ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ ВИКРАДЕННЯ ЛЮДЕЙ, ВЧИНЕНИХ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Криміналістична характеристика викрадення людей, вчинених злочинними групами» складається з шести підрозділів, присвячених визначенню змісту структурних елементів криміналістичної характеристики цього злочину.

У підрозділі 1.1. «Поняття і структура криміналістичної характеристики викрадення людей, вчинених злочинними групами» зазначається, що криміналістична характеристика є однією з найбільш значущих сучасних інформаційних моделей, яка використовуються для побудови криміналістичних методик розслідування окремих видів злочинів і являє собою опис ознак, властивих певній категорії злочинів, що мають криміналістичне значення для їх розкриття і розслідування.

Практичне значення такої характеристики виявляється, насамперед, у використанні її інформаційного компонента, коли співробітники правоохоронних органів, з одного боку мають у своєму розпорядженні узагальнену модель викрадення людей, вчинених злочинними групами, а з іншого – криміналістично значущі ознаки, що мають місце в конкретному випадку виявлення та розслідування цієї категорії злочинів. Ефективність використання названої моделі зумовлена систематизацією елементів криміналістичної характеристики й існуванням між ними кореляційних зв’язків, в силу яких встановлення одних елементів дозволяє з достатньою впевненістю прогнозувати характер інших, невідомих на даний момент.

До елементів криміналістичної характеристики викрадення людей, вчинених злочинними групами, автор відносить: відомості про злочинні групи, що вчиняють викрадення людей (включаючи дані про особистість злочинців та їх міжособистісні відносини); особистість потерпілих; спосіб вчинення злочину; обстановку вчинення злочину (час, місце й інші обставини); типову слідову картина злочину.

У підрозділі 1.2. «Відомості про злочинні групи, що вчиняють викрадення людей» йдеться про те, що відомості про злочинні групи, які вчиняють викрадення людей, як елемент криміналістичної характеристики розглядуваного виду злочинів, є сукупністю стійких якісних ознак, обумовлених злочинною діяльністю групи, що визначає закономірності поведінки кожного члена злочинної групи при підготовці і вчиненні викрадення людей, а також особливості їх поведінки на досудовому слідстві.

Даний елемент криміналістичної характеристики, на думку автора, повинен складатися з відомостей про: 1) види злочинних груп, які вчиняють викрадення людей, та їх характеристики; 2) особливості формування і функціонування злочинних груп; 3) особу членів і лідерів злочинних груп.

Результати дослідження свідчать про те, що викрадення людини однією особою - явище досить рідке (2,7 % випадків); викрадення людей в переважній більшості випадків вчиняється групами злочинців: групою осіб за попередньою змовою (56,2 % випадків) та організованою злочинною групою (41,1 % випадків); злочинних груп (без попередньої змови) та злочинних організацій, які були б причетні до викрадення людей нами не виявлено. Основними структурними елементами організованої злочинної групи виступають: 1) лідер групи (особа, як правило, раніше судима, що користується авторитетом у злочинному світі);
2) охоронці (особи, які складають найближче оточення лідера); 3) бойовики (безпосередні виконавці); 4) скарбник (особа, яка зберігає спільні «общакові» кошти); 5) допоміжний персонал (водії автомашин, що використовуються для викрадень, особи, які надають приміщення для утримання потерпілих тощо).

Злочинні групи викрадачів, зазвичай, формуються за такими принципами: проживання їх членів в одному мікрорайоні; загальне місце роботи або навчання; загальні інтереси, заняття; минулі злочинні зв’язки або спільне відбування покарання; родинні, національні зв’язки або земляцтво.

Злочинні групи, які вчиняють викрадення людей, відрізняються озброєністю і технічною оснащеністю. Як правило, вони озброєні ножами та вогнепальною зброєю. Найчастіше злочинні групи мають у своєму розпорядженні автомобілі, мобільні телефони, наручники. Окремі групи прослуховують ефір за допомогою портативних радіостанцій.

Автором встановлена така характеристика типового учасника злочинної групи, що вчиняє викрадення людей: фізично розвинений чоловік у віці від 18 до 35 років, як правило, займається спортом, не має судимості, має середню або середню спеціальну освіту, не працює або працює в комерційній структурі, веде антисоціальний спосіб життя.

У підрозділі 1.3. «Особа потерпілого» автор пише, що при формуванні криміналістичної характеристики злочинів проти особи суттєвого значення набуває віктимологічний аспект і узагальнені дані про особу потерпілих від злочину, що надають слідчому істотну допомогу при висуненні слідчих версій і плануванні розслідування.

Автором встановлені такі типові особливості особистості, властиві особам, які стали жертвами розглянутого злочину: це, як правило, особи чоловічої статі, у віці 18-35 років, які здійснюють комерційну діяльність, володіють значними сумами грошей (або майном) або мають родичів, здатних заплатити викуп. За інших рівних умов по мірі зменшення прибутків знижується і рівень віктимності потенційних жертв.

У підрозділі 1.4. «Спосіб вчинення злочину» обґрунтовано, що способи викрадення людей досить різноманітні і містять у собі підготовчі заходи до вчинення злочину, дії співучасників у ході захоплення, безпосередньо після нього й в процесі наступного утримання потерпілого, а також з приховування слідів злочину.

Для того, щоб краще зрозуміти сутність розглянутого виду злочинів, викрадення людини варто розглядати як багатоетапну злочинну операцію. Це досить складний процес, який навіть у спрощеному вигляді має налічувати декілька етапів діяльності злочинної групи. Реалізація кожного подальшого етапу підпорядкована певній послідовності та єдиній меті, зміст якої виражається у вимогах, які висуваються злочинцями.

Типова модель способу вчинення викрадення людини злочинними групами, на погляд автора, складається з таких етапів: 1) пошук «об’єкта викрадення» і збір інформації про нього; 2) розробка плану викрадення, розподіл ролей між викрадачами, підготовка спеціальних засобів і приміщення для наступного утримання потерпілого; 3) напад і вилучення викраденого з природного мікросоціального середовища (захоплення); 4) переміщення його до місця постійного або тимчасового утримання; 5) утримання викраденого (як правило, у спеціально підготовленому для цього приміщенні); 6) пред’явлення вимог близьким потерпілого (або йому самому), які є необхідною умовою для його звільнення; 7) одержання викупу і звільнення викраденого (якщо викрадення було вчинене з метою одержання викупу); 8) приховування слідів злочину.

У підрозділі 1.5. «Обстановка вчинення злочину» автор зазначає, що обстановка вчинення викрадення людей злочинними групами містить у собі такі елементи: кількісний склад злочинців і викрадених; час і місце захоплення, переміщення й утримання викрадених; взаємини учасників кримінального конфлікту та інші фактори.

Виконання злочинних операцій, обумовлює приблизно такий розподіл кількості учасників: у захопленні жертви і її переміщенні беруть участь дві-три особи або більше; в утримуванні потерпілого – від двох до п’яти злочинців.

Стосовно кількості викрадених, то необхідно вказати, що в переважаючій кількості випадків злочинні групи здійснюють викрадення однієї людини, однак слідчій практиці відомі випадки викрадення відразу декількох осіб (11,0 % від загального числа вивчених кримінальних справ).

У переважній більшості випадків люди стають жертвами викрадень в другій половині дня, саме в той час, коли вони повертаються додому з роботи або навчання.

При викраденні людей найбільш ймовірним місцем їх захоплення можуть бути: квартира (будинок), дача, гараж, місце роботи потерпілої особи (43,8 % випадків), шлях від житла до місця роботи (навчання) (37,0 % випадків) та ін.

Місце для таємного утримання викраденого у переважній більшості випадків готується заздалегідь. Найчастіше таким місцем буває окрема квартира, будинок, дача чи гараж одного із злочинців (34,2 % випадків) або спеціально облаштоване для цього приміщення, наприклад, горище або підвал (41,1 % випадків).

У підрозділі 1.6. «Типова слідова картина злочину» обґрунтовано, що типова слідова картина є обов’язковим елементом криміналістичної характеристики викрадення людей, вчинених злочинними групами, оскільки її зміст виступає практичним інструментом та своєрідним орієнтиром у виборі напрямів розкриття та розслідування цього злочину.

У справах про викрадення людей, вчинених злочинними групами, криміналістичний інтерес представляють не тільки сліди злочинців, але й сліди потерпілих. Дуже важливо правильно визначити, які саме сліди і де повинні або могли залишитися в результаті вчинення розглянутого злочину.

Пошук слідів доцільно проводити, як на місці захоплення, так і на місці утримання викраденого, а також у транспортному засобі, що використовувався для перевезення потерпілого. Оскільки мова завжди йде не тільки про матеріальні, але й про ідеальні сліди, їх носії (джерела) варто виявляти і за маршрутом руху транспортного засобу, що використовувався злочинцями.

Специфіка розглянутих злочинів така, що вони, іноді, відбуваються при очевидцях. Найчастіше очевидцями можуть бути родичі, знайомі викраденого. Від них є можливим отримання відомостей про стать викрадачів, їх вік, зовнішній вигляд, особливі прикмети, автотранспорт, напрямок руху та деякі інші дані, що мають значення для встановлення особистості злочинців.

Розділ 2 «Початковий етап розслідування» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Особливості порушення кримінальної справи» акцентовано увагу на тому, що у випадку викрадення людей, вчинених злочинними групами, необхідно враховувати те, що переважно всі злочини мають велику латентність, особливо тоді, коли з тих чи інших причин злочини не одержують громадського розголосу.

Важливу роль у зниженні латентності розглянутих злочинів здатне відігравати повноцінне їх розслідування, в процесі якого повинні виявлятися всі учасники злочинних груп. Підвищення ефективності розслідування, притягнення викрадачів до кримінальної відповідальності сприяло б формуванню більшої довіри до правоохоронних органів.

Для того, щоб у результаті дослідчої перевірки можна було дійти до ймовірного висновку про викрадення, необхідно, щоб інші, найбільш можливі, причини зникнення особи були перевірені і по можливості виключені. Для цього спочатку визначають причини зникнення, які були б можливі в даному випадку за допомогою збирання конкретних фактичних даних. Таким чином, зміст перевірки повідомлень про викрадення людини можна розділити на три стадії:
1) з’ясування обставин зникнення; 2) висування, виходячи з цих обставин, версій про причини зникнення; 3) перевірка цих версій.

Порушення кримінальної справи і перехід до стадії досудового розслідування неминуче поєднані з виявленням процесуальної активності органів розслідування. Тому, у деяких випадках, при встановленні причетності до викрадення людей організованих злочинних груп, не слід квапитися з порушенням кримінальної справи, а доцільно перенести акцент на оперативно-розшукові заходи. Так необхідно діяти у ситуаціях, коли викрадений ще не звільнений і, крім того, є підстави вважати, що окремі співробітники правоохоронних органів можуть бути причетні до діяльності злочинної групи.
У такій ситуації, негайне порушення кримінальної справи може поставити під загрозу життя потерпілого.

У підрозділі 2.2. «Типові слідчі ситуації та основні напрями розслідування» автор на підставі узагальнення судово-слідчої практики класифікував слідчі ситуації у справах про викрадення людей, вчинених злочинними групами, які виникають на початковому етапі розслідування, на дві групи залежно від обсягу й змісту даних, що слугували підставою до порушення кримінальної справи, та інформації про злочинців. Ці ситуації такі: 1) наявні ознаки викрадення людини, викрадений звільнений, проте злочинці залишаються невідомими; 2) наявні ознаки викрадення людини і є відомості про злочинців.

У першій ситуації діяльність слідчого має бути спрямована на виявлення і систематизацію максимальної кількості доказової та орієнтовної інформації, що характеризує особу злочинців і характер події. Розслідування починається з допиту, огляду і судово-медичної експертизи потерпілого. Після цього допитуються особи, яким пред’являлись вимоги про викуп, свідки захоплення потерпілого. Крім того, проводяться огляди місць його захоплення і утримання,
а також відтворення обстановки і обставин події з метою перевірки показань потерпілого. Встановленню місця утримання, а також одержанню інформації про суб’єктів злочину можуть сприяти експертизи одягу, взуття потерпілого, а також виявлених при оглядах слідів.

У другій ситуації важливим напрямом діяльності є перевірка обґрунтованості підозри у відношенні конкретних людей. У цих ситуаціях головною версією є обґрунтоване припущення про причетність підозрюваних до викрадення. Для її перевірки дані, що послужили підставами для порушення кримінальної справи у відношенні підозрюваного, а також для затримання або обрання запобіжного заходу до пред’явлення обвинувачення, повинні бути трансформовані в докази, якщо цього ще не було зроблено. Наявна доказова база повинна бути розширена шляхом пошуку нових джерел і носіїв інформації, втілення її у форму доказів. Крім того, визначається відносність, допустимість і достовірність зібраних доказів, їх достатність для прийняття слідчим рішення про пред’явлення підозрюваному обвинувачення або про закриття відносно нього кримінальної справи.

У підрозділі 2.3. «Система типових версій» автор встановив, що у розслідуванні викрадення людей поряд з особистим досвідом великої практичної та теоретичної значущості набувають системи типових версій. Враховуючи загальнотеоретичні положення криміналістики про систему слідчих версій і результати даного дослідження система типових версій у справах про викрадення людей, на погляд автора, має містити два структурних рівні: а) загальні версії як припущення щодо події злочину в цілому або окремих елементів складу злочину; б) окремі версії, пов’язані з припущеннями щодо інших, більш окремих (детальних) обставин вчинення викрадення людини.

Типовими загальними версіями у справах про викрадення людей злочинними групами є такі: 1) факт вчинення викрадення людини незаперечний; 2) має місце викрадення людини, пов’язане з вчиненням інших злочинів (вбивство, тяжке тілесне ушкодження, вимагання, бандитизм та ін.); 3) вчинено не викрадення людини, а інший злочин (незаконне позбавлення волі, захоплення заручників, вимагання та ін.); 4) факт вчинення викрадення людини відсутній; особа, яка звернулася з заявою про вчинення відносно неї викрадення людини, зробила це з метою одержання грошових коштів або матеріальних цінностей від рідних, знайомих, ділових партнерів; 5) факт вчинення викрадення людини відсутній; має місце зникнення людини за інших обставин (у тому числі некримінальних).

При розслідуванні викрадень людей, вчинених злочинними групами, найбільшої уваги заслуговують окремі версії, які містять припущення: про мотиви викрадення людини; час і місце захоплення викраденого; способи його захоплення, переміщення й утримання; місце утримання жертви; місце перебування злочинців; риси та якості підозрюваних, кількісний склад групи, її технічну оснащеність і озброєність; тип злочинної групи; способи вимагання тощо.

У підрозділі 2.4. «Особливості взаємодії слідчих та оперативних працівників у процесі розслідування» підкреслено, що кримінальні справи про викрадення людей, які вчинені злочинними групами, найчастіше відрізняються складністю і багатоепізодністю, мають великий резонанс, їх розслідування вимагає спеціальної підготовки слідчих та оперативних працівників, досвіду практичної роботи та пов’язане з проведенням великого обсягу оперативно-розшукових заходів і слідчих дій за участю різних підрозділів органів внутрішніх справ. Тому, у таких випадках доцільно приймати рішення про створення слідчо-оперативних груп. Можливість оперативних апаратів здійснювати негласні оперативно-розшукові функції і відсутність таких у слідчого надає розслідуванню в цьому випадку зовсім нових і винятково оптимальних властивостей.

Взаємодія слідчих з оперативними працівниками здійснюється в двох основних формах: процесуальній й організаційно-тактичній. До процесуальної форми взаємодії відносяться: а) виконання органом дізнання доручень і вказівок про проведення розшукових і слідчих дій; б) надання органом дізнання слідчому допомоги у проведенні окремих слідчих дій.

До організаційно-тактичної форми відносяться: а) створення слідчо-оперативних груп і робота в них; в) спільне планування розслідування і окремих слідчих дій; г) систематичний обмін інформацією; д) спільне обговорення ходу та результатів роботи тощо.

Особливості взаємодії залежать у кожному конкретному випадку від характеру слідчої ситуації, що склалася на даному етапі розслідування.

Третій розділ «Тактика проведення окремих слідчих дій» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Огляд місця події» йдеться про те, що в справах про викрадення людей, які вчиняються злочинними групами, дана слідча дія є важливим засобом доказування. Сліди, що виявлені на місці події, при уважному їх огляді, ретельному вивченні та оцінці дозволяють правильно зрозуміти обстановку місця події та зробити важливі висновки для успішного розслідування.

У справах про злочини розглянутої категорії можна виділити такі види місця події: 1) місце захоплення потерпілого; 2) місце насильницького утримання потерпілого; 3) місце передачі викупу; 4) місце звільнення викраденого.

Своєчасно проведений огляд місця події дозволяє одержати інформацію про стать злочинця, його вік, професійні звички, знання, вміння, потреби і звички, про мотиви вчиненого злочину, про риси характеру і психологічні особливості злочинця, а також інформацію про захоплення, переміщення й утримання викраденого, виявленні сліди злочину та інші об’єкти – речові докази, що мають значення для розкриття цього злочину. Навіть при відсутності будь-яких речових доказів результати огляду здатні допомогти слідчому правильно уявити і оцінити обстановку злочину. Зокрема, при такому огляді надається можливість встановити, звідки можна було бачити або чути подію, що відбувалась, які сліди перебування на цьому місці могли залишитися на тілі, одязі або взутті підозрюваних.

У підрозділі 3.2. «Допит потерпілих і свідків» звертається увага на те, що допит потерпілого в справах про злочини даної категорії дозволяє одержати інформацію не тільки про кількість злочинців, мотиви їх дій, ознаки зовнішності, особливості поведінки, ступінь організованості групи, погодженість дій її учасників, спосіб вчинення злочину, а також з’ясувати роль кожного із злочинців у вчиненому злочині та отримати додаткові докази. При цьому слід враховувати, що викрадені після їх звільнення можуть перебувати у тяжкому фізичному і психологічному стані, викликаному пережитим страхом, перенесеним фізичним насильством тощо. Тому в ході допиту бажано створювати умови для довірливого спілкування з потерпілим, уникаючи без потреби загострення ситуації, демонструвати зацікавленість в одержанні повної і достовірної інформації. При виникненні різних ускладнень, викликаних необ’єктивністю допитуваного, його бажанням приховати деякі неприємні для себе факти, необхідно виявляти наполегливість в одержанні достовірних показань, але при цьому поводитися коректно, не допускати зайвого загострення ситуації.

Специфіка вчинення розглядуваного виду злочинів дозволяє виділити такі категорії свідків: а) особи, яким пред’являлися вимоги про виплату викупу за звільнення викраденого; б) очевидці спостереження за жертвою, яке здійснювалося викрадачами перед її викраденням; в) очевидці захоплення потерпілого; г) очевидці насильницького утримання викраденого; д) очевидці, які були присутні при передачі викупу; е) очевидці, які спостерігали обставини звільнення викраденого.

Важливого доказового значення в процесі розслідування викрадень людей мають показання свідків-очевидців. Незважаючи на те, що ці злочини, найчастіше вчиняються в їх присутності, встановити очевидців можливо не в усіх випадках, що обумовлено наступними обставинами: по-перше, викрадачі прагнуть звести до мінімуму небезпеку появи очевидців; по-друге, з почуття страху громадяни не бажають брати участь у кримінальній справі як свідки.

У підрозділі 3.3. «Затримання підозрюваних» зроблено акцент на тому, що затримання, як і всі інші елементи організації розкриття викрадення людей, вчинених злочинними групами, має свою специфіку, яка обумовлена певною складністю слідчих ситуацій: насильницьким утриманням викраденого; переговорами злочинців з родичами і близькими викраденого; існуванням загрози вбивства викраденої людини; непередбачуваністю поведінки викраденого і його родичів.

При вирішенні комплексного завдання під час проведення тактичної операції (звільнення викрадених і затримання злочинців) завжди необхідно пам’ятати, що неправильна оцінка вихідної інформації може спричинити непередбачувані наслідки. Особливо варто застерегтися від непідготовленого і передчасного затримання підозрюваних до звільнення викрадених, життя яких у такій ситуації ставиться під загрозу.

Затримання встановлених співучасників доцільно проводити одночасно, щоб вони не могли сповістити про це один одного, зникнути або знищити докази. З цією метою повинні бути продумані тактично найбільш сприятливий час, місце затримання, ефективні прийоми здійснення цієї слідчої дії, що забезпечують її раптовість, а також безпека оперативних працівників і потерпілих.

У підрозділі 3.4. «Допит підозрюваних» підкреслено, що однією з найбільш важливих, дуже складних, найчастіше конфліктних, слідчих дій початкового етапу розслідування викрадення людей, вчинених злочинними групами, є допит підозрюваного.

Допит підозрюваних доцільно проводити безпосередньо після затримання, тому що під впливом фактору раптовості, психічного й емоційного збудження допитувані зазвичай не здатні надати які-небудь розумні доводи у своє виправдання, а виникаючі при цьому явні протиріччя в їх показаннях можуть бути успішно використані слідчим для викриття неправди. Тому виключається можливість обмірковування і розробки логічно правильно побудованої «версії захисту».

До моменту допиту підозрюваного, який проводиться негайно після його затримання, слідчий, як правило, не має у своєму розпорядженні достатніх доказів, що могли б бути пред’явлені допитуваному. Тому основними тактичними прийомами при проведенні такого допиту є: аналіз і деталізація показань; постановка контрольних запитань; використання протиріч у показаннях, протиріч з іншими матеріалами кримінальної справи, а також протиріч у показаннях співучасників; використання позитивних якостей допитуваного.