ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Автореферат

У Вступі дисертації обґрунтовується вибір теми, розкривається її актуальність і ступінь наукової розробленості. Визначаються мета, задачі, об’єкт, предмет, методологічна, нормативна та емпірична база дослідження, а також наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Подаються відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження, про кількість наукових публікацій автора і про структуру роботи.

Розділ 1 «Теоретичні засади правового регулювання праці у сфері медичної діяльності» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Медична діяльність як об’єкт правового регулювання» досліджується поняття «медична діяльність», яке формулюється автором як професійне надання медичної допомоги та медичних послуг медичними працівниками. Визначаючи місце правового регулювання медичної діяльності в системі права України, дисертант не погоджується з дослідниками, які вважать необхідним здійснювати таке регулювання галуззю медичного права. На думку дисертанта, медичне право не можна вважати самостійною галуззю права через відсутність однорідного предмету та власного методу правового регулювання. Водночас, автор допускає виділення медичного права в комплексну галузь законодавства. Медичне право як галузь законодавства визначається дисертантом як система нормативно-правових актів, які регулюють комплекс суспільних відносин з приводу організації системи охорони здоров’я, забезпечення здорових та безпечних умов життя, надання медичної допомоги та медичного обслуговування, забезпечення лікарськими та імунобіологічними препаратами, охорона здоров’я матері та дитини, медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку, медичної експертизи та медичної діяльності.

Дисертант переконаний, що в сучасній системі права України праця медичних працівників, яка є змістовною складовою медичної діяльності, регулюється трудовим правом. Нормативно-правові акти, які входять до юридичного масиву медичного права як галузі законодавства, існують в якості допоміжних юридичних інструментів, але безпосереднє правове регулювання праці медичних працівників здійснюється галуззю трудового права.

Підрозділ 1.2 «Медичний працівник як суб’єкт правового регулювання праці у сфері медичної діяльності» присвячений дослідженню юридичної характеристики медичного працівника як суб’єкта правового регулювання праці у сфері медичної діяльності. Дисертант виділяє та аналізує три складові юридичної характеристики медичного працівника як суб’єкта правового регулювання праці у сфері медичної діяльності: вимогу спеціальної трудової правосуб’єктності, трудові правовідносини з закладом охорони здоров’я та трудові обов’язки зі здійснення медичної діяльності. На переконання дисертанта зміст спеціальної трудової правосуб’єктності медичних працівників складається з двох умов: наявності медичної освіти та відповідність кваліфікаційним вимогам. Інші вимоги до зайняття посади медичного працівника (безперервність роботи за лікарською спеціальністю, відповідність вимогам стану здоров’я та проходження атестації) є умовами допуску до медичної діяльності та не включаються у зміст спеціальної трудової правосуб’єктності медичних працівників. В свою чергу, особа не може здійснити свою професійну діяльність як медичний працівник, тобто займатись медичною діяльністю доти, поки не оформить свої трудові відносини з закладом охорони здоров’я як з роботодавцем. Дисертант визначає заклад охорони здоров’я як юридичну особу будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є здійснення медичної та фармацевтичної діяльності на основі відповідної ліцензії й професійної діяльності медичних, фармацевтичних та інших працівників. Набуваючи правового статусу працівника закладу охорони здоров’я, особа приймає на себе певне коло професійних та трудових обов’язків. В даному випадку посадові обов’язки медичного працівника будуть відмежовуватись від трудових обов’язків інших працівників закладу охорони здоров’я тим, що у їх зміст входитиме здійснення медичної діяльності.

Визначаючи коло спеціалістів, які відносяться до медичних працівників, автор відмежовує їх від більш широкого поняття медичного персоналу. На думку дисертанта, до медичного персоналу відносяться як медичні працівники, так і інші працівники закладу охорони здоров’я, що не мають спеціальної медичної освіти та безпосередньо не здійснюють медичну діяльність, але виконують допоміжні та технічні функції під час медичного обслуговування. В свою чергу, до медичних працівників відносяться: лікарі, помічники лікарів, медичні сестри, акушерки, лаборанти та фельдшери. Дисертант пропонує доповнити ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров’я тлумаченням терміну медичний працівник такого змісту: медичний працівник (лікар, помічник лікаря, медична сестра, акушерка, лаборант, фельдшер) – фізична особа, яка має медичну або іншу спеціальну освіту, що дозволяє займатись медичною діяльністю згідно чинного законодавства, працює у закладі охорони здоров’я та у трудові обов’язки якої входить здійснення медичної діяльності.

Підрозділ 1.3 «Становлення та розвиток правового регулювання праці у сфері медичної діяльності» спрямований на здійснення історико-правового аналізу становлення та розвитку правового регулювання праці у сфері медичної діяльності. Дисертант приходить до висновку, що історичне становлення та розвиток правового регулювання праці у сфері медичної діяльності складається з трьох взаємопов’язаних етапів: 1) становлення правового регулювання праці у сфері медичної діяльності та виокремлення правового статусу осіб, зайнятих в цій сфері, у стародавніх джерелах права (ІХ ст. – ХV ст.); 2) виділення у поліцейському (адміністративному) праві кола осіб, які мають право здійснювати медичну діяльність (XVI ст. – 1917 р.); 3) виділення осіб, які мають право здійснювати медичну діяльність в окрему правову категорію медичних працівників; здійснення правового регулювання праці медичних працівників у сфері трудового права та врахування при формуванні базису правового забезпечення праці медичних працівників впливу виробничого середовища, а також кваліфікації медичного працівника (з 1917 р.). Підставою для їх виділення є особливі чинники, які зумовили особливості професійного розвитку медичних фахівців (необхідність надання системної медичної допомоги, природній процес поділу праці, поява осіб, які мають необхідний обсяг знань та навичок для надання медичної допомоги, відмежування цих осіб від народних знахарів, встановлення особливих державних вимог до зайняття медичної діяльністю, здійснення впливу медичного середовища на здоров’я осіб, які здійснювали медичну діяльність), а також прийняття та дія основних нормативно-правових актів, що регулювали працю осіб у сфері охорони здоров’я населення.

Характерною рисою першого етапу було виокремлення правового статусу осіб, зайнятих у сфері медичної діяльності, в процесі поділу праці та прояву особливого значення охорони здоров’я в житті та розвитку суспільства. Відносно до існуючих у Київській Русі типів медицини (народна, монастирська та світська) більш виражене відношення норми «Руської правди» та «Ізборника Святослава» мали до правового регулювання праці лікарів світської медицині, положення Церковного статуту князя Володимира Великого – до правового регулювання праці лікарів монастирської медицини, морально-етичні норми звичаєвого права – правове регулювання праці «фахівців» народної язичницької медицини.

Другий етап розвитку правового регулювання праці у сфері медичної діяльності пов’язаний з історичним періодом входження українських земель до Річі Посполитої, Московської держави, а згодом Російської імперії. Зазначений етап пов’язується із появою у джерелах права осіб, які мають необхідний обсяг знань та навичок для надання медичної допомоги, та їх законодавчого відмежування від народних знахарів. У зазначеному етапі дисертантом виділено три мікроетапи: 1) регламентація праці у медичній галузі в період Московської держави та Річі Посполитої (XV – XVII ст.); 2) регламентація праці осіб, які здійснювали медичну діяльність, за правління Петра І (кінець XVII – I чверть XVIII ст.); 3) правове забезпечення праці осіб, які здійснювали медичну діяльність, у період Російської Імперії (II четверть XVIII ст. – 1917 рік). На першому мікроетапі здійснюється законодавче виділення професії осіб, зайнятих у сфері медичної діяльності, ставиться питання про отримання спеціального дозволу для заняття медичною діяльністю, виникає правова база інституту оплати праці лікарів. На другому мікроетапі завдяки зусиллям Петра І дістає розвитку деталізація правового регулювання праці у сфері медичної діяльності, насамперед, в контексті посилення вимог допуску до медичної діяльності, закріплюються окремі положення нормування праці лікарів. Третій мікроетап пов’язаний, насамперед з впровадженням у Російській Імперії, в тому числі на українських землях, земської медицини. Системоутворюючим документом земської медицини був Лікарський статут – кодифікований нормативний акт у сфері охорони здоров’я. Існувало три редакції Лікарського статуту (1857, 1892, 1905 рр.). Низка положень Лікарських статутів були присвячені безпосередньо правовому регулюванню праці у сфері медичної діяльності.

Третій етап розвитку правового регулювання праці у сфері медичної діяльності складався протягом входження України до складу СРСР та у пострадянські часи. Зазначений етап є пов’язується з виділення усього кола осіб, зайнятих у сфері медичної діяльності, в окрему правову категорію медичних працівників та урахуванням у джерелах права здійснення впливу медичного середовища на їх здоров’я. У цьому етапі можна виділити два мікроетапи: 1) регламентація праці медичних працівників радянською владою (1917–1991 рр.); 2) правове регулювання праці медичних працівників у пострадянській час (1991 р. – до сьогодні). Варто зазначити, що на зазначених мікроетпах правове регулювання праці медичних працівників переходить у сферу трудового права. Автор акцентує увагу на тому, що правова категорія медичних працівників здобула юридичну легалізацію з моменту прийняття Декрету ВЦВК та РНК від 1 грудня 1924 року «Про професійну працю та права медичних працівників». Також протягом першого мікроетапу правове регулювання праці медичних працівників набуває більш сучасної форми, що проявилось у: встановленні жорстких вимог до якості професійної підготовки медичних працівників; поглибленні внутрішнього професійного розгалуження шляхом впровадження загальної спеціалізації медичних працівників; врахуванні при формуванні базису правового забезпечення праці медичних працівників впливу виробничого медичного середовища, а також кваліфікації медичного працівника. Останній, на сьогоднішній день, пострадянській мікроетап пов’язується із формуванням нових механізмів правового регулювання праці медичних працівників в нових умовах господарювання. Проблемні моменти сучасного мікроетапу полягають у необхідності встановлення оптимальної рівноваги між ринковими та соціальними аспектами правового регулювання праці медичних працівників.

Розділ 2 «Єдність та диференціація правового регулювання праці медичних працівників» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальнотеоретичний аспект щодо критеріїв диференціації правового регулювання праці медичних працівників» дисертантом досліджуються наукові підходи до такого феномену трудового права як єдність та диференціація правового регулювання праці та специфіка його реалізації у правовому регулюванні праці медичних працівників на підставі особливих критеріїв. Аналізуючи наукові погляди І. С. Войтинського, Ю. П. Орловського, А. Ю. Пашерстника, О. С. Пашкова, О. І. Процевського, С. Л. Рабіновича-Захаріна, О. В. Смирнова, О. І. Снігірьової та інших, автор приходить до висновку, що герменевтика єдності і диференціації є визначеною лише в сфері всієї галузі трудового права разом з його функціями, принципами і методом правового регулювання. На думку дисертанта, диференціація правового регулювання праці – це розрізнення у правових нормах, обумовлені місцем, умовами праці, правовим статусом організації, з якою працівник перебуває у трудових відносинах, статевовіковими особливостями працівника та іншими критеріями. Автор приєднується до загальноприйнятої позиції, що диференціація правового регулювання праці здійснюється на підставі об’єктивних та суб’єктивних критеріїв. Об’єктивні критерії диференціації проявляються незалежно від того, ким виконується той або інший вид трудової діяльності. В свою чергу, суб’єктивні критерії диференційованого регулювання праці пов’язані з особистістю працівників. Так само, диференціація правового регулювання праці медичних працівників здійснюється на основі об’єктивних та суб’єктивних критеріїв, які обумовлюють особливості правового регулювання праці медичних працівників та детермінують прийняття спеціальних норм. Дисертант визначає, що метою диференційованого підходу до правового регулювання праці медичних працівників є конкретизація та деталізація загальних норм трудового права відносно до важливості соціальної функції медичного працівника, завдань державного реформування у галузі охорони здоров’я, особливих умов праці, а також створення найбільш сприятливих умов для творчої діяльності медичних працівників та залученні кваліфікованих кадрів у систему охорони здоров’я.

У підрозділі 2.2 «Об’єктивні критерії диференціації правового регулювання праці медичних працівників» досліджуються об’єктивні критерії диференціації правового регулювання праці медичних працівників, до яких автор відносить: суспільний критерій, професійний критерій, критерій впливу виробничого середовища, психофізіологічний критерій, ергономічний критерій, критерії територіальної диференціації. Дисертантом доводиться, що суспільний критерій детермінує виникнення галузевої диференціації правового регулювання праці медичних працівників. На підставі суспільного критерію діють нормативно-правові акти, у змісті яких підкреслюється соціальна значимість та особливе ставлення держави до праці медичних працівників. Специфіка професійного критерію полягає в тому, що реалізація конституційного права на працю медичних працівників, враховуючи особливості трудової функції, пов’язаної з охороною життя та здоров’я людини, потребує підтвердження наявності спеціальних теоретичних знань та практичних навичок. На думку автора, юридична обумовленість критерію впливу виробничого середовища, психофізіологічного критерію, ергономічного критерію походить від конституційного права працівників на належні, безпечні і здорові умови праці.

Територіальний напрям диференціації характеризується особливими критеріями, що опосередковуються властивостями місцевості, які можуть впливати на організацію, процес та умови праці, життя та здоров’я медичних працівників. Дисертантом виділяються наступні критерії територіальної диференціації правового регулювання праці медичних працівників: екстериторіальний критерій, критерій вартості життя, критерій виконання завдань державного будівництва, критерій розвитку пріоритетних територій, критерій особливих природних, географічних та геологічних умов. Метою застосування територіальної диференціації у правовому регулюванні праці медичних працівників є зменшення і компенсація негативного впливу критеріїв притаманних місцевості та стимулювання тривалої роботи медичних працівників в цій місцевості.

Аналіз відображення об’єктивних критеріїв диференціації правового регулювання праці медичних працівників у спеціальному законодавстві дозволяє дисертанту прийти до висновку про те, що вони складаються переважно з норм-доповнень. Ці норми майже повністю вичерпують диференціацію спеціального законодавства про працю медичних працівників. Наявність норм-пристосувань та норм-вилучень має поодинокий характер, які здебільшого використовується для виконання завдань державотворення.

У підрозділі 2.3 «Суб’єктивні критерії диференціації правового регулювання праці медичних працівників» розглядається суб’єктивна диференціація правового регулювання праці медичних працівників, яка здійснюється за трьома критеріями: гендерним, віковим та кваліфікаційним. Виявлення означених критеріїв невіддільно пов’язано з впливом на суб’єкта трудових правовідносин об’єктивних критеріїв. Автор пропонує розуміти під гендерним критерієм диференціації правового регулювання праці медичних працівників передумову забезпечення рівності трудових прав жінок та чоловіків у сфері охорони здоров’я, враховуючи підвищений ризик впливу шкідливих умов праці на жіночий організм. Основне завдання вікового критерію суб’єктивної диференціації правового регулювання праці медичних працівників дисертант бачить у стимулюванні здійснення молоддю трудової діяльності в медичній сфері та продовження роботи у закладах охорони здоров’я кваліфікованих та досвідчених працівників похилого віку, а також створення належних умов праці для їх тривалої роботи. Кваліфікаційний критерій правового регулювання праці медичних працівників передбачає наявність в медичних працівників теоретичних знань та практичних навичок, підтверджених у встановленому законодавством порядку, які впливають на зайняття тієї чи іншої посади у сфері охорони здоров’я. Кваліфікаційний критерій є основою внутрішньогалузевої диференціації правового регулювання оплати праці медичних працівників. Суб’єктивні критерії диференціації правового регулювання праці медичних працівників відображені переважно у нормах-доповненнях.

Розділ 3 «Особливості правового регулювання основних умов праці медичних працівників» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Правове регулювання робочого часу, нормування праці та часу відпочинку медичних працівників» дисертант, досліджуючи особливості правового регулювання робочого часу медичних працівників, зазначає, що практично усім категоріям медичних працівників встановлюється скорочена тривалість робочого часу. Для обґрунтування закріплення скороченої тривалості робочого часу медичних працівників можуть враховуватись практично усі виділені об’єктивні та суб’єктивні критерії диференціації правового регулювання праці медичних працівників. Дисертантом визначається безпосередній взаємозв’язок між робочим часом та нормуванням праці медичних працівників. Виділяється декілька ланок такого взаємозв’язку. Так, дисертантом визначається, що специфіка медичної діяльності передбачає можливе застосування їх праці за межами встановленої для даної категорії працівників тривалості робочого часу. Основним видом праці за межами встановленої тривалості робочого часу медичних працівників є надурочна робота. В цьому контексті автор вказує, що у доповіді Комітету Здоров’я та Медичного обслуговування (Standing Technical Committee for Health and Medical Service), який діє у складі Міжнародної організації праці, констатується, що широта діапазону та різноманіття норм застосування надурочних робіт до медичних працівників залежить від необхідного обсягу обслуговування населення. Автором підкреслюється, що для ефективного виконання нормативів праці у межах встановленого робочого часу правове регулювання праці медичних працівників має потребу у врахуванні особливих підходів до часу відпочинку. Адже тривалий робочій час та недостатній відпочинок можуть мати негативне наслідки й приводити до лікарських помилок, викликати стрес й апатію, приводити до короткострокових і довгострокових ризиків здоров’я медичних працівників. Також медичні працівники повинні мати достатньо вільного часу, у межах якого буде здійснюватися їх атестація, необхідне навчання новим технологіям у сфері медичного обслуговування з метою підвищення кваліфікації.

У підрозділі 3.2 «Правове регулювання оплати праці медичних працівників» автор досліджує критерії внутрішньогалузевої диференціації правового регулювання оплати праці медичних працівників, які поділяє дві групи: 1) суб’єктивний кваліфікаційний критерій; 2) інші додаткові об’єктивні та суб’єктивні критерії. Дисертантом відзначається, що рівень кваліфікації лежить в основі тарифної сітки визначення посадових окладів (тарифних ставок) працівників закладів охорони здоров’я. Автор констатує, що додаткові критерії внутрішньогалузевої диференціація правового регулювання оплати праці медичних працівників знаходять своє відображення у таких елементах додаткової заробітної плати як доплати та надбавки. Дисертантом критикується встановлення надбавки медичним працівникам за якість та обсяг роботи згідно із Постановою Кабінету Міністрів від 5 березня 2012 р. № 209 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров’я, що є учасниками пілотного проекту з реформування системи охорони здоров’я». Автор зазначає, що зведення оплати праці медичних працівників від кінцевих результатів, залежних від якості та обсягу, виштовхує з відносин лікування людину, пацієнта, трансформуючи його у матеріалізований об’єкт ремісничого антигуманного медичного втручання. На погляд дисертанта, такий підхід суперечить основоположній нормі Конституції України, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

У підрозділі 3.3 «Кар’єра – успішне просування в службовій діяльності медичних працівників» дисертант розглядає просування по роботі медичних працівників як об’єктивну складову справедливих і сприятливих умов праці згідно із Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р. Змістом права на просування по роботі медичних працівників, як вважає автор, виступає медична кар’єра як вид професійної кар’єри. Дисертант вважає, що закріплення права на просування по роботі медичних працівників та виокремлення медичної кар’єри в окрему правову категорію можна здійснити через наступні фактичні підстави: 1) іманентність (притаманність) професійного просування професійній діяльності у сфері охорони здоров’я; 2) подолання фрустрації та емоційного вигорання медичних працівників через високе нервово-емоційне напруження; 3) стимулювання цілеспрямованого професійного розвитку медичних працівників. В цьому контексті медична кар’єра має забезпечити постійне професійне зростання, надати морального імпульсу самовдосконаленню медичних працівників, підвищити престиж медичної професії, поліпшити якість надання медичної допомоги та медичних послуг. На переконання дисертанта, у сучасних умовах закріплення права на просування у медичній сфері кар’єрними сходами є більшою мірою соціально спрямованим стимулом підвищення якості медичної допомоги та медичних послуг, ніж підвищення розміру заробітної плати медичних працівників за урахуванням якості та обсягу лікувальної роботи. Дисертантом формулюється поняття «медична кар’єра» як нормативно врегульоване цілеспрямоване просування медичного працівника за посадами у системі охорони здоров’я шляхом підвищення кваліфікації для реалізації державних та задоволення власних інтересів. Також автором визначаються зміст та стадії медичної кар’єри.