ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ТА ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ ЛУЦІВА (1920-2005 РР.)




  • скачать файл:
Назва:
ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ТА ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ ЛУЦІВА (1920-2005 РР.)
Тип: Автореферат
Короткий зміст:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи та джерельну базу роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію та впровадження основних положень дисертації.

У першому розділі – «Становлення Василя Луціва як педагога, вченого, громадського діяча» – на основі персоніфікаційного підходу, актуальність, перспективність та доцільність якого доведено О. Сухомлинською, розглянуто життєвий шлях та основні чинники становлення особистості В. Луціва як педагога, вченого, громадського діяча, розкрито його внесок у розвиток української освіти у діаспорі.

В. Луців належить до когорти тих українських освітян, творчий доробок яких незаслужено випав із поля зору дослідників, що не сприяє всебічному аналітичному розвиткові вітчизняної педагогічної науки. Адже повне її висвітлення можливе лише за умови включення науково-теоретичних та практичних досягнень якомога ширшого кола вчителів, методистів, дидактів, організаторів освіти тощо, зокрема й тих, які навіть у несприятливих обставинах чужини продовжували розвивати кращі традиції української педагогіки. Як результат – за останні роки з’явилася низка публікацій з означеної тематики (Д. Герцюк, Т. Завгородня, І. Зайченко, Л. Каличук, Т. Когут, І. Кучинська, Н. Пастушенко, І. Червінська та ін.), захищено ряд дисертацій (Б. Гречин, О. Жукова, Ю. Калічак, Л. Ніколенко, О. Палійчук, С. Романюк, І. Стражнікова та ін.). Усі дослідження яскраво засвідчують доцільність та актуальність вивчення життєдіяльності тих особистостей, які виступали рушійною силою еволюції педагогічної думки, теорії та практики національного виховання і навчання.

Народився В. Луців 28 січня 1920 року в с. Нижній Струтин на Бойківщині (нині Рожнятівський район Івано-Франківської області). Його життєвий шлях з самого початку не віщував нічого особливого: звичайна сільська родина, маленька школа, потім Академічна гімназія у Львові та навчання у Станіславському педагогічному інституті. Тож саме ці виховні осередки і сприяли становленню його активної життєвої позиції, педагогічного світобачення, стійких християнсько-моральних переконань. Традиції родинного дому на все життя прищепили юнакові основні цінності – Бог, християнська віра, Україна, рідний народ. Саме вони в подальшому житті стануть ідейною основою творчості педагога, головним стимулом всіх його зусиль на благо українського народу. Традиційна українська патріархальна родина з міцним авторитетом батька, турботливою опікою матері, її колисковою, українською казкою, дотриманням народних звичаїв та традицій, вишиванкою, іконою на покутті не тільки назавжди закарбувалися в душі вдячного сина, а й систематично віддзеркалювалися у його наполегливих зусиллях зберегти й утвердити все це у житті української спільноти на чужині. Важливу роль у формуванні духовного світу молодого хлопця відіграли його тісне спілкування з місцевим священиком, який переконав батька у доцільності вступу В. Луціва до гімназії. Саме тут юнак став активним членом Організації українських націоналістів (ОУН), усвідомив своє покликання стати на шлях боротьби українського народу проти польського засилля на українських землях.

Приналежність до ОУН, ідейно-націоналістичний вишкіл, отриманий в її лавах, перешкодили В. Луціву здобути вищу освіту в Станіславському педагогічному інституті, куди він вступив 1 березня 1940 року. Патріотичні ідеї студента, як і багатьох його однокурсників – соратників по ОУН, що мріяли бачити Україну вільною, незалежною, не вписувалися в нові, радянські умови життя українського суспільства. З цих причин вже у жовтні цього ж року юнак був заарештований і відісланий до далекого Сибіру. Цей факт став переломним у житті В. Луціва – почались його поневіряння по світу, все далі від України, чимраз із більшою любов’ю до неї та непереможним бажанням повернутися додому. Згодом він опиняється в Ірані, Палестині. У злиденних умовах таборового існування переселенців В. Луців намагався організувати культурне життя, докладаючи чимало зусиль, щоб люди залишалися людьми, не втратили свою гідність та національну самоідентичність. Як тонкий психолог, В. Луців розумів, що сутністю духовного життя особистості є релігія. Саме з цих позицій він, попри усі заборони, організував у таборах щоденне читання спільної молитви, виявляючи цим свою освітянсько-проповідницьку місію.

У 1948 році В. Луців отримує можливість виїхати до Канади, де повною мірою розкрився його талант як педагога, вченого, просвітянина, редактора, журналіста, літературного критика, громадського діяча. Він, як і його однодумці – представники української спільноти в Канаді І. Боднарук, І. Боднарчук, М. Ваврисевич, А. Горохович, Б. Заклинський, П. Ісаєв, Ю. Кисілевський, Р. Косинський, В. Мацьків, І. Огієнко, І. Петрів, самовіддано поринув у діяльність головних ланок українського національного життя на чужині (рідної школи, україномовної педагогічної преси, українського книговидавництва, національних громадських організацій).

Життя В. Луціва на північноамериканському континенті (1948-2005) було насичене різноманітною діяльністю. Саме тут широко розгорнулась його наукова праця. У 1954 році вчений захистив докторську дисертацію, матеріали якої лягли в основу монографічного видання «Гетьман Іван Мазепа (життя і діяльність великого гетьмана)» (1954). Окрім зазначеного дослідження до наукового доробку В. Луціва належать праці: «Методика навчання історії України» (1956), «Педагогічна праця д-ра Івана Франка» (1956), «Посібник української історії для середньошкільних курсів. Княжа доба» (1958), «Батьки і діти (Дещо про виховну проблему українських батьків у новому світі)» (1959), «Педагогічна праця Тараса Шевченка» (1959), «Українці і Польське Повстання 1863р.» (англомовна, 1961), «Агапій Гончаренко та Аляска Геральд-Свобода» (англомовна, 1963), «І слава, і гордість…» (1969), «Літературна Бойківщина (антологія)» (1969), «Мандрівка у віки» (1970), «Слово педагога» (1971), «Творці нетлінної краси (книгознавство, бібліографія та рецензії)» (1972), «Нові обрії: збірка оповідань, легенд, споминів» (1975), «Церковні братства в Україні» (1976), «Голгофа» (1979), «Тюрми, табори і заслання» (1987), «Історія українського шкільництва та освіти» (2002) та ін.

Завдяки В. Луціву у 1955 році у Канаді почав виходити перший український педагогічний журнал «Життя і школа», значення якого важко переоцінити. Як його засновник, редактор, видавець та основний дописувач, В. Луців розумів, що розвиток національної освіти в діаспорі неможливий без вчителів-професіоналів, тому часопис «Життя і школа» мав на меті підвищувати педагогічну компетентність українських освітян, надавати їм теоретичну та практичну допомогу, бути методичним порадником у вирішенні складних питань функціонування українських шкіл в умовах еміграції. Розмаїття тематики рубрик (історія української педагогіки та шкільництва, проблеми навчання і виховання, методика і шкільна практика, батьки і діти, наше життя, українознавство, українська література, українська культура, скарби давнини, історія України, серед книжок і журналів, визначні ювілеї та річниці, відділ юних читачів, наше листування) переконливо свідчать про намагання В. Луціва та його співробітників – Й. Дачкевича, І. Петрів, П. Степа, І. Яценка охопити на сторінках журналу якомога більше коло актуальних проблем навчання і виховання, продиктованих умовами проживання українців у Канаді.

Перелік університетів, де проходила викладацька діяльність В. Луціва, (Монреальський – магістрант української літератури з 1949р.; Оттавський – докторант з української історії з 1954р.; Торонтський (1954-1956); Пенсільванський (з 1964); Колегія св. Василя (1961-1965)) свідчить про його авторитетність як науковця та лектора. Підтверджують це і чисельні листи вдячних студентів, опубліковані в часописі «Америка», в яких вони висловлюють захоплення улюбленим професором В. Луцівим – невтомним місіонером України за кордоном.

За наукові заслуги педагог був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) та Української вільної академії наук у США (з 1957р.), дійсним членом Польського наукового інституту в Нью-Йорку, білоруських інститутів у США та Канаді.

Аналіз джерельної бази засвідчує масштабність громадської діяльності педагога. Навколо нього завжди гуртувалися українці. Так, при Пенсільванському університеті В. Луців створив Український студентський клуб, членами якого було понад 50 студентів; керував Слов’янською бібліотечною програмою, що займалася збиранням і розповсюдженням літератури про слов’янські народи; організовував численні виставки українських книжок та витворів мистецтва; дбав про систематичне Богослужіння українською мовою для українських студентів та викладачів і т.д. Співпраця В. Луціва в Монреальському університеті з видатним публіцистом, літературним критиком, громадським діячем, відомим теоретиком націоналістичного руху Д. Донцовим ще більше утверджувала необхідність та важливість обраної ним справи, зміцнювала ідейні переконання служити рідному народу.

Як патріот України, В. Луців постійно вболівав за долю своєї Батьківщини. Після довгоочікуваного здобуття Україною незалежності він одразу відновив зв’язки з родиною, надавав посильну допомогу українським бібліотекам та навчальним закладам, зокрема бібліотеці НТШ у Львові він передав близько 22 тисяч примірників українських книжок (у тому числі і рідкісних).

За матеріальною підтримкою В. Луціва збудовано пам’ятник Т. Шевченкові у рідному селі Нижній Струтин, значно поповнено фонди місцевої шкільної бібліотеки.

Аналіз джерельної бази і багатогранної діяльності, переконливо засвідчує ту велику роль, яку відіграв професор В. Луців у розвитку українського шкільництва в діаспорі, розбудові культурного життя української спільноти на північноамериканському континенті. Його творчий доробок заслуговує на пошану і ґрунтовне вивчення.

У другому розділі«Педагогічні ідеї Василя Луціва» – розкрито еволюцію дидактичних поглядів у педагогічній спадщині В. Луціва та його внесок у розвиток теорії та практики національного виховання.

Перед В. Луцівим, як і перед національно свідомою частиною української громадськості, особливо гостро постало питання пошуку ефективних шляхів вирішення найголовнішої проблеми української спільноти у діаспорі – виховання нової генерації українців-патріотів, борців за незалежність України, добробут її народу. Зрештою потрібно було привернути молодь до національних традицій, щоб не втратити її. На думку педагога, вирішенням цього складного завдання повинні займатися насамперед родина, церква й рідна школа – найважливіші чинники національно-патріотичного виховання української молоді в діаспорі. Саме тому основна частина статей В. Луціва присвячена цим головним виховним осередкам («Рідна школа чекає на ваші діти», «Даймо українське народне мистецтво в наш рідний дім і школу», «Ми і наша еміграційна молодь», «Хто здобуде нашу молодь» та ін.). В них В. Луців, називаючи основні причини денаціоналізації молоді в Канаді – безтурботне ставлення батьків до національно-патріотичного виховання, слабкий духовний зв’язок молоді з Україною, окреслив батькам і вчителям шляхи вирішення цієї проблеми: більше використовувати матеріали україномовних часописів та виховних книжок; мінімально застосовувати «спартанське виховання», а приділяти увагу всебічному розвитку дитини; дбати про гарне товариство для своїх дітей, зокрема, про вступ до українських юнацьких організацій (Пласт, Скаутинг, Спілка української молоді); надавати перевагу рідним школам у навчанні дітей; залучати молодь до активного життя в етнічній спільноті та ін.

У своїх педагогічних працях В. Луців виділив основні причини розладу сімейного виховання: гонитва за матеріальним забезпеченням та багатством (що стосувалося «старої еміграції» та вело до втрати вищих ідеалів); деморалізація, привезена з повоєнної Європи (стосувалася новоприбулих емігрантів). Саме тому педагог радив батькам звернути особливу увагу на виховання у дітей «культурних» звичок, важливими засобами якого є українські народні казки, дитячі книжки та журнали, театральні вистави й кінофільми, а також прогулянки і наукові екскурсії, колекціонерство, участь у спортивних товариствах. Важливе місце В. Луців відводив значенню авторитету батьків у родині. У своїх статтях («Авторитет батька в родині», «Батьки і діти (Дещо про виховну проблему українських батьків у новому світі)», «Зацікавте своїх дітей колекціонерством», «Зберігаймо наші рідні традиції», «Любіть своїх дітей однаковою любов’ю»), як і А. Горохович та І. Петрів, він зазначав, що батьківський авторитет є запорукою правильної організації дитячого життя. Причиною багатьох проблем сімейного виховання педагог називав відсутність єдиної виховної стратегії батьків, єдності їх вимог до дітей, що найбільше підриває авторитет виховника.

Поруч з родиною особливе місце у вихованні національно свідомих патріотів, активних громадян, всебічнорозвинених особистостей, В. Луців відводив рідній школі. Її атмосферу, наполегливу працю педагогів він вважав ефективними ліками проти асиміляції та денаціоналізації української молоді в діаспорі. На думку педагога, згідно з навчальним планом рідної школи найбільші можливості для вирішення цих завдань мають уроки читання, які через художні твори знайомлять українську молодь з Україною – її історією, природою, народним побутом, традиціями, мистецтвом тощо.

Особливе значення педагог надавав урокам рідної мови, адже мова, за його твердженням, – душа народу, без її знання неможливо пізнати духовність рідного народу. Саме тому найголовнішим завданням учителя, як випливає із статей «Орфографічний словничок для учнів українських шкіл», «Важливість збагачення дитячого словника», «Вправи з розвитку мови і логічного думання», «Засоби для розбудження думки учнів на лекціях мови», В. Луців вважав безперервну систематичну й продуману роботу над уточненням, збагаченням і активізацією словникового запасу учнів, розвитком мови та логічного мислення.

Не випадково педагог акцентував увагу на важливості уроків історії українського народу, обґрунтовуючи це тим, що любов до свого народу приходить через його пізнання, без чого неможливо виховати почуття національної гордості, рівноправності, сформувати національну свідомість.

У творчому доробку В. Луціва окреме місце займають дослідження дидактичного змісту. Власний педагогічний досвід та спостереження за навчально-виховним процесом у рідних школах, на курсах українознавства висували перед В. Луцівим, як і перед іншими українськими педагогами, проблему підвищення успішності та ініціативи учнів у засвоєнні навчального матеріалу, яку педагог неодноразово порушував у своїх статтях («За кращу ініціятиву учнів», «За кращу успішність в навчанні»). Вирішення цієї проблеми він бачив в наданні допомоги учням обрати правильний спосіб засвоєння навчального матеріалу (індивідуальний або колективний), який давав би найкращі результати при застосуванні мінімуму зусиль.

Як високоморальна особистість В. Луців гостро переживав відсутність бажання в української молоді відвідувати церковні Богослужіння, систематично прилучатися до церковних таїнств (сповіді, причастя). Він наголошував, що рідна церква – незамінний чинник формування духовного обличчя особистості, опора у складних життєвих випробуваннях. Слід відзначити реформаторський характер поглядів В. Луціва на релігійне виховання підростаючого покоління. Він наголошував на тому, що заради високої мети і церква повинна зробити крок назустріч молоді, адаптувати свою виховну роботу до нових умов розвитку суспільства.

Отже, в науково-теоретичній педагогічній діяльності В. Луціва віддзеркалювались найактуальніші проблеми освіти і виховання українців у діаспорі. Чимало його міркувань залишаються актуальними і для нашого сьогодення.

Третій розділ«Громадсько-просвітницька діяльність Василя Луціва» – присвячено аналізу змісту та основним напрямам громадсько-просвітницької роботи В. Луціва, яка особливо активізувалася у Канаді.

Основним орієнтиром у громадсько-просвітницькій діяльності педагога було його прагнення, щоб український народ не втратив в еміграції своє обличчя, свою окремішність, своє «Я», свою національну гідність, щоб не розгубився «на світових роздоріжжях» і не пішов за зрадливими гаслами. Для цього В. Луців та його однодумці робили все можливе, щоб гідно виховати молодь та підготувати її до сучасного життя. Вони були переконані, що виконати цю нелегку місію може тільки невтомна систематична діяльність усієї української громадськості діаспори; узгоджені, скоординовані зусилля сім’ї, школи, церкви, громадських організацій забезпечать повноцінне моральне, релігійне, національно-патріотичне виховання, утримають надію українців на збереження своєї ідентичності. Цими ідеями, зрештою, і керувалось Об’єднання українських педагогів Канади (ОУПК), членом якого, а пізніше і головою, був В. Луців.

Основними напрямами роботи ОУПК були: допомога батькам; сприяння опікунам рідних шкіл (спонсорам); підтримка дошкільних установ; допомога вчителям і школам; допомога школам виданнями; допомога шкільній дітворі. Як голова, активний член об’єднання, В. Луців брав участь в організації курсів українознавства та української мови (м. Торонто), намагаючись таким чином познайомити якомога більшу кількість юнаків та дівчат з їх далекою Батьківщиною, пробудити інтерес та любов до неї.

В. Луців прагнув скоординувати діяльність усієї педагогічної громадськості Канади і з цією метою зініціював проведення Світового з’їзду українських педагогів, який був присвячений виробленню єдиної концепції виховання української молоді в діаспорі, пошуку ефективних шляхів протидії асиміляції. Завдяки педагогу у 1955 році було започатковано видання друкованого органу ОУПК «Учительське слово», головним редактором якого і став В. Луців. Перший освітньо-виховний журнал мав на меті об’єднати зусилля батьків, учителів, духовенства, проводів молодіжних організацій у справі національно-патріотичного та морального вишколу молодого покоління українців діаспори, а також служити методичним порадником у цій нелегкій справі. Незабаром назву журналу було змінено на «Рідна школа» (1957), пізніше – на «Життя і школа» (1960).

Як редактор, видавець і друкар В. Луців протягом багатьох років намагався приєднати до співпраці якомога ширше коло дописувачів (науковців, вчителів, пластових виховників, священиків тощо), серед яких були І. Боднарук, А. Горохович, Й. Дачкевич, В. Мацьків, І. Петрів та з інших країн – В. Данилишин, В. Калина, Б. Романенчук з США, В. Попадинець з Англії, Д. Нитченко з Австралії, В. Безушко з Німеччини, С. Чуб з Ізраїля, М. Григорак із Бразилії. Однак їх кількість щоразу зменшувалась переважно за причин недостатнього матеріального забезпечення. Щоб зберегти існування журналу редакторові доводилося писати самому, вживаючи низку псевдонімів (Б. Природолюб, Вадим Чечва, Василь Верниволя, В.Л., Воля, Іван Угриновський, Книголюб, Мстислав Верниволя, Мстислав Вірлолет, Мстислав Павленко, Педагог, Орест Зірка, Учень Історії та ін.). Навіть постійний брак коштів не змусив В. Луціва відмовитись від цієї справи. Понад сорок років він продовжував видання освітньо-виховного журналу переважно на власні кошти.

В. Луців – автор близько двох тисяч статей у різних газетах та журналах («Життя і школа», «На варті», «Наша мета», «Рідна школа», «Учительське слово»). Журналістський доробок В. Луціва вражає величиною обсягу та різноманітністю тематики, а також підкреслює широту кола його наукових та педагогічних інтересів – українська культура («Великодні свята в Україні», «Зберігаймо наші рідні традиції»), історія України («Антипольське повстання отамана Мухи в 1490-1492рр.», «Українсько-польські взаємини 1860-1863рр.»), історія української еміграції («Агапій Гончаренко та Аляска Геральд-Свобода», «Початки українського організованого життя в Монтреалі»), українська мова та література («Українська література. Староукраїнська література», «Чому та як повстає мова й діялєкти», «Двомовність у школі і вдома»), географія України («Дніпро-Славута», «Долинські нафтові родовища»), бібліографія («Книжні скарби в бібліотеках та архівах Польщі», «Бібліотека Єльського університету», «Українська бібліографічна періодика»), історія українського шкільництва («Боротьба за українську школу в 1917-1919рр.», «Освіта та Шкільництво на Закарпатті в 1919-1939рр.»), методика і шкільна практика («Мовчазні лекції», «Навчання історії в найвищих клясах Рідної Школи», «Навчання в лучених класах», «Педагогічні вимоги до наших читанок», «Практичне переведення лекції в школі»), проблеми навчання і виховання («За кращу дисципліну в клясі», «Біла смерть» і наша молодь», «Виховання культурних звичок у дітей», «До завдань української молоді на чужині»), проблеми психічного розвитку дитини («Фази дитинства», «На маргінесі спостережень наших дошкільнят», «Почуття чужої власності в дітей дошкільного віку»).

Особливе місце в громадській діяльності В. Луціва займало розповсюдження україномовної літератури. Усе життя педагог збирав бібліотеку україністики, яка налічувала понад 40 тисяч примірників, серед яких були й рідкісні видання з історії України, історії української церкви, а також присвячені політичному становищу України у світі, процесу державотворення в новітньому часі, українській літературі та її історії, архітектурним пам’яткам України та ін.

Важливим аспектом просвітницької роботи В. Луціва була його діяльність як історика літератури та літературного критика. Він присвячував свої розвідки творам класиків української літератури (І. Котляревський, І. Франко, Т. Шевченко) та українсько-канадських поетів і письменників (В. Барка, І. Боднарчук, В. Мельник-Лімниченко, М. Петрівський, Л. Храплива-Щур). Особливу увагу педагог звертав на видання адресовані дітям, найбільше цінуючи педагогічний аспект кожної рецензованої книги, її виховний потенціал у пробудженні в української молоді національної свідомості, гідності, гордості за свій народ. Цьому ж принципу підпорядковувалась і видавнича праця педагога – займався передруком та видавництвом особливо цінних в українознавчому аспекті книг. Показово, що й поетичні проби В. Луціва («Ми пройдемо голгофу», «Погасла воля», «Стихії дух», «Вперед!», «У мене була Батьківщина», «Сердак шовком вишиваний», «Вільну державу здобуде він…»), хоча і не мають особливої естетичної цінності, проте відзначаються яскраво вираженим виховним спрямуванням.

Діяльність В. Луціва – яскравий приклад великого подвижництва на ниві культури і шкільництва в ім’я збереження та виживання українства й української спільноти в поліетнічному соціумі.

 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ОСТАННІ СТАТТІ ТА АВТОРЕФЕРАТИ

ГБУР ЛЮСЯ ВОЛОДИМИРІВНА АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
МИШУНЕНКОВА ОЛЬГА ВЛАДИМИРОВНА Взаимосвязь теоретической и практической подготовки бакалавров по направлению «Туризм и рекреация» в Республике Польша»
Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА