ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ТА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА ДОЩІВНИКА (1886

У вступі обґрунтовано вибір теми роботи, аргументовано актуальність та висвітлено ступінь її розробленості; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи і джерельну базу дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення дисертації; відображено апробацію та впровадження результатів наукового пошуку.

У першому розділі – «Становлення Івана Дощівника як освітнього і громадського діяча» – з’ясовано ступінь дослідженості персоналізму у науковій літературі; окреслено суспільно-політичну й соціокультурну ситуацію Буковинського краю та її вплив на формування життєвої позиції Івана Дощівника; виокремлено основні напрями його діяльності.

Зазначено, що в центрі уваги дослідників постійно перебували проблеми персоналізму. Вони відображені в працях як українських учених (Л. Баїк, В. Вихрущ, Д. Герцюк, Т. Завгородня, І. Курляк, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, І. Червінська), так і зарубіжних (М. Бердяєв, В. Биховський та ін.). Історіографічний огляд свідчить, що творча спадщина Івана Дощівника впродовж багатьох років не досліджувалась і залишалася невідомою. Водночас ґрунтовне вивчення вітчизняного науково-педагогічного досвіду, спадщини видатних учених, громадських діячів і педагогів означеного періоду, ідеї та твори яких замовчувались протягом тривалого часу, дає можливості для широкого використання їх доробку у сучасному освітньому процесі, забезпечує дотримання принципів історизму, єдності, системності та наступності поколінь у розвитку педагогічної науки і практики.

З’ясовано, що Іван Дощівник як носій національної ідеї формувався в часи панування Австро-Угорської імперії та окупації Буковини королівською Румунією. Віхи його життєдіяльності нерозривно пов’язані з історією Буковини кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, для якої характерними є переслідування, гоніння національної освіти й українського шкільництва та активність демократичної інтелігенції, прогресивної громадськості краю в боротьбі за розвиток рідної школи й культури, розгортання діяльності освітніх товариств. Учасники українського освітнього руху – буковинські вчителі – вміло поєднували педагогічну діяльність з культурно-просвітницькою та літературною творчістю. Як і більшості західноукраїнських освітян, Івану Дощівнику – одному з представників прогресивних педагогів того часу – були властиві почуття суспільного обов’язку, національна свідомість, самовідданість і самопожертва. В умовах боротьби рідного народу за самостійність кристалізувалися його політичні й наукові переконання, гартувався педагогічний хист.

Вивчення архівних матеріалів показало, що на визначення світоглядних пріоритетів Івана Дощівника, становлення його як педагога, письменника, філолога, перекладача, публіциста, літературного критика та культурно-просвітницького діяча впливало соціальне середовище, з якого він вийшов (родина педагога); система освіти, в умовах якої навчався (Банилівська школа, Чернівецька гімназія); освоєння навчальних дисциплін професійно-педагогічної підготовки (філософський факультет Чернівецького університету), а також соціокультурні чинники – національний рух на Буковині та в Україні, вітчизняна педагогічна традиція, активна культурно-просвітницька діяльність освітніх діячів; особиста участь у громадсько-політичних організаціях (гурток «Самоосвіта», літературний гурток, товариство «Союз»); боротьба за українізацію Львівського університету, учасники якої вимагали викладання дисциплін рідною мовою, що категорично заперечували австрійські, особливо польські можновладці; вивчення та узагальнення педагогічних ідей прогресивних учених та зв’язки з тогочасними культурно-освітніми діячами І. Бажанським, Д. Гордим, О. Іваницьким, І. Карбулицьким, П. Катеринюком, К. Кирстюком, А. Климом, Л. Киселицею, Ю. Кобилянським, М. Кордубою, С. Лакустою, Я. Навчуком, С. Смаль-Стоцьким, О. Цісиком, С. Шпойнаровським та ін.

Іван Дощівник, як активний автор періодичних видань, вважав за необхідне формувати громадську думку і цим самим викликати зміни й утверджувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій, явищ, фактів, свідком і учасником яких він був. Педагог активно відстоював автохтонність українського населення на рідній землі, болісно переживав захоплення Буковини Румунією, закриття шкіл, знищення українських товариств, розпорошення української інтелігенції, згортання українського культурного життя. З метою позбавлення анексованих земель української інтелектуальної еліти під час окупації краю королівською Румунією багатьох учителів-українців та священиків перевели на службу вглиб держави. У тому числі був депортований органами влади на південь королівства й Іван Дощівник, адже в ідеалі румунські владні кола бачили Буковину без українців.

Проведене дослідження – аналіз книг, статей, спогадів, змістовного життєпису Івана Дощівника, інтерв’ю з членами його родини, знайомство з архівними справами та маловідомими рукописними матеріалами – дало можливість виокремити два періоди життя і творчої діяльності просвітника, визначити місце педагога в боротьбі за побудову рідної школи й національної освіти.

Перший період (1910 – 1921 рр.) – період формування як викладача гімназії (написання численних статей літературознавчого і публіцистичного характеру, педагогічна праця в Чернівецькій та Вижницькій гімназіях, характерною для якої була творчість і нестандартність навчання та виховання, активна громадсько-просвітницька діяльність у молодіжних і культурно-освітніх товариствах краю).

Авторитет Дощівника-вчителя як знаного фахівця освітньої галузі підтверджують віднайдені нами спогади його колишніх учнів Івана Андрича (Чернівецька гімназія), Івана Новосівського (Вижницька гімназія) та ін. Його педагогічна, культурно-просвітницька, публіцистична діяльність зумовили тісні контакти з редакторами й співробітниками різноманітних буковинських та галицьких періодичних видань «Буковина», «Руська рада», «Читальня», «Діло», «Рідна мова», «Робітник», «Самостійність», «Час».

Другий період (1922 – 1973 рр.) – період перебування Івана Дощівника за межами рідної Батьківщини, в Румунії, вирізняється багатогранною діяльністю: педагогічною (викладав українську та німецьку мови, був на посадах помічника професора у Ліцеї «Mircea cel Batran» та Теологічного семінарію (м. Констанца), професора та завідувача кафедри німецької мови ліцею «Durostor» (м. Сілістра), теологічного семінарію «Sf. Gheorghe» та хлопчачого ліцею «Roman Voda» (м. Роман)); науково-методичною (укладання та редагування шкільних підручників для українських шкіл у Румунії); мовознавчою (дописувач науково-популярного варшавського місячника «Рідна мова», укладач великих українсько-румунського і румунсько-українського словників, що вийшли в Бухаресті 1963-1964 рp.); перекладацькою (перекладав з румунської літератури, зокрема, ті твори, в яких відображаються україно-румунські взаємини: «Віолончело» і «Соловейко» Й. Братеску-Войнешті, «Записник добродійки Помпілів» Д. Петрашкану, «Цибух логофета Манолія Бугуша» та «Домніца Роксанда» Н. Гане, «Піп Волокита» Й. Славіча, «Сповідь» А. Влахуце, «Невідомий поет» К. Негруцці, твори І. Караджале, І. Крянге та ін.); просвітницькою (поширює українську літературу серед україномовного населення Румунії, традиції, звичаї рідного народу тощо).

Дослідження літературної та публіцистичної діяльності Івана Дощівника свідчать про те, що він багато своїх творів друкував під псевдонімами та криптонімами (Іван Підгоренко, І. Д., І-н Д-к).

Періодизація життєтворчості дала змогу виокремити та детально розкрити напрями творчої діяльності освітянина: педагогічний, науково-методичний, культурно-просвітницький, журналістський, літературно-публіцистичний.

Як бачимо, сформовану під впливом означених чинників життєву й професійну позицію Іван Дощівник зосереджував на утвердженні ідеї національної культури загалом і освіти зокрема, зміцненні патріотичного духу українців, створенні умов для належного функціонування освіти, зміст якої відповідав би інтересам нації.

У другому розділі – «Педагогічні ідеї творчої спадщини Івана Дощівника» – проаналізовано виховний потенціал творчого доробку просвітника; розкрито погляди педагога на проблеми національного виховання та формування патріотичної свідомості, розвиток української школи й освіти, ролі і значення рідної мови у формуванні майбутнього громадянина Української держави.

Важливим складником спадщини Івана Дощівника є літературна творчість. Він, як і відомі представники української педагогічної думки І. Бажанський, І. Боднарчук, Г. Ващенко, А. Волошин, В. Луців, І. Петрів, І. Ющишин та ін., намагався за допомогою художнього слова розкрити зміст національної ідеї, духовних цінностей, пробудити в учнів любов до Вітчизни та виховати національно свідомих патріотів України. Літературна спадщина освітянина вирізняється різноманітною тематикою та цікавим змістом. Здебільшого його твори (оповідання, нариси, переклади, вірші, інтимна лірика) адресовані різновіковому контингенту читача. За своїм ідейно-естетичним спрямуванням вони не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Результати аналізу художнього доробку дали можливість умовно виокремити тематику творчої спадщини Івана Дощівника: національно-патріотичне спрямування; літературно-критичні нариси про життєдіяльність видатних діячів, некрологи; історія, народні традиції, особливості національного побуту; морально-етична та природнича проблематика.

Провідним у педагогічній системі вчителя й митця визначено виховання засобами історії, тобто реальними подіями, фактами про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації. Аналіз таких явищ, як козацтво, стан і рівень освіти, науки відповідних періодів поглиблюють духовність, сприяють розвитку самосвідомості особистості. Знання з історії рідного краю містять високий виховний потенціал і формують національний світогляд, свідомість, самосвідомість і духовність підростаючих поколінь українців. Аналізуючи творчість письменників Ю. Федьковича, Є. Гребінки, В. Самійленка, О. Маковея, Г. Кляйста, характеризуючи історичні постаті Байди Вишневецького, Івана Підкови, Руксанди Хмельницької, він усвідомлював, що саме така творчість і патріотична діяльність відповідає вимогам тогочасного суспільства і є основою для формування християнської моралі, виховує любов до Вітчизни, гордість за неї. Його потяг до історичної проблематики зумовлений прагненням передати засобами художнього слова національні ідеї історії України, вклавши в нього особисте її бачення.

Найповніше в художніх творах Івана Дощівника («Без Батьківщини (з чорноморських переживань)» (1929), «Над Дунаєм (з моїх доброджанських переживаннів)» (1929), «Стріча з доброджанськими земляками» (1929), «Мій доброджанський господар» (1930), «В Молдові на роботі» (1932), «Самітник» (1934) та ін.) виражена тема туги за Батьківщиною, яка сприяє становленню патріотичних почуттів підростаючого покоління. У них через долю окремої людини автор зумів показати життя тих, чиї думки і прагнення завжди були з рідною землею, з Україною. Адже, навіть глибоко пізнавши побут та звичаї іншого народу, не кожен зможе у чужому оточенні стати своїм, пустити коріння, бо він там «без роду», «без притулку», «без Батьківщини». У цих творах простежуються теми виховання любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім’я України; освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності; залучення молоді до практичних справ розбудови нашої державності; формування почуття власної гідності й гордості за свою Батьківщину; вірності Україні як невід’ємної ознаки національно свідомого громадянина.

Своїми мистецькими творами письменник-педагог прагнув виховати високогуманну, національно свідому українську людину, спроможну боротися за незалежність рідної землі, за власну державу, адже література, на його думку, є першоосновою національного, духовного та соціального розвитку суспільства. Вона спонукає молоді покоління захоплюватися національно-визвольною боротьбою українців, їх славетним минулим, виховує почуття гордості за визначних представників України.

Реалізацію ідеї національного виховання Іван Дощівник вбачав також у навчанні рідною мовою як інструментарію пізнання, спілкування й особистісного розуміння довкілля, як засобу формування етнічної ідентичності та був переконаний, що школа, гімназія повинна давати не формальні, а ґрунтовні знання з української мови. Головною причиною існування проблеми навчання він вважав брак підручників, посібників та їх недосконалість. Його хвилювало те, що шкільні книжки, написані зазвичай давньоукраїнською мовою, наповнені історичним, географічним матеріалом, що нехтує національні почуття й інтереси, суперечить історичним традиціям.

У ході дослідження встановлено, що над мовознавчими проблемами Іван Дощівник продовжує працювати, торкаючись літературознавчих питань у наукових розвідках українознавчого спрямування («Шевченко в новім німецькім перекладі» (1911), «Картини з панського раю а мужицького пекла» (1920) та ін.), де йдеться про потребу якісних перекладів мовами народів світу геніальних творів українських письменників, зокрема, Т. Шевченка. Переклади творів великих митців слова, вважає педагог, повинні насамперед закріплювати міжлітературні та міжкультурні зв’язки.

Підтвердженням того, що Іван Дощівник був глибоким знавцем української мови, є його наукові дослідження «Румунські слова в українській мові на Буковині» (1934), надруковані в науково-популярному місячнику, присвяченому проблемам української мови, «Рідна мова» професора І. Огієнка. Педагог прагнув, щоб кожен учитель і учень остерігалися чужих впливів та місцевих діалектів, звикали до чіткої логічної форми і користувалися у висловленні думок лексичним багатством української літературної мови, адже, засвоюючи рідну мову, діти поступово стають носіями національних цінностей, у них формується національний характер, національна самосвідомість, світогляд та інші компоненти духовності. Завдяки наполегливій праці Івана Дощівника українці на чужині зберігали в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї.

За допомогою художніх творів митець відображав і реальні картини діяльності сільських шкіл, звертав увагу на стан освіти краю, створення належних умов для проведення навчально-виховного процесу у школах Буковини, на матеріальне і соціальне становище учителів. У художнє тло він ввів ще одну важливу проблему: багатовіковий класовий характер освіти призвів до того, що грамотність розглядалася тільки як привілей багатих, а бідний-освічений не мав жодних перспектив («Іванова Груша» (1930), «Язиковід» (1931), «Як умирала школа» (1938), «По стипендію» (1945)).

Основними цінностями виховання особистості у творчій спадщині Івана Дощівника є: загальнолюдські (любов, милосердя, гідність, правда, сумління, доброта, чесність, щирість, краса, душевність), національні (українська ідея, патріотизм, історична пам’ять, національна свідомість, гідність, самопожертва в боротьбі за свободу нації, повага до державних та національних символів), громадянські (демократизм, свобода, пошана до праці, прагнення до соціальної гармонії), цінності сімейного життя (піклування про дітей, батьків, старших родичів), виховання характеру (воля, мужність, працьовитість, самокритичність).

Отже, творча спадщина Івана Дощівника пройнята любов’ю до України, рідного народу, високою національною гідністю, насичена духовно-етичними настановами для виховання підростаючих поколінь.

У третьому розділі – «Культурно-просвітницька діяльність Івана Дощівника» – охарактеризовано Івана Дощівника як подвижника громадського руху на Буковині; проаналізовано його літературно-публіцистичну діяльність та культурно-освітні ідеї в епістолярній спадщині; обґрунтовано шляхи реалізації творчої спадщини педагога в сучасній освіті.

Широка ерудиція, висока культура спілкування, досконалі знання з мовознавства сприяли тому, що Іван Дощівник активно займався культурно-просвітницькою діяльністю, зміст якої визначило усвідомлення педагогом необхідності поширення освіти серед широких верств населення, розвитку рідномовної школи як засобу формування національної самосвідомості. Сутністю цієї діяльності стала його участь у культурно-просвітницьких товариствах національного спрямування («Союз», «Українська школа», «Вільна організація українських учителів Буковини», літературні гуртки, гуртки самоосвіти), які розповсюджували літературу рідною мовою, передплачували українські часописи, готували та проводили з’їзди, організовували національні свята. Діяльність товариств спрямовувалась на згуртування буковинців навколо ідеї державності України, вивчення рідної мови й ведення боротьби проти онімечення та румунізації школи, оприлюднення публіцистичних статей в українських часописах, надання різного роду допомоги членам цих організацій.

Основними напрямами просвітницької діяльності Івана Дощівника були: заснування читалень – осередків просвіти і народного життя у селах для подолання неписьменності населення; друкування творів у часописах; благодійницька діяльність (навчання дітей із малозабезпечених сімей); постійна сплата членських внесків українських товариств; участь у заходах на відзначення національних свят, важливих подій у житті буковинців, річниць на честь провідних діячів.

Іван Дощівник, як і багато українських буковинських педагогів перших десятиліть XX століття, поєднував освітянську, громадську та літературну діяльність, публікуючи в галицьких та буковинських виданнях, окрім віршів та прозових творів, літературно-критичні і публіцистичні статті про творчість українських та зарубіжних письменників, діячів-просвітителів, які мали найбільший вплив на формування його світогляду: «Володимир Карбулицький» (1909), «Генріх Кляйст» (1911), «Осип-Юрій Федькович», «Микола Лисенко», «Володимир Самійленко», «Євген Гребінка», «Іларій Карбулицький», «Микола Гоголь», «Генріх Гейне», «Осип Маковей» (1912). Літературно-критичні твори Івана Дощівника сприяли популяризації імен і творчості українських та зарубіжних письменників серед масового читацького загалу, зокрема, й українських педагогів.

Виявлено, що в публіцистичних працях Івана Дощівника відображається політичне протистояння української молоді польській владі, висвітлюється боротьба за утвердження навчання українською мовою («Сторінка з боротьби за український університет у Львові», «На викладах проф. Стоцького в Чернівцях» (1933)). Публіцист не просто описує чи констатує факти, а на рівні досвідченого фахівця показує соціальну, політичну значимість, розкриває моральний, філософський, людинознавчий зміст окресленої проблеми.

Основними аспектами культурно-просвітницької діяльності Івана Дощівника є: громадсько-просвітницька; журналістська (редактор і співробітник українських педагогічних видань «На шляху» (1906), «Буковина» (1906-1908), «Читальня» (1912), «Самостійна думка» (1932), «Неділя» (1932), «Час» (20-30-і роки XX століття)); літературно-критична та публіцистична (автор художніх творів, критичних та публіцистичних статей).

Важливим складником творчої спадщини педагога є його епістолярій – вагома першооснова для рецепції художнього світу. Він представляє науковий інтерес не тільки як матеріал для вивчення біографії, але і як оригінальне джерело, в якому відображена вся багатогранність духовного життя, індивідуальні особливості мислення їх автора. Адже в приватних листах, адресованих, як правило, близьким людям, письменник відверто висловлює свої думки і настрої про власне бачення світу, дає оцінку різних явищ і подій. Проаналізована епістолярна спадщина Івана Дощівника є важливим джерелом пізнання його педагогічних та суспільно-громадських поглядів. У листах Івана Дощівника домінують думки щодо тогочасного соціального й політичного становища на Буковині, в усій Україні та королівській Румунії. Світогляд Івана Дощівника як патріота, людини, яка жила реаліями повсякденного життя, формувався поступово під впливом українського середовища в Румунії завдяки читанню літератури, періодичних видань, зокрема, українських газет «Наше слово», «Літературна газета», «Наша культура», журналів «Дніпро», «Вітчизна», «Жовтень», творів українських та зарубіжних письменників, редагуванню підручників для українських шкіл тощо.

Епістолярій Івана Дощівника також свідчить про його широку обізнаність із вітчизняною та зарубіжною літературою. Навіть в одному листі він міг проаналізувати твори кількох авторів. Писав листи у розмовному, публіцистичному, художньому стилях – залежно від того, до кого звертався, у яких часто згадуються прізвища представників української інтелігенції, визначних діячів українського письменства, науки, культури, які стали жертвами тоталітарної системи в Україні, були репресовані за сфабрикованими справами як «класові вороги народу».

Як творча особистість Іван Дощівник найповніше розкрився у листах до письменника і педагога Дениса Онищука, написаних у період 1949 – 1973 pp., коли їх пов’язувала тісна дружба. Це листування тривало 24 роки.

Листи Івана Дощівника засвідчують, що його постійно хвилюють шкільні справи – особливо підручникотворення. Філологічна освіта, досконале володіння українською мовою зумовили його причетність до створення шкільних підручників для дітей емігрантів з України, що підтверджено у листуванні з Ю. Кокотайлом та Д. Онищуком. Серед шкільних підручників найважливішими вважав букварі, читанки та граматики, з яких учні початкових класів довідуються про минуле й сучасне українського народу. За його переконаннями, український підручник для початкової школи, незалежно від сучасних досягнень педагогіки, науки і техніки, повинен залишатися основним засобом навчання і розвитку учнів, а тому навчальні книги повинні бути добре ілюстрованими, мати чітко сформульовані правила, висновки, узагальнення, які сприятимуть кращому запам’ятовуванню, адже від якості підручника залежить розвиток самостійного мислення, формування навичок і умінь самостійно вчитися. Щодо змісту читанки, то, на його думку, він має бути насиченим любов’ю до рідного краю та християнською етикою. Зважаючи на складні умови збереження української національної свідомості на чужині, педагог радив звертати особливу увагу на мову читанок, адже одним із найважливіших завдань початкової школи є навчити дитину рідної мови.

У листах Івана Дощівника відображено його світогляд, культурний рівень, літературні уподобання, риси характеру, окремі факти біографії, а також умови життя на різних етапах, атмосферу в літературних колах української громади в Румунії 1921-1973 pp. Епістолярна спадщина Івана Дощівника є важливим історико-культурним джерелом, в якому чітко простежується ключова ідея його світогляду – ідея незалежної Української держави, пошук шляхів боротьби за її утвердження.

Педагогічний досвід і творча спадщина Івана Дощівника мають важливе значення й сьогодні, в часи розбудови Української держави і національної системи освіти. Ідеї та практичний доробок освітянина можна творчо використати у навчально-виховному процесі й укладанні нових навчальних посібників для загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та ВНЗ; у лекційно-просвітницькій діяльності, післядипломній освіті, для розробки підручників з історії української педагогіки, науково-методичних і навчальних посібників та рекомендацій із педагогічних дисциплін. Його художні твори можуть служити матеріалом для уроків позакласного читання, гуртків, факультативів з літератури рідного краю, історії, історії педагогіки.

Одержані під час дослідження результати є підставою для рекомендацій щодо можливостей творчого запровадження форм (бібліотечний урок, літературно-гурткова робота, факультативна робота, тематичні вечори – письменники минулого про рідний край, історію, традиції, звичаї), методів (розповідь-бесіда про Івана Дощівника як буковинського освітянина, екскурсія, заочна подорож-мандрівка на батьківщину педагога) і засобів у теорію і практику сучасного українського виховання. Вони є важливим чинником формування загальнолюдських ідеалів і національної самосвідомості підростаючих поколінь українців як на рідній землі, так і за її межами.