П\'янова Судовий захист майнових цивільних прав

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми, стан її наукового розроблення, визначаються мета, завдання, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюються наукова новизна,практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, наявність публікацій за темою дисертації.

Розділ 1. «Загальна характеристика права на захист у цивільному праві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Сутність права на захист» піддаються аналізу правові категорії охорони і захисту та досліджуються проблеми: (а) співвідношення понять правового регулювання, охорони і захисту, їх зв’язок з поняттям примусу; (б) правової природи права на захист – чи є воно повноваженням носія суб’єктивного цивільного права або само є окремим цивільним правом; в) поняття та особливостей способів захисту; г) заходів захисту й мір відповідальності.

Про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджає порушення, а про захист – як про такий, що настає за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб’єктивного права. Він пропонує певні можливості, які надаються носієві цього права додатково порівняно з тими, які він мав до правопорушення.

Аналізуються такі позиції науковців з питання співвідношення понять (або категорій) охорони і захисту суб’єктивних прав: (а) це різні, але схожі права; (б) це різні стадії існування суб’єктивного цивільного права; (в) це одне і те ж саме суб’єктивне право охорони, яке у вузькому розумінні постає як право на захист; (г) навпаки, право на захист є ширшим й охоплює своїм обсягом право охорони.

Між регулюванням, охороною та захистом очевидна наявність не просто тісного зв’язку, а й такого, що переплітає їх між собою, і як наслідок це не може не відбиватися на правовідносинах, в яких перебуває особа – носій суб’єктивного права, особливо при його порушенні. Щодо відмінностей між регулятивними, охоронними правовідносинами та правовідносинами, які складаються при реалізації особою свого права на захист, слід зазначити таке.

Якщо охорона передує захисту і ще не пов’язана з порушенням суб’єктивного права, то логічно припустити, що в охоронних правовідносинах відбувається попередження порушень прав та інтересів приватних осіб, недопущення цих порушень. Тому неправильно називати правовідносини, пов’язані з захистом цивільних прав, охоронними. Вони різняться за суб’єктним складом, адже на відміну від охоронних і регулятивних правовідносин, які є більшою мірою абсолютними, де визначена лише одна сторона, у відносинах, що складаються при захисті порушеного права, ці суб’єкти чітко визначені, оскільки не можна захищати право взагалі й невідомо від кого. Специфіку має й виникнення правовідносин, у яких реалізується право на захист, а також його реалізація, бо вона не може привести до набуття того суб’єктивного права, яке існувало в непорушеному стані, а може йтися лише про його відновлення.

Слід вирізняти також порушення, невизнання та оспорювання суб’єктивного цивільного права. Порушення суб’єктивного цивільного права можна визначити як протиправну дію (бездіяльність) особи, яка має наслідком ліквідацію належного іншій особі суб’єктивного цивільного права або обмеження свободи його реалізації як повністю, так і частково. Невизнання – як дію чи бездіяльність особи, яка за змістом становить заперечення існування суб’єктивного цивільного права іншої особи, але не має ознак порушення права – ліквідації або обмеження свободи реалізації права. Оспорювання – як дію чи бездіяльність особи, яка полягає у запереченні належності або обсягу відповідного суб’єктивного цивільного права без ознак його порушення.

Право на захист характеризується й в аспекті примусового впливу на порушника. Способи захисту права однієї особи є формами примусової реалізації певних обов’язків іншої особи. Тобто захист, як правило, містить примус, і тому для однієї особи (права якої порушені) він є правом як мірою дозволеної поведінки, а для іншої особи – мірою примусу.

Цивільно-правовий примус у межах правовідносин із захисту цивільних прав може бути визначений як приведення законним (тобто таким, що не суперечить закону) способом юридично значущої поведінки особи, яка порушує (не визнає, оспорює) суб’єктивне цивільне право, у стан, який забезпечує усунення такого порушення (невизнання, оспорювання) та/або усунення (компенсацію) наслідків такого порушення (невизнання, оспорювання).

Пов’язаність захисту з категорією відповідальності полягає у тому, що саме до застосування мір відповідальності найчастіше приводить реалізація вимоги особи захистити її суб’єктивне цивільне право. Міри захисту та міри відповідальності мають спільну для них загальну спрямованість на попередження порушення або відновлення порушеного суб’єктивного цивільного права (інтересу), що зумовлює й спільні підстави їх застосування – протиправну дію або бездіяльність зобов’язаної особи.

З двох точок зору стосовно правової природи права на захист (тобто його бачення як правомочності, що входить до змісту суб’єктивного цивільного права, та як самостійного суб’єктивного права) підтримується перша. Це дає можливість стверджувати, що найбільш адекватно відбиває юридичну природу цього права його бачення як секундарного. Істотний зв’язок матеріально-правової (зміст) та процесуальної, процедурної (форма) сторони захисту цивільних прав та інтересів також дозволяє твердити про правильність тієї позиції, яка визначає захист цивільних прав як міжгалузевий комплексний правовий інститут.

У підрозділі 1.2. «Способи захисту прав та інтересів» викладаються аргументи щодо розмежування понять «способів» та «засобів» захисту суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів, включаючи їх як окремі самостійні елементи до структури механізму юридичного захисту

Спосіб захисту розглядається як: 1) вид вимоги; 2) матеріально-правовий захід; 3) порядок відновлення права; 4) належна дія порушника; 5) дія суб’єкта захисту. Він являє собою правозахисну за спрямованістю юридичну конструкцію – систему законних (визначених чи допущених законом) дій суб’єктів захисту (управнених осіб та/або юрисдикційних органів) та матеріально-правового юридичного ефекту цих дій (тобто виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов’язків), яка дозволяє тим чи іншим чином попередити, усунути чи компенсувати наслідки порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу.

Натомість поняття правових засобів (у тому числі засобів захисту прав та законних інтересів) постає як загальне, таке, що відображає інструментальний аспект будь-якого правового явища і має трактуватися найширшим чином – як будь-який засіб підтвердження або відновлення будь-якого права.

Захист права в судовому порядку здійснюється в абсолютній більшості випадків шляхом подання позовів, які можуть містити різні позовні вимоги. У зв’язку з цим говорять про систему судових позовів про захист прав. Вона складається з: (1) речово-правових – віндикаційний, негаторний, петіторний позови; (2) зобов’язально-правових –  про відшкодування шкоди й про інші вимоги притягнення до відповідальності (стягнення неустойки, відсотків річних), про повернення необґрунтовано придбаного або збереженого майна, про розірвання договору і т.ін.; (3) окрема група позовів (про визнання правочинів недійсними, про застосування наслідків нікчемного правочину, про визнання незаконними актів органів державної влади, органів АРК і місцевого самоврядування, – тобто усі позови, спрямовані на ліквідацію юридичних наслідків тієї чи іншої юридично значущої дії).

У підрозділі 1.3. «Конкуренція позовів» аналізується проблема сполучення позовів, конкуренції позовів та можливості суду самостійно запроваджувати засоби захисту прав приватних осіб.

Сполученням позовів є поєднання в позові різних позовних вимог, наприклад, про віндикацію та відшкодування збитків; про розірвання договору та стягнення неустойки; про переведення прав покупця та стягнення моральної шкоди тощо. Натомість конкуренція позовів постає, як правило, у вигляді ситуації, коли управомоченій особі надане право самостійно обрати вимогу, яку вона буде в судовому порядку висувати до іншої особи, або ширше – самостійно обрати спосіб захисту свого права чи законного інтересу. Виникає питання про те, наскільки вільні учасники цивільних відносин в обранні способу захисту своїх прав, що й становить сутність поняття конкуренції позовів. Точніше, конкуренція позовів являє собою обрання для захисту порушеного права єдино можливого з існуючих позовів, що виключало б вчинення неприйнятного в тому чи іншому випадку позову. При зіткненні з проблемою вибору позову слід одразу відкинути ті способи захисту, які очевидно неприйнятні для даного конкретного випадку порушення (невизнання, оспорювання) права. Ситуація в розглядуваній сфері штучно ускладнена різною практикою господарських судів та судів загальної юрисдикції стосовно можливості обрання способу захисту прав при вчиненні нікчемних правочинів.

Особливо яскраво проблематика конкуренції позовів демонструється необхідністю вибору між реституційними та віндикаційними вимогами, зокрема в аспекті застосування наслідків нікчемного правочину. Доводиться, що ця конкуренція позовів має вирішуватися на користь першого. Водночас це питання має розглядатися ще в одному ракурсі – через його пов’язаність з добросовісністю володіння особою майном. Це важливо, адже за законом особа, яка добросовісно набула майно, більше захищена, ніж власник, який передав це майно за недійсним правочином. Це пояснюється необхідністю такого захисту для забезпечення належного рівня сталості цивільного обороту.

Ще одним проявом конкуренції позовів є співвідношення позовів про застосування наслідків недійсності правочину та кондикційних позовів, тобто про повернення майна, набутого без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК), власне, як і взагалі кондикційних позовів з іншими позовами (у тому числі деліктними, віндикаційними). Це породжено самим законодавцем, який сформулював таким чином ст.1212 ЦК, що під поняття набуття майна без достатньої правової підстави підпадає настільки широке коло правовідносин, яке «покриває» всі інші. Втім, і навіть при цьому не може йтися про обрання того чи іншого позову. Має вчинятися позов про застосування наслідків недійсного правочину як іманентно властивий саме цим відносинам спосіб захисту. Кондикційний же позов стає в цьому разі ні до чого. Однак можна висувати й додаткові кондикційні вимоги в частині, що перевищує розмір поверненого за реституцією відшкодування.

Розділ 2. «Особливості захисту окремих видів суб’єктивних прав» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особливості захисту речових прав» аналізуються віндикаційні позови із зазначенням, що вони не пред’являються для захисту такого речового права, яким є сервітут, оскільки це суперечило б самій його природі як права, безпосередньо пов’язаного з річчю, проте такого, яке окремо від речі існувати не може. Адже зникнути сервітут не може, вкрасти його також не можна. Розглядаються також загальні умови, дотримання всієї сукупності яких необхідне для пред’явлення віндикаційних позовів, та особливості, що стосуються віндикації цінних паперів з неоднозначністю їх віднесення до речей, особливо в разі існування їх у бездокументарній формі. Звертається увага також на таку групу матеріальних предметів (наприклад, нерухомість), які набувають статусу певного об’єкта цивільних прав не просто в силу фізичного створення (виникнення), а в першу чергу через юридичне визнання існування цих об’єктів. Зокрема, стосовно нерухомого майна таку роль виконує факт його прийняття в експлуатацію чи факт державної реєстрації права власності на нього

При характеристиці негаторного позову вказується на те, що він на практиці трапляється вкрай рідко і часто межує (або змішується) з позовами про виселення (орендаря, наймача), а іноді навіть і з позовами про визнання незаконними актів органів державної влади, органів АРК або місцевого самоврядування. Інколи негаторний позов зводиться до вимог про звільнення майна від арешту, оскільки внаслідок тих або інших дій відповідних публічних органів (здебільшого суду чи органів державної виконавчої служби) власник не може вільно розпорядитися своїм майном.

Позови про визнання права власності набули поширення у судовій практиці для досягнення дуже широкого спектра цілей. Деякі з цих позовів мають перетворювальний характер. Задоволення судом позову про визнання права власності породжує це право у позивача, а не констатує, що воно було у нього і до винесення рішення. Фактично це позови про встановлення права власності. Інший вид позовів про визнання – констатуючі, задоволення яких підтверджує наявність права у позивача. Найчастіше такий позов заявляється в тому разі, коли право позивача ким-небудь заперечується і йому важливо мати рішення суду, щоб подолати будь-які сумніви щодо цього права. Найбільш типові приклади подібних позовів представлені у сфері обороту нерухомого майна. Доводиться, що до вчинення цих позовів позовна давність не застосовується.

У підрозділі 2.2. «Особливості захисту зобов’язальних прав» досліджується примусове виконання обов’язку в натурі, проблематика з чого безпосередньо пов’язана з принципом реального виконання зобов’язання. Стверджується, що сама презумпція допустимості примушення до реального виконання зобов’язання в натурі за позовом кредитора і в ринкових умовах має певне дисциплінуюче значення (особливо з огляду на низку природних монополій). За таких умов подальше законодавче обмеження принципу реального виконання зобов’язань навряд чи є виправданим.

Щодо припинення договору, то в чинному ЦК України можливості сторін суттєво розширені. Висловлюється думка, що в аспекті оцінки понять «розірвання договору» та «відмова від договору» з позицій захисту суб’єктивних цивільних прав хоч і постають як конкретні різновиди одного й того ж способу захисту цивільних прав – припинення правовідношення, але не можуть змішуватися. Розірвання договору як припинення регулятивних договірних правовідносин саме по собі є юридичним наслідком, який може бути спричинено одним із двох юридичних фактів – або двостороннім правочином сторін договору, або рішенням суду за позовом однієї із сторін. Відмова ж від договору як така, власне, не є юридичним наслідком взагалі: вона є одностороннім правочином сторони, якій закон чи договір надали право здійснити таку відмову.

Стосовно застосування мір відповідальності зазначаються негативні наслідки відмінностей підходу ЦК та ГК України до складу збитків, відшкодування яких можливе за позовними вимогами. До їх складу ЦК, на відміну від ГК, включає не тільки витрати, які особа зробила, а й ті, що вона мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Це заважає належному ступеню захисту суб’єктивних прав, розтягує судовий процес у часі: якщо особа дійсно мусить зробити відповідні витрати, то вона неодмінно звернеться до суду після їх фактичного понесення. Крім того, відповідні положення ГК фактично обмежують відповідальність порушника господарського зобов’язання й ставлять у невигідне становище іншу його сторону,

Зазначаються недоліки компенсації моральної шкоди у випадку порушення зобов’язання: хоча така компенсація прямо передбачена ст. 611 ЦК України, проте практика вищих судових інстанцій України дотримується сталого підходу, який склався ще за часів чинності ЦК УРСР, що моральна шкода не підлягає відшкодуванню у випадку порушення договірних зобов’язань, якщо інше прямо не встановлено законом.

Істотне значення для захисту майнових прав особи мають також приписи законодавства щодо зобов’язань, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України). У разі невиконання вказаного обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є застосування його незалежно від вини зобов’язаної особи. Порядок розрахунків між сторонами при цьому нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов’язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнан­ня правочинів недійсними та констатування факту неукладеності правочинів. За недійсним правочином кожна сторона зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а коли неможливо повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності правочину не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів.

 У підрозділі 2.3. «Особливості захисту корпоративних прав», враховуючи сутність цих прав як комплексних, таких, що поєднують організаційні та майнові елементи, робиться висновок, що їх захист у будь-якому разі сприятиме стану майнових прав, уникненню їх порушень. Адже організаційна складова корпоративних прав покликана забезпечити майнові права суб’єктів корпоративних правовідносин.

 Корпоративні правовідносини як такі не можуть бути віднесені ані до речових, ані до зобов’язальних, оскільки мають свою очевидну специфіку, і це безпосередньо відображається й на їх захисті, хоча серед позовних вимог про захист корпоративних прав можуть існувати і однозначно зобов’язальні (наприклад, викупу акцій, виплати нарахованих дивідендів), і однозначно речові (наприклад, про визнання права власності на акції). Разом з тим існують й інші види вимог, наприклад, про реалізацію переважного права на придбання відчужуваних акцій ЗАТ або щодо спорів між учасниками ТОВ про право на частку в статутному капіталі учасника, який з товариства вибув, спадкоємців учасника про розрахунки з ними як з особами, що не перебувають з конкретним господарським товариством у корпоративних відносинах як таких, та ін.

 Найбільш поширеними (і водночас найбільш проблемними) у категорії справ, що виникають з корпоративних правовідносин, є такі групи спорів: (1) про визнання недійсними установчих документів господарського товариства, а також щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства; (2) про визнання рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства недійсними; (3) пов’язані з виходом або виключенням учасника з господарського товариства, вступом правонаступника учасника до господарського товариства; (4) пов’язані зі зміною статутного капіталу; (5) щодо порядку нарахування та виплати дивідендів; (6) щодо надання інформації про діяльність господарського товариства; (7) щодо компетенції, обрання та відкликання наглядової ради товариства, визнання недійсними її рішень; (8) щодо порядку обрання та відкликання, компетенції виконавчого органу господарського товариства.