Панкевич О.З. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характеристика

Короткий зміст

Основний  зміст

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються мета і завдання останнього, його об’єкт і предмет, характеризується методологічна основа дисертації, окреслюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, викладаються відомості про апробацію і структуру роботи.

Розділ 1 “Поняття соціальної держави” присвячено огляду наукової літератури за темою дисертації, висвітленню методологічних проблем дослідження сутності та завдань соціальної держави, з’ясуванню її ознак та визначенню її поняття, а також аналізу співвідношення останнього із поняттям правової держави.

У підрозділі 1.1. “Проблематика соціальної держави у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі (спроба загального огляду)” проводиться огляд наукових джерел за темою дисертації.

Стверджується, що, незважаючи на розробку у проаналізованих роботах окремих аспектів формування і розвитку соціальної держави, ці проблеми залишаються недостатньо опрацьованими у рамках загальнотеоретичного державознавства і правознавства.

У підрозділі 1.2. “Методологічні аспекти дослідження сутності та призначення соціальної держави” зазначається, що методологічною основою даного дослідження є загальнотеоретичне уявлення про державу як про організацію політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загальносоціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини (П.Рабінович).

Відповідно до цього уявлення, базовими методологічними положеннями у дослідженні сутності та призначення соціальної держави слугували такі постулати:

а) розуміння соціальної сутності будь-якої держави як сукупності двох її складових: загальносоціальної (здатність держави задовольняти потреби усього суспільства) та спеціально-соціальної (можливість задовольняти інтереси насамперед домінуючої частини населення).

При цьому характерною рисою формування саме соціальної держави є поступове “розчинення” спеціально-соціальної складової сутності держави у загальносоціальній складовій, коли інтереси і потреби домінуючої частини населення якщо не збігаються, то, принаймні, не суперечать інтересам загальносуспільним;

б) так званий потребовий підхід, згідно з яким сутність соціальних (зокрема державно-юридичних) явищ розкривається шляхом їх інтерпретації як засобів задоволення певних потреб людини (або потреб соціальних спільнот, або ж потреб суспільства в цілому).

У підрозділі 1.3. “До визначення поняття соціальної держави” у результаті аналізу сучасної наукової літератури з відповідної проблематики обгрунтовується можливість виділення трьох основних, системно взаємопов’язаних “блоків” завдань такої держави.

Перший із них полягає у створенні юридичних і фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною для себе та для своїх близьких гідного життя, а також здійснення державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення, принаймні, на рівні прожиткового мінімуму.

Констатується, що таке розуміння завдань соціальної держави притаманне сучасному лібералізму, який хоча й визнає відповідальність суспільства і держави за забезпечення усім членам суспільства гідного людини рівня життя, однак вважає її вторинною. Первинною ж визнається особиста відповідальність людини за своє матеріальне становище.

У такому контексті аналізується й один із найголовніших принципів католицької соціальної доктрини — принцип субсидіарності, який розуміється як заборона і недоцільність соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, які особа взмозі подолати самостійно.

Доводиться, що виконання першого “блоку” завдань соціальної держави неможливе без визнання права приватної власності на засоби виробництва та ринкових засад економіки. Водночас наголос робиться на тому, що з метою подолання негативних моментів функціонування “вільного” ринку економічною основою соціальної держави повинно бути не просто ринкове господарство, а господарство соціально орієнтоване.

Другий “блок” завдань соціальної держави — це забезпечення реальних гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав, тобто прав людини “другого покоління”.

У дисертації зазначається, що, незважаючи на нормативне закріплення таких прав у конституціях багатьох країн та відповідних міжнародно-правових актах, питання про статус та гарантії соціально-економічних прав залишається дискусійним. Згадані права відрізняються від прав людини “першого покоління” (громадянських і політичних) за двома показниками. По-перше, своїми змістовними характеристиками, а по-друге — способами їхньої реалізації та захисту.

Виходячи із усталеного у політико-правовій думці розрізнення понять “негативної” та “позитивної” свободи, визнається слушність прийнятої у теорії держави та права відповідної змістовної характеристики кожного із двох “поколінь” прав людини. Якщо права громадянські та політичні головно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання державної влади (негативні права), то для соціально-економічних прав характерною є якраз наявність претензій на забезпечення і здійснення інтересів індивіда за допомогою державних дій (позитивні права).

Підкреслюється, що соціально-економічні права мають специфіку у способах їхньої реалізації та захисту: адже ступінь їх гарантованості з боку держави — на відміну від прав “першого покоління”— перебуває у доволі жорсткій залежності від стану економіки відповідного суспільства.

Висловлюється думка, що на початку III тисячоліття виглядає недоречним протиставлення різних категорій прав людини за критеріями їх “природності” і важливості — з огляду на неможливість нормальної життєдіяльності сучасної людини без реалізації усього комплексу її природних невід’ємних прав.

Третій “блок” завдань соціальної держави формується як комплекс заходів, спрямованих на створення й підтримання гармонійних відносин у суспільстві, на зміцнення соціального миру, стримування надмірного майнового розшарування населення. Чільне місце у розв’язанні цих завдань належить так званій “політиці доходів”, яка здійснюється шляхом збалансованої системи оподаткування та формування соціально орієнтованого бюджету.

Підкреслюється, що фактичні дії держави з реального розв’язання — у певних, конкретно-історичних умовах — зазначених “блоків” завдань якраз і є суттєвими ознаками її як держави соціальної.

Відтак ці ознаки і повинні бути відображені у загальній дефініції такої держави: соціальна держава — це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї; гарантує кожному прожитковий мінімум задля гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

Роблячи спробу визначити місце держави, що досліджується, у типологічних схемах (зокрема за формаційним критерієм), дисертант доводить, що ознаки соціальної держави у повному обсязі можуть бути притаманні лише державі так званого соціально-демократичного типу.

У цьому зв’язку зазначається, що розвинена соціальна держава як держава такого типу, виконує всі функції останньої. Але специфічними функціями, в яких виражається, власне соціальність держави, є наступні:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, “консенсусна” функція (зміцнення соціального миру в суспільстві).

У підрозділі 1.4. “Правова держава і соціальна держава: діалектична єдність їхніх суперечностей”, проаналізувавши співвідношення понять “правова держава” і “соціальна держава”, здобувач дійшов висновку про те, що конституювання соціальної держави аж ніяк не входить у суперечність із найважливішими принципами держави правової, а є новим, наступним етапом розвитку останньої.

У роботі зазначається, що і між вищеназваними поняттями, і між принципами свободи та  соціально-економічної рівності, і між двома “поколіннями” прав людини, безперечно, існує, з одного боку, діалектична єдність, а з іншого — можуть виникати деякі суперечності. Соціальна правова держава, яка претендує на те, щоб вважатися втіленням сучасного ідеалу гуманістичної держави, змушена — задля виправдання такої високої оцінки — постійно “врівноважувати” свої суперечливі елементи.

Робиться висновок про те, що в Україні розбудова соціальної держави має своєю особливістю те, що відбувається вона одночасно із формуванням правової держави. А це є чинником, котрий спричиняє ускладнення, і, крім усього іншого, вимагає приділення ще більшої уваги проблемі підтримування вказаної рівноваги.

Завершується підрозділ аналізом співвідношення “соціальної (соціально-правової) держави” і “громадянського суспільства”, в результаті чого виявляється  слушність поширеного у вітчизняному правознавстві положення про діалектичний взаємозв’язок цих явищ.

Розділ II “Основні моделі й тенденції розвитку соціальної держави (порівняльна характеристика)” присвячений дослідженню таких моделей та тенденцій.

У підрозділі 2.1. “Моделі соціальної держави: сучасні класифікації та українська перспектива” зазначається, що класифікація соціальних держав (держав загального добробуту) дозволяє конкретизувати уявлення про них настільки, щоб “вийти” на практично значущі, емпірично фіксовані властивості та риси останніх.

У дисертації піддано аналізу лише чотири різновиди класифікацій соціальних держав (хоча у сучасній науковій літературі представлені й інші варіанти класифікацій).

Одна із перших спроб такої класифікації належить американським дослідникам
Г. Віленському і Ч. Лебо, котрі виділили “інституціональну” та “залишкову” моделі розглядуваної держави. За першої моделі перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту. За другої ж такий перерозподіл слугує начебто надзвичайним заходом. Дисертантом обстоюється думка про те, що вибір між названими моделями відображає лінію розмежування між лібералізмом та соціал-демократизмом.

Зазначається, що певна конвергенція двох вказаних найвпливовіших соціально-політичних течій сучасності до деякої міри стосується також і певного зближення моделей “залишкової” (ліберальної) та “інституціональної” (соціал-демократичної) соціальної держави у напрямку знаходження, так би мовити, “золотої середини”.

Робиться висновок, що віднесення існуючих у світі соціальних держав до “залишкової” або ж до “інституціональної” моделей є спробою найбільш “грубого”, недиференційованого, а відтак, і надто неточного поділу таких держав за критерієм масштабності їх “інтервенції” в соціально-економічну сферу.

Більш досконалу – тричленну – класифікацію моделей, що розглядаються, запропонували, взявши за основу практично той самий критерій, англійські вчені Н. Фурніс і Т. Тилтон. Вони виділяють:

а) “позитивну державу”, в якій соціальне забезпечення базується на індивідуалізмі та захисті корпоративних інтересів;

б) власне “соціальну державу” (“державу соціальної безпеки”), що проводить політику повної занятості, забезпечує для всіх громадян гарантований мінімальний рівень життя і рівність шансів, але аж ніяк не матеріальну рівність;

в) “державу загального добробуту”, в якій забезпечується рівність, кооперація і солідарність членів суспільства.

У цьому контексті дисертант поділяє висловлену О. Скрипнюком позицію, згідно з якою історична логіка розвитку моделей соціальної держави виглядає таким чином: від найменш досконалої моделі позитивної держави — через державу соціальної безпеки — до соціальної держави загального благоденства як найбільш ефективної форми гарантування соціальних та економічних прав людини.

У дисертації також розглядаються класифікації соціальних держав за такими критеріями, як-от: місце соціальної політики серед національних пріоритетів; розподіл соціальних функцій між державою, громадянським суспільством та підприємницьким сектором; “питома вага” державного сектора; особливості соціальної політики щодо цілей та інструментів здійснення останньої (за цим комплексом критеріїв виділяють континентальну, англосаксонську, середземноморську та скандинавську моделі); рівень доходів членів суспільства  (егалітарний тип, “роулсіанський”, утилітарний типи, тип соціальної держави, орієнтованої на “класичну” модель ринку).

Стверджується, що в Україні в перші роки її незалежності більшість політичної еліти та й усього населення схилялась до вибору моделі держави, орієнтованої на класичну модель ринку (або, за іншою класифікацією, — на “залишкову” модель). З часом прийшло розуміння того, що ринковій економіці властиві свої негативні риси, які без активного втручання соціально відповідальної держави подолати практично неможливо.

У дисертації робиться також висновок про те, що, конструюючи власну модель Української соціальної держави, слід використовувати досвід зарубіжних країн, однак не шляхом “сліпого” копіювання та механічного “перемішування” елементів різних моделей. Україна повинна знайти свою, особливу модель, з урахуванням власних національних, історичних, політичних, соціально-економічних, ментально-психологічних особливостей. Висловлюється думка про необхідність прагнення до побудови соціальної держави в її найповнішій, соціал-демократичній моделі, до якої можна дійти через певні проміжні етапи — “позитивну державу” і “державу соціальної безпеки”.

У підрозділі 2.2. “Тенденції розвитку соціальної держави” наголошується на тому, що у процесі дослідження складного і багатомірного феномена соціальної держави необхідно враховувати таку її змістовну характеристику, як динамічність.

Відтак, важливо приділити особливу увагу аналізу сучасних тенденцій розвитку соціальної держави, зокрема тих, які пов’язані із формуванням та розвитком соціального права і, відповідно, соціального законодавства, із розгортанням її діяльності щодо забезпечення соціального партнерства, розширенням участі недержавних неприбуткових організацій та приватного бізнесу у виконанні функцій соціальної держави у гуманітарній сфері.

Зазначається, що законодавче опосередкування “соціальності” держави виступає важливим напрямком забезпечення соціальної захищеності її громадян в умовах розвитку ринкової економіки і здійснюється воно шляхом формування особливої “ділянки” об’єктивного юридичного права — так званого соціального права — і відповідної галузі законодавства (соціального законодавства). Історія формування й розвитку останнього розглядається здобувачем на прикладах законодавчої практики Великобританії, Німеччини, США.

Констатується, що соціальне право як самостійна галузь національного права зародилося ще у 50-60-х роках ХХ століття, одночасно із формуванням і розвитком у західному світі концепції “держави загального благоденства”. Проте й зараз оцінки науковцями структурного статусу соціального права у відповідній національній системі права не є однозначними.

Беручи за основу потребовий підхід, здобувач характеризує предмет, метод регулювання та системно-структурний статус соціального права. При цьому аналізуються зміст та співвідношення понять “соціальний захист”, “соціальне забезпечення”, “соціальні права”, “соціальні ризики”; аргументується авторська позиція щодо розуміння предмета соціального права саме як соціально-захисних, а не соціально-забезпечувальних суспільних відносин.

Грунтуючись на розроблених С. Алексєєвим положеннях про комплексні галузі права як вторинні, похідні правові утворення (котрі “нашаровуються” над головними структурними підрозділами — основними галузями права), здобувач кваліфікує сучасне соціальне право як комплексну інтегровану галузь права, яка охоплює певні норми галузей трудового права, права соціального забезпечення, медичного та освітянського права України. Застерігається, що до соціального права слід віднести не всі юридичні норми кожної з цих галузей, а лише ті, що регулюють питання, пов’язані із соціальним захистом людини.

Отже, соціальне право — це комплексна інтегрована галузь об’єктивного юридичного права, котра являє собою систему юридичних норм, спрямованих на регулювання таких суспільних відносин, якими опосередковується соціальний захист людини, здійснюваний соціально-аліментарним методом.

Значною тенденцією у розвитку соціальної держави є розгортання її діяльності щодо забезпечення соціального партнерства. Зазначається, що у західних країнах соціальне партнерство пройшло довгий і складний шлях свого становлення, перш ніж стало складовою офіційної загальнонаціональної політики. Свідченням останнього є законодавче закріплення у цих державах тристоронніх економіко-соціальних утворень, сформованих із представників об’єднань підприємців, профспілок і держави. В Україні з 1993 року теж існує аналогічна інституція — Національна рада соціального партнерства. Це постійно діючий консультативно-дорадчий орган при Президентові України, який утворюється у складі представників Кабінету Міністрів України, об’єднань підприємців та профспілок для узгодженого вирішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері.

У роботі розглядаються основні класифікації сучасних моделей соціального партнерства як за географічно-цивілізаційним критерієм (європейська, англосаксонська, китайська моделі), так і за критерієм ідеологічним (консервативна, демократична, соціал-демократична моделі).

Визнається слушною висловлена Т. Ляшенко пропозиція про застосування в Україні демократичної моделі соціального партнерства як найбільш придатної для умов перехідного періоду. Проте на перспективу Україна має орієнтуватися на соціал-демократичну модель соціального партнерства як таку, що найповніше забезпечує рівновагу інтересів у трикутнику “держава — працедавець — найманий працівник”.

Трипартизм (як форма соціального партнерства) виробив дві основні моделі державних дій: до і після трудового конфлікту. За другою моделлю втручання держави відбувається на тій стадії, коли конфлікт між працедавцями і профспілками вже виник і загрожує призвести до дій, здатних зруйнувати стабільність у суспільстві. За першою ж моделлю держава прагне заздалегідь досягти такої угоди між сторонами, яка дала б змогу забезпечити соціальний мир принаймні на термін дії цієї угоди. Робиться висновок, що сучасна Українська держава значною мірою тяжіє до першої моделі, хоча практика трипартизму і національне законодавство свідчать про наявність в Україні окремих елементів другої моделі.

У дисертації наголошується на тому, що в Україні процеси приватизації державного майна закономірно послаблюють вплив держави на регулювання соціально-трудових відносин саме як власника засобів виробництва (роботодавця).

З огляду на це, Українська держава, яка задекларувала у своїй Конституції прагнення стати державою соціальною, за даних умов повинна посилити свою роль як законодавця і як гаранта соціального партнерства, дотримання та розширення соціально-економічних прав найманих працівників. Адже створення ефективної системи соціального партнерства — необхідна умова побудови такої держави.

Безперечно, чи не найзначнішим і найпомітнішим недоліком соціальної держави є високий рівень її витрат на соціальні заходи, спрямовані на виконання притаманних їй завдань, що може стати непосильним тягарем навіть для економічно високорозвинутих країн.

З огляду на це, надзвичайно важливим видається виявлення можливих шляхів подальшого розвитку такої держави при одночасному зменшенні власне державних витрат на соціальну сферу. Йдеться, насамперед, про розширення участі приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій “третього сектора” у виконанні функцій соціальної держави у гуманітарній сфері, про доповнення “держави добробуту” елементами “суспільства добробуту”.

Заслуговує на увагу й тенденція до муніципалізації соціальної політики, тобто відмови від організації системи допомоги бідним в основному на загальнодержавному рівні та делегування цієї функції місцевій владі, що сприяє оптимізації витрачання суспільних коштів, виділених на цілі соціального захисту, і концептуально відповідає принципу субсидіарності.

Розширення участі недержавних організацій у виконанні функцій соціальної держави та тенденція до “муніципалізації” соціальної політики розглядаються також в аспекті послаблення бюрократизму, який теж є одним із значних недоліків такої держави.

Ще одна тенденція — “комерціалізація” держави — викликає у деяких авторів побоювання щодо зниження управлінської спроможності держави. Це аргументується тим, що приватний бізнес прибирає до своїх рук сфери охорони здоров’я, освіти, соціального страхування, а це заважає державі проводити ефективну соціальну політику. Втім, дисертант поділяє точку зору А. Сіленко, яка вважає, що приватний бізнес за певних умов, навпаки, повинен посилювати можливості соціальної держави.