ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ СУДОМ СПРАВ ЩОДО РОЗКРИТТЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначається об’єкт, предмет та методологія наукового дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, зазначено про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації «Методологія дослідження та генезис інституту банківської таємниці» складається з двох підрозділів та присвячений висвітленню методологічного підґрунтя дисертаційного дослідження та визначенню основних історичних етапів розвитку інституту банківської таємниці.

У підрозділі 1.1. «Методологічні засади дослідження інституту банківської таємниці в системі права України» було проведено всебічний аналіз методології дослідження інституту банківської таємниці в цивільному процесі, окремих методів, принципів і підходів. Діалектичний метод пізнання є універсальним інструментом для всіх наук при вивченні будь-яких проблем пізнання та практики, у тому числі й при дослідженні банківської таємниці.

У структурі методології досліджень банківської таємниці в цивільному процесі можна виділити цілий ряд концептуальних підходів: герменевтичний, аксіологічний, системний, цивілізаційний, синергетичний, антропологічний та ін. Методологічними принципами дослідження банківської таємниці в праві можна назвати також: принцип об'єктивності; принцип функціоналізму; принцип порівняльності; принцип термінологічності; принцип усебічного урахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних умов та ін. При дослідженні інституту банківської таємниці були застосовані такі загальні методи наукового пізнання, як:

– методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння);

– методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному

рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція й дедукція, моделювання та ін.);

– методи або методологія, що використовуються на теоретичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний підхід).

На емпіричному рівні суб’єкт спостерігає за об’єктом, установлює емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. Здобуті на емпіричному рівні знання набувають форми системи суджень та висновків.

Отримане на емпіричному рівні знання має обмежену сферу застосування і є вихідним для побудови теоретичного знання, вони відображають лише явища, а не їхню сутність.

Оскільки банківська таємниця існує й виявляє себе виключно в практичній площині банківської діяльності, при дослідженні цього інституту важливого значення набуває саме емпіричний досвід.

У підрозділі 1.2. «Історія становлення та розвиток інституту банківської таємниці» досліджено основні історичні віхи розвитку інституту банківської таємниці. Встановлено, що інститут банківської таємниці з огляду на історичні факти є невід’ємним поняттям від самих банків. Більше того, таємниця торгово-кредитних операцій виникла задовго до появи банків і походить від звичаїв ділового обороту, зокрема звичаю збереження інформації про внески клієнтів, про стан їхніх рахунків.

Історія формування правового інституту банківської таємниці (у сучасному її розумінні) в Україні є порівняно короткою й розпочинає свій відлік від прийняття першої редакції Закону України (ст. 52) «Про банки і банківську діяльність» 1991 року. Однак витоки формування інституту банківської таємниці на українських землях мають значно глибшу історію.

Ще в Київській Русі існували досить розвинені кредитні відносини, які охоплювали купців Русі й іноземних купців та державну скарбницю.

Після скасування 1764 року гетьманщини політично та фінансово входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій, а згодом – Польщі, Румунії. Ці системи, поглинувши Україну як самостійну державу, визначили подальше становлення її кредитно-фінансових інститутів.

У ХІХ столітті інститут банківської таємниці розвивався стихійно. Після Жовтневої революції 1917 року, коли майже всі політичні партії в Україні виступали проти приватної власності, відстоювали соціалістичну ідею, можна навіть стверджувати про регрес у розвитку інституту банківської таємниці.

У радянський період у законодавстві використовувалося поняття «таємниця внеску». Зокрема, у п. 4 «Положення про державні трудові ощадні каси» від 1925 року зазначалося, що всі рахунки за внесками зберігаються в таємниці від сторонніх осіб, довідки про вкладників і про стан внесків видаються тільки вкладникам, їх законним представникам, а також судовим та судово-слідчим владним органам у межах кримінальних справ, що знаходяться в їх провадженні. За повідомлення відомостей про вкладників і їхні внески стороннім особам службовці державних трудових ощадних кас підлягали кримінальній відповідальності.

У 80-ті роки ХХ століття в Радянському Союзі розпочалися процеси, пов’язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. 1990 року Верховна Рада СРСР ухвалила згідно зі світовою практикою два закони, що регламентували функціонування банківської системи, зокрема системи центрального банку й системи комерційних (ділових) банків: Закон СРСР «Про Державний банк СРСР» і Закон СРСР «Про банки і банківську діяльність».

В умовах незалежної України розвиток інституту банківської таємниці зазнав значних зрушень. Основу нормативних приписів, які визначають правовий режим банківської таємниці, складають положення Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року.

У сучасному світі ставлення до банківської таємниці в контексті активізації боротьби з організованою злочинністю та фінансуванням тероризму змінилося. На сьогоднішній день спрощується доступ держави до інформації про клієнтів та їхні фінанси. Саме тому на сьогоднішній день дуже важливо з огляду на історичний досвід удосконалити законодавство про банківську таємницю в Україні та захистити клієнтів банку від незаконного й необґрунтованого втручання з боку держави.

І хоча деякі вчені стверджують, що банківська таємниця є поняттям, що відмирає, з цим важко погодитися. Саме тепер інститут банківської таємниці перебуває в процесі становлення й розвитку.

Другий розділ дисертації «Загальна характеристика інституту банківської таємниці» містить три підрозділи та присвячений висвітленню змісту ключових правових категорій теми дослідження, розробці основних теоретико-правових положень, що стосуються правового режиму банківської таємниці.

У підрозділі 2.1. «Поняття та сутність банківської таємниці» надається авторське визначення поняття «банківська таємниця», якою є будь-яка інформація, отримана офіційно, що стала відомою банку в процесі обслуговування дійсного чи колишнього клієнта банку або клієнта, який з певних причин ним не став, та взаємовідносин із ним або третіми особами при наданні послуг банку, яка належить до такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація, розкриття якої відбувається тільки у випадках, установлених законом.

Обґрунтовано необхідність закріплення в Законі України «Про банки і банківську діяльність» строку (не більше 5 років), протягом якого в банку повинні зберігатися відомості про колишніх клієнтів, а також закріпити положення, що інформація про клієнта, яка підпадає під правовий режим банківської таємниці, зберігає свій статус довічно.

Також запропоновано внести зміни до закріпленого в Законі України «Про банки і банківську діяльність» переліку відомостей, який складає банківську таємницю: виключити з цього переліку відомості про системи охорони банку та клієнтів, інформацію щодо звітності за окремим банком, коди, що банки використовують для захисту інформації. Ці відомості за своєю природою не належать до банківської таємниці, а належать до конфіденційної інформації банку, оскільки банк є власником таких відомостей. Водночас перелік відомостей, який складає банківську таємницю, необхідно доповнити відомостями про колишніх клієнтів банку, персональними даними клієнтів банку, відомостями про майно, яке зберігається в банку і депозитних сейфах, майно, яке заставлено під іпотеку; інформацією про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але за наявності певних причин ними не стали.

Підрозділ 2.2. «Правова природа та правове регулювання банківської таємниці». Сутність правового поняття «банківська таємниця» має цивільно-правову природу. Правовідносини, що складаються з приводу банківської таємниці, виникають із моменту укладення певного цивільно-правового договору про надання банківських послуг.

Банківська таємниця становить собою комплексний правовий інститут. Правовий режим банківської таємниці – це сукупність вимог закону, що покладають на банк обов'язок щодо забезпечення збереження банківської таємниці й визначають підстави й порядок надання відомостей, що її складають, уповноваженим на те особам без згоди клієнта банку.

Відокремлено поняття банківської таємниці від подібних правових категорій, зокрема комерційної таємниці. Так, законом до банківської таємниці віднесено інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта банку, її керівників, напрями діяльності. Водночас така інформація не може бути віднесена до комерційної таємниці.

Інформація, що становить банківську таємницю, не має ознак конфіденційної інформації й належить до таємної, виходячи з такого:

1) виходячи із самої назви, банківська таємниця – це саме таємниця, як це зазначено у ст. 20 Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

2) конфіденційна інформація поширюється за бажанням тих юридичних чи фізичних осіб, у розпорядженні яких вона перебуває, а банківська таємниця, навпаки, розкривається тільки в чітко встановлених законодавством межах, на запит належних суб’єктів і у межах їхніх повноважень або за рішенням суду та в межах, зазначених у такому рішенні. Правовий режим такої інформації чітко встановлений законодавством і має імперативний характер;

3) у нормах чинного законодавства банківська таємниця й конфіденційна інформація знаходять своє чітке розмежування в п. 2 ст. 39 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів», де зазначається, що до банківської таємниці належить інформація, визначена Законом України «Про банки і банківську діяльність», а до конфіденційної інформації – інформація, що визначається іншими законами. Це дозволяє дійти остаточного висновку про те, що банківська таємниця не є конфіденційною за режимом доступу, однак це не виключає того факту, що банківська таємниця може включати до себе конфіденційну інформацію та інші види таємниць.

Визначаючи місце банківської таємниці серед різних видів інформації з обмеженим доступом і її правову природу, можна стверджувати, що, незважаючи на існування серед наукової громади уявлень про банківську таємницю як різновид комерційної або конфіденційної інформації та відсутність чіткого розмежування на законодавчому рівні, банківська таємниця – це, безумовно, самостійний різновид такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація. У свою чергу, комерційна таємниця підпадає під правовий режим конфіденційної інформації.

Підрозділ 2.3. «Правовий режим банківської таємниці за законодавством інших країн». У більшості країн інститут банківської таємниці регулюється положеннями спеціального законодавства, що регулює банківську діяльність. До країн, у яких існує спеціальне законодавство, що регулює інститут банківської таємниці, належать Росія, Чехія, Польща, Литва, Естонія, Швеція, Швейцарія, Австрія, Данія та ін.

Під тиском ЄС деякі країни, в яких банківська таємниця захищалася максимально ефективно, наприклад Австрія, були змушені піти на певні поступки на вимоги ОЕСР, однак навіть з певними поступками банківська таємниця в Австрії та Швейцарії захищається й урегульована на більш високому рівні, порівняно із законодавством Росії та України. Саме виходячи з цього й необхідно звернути увагу на досвід правового регулювання інституту банківської таємниці в цих європейських країнах і з певною адаптацією імплементувати його до вітчизняного законодавства.

Наприклад, доцільно перейняти досвід Австрії, у законодавстві якої закріплено обов'язок органів влади зберігати банківську таємницю, якщо вона була отримана в процесі виконання ними своїх обов'язків, оскільки на даний момент це є слабким місцем у вітчизняному законодавстві й прогалиною з точки зору збереження банківської таємниці.

Одне з головних і принципових нововведень, які необхідно запозичити із законодавства провідних «банківських» держав, – це встановлення обов'язку збереження банківської таємниці службовцями банку навіть після закінчення трудових відносин між ними та банком.

Третій розділ дисертації «Розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» складається з двох підрозділів та присвячений аналізу позасудового та судового порядку розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб.

Підрозділ 3.1. «Адміністративний порядок розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» присвячено позасудовому порядку отримання уповноваженими органами влади інформації, що містить банківську таємницю.

Банк розкриває банківську таємницю на письмовий дозвіл або запит власника інформації, що становить банківську таємницю. Такий дозвіл може надаватися на стадії укладання договору між банком та власником інформації. Дозвіл або запит складається в довільний формі (якщо інше не передбачено договором) на отримання інформації в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі й з додержанням вимог чинного законодавства.

Розкриття банківської таємниці може здійснюватися також за запитами уповноважених органів державної влади, які направляються безпосередньо до банку.

Обсяг надання інформації на вимогу державних органів визначається для відповідного державного органу Законом України «Про банки і банківську діяльність», а не в обсягах, зазначених у спеціальних законодавчих актах, які регулюють діяльність таких органів.

Пропонується на законодавчому рівні закріпити обов’язок органів, які мають право на розкриття банківської таємниці, спочатку безпосередньо звертатися до банку з письмовою вимогою про отримання відповідної інформації й лише після цього, у разі отримання негативної відповіді, звертатися до суду.

Підрозділ 3.2. «Розкриття банківської таємниці щодо фізичних та юридичних осіб у порядку цивільного судочинства» складається з трьох підрозділів другого рівня та присвячений дослідженню судового порядку розкриття банківської таємниці щодо фізичних та юридичних осіб.

У підрозділі 3.2.1. «Юрисдикція та підсудність справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» стверджується про віднесення справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб до цивільної юрисдикції незалежно від їх суб’єктного складу.

Стверджується про необхідність надання заявникам у справах про розкриття банківської таємниці дозволу звертатися до суду не лише за місцезнаходженням самого банку, а й за місцезнаходженням його структурних підрозділів. Такий підхід убачається правильним та обумовлений тим, що банківська таємниці зазвичай зберігається саме у філії чи представництві, в якому обслуговується клієнт банку. Саме тому вкрай необхідним є внесення відповідних змін у ст. 287 ЦПК України.

У підрозділі 3.2.2. «Відкриття провадження у справах про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» йдеться про те, що особа, яка звертається до суду із заявою про розкриття інформації, що містить банківську таємницю, набуває процесуального статусу заявника. Зі змісту ст. 287 ЦПК, в якій йдеться про звернення до суду у випадках, установлених законом, вбачається, що суд може розглядати заяви: а) осіб, які мають право на отримання такої інформації, але за законом їх не було наділено правом безпосередньо звертатися до банку з вимогою про розкриття такої інформації; б) осіб, які відповідно до закону мають право звертатися до банку із заявою про розкриття банківської таємниці у відповідному обсязі (обмеженому), яким банк відмовив у розкритті цієї інформації.

Справи про розкриття банківської таємниці розглядаються за участі заявника й зацікавлених осіб як спеціальних суб'єктів окремого провадження, які належать до осіб, що беруть участь у справі. Зацікавленою особою в цій категорії справ є особа, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Зацікавленою особою в даній категорії справ можна вважати й банк.

У разі якщо підставою звернення до суду, зокрема органу державної податкової служби із заявою про розкриття банківської таємниці, є дії порушника податкового законодавства й стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість учинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених законодавством.

У підрозділі 3.2.3. «Судовий розгляд справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» виділено такі особливості розгляду справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб:

- скорочені строки розгляду (п'ять днів із дня надходження заяви);

- розгляд справи здійснюється в закритому судовому засіданні з дотриманням правил ст. 6 ЦПК;

- обмеженість кола осіб, які беруть участь у такому судовому засіданні, та можливість розгляду справи з повідомленням тільки заявника.

Запропоновано збільшити до 10 днів строк судового розгляду справ за заявами про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних і юридичних осіб, що збереже ознаку оперативності розгляду справи, однак водночас надасть можливість учасникам процесу належним чином підготуватися до судового розгляду.

Четвертий розділ дисертації «Правові наслідки розгляду цивільних справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» містить два підрозділи та присвячений характеристиці судових рішень у даній категорії цивільних справ, а також деяким проблемним питанням практичного характеру, пов’язаним із реалізацією положень чинного законодавства України, яке визначає правовий режим банківської таємниці.

У підрозділі 4.1. «Рішення суду у справах про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичних та юридичних осіб» розкриваються особливості форми та змісту судових рішень у справах про розкриття банківської таємниці.

Зважаючи на те, що строки розгляду даної категорії справ скорочені, положення п. 3. ст. 209 ЦПК не повинні застосовуватися у справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю. Більш того, враховуючи той факт, що строк на оскарження таких рішень складає п’ять днів, підготовка мотивованого рішення лише за п’ять днів після його ухвалення перешкоджає належній реалізації права на подання апеляційної скарги. Саме тому до ст. 290 ЦПК України необхідно внести відповідні зміни та зобов’язати суд у всіх випадках розгляду даної категорії справ одразу ухвалювати та проголошувати мотивоване рішення.

У своїх рішеннях суди обов’язково повинні зазначати уповноваженого суб’єкта, який має право отримати інформацію, щодо розкриття якої розглянуто справу, тобто повинно чітко зазначатися, кому слід надавати таку інформацію.

Спірним убачається положення ч. 3 ст. 290 ЦПК, відповідно до якого право на апеляційне оскарження судового рішення мають тільки заявник та особа, щодо якої розкривається банківська таємниця. Таким чином, банк відповідно до спеціальної норми процесуального закону не наділений правом оскаржувати в апеляційному порядку рішення в зазначеній категорії справ. Водночас, будучи особою, що бере участь у справі, банк повинен бути наділений відповідним правом. Таке право повинно бути безпосередньо закріплено в нормах ЦПК.

У підрозділі 4.2. «Деякі проблемні аспекти застосування законодавства про банківську таємницю» поступово доводиться, що більшість законів та підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правовий режим конфіденційної інформації, зокрема банківської таємниці, містять цілу низку суперечностей, що призводить до некоректного застосування законодавства на практиці, а в деяких випадках навіть робить застосування окремих його норм взагалі неможливим. Наявність зазначеної проблеми робить очевидною необхідність:

1) створення універсального законодавчого акта, що визначав би єдині правила взаємодії інституту банківської таємниці з іншими видами інформації з обмеженим доступом;

2) закріплення у вищевказаному законі визначень та змісту таких правових категорій: «банківська таємниця», «граничний термін зберігання банківської таємниці», «інформація з обмеженим доступом», «конфіденційна інформація»;

3) шляхом внесення змін до Закону України «Про інформацію» чітко розмежувати різні види інформації, встановити порядок доступу для кожного окремого виду інформації з обмеженим доступом із відокремленням конкретних випадків, строків, у які може надаватися доступ, та визначенням конкретизованого кола осіб, які можуть отримати необхідний доступ до інформації.

Зазначені вище рекомендації запропоновано з метою вдосконалення чинного законодавства та стимулювання банківської діяльності, підвищення рівня довіри населення до банківських та інших кредитних установ.