досліджень можна констатувати, що як на верхній, так і на нижній щелепах, між сумою ширини зубів і довжиною зубного ряду суттєвої різниці немає, а це свідчить про успішність безекстракційного лікування дистального прикусу з застосуванням дисталізації верхніх молярів. Зміни довжини апікального базису після ортодонтичного лікування корелюються зі значеннями суми ширини зубів та відповідають їх фізіологічній нормі. Піднебіння стає більш плоским, його глибина суттєво зменшується і стає ближчою до фізіологічної норми.

На підставі аналізу телерентгенографічних даних, які реєструвалися після закінчення активного ортодонтичного лікування, можна констатувати, що після лікування положення верхніх різців достовірно змінюється в бік нормалізації в пацієнтів 1-ї групи, у меншій мірі – у 2-ї і практично не змінюється в осіб 3-ї групи. Відбувалося суттєве збільшення показника відстані ріжучого краю нижніх різців від лінії APg і це наближує його до норми. Змін інклінації нижніх різців відносно APg у пацієнтів 1-ї групи не відбувалося: значення показника наближені до норми і однакові до і після лікування. У пацієнтів 2-ї та 3-ї груп цей показник зменшений до лікування і достовірно збільшувався до нормальних значень після активного ортодонтичного лікування. Відстань найбільш опуклої частини нижньої губи від лінії En-DT у всіх пацієнтів 1-ї групи, а в пацієнтів 2-ї і 3-ї груп при середній і важкій формах патології достовірно зменшується і набуває значень, які наближаються до нормальних фізіологічних.

Таким чином, проведені дослідження надали можливість успішно проводити ортодонтичне лікування зубо-коміркових форм дистального прикусу з застосуванням дисталізації верхніх молярів без видалення зубів.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та вирішення актуального наукового завдання, що полягало в уточненні показів до дисталізації верхніх молярів та прогнозуванні відстані їх пересування шляхом визначення прихованої втрати якірної системи за допомогою телерентгенограми та лазерного сканера при лікуванні зубо-коміркових форм дистального прикусу.

1. Показами до безекстракційного лікування дистального прикусу є зубо-коміркові форми даної патології. Діагностика зубо-коміркових форм дистального прикусу в дітей повинна базуватися на визначенні відомих відносних співвідношень: довжина верхньої щелепи до довжини передньої ділянки основи черепа, як 7:10, та довжина нижньої щелепи до довжини верхньої щелепи, як 3:2, що підтверджує наявність зубо-коміркової форми дистального прикусу.

2. На основі біометричних вимірів на діагностичних моделях встановлено, що зубо-коміркові форми дистального прикусу характеризуються наступними змінами: збільшенням мезіо-дистальних розмірів верхніх бокових різців – від 6,6 мм±0,3 мм до 7,4мм±0,2 мм, або зменшенням ширини нижніх бокових різців – від 5,35мм±0,1 мм до 5,6мм ±0,1 мм, або ці дві зміни разом; невідповідність розмірів верхнього і нижнього зубних рядів компенсується відповідним збільшенням різцевого індексу (1,4 і більше) та різцевого перекриття.

3. При дисталізації верхніх молярів відбувається прихована втрата якірної системи у вигляді ангуляції молярів, які дисталізуються. Додаткову ангуляцію молярів визначено за допомогою бокових телерентгенограм, а також лазерного сканера. У всіх вікових групах до початку лікування ангуляція молярів дорівнювала відповідно: 4,9⁰±0,3⁰; 5,8⁰±0,4⁰; 5,5⁰±0,4⁰. Після дисталізації значення ангуляції достовірно збільшилися і складали відповідно віковим групам: 14,7⁰±1,1⁰; 11,5⁰±0,4⁰; 10,1⁰±0,5⁰. Після закінчення ортодонтичного лікування значення ангуляції набували свої первісних значень і складали відповідно віковим групам: 6,0⁰±0,5⁰; 6,6⁰±0,5⁰; 6,5⁰±0,4⁰. Розроблені нами емпіричні формули дозволили перевести надлишкову ангуляцію в конкретні величини гіперкорекції дисталізації в міліметрах від 0,6±0,08 до 1,2±0,09. Втрата якірної системи складається з величини протракції фронтальної ділянки коміркового відростку і зубів верхньої щелепи та гіперкорекції молярів. Загальна втрата якірної системи відповідно віковим групам становила: 4,7мм±0,3 мм; 5,9мм±0,2 мм та 4,7мм±0,1 мм, або 32,5%, 36% та 27%.

4. Розроблена методика оцінки дисталізації молярів, в якій враховуються всі елементи загальної відстані дисталізації: величина дефіциту місця при скупченості зубів, втрата якірної системи від протракції фронтальної ділянки коміркового відростку та гіперкорекції, які в сумі складають відповідно віковим групам: 5,2мм±0,15 мм, 7,7мм±0,1 мм та 5,6мм±0,1 мм. Визначення індивідуальної загальної відстані дисталізації має прогностичне значення в лікувальному процесі.

5. Ефективність методу безекстракційного лікування зубо-коміркових форм дистального прикусу визначена за допомогою клінічних, біометричних, рентгенографічних та статистичних показників до лікування, після дисталізації верхніх молярів та після закінчення активного ортодонтичного лікування. Методика лікування дистального прикусу з застосуванням дисталізації верхніх молярів дозволяє в 100% випадків попередити видалення зубів з ортодонтичних показів, що суттєво удосконалює лікування даної патології та відповідає основній меті ортодонтії – досягнення фізіологічної оклюзії.