ПЕРЕВАЖНІ ПРАВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено її зв'язок з науковими програмами і планами, визначено мету і завдання дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, наведені відомості щодо апробації результатів дослідження.

Розділ 1. «Поняття, види та механізм здійснення переважних прав» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються поняття та юридична природа переважних прав у цивільному праві, види переважних прав, а також поняття та зміст механізму здійснення переважних прав.

У підрозділі 1.1. «Поняття та юридична природа переважних прав у цивільному праві» з’ясовано поняття категорії «переважне право», зміст якого ні в ЦК України, ні в інших актах цивільного законодавства не розкривається, а в юридичній літературі відноситься до дискусійних питань.

На підставі огляду і критичного аналізу висловлених в наукових дослідженнях з цивільного права поглядів як українськими (І.Я. Бабецька, В.І. Крат, С.І. Шимон), так і зарубіжними (переважно, російськими – Є.В. Волкова, В.П. Грибачов, Л.Ю. Леонова, С.Є Нікольський та ін.) авторами дисертантом уточнено визначення поняття переважного права в цивільному праві України, під яким пропонується розуміти встановлене законом або договором суб’єктивне право учасника цивільних відносин на переважне перед іншими особами вчинення дій (правочинів), спрямованих на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

З’ясовано співвідношення між переважним правом і суміжними з ним пільговими правами і зроблено висновок, що не кожен випадок привілейованого (першочергового, позачергового, пільгового) здійснення особою належного їй суб’єктивного цивільного права є за своїм характером переважним правом.

Встановлено, що в своїй сутності переважне право так чи інакше є юридичною перевагою (привілеєм), спрямованою на створення режиму найбільшого сприяння особі у здійсненні нею своїх суб’єктивних прав. Переважне право характеризує спеціальний і індивідуальний статус учасника цивільних відносин і має для нього певне стимулююче і компенсуюче значення.

Наявність у особи-учасника цивільних правовідносин встановленого законом або договором переважного права на вчинення певної дії слід розглядати як спеціальну правосуб’єктність цієї особи.

Юридична (правова) природа переважних прав характеризується тим, що:

- зазначені права можуть бути кваліфіковані як юридично недосконалі права, що встановлюються законом або договором у речових, зобов’язальних, корпоративних, кооперативних та спадкових відносинах;

- переважні права, які встановлюються державою для певних категорій учасників цивільних відносин, є публічно-правовими правами. У разі якщо переважні права встановлюються в договорі, вони є елементом приватних відносин і можуть бути здійснені лише у правовідносинах між сторонами договору, яким ці переважні права передбачені;

- перебуваючи у певній суперечності з проголошеним ст. 1 ЦК України принципом юридичної рівності учасників цивільних відносин, переважні права, таким чином, відносяться до аномалій у цивільному праві;

- у разі якщо переважному праву одного учасника цивільних відносин не протистоїть обов’язок іншого учасника (учасників) цих же відносин, таке переважне право відноситься до секундарних прав.

Оскільки в ЦК України відсутня стаття, яка б закріплювала загальні засади щодо можливості існування переважних прав учасників цивільних відносин, дисертантом запропоновано доповнити ЦК України ст. 12¹ такого змісту:

«Стаття 12¹. Переважні права

1. У випадках, встановлених цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, особа може мати переважне перед іншими учасниками цивільних відносин право на вчинення дій (правочинів), спрямованих на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Особа здійснює переважні права у межах, наданих їй актами цивільного законодавства або договором.

Відступлення переважних прав не допускається.

3. Захист переважних прав здійснюється відповідно до цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або договору».

На думку дисертанта, сукупність встановлених ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором правових норм, що передбачають переважні права певних учасників цивільних відносин, складає специфічний субінститут (підінститут) інституту суб’єктивних цивільних прав.

У підрозділі 1.2. «Види переважних прав» досліджено запропоновані в літературі класифікації переважних прав у цивільному праві (Є.В. Волкова, Н.В. Зубарєва, Л.Ю. Леонова, В.І. Крат, С.І. Шимон та ін.), виявлено їх позитивні риси та недоліки (основними з недоліків, на думку дисертанта, є відсутність чітких критеріїв класифікації, а також неповне охоплення запропонованими класифікаціями всіх видів переважних прав).

Найбільш прийнятним дисертант вважає поділ переважних прав за критерієм сфери цивільних правовідносин, в яких діють зазначені права. В свою чергу кожна із сфер цих правовідносин характеризується своїм об’єктом, що і дозволяє відділити одні групи переважних прав від інших. Таким чином, залежно від сфери цивільних правовідносин, у яких існують переважні права, останні можна поділити на 4 групи: 1) переважні права у речових правовідносинах; 2) переважні права у зобов’язальних правовідносинах; 3) переважні права у корпоративних і кооперативних правовідносинах; 4) переважні права у спадкових правовідносинах.

Залежно від способів здійснення переважних прав дисертантом пропонується виділяти такі групи переважних прав: 1) переважні права набуття (придбання, купівлі); 2) переважні права на укладення договору; 3) переважні права на задоволення вимог.

За критерієм способів захисту переважних прав останні, на думку дисертанта, можна поділити на: 1) переважні права, що захищаються шляхом переведення прав і обов’язків покупця (наймача) на носія переважного права; 2) переважні права, що захищаються шляхом встановлення правовідносин (спонукання до укладення договору); 3) переважні права, що захищаються шляхом визнання правочину недійсним (у разі вчинення його з порушенням переважного права) і спонукання до укладення договору.

Обґрунтовується висновок про те, що значення класифікації, як результату групування переважних прав за їх спільними ознаками і їх поділу залежно від змісту і особливостей здійснення, полягає в тому, що класифікація переважних прав забезпечує розв’язання триєдиної задачі:

- по-перше, з використанням об’єктивних критеріїв з одного боку дозволяє об’єднати однорідні переважні права в одну групу, а з іншого – відмежувати різнорідні переважні права;

- по-друге, з урахуванням віднесення тих або інших видів переважних прав до однієї чи різних груп дає змогу розробити відповідні механізми їх здійснення, закріпивши їх у законі;

- по-третє, з урахуванням виду переважних прав та специфіки їх здійснення сприяє визначенню адекватних способів їх захисту у разі порушення.

У підрозділі 1.3. «Механізм здійснення переважних прав: поняття та зміст» дисертант визначає здійснення переважного права як встановлені законом або договором дії учасника цивільних відносин-носія переважного права, спрямовані на реалізацію наданої йому переважним правом міри можливої поведінки з метою задоволення матеріального чи нематеріального інтересу.

Обґрунтовується, що найбільш прийнятною юридичною конструкцією, яку доцільно вживати для розкриття порядку (процедури) здійснення переважного права, для позначення правового інструменту, за допомогою якого здійснюється переважне право, може бути така юридична категорія як «механізм здійснення переважного права», елементами якого, на думку дисертанта, є:

а) дія (дії) учасника цивільних відносин-носія переважного права, яка б свідчила про його намір (волевиявлення) здійснити переважне право;

б) порядок здійснення переважних прав, тобто сукупність дій та послідовність їх вчинення носієм переважного права та особою, яка відчужує те благо, на одержання якого спрямоване здійснення переважного права;

в) встановлені актами цивільного законодавства або договором строки для здійснення переважних прав, які іменуються присікальними строками.

Розділ 2. «Особливості здійснення переважних прав в окремих видах цивільних правовідносин» складається з чотирьох підрозділів, присвячених дослідженню особливостей здійснення переважних прав у речових правовідносинах, у зобов’язальних правовідносинах, у корпоративних та кооперативних правовідносинах, а також у спадкових правовідносинах.

У підрозділі 2.1. «Здійснення переважних прав у речових правовідносинах» за результатами вивчення цивільно-правових норм визначено коло переважних прав у речових правовідносинах, найпоширенішим з яких є переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України).

Звертається увага на відсутність в ЦК України норми, яка б визначала порядок відчуження частки у разі якщо місцезнаходження носія переважного права невідоме, і пропонується заповнити цю прогалину в законодавстві шляхом доповнення ч. 2 ст. 362 ЦК України абзацом 3 такого змісту: «У разі якщо продавцеві частки або її частини невідоме місцезнаходження співвласника-володільця переважного права, він може бути виключений з числа володільців переважного права у судовому порядку».

При цьому відповідні зміни доцільно внести і до Цивільного процесуального кодексу України.

Порівняльно-правовий аналіз норм ст. 88 Земельного кодексу України і ст. 362 ЦК України показав існуючі розбіжності як в умовах реалізації співвласниками переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності щодо земельної ділянки (такі, по-суті, в ЗК України не встановлені) і іншого майна (ч. 1 ст. 362 ЦК України), так і в термінології, що застосовується у двох кодексах (в ЗК України вжито конструкцію, схожу на ту, що застосовувалася ще в ЦК УРСР – «учасник частки у спільній частковій власності»).

У зв’язку з цим дисертантом звертається увага на необхідність приведення положень ст. 88 ЗК України, в тому числі її частини 6, у відповідність до положень ст. 362 ЦК України шляхом визначення в ч. 6 ст. 88 ЗК України умов реалізації переважного права на купівлю земельної ділянки – «за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадків продажу з публічних торгів», а також шляхом заміни в ст. 88 ЗК України конструкцій «учасник спільної часткової власності» та «учасник частки у спільній частковій власності» терміном «співвласник» і запровадження категорії «частка у праві спільної часткової власності на земельну ділянку».

Крім того пропонується доповнити ст. 88 ЗК України нормами, аналогічними нормам ЦК України, які б встановлювали порядок (процедуру) повідомлення співвласника (співвласників) земельної ділянки про продаж частки у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, а також ст. 130 ЗК України – щодо порядку реалізації переважного права на купівлю земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Загалом, як показав аналіз нормативно-правових актів, чинне земельне законодавство не сприяє належній реалізації закріпленого у ньому (головним чином декларативно) переважного права, а тому потребує приведення його норм у відповідність до положень ЦК України.

У підрозділі 2.2. «Здійснення переважних прав у зобов’язальних правовідносинах» дисертант, взявши за основу поділ переважних прав у зобов’язальних правовідносинах, запропонований в В.І. Кратом, і дещо змінивши вжиті ним формулювання, поділяє зазначені переважні права на дві групи: 1) переважні права у договірних правовідносинах, які, у свою чергу, поділяються на дві підгрупи: а) переважні права, що існують в основних договірних зобов’язаннях; б) переважні права, що існують у додаткових (акцесорних) зобов’язаннях; 2) переважні права у недоговірних зобов’язаннях.

Провівши порівняльно-правовий аналіз механізму здійснення переважного права у основних договірних зобов’язаннях, що випливають з договорів на передання майна в оплатне користування, і звернувши при цьому увагу на побудову договірних конструкцій з тим, щоб з’ясувати, якими (об’єктивними чи суб’єктивними) чинниками зумовлена різниця у формулюваннях, а також на порядок і умови укладення договорів при реалізації переважного права наймача (орендаря), дисертант зазначає на істотні розходження в законах, що регулюють зазначені правовідносини, які стосуються формулювання переважних прав, визначення їх змісту та механізму здійснення цих прав.

Зокрема, наводяться додаткові аргументи щодо помилкового ототожнення в ст. 33 Закону України «Про оренду землі» понять «укладення договору» і «поновлення договору», що потягло за собою кілька юридично некоректних формулювань, зміст яких суперечить усталеним в цивільному законодавстві і в науці цивільного права юридичним категоріям і поняттям.

Загалом проведене дослідження переважних прав на укладення відповідних договорів у договірних зобов’язаннях з передання майна у користування дозволило дійти висновку щодо необхідності максимально уніфікувати юридичні конструкції переважного права у тих договорах найму, в яких вони передбачені законом (власне майнового найму, найму житла, оренди землі, оренди державного і комунального майна), взявши за взірець загальну для всіх видів договорів найму (оренди) конструкцію переважного права наймача у договорі найму, встановлену ст. 777 ЦК України.

Крім цього, дисертантом обґрунтовано і сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень (у тому числі термінологічного характеру) до ч. 1 ст. 822 ЦК України, ч. 1 ст. 285 ГК України, ст. 51 Водного кодексу України, Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про музеї та музейну справу» тощо.

У підрозділі «2.3. Здійснення переважних прав у корпоративних та кооперативних правовідносинах» зазначається, що відносини у виробничому кооперативі, як і в інших видах кооперативів (житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному, житловому, дачному, гаражному чи іншому кооперативі) не є корпоративними у власному розумінні, незважаючи на те, що такі, зокрема, види кооперативів, як виробничий та сільськогосподарський, без сумніву, можна віднести до корпоративних підприємств, щодо яких йдеться в ч. 5 ст. 63 ГК України.

Разом з тим проведене дослідження виявило очевидну потребу у виробленні єдиних підходів (єдиної моделі) до врегулювання в чинному законодавстві відносин, пов’язаних з вступом спадкоємців і правонаступників до господарських товариства і кооперативів. Це зумовлено, зокрема, тим, що і господарські товариства, і виробничі кооперативи відносяться до підприємницьких товариств (ст. 84 ЦК України), тобто мають однакову організаційно-правову форму.

Залежно від суб’єктного складу корпоративних відносин дисертант до переважних прав відносить: а) переважні права учасників (акціонерів) акціонерного товариства; б) переважні права учасників товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю; в) переважні права учасників командитного товариства.

В дисертаційній роботі докладно проаналізовані такі переважні права, як: переважне право акціонера приватного акціонерного товариства (далі – ПрАТ) на купівлю акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі; переважне право акціонера публічного акціонерного товариства (далі – ПАТ) на придбання акцій товариства при їх додатковій емісії; переважне право акціонера ПрАТ на придбання акцій товариства при їх додатковій емісії; переважне право учасника товариства з обмеженою (додатковою) відповідальністю на купівлю частки (її частини) у статутному капіталі зазначених товариств та переважне право вкладника командитного товариства на набуття відчужуваної частки (її частини) у складеному капіталі зазначеного товариства.

Обґрунтовано і сформульовано низку пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання механізму здійснення зазначених переважних прав.

Окрему увагу в роботі приділено дослідженню переважних прав акціонерів-власників привілейованих акцій.

Зазначається, що прийняття Закону України «Про акціонерні товариства» породило нові проблеми у забезпеченні уніфікації правових норм, покликаних регулювати переважні права в акціонерному товаристві.

По-перше, не зовсім вдалим є посилання в ч. 3 ст. 156 ЦК України спочатку на статут товариства, а потім на закон. Тому слова «статутом і», на думку дисертанта, доцільно виключити з ч. 3 ст. 156 ЦК України.

По-друге, потребує приведення у відповідність до законодавства про цінні папери і про акціонерні товариства вжитий у ч. 3 ст. 156 ЦК України термін «додатково випускаються» шляхом заміни його терміном «додатково розміщуються», оскільки Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» не лише оперує терміном «розміщення», але і розкриває його значення.

По-третє, оскільки в ЦК України відсутня норма, яка б допускала можливість закріплення у статуті приватного акціонерного товариства переважного права його акціонерів на придбання акцій, що пропонуються їх власником до відчуження третій особі, зазначену прогалину можна було б усунути шляхом доповнення ст. 116 ЦК України частиною 3, в якій закріпити перелік переважних прав учасників господарського товариства, включивши до нього і переважне права акціонерів приватного акціонерного товариства на придбання акцій цього товариства, що відчужуються третій особі.

По-четверте, виходячи з того, що Законом про АТ загалом достатньо повно врегульований порядок реалізації переважного права на придбання акцій додаткової емісії, абз. 5 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», згідно з яким такий порядок встановлюється Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку, доцільно із зазначеного Закону виключити.

У підрозділі 2.4. «Здійснення переважних прав у спадкових правовідносинах» досліджуються два види переважних прав спадкоємців на виділ їм спадкового майна в натурі, встановлених ст. 1279 ЦК України, аналізується їх зміст та критерії розмежування. Обґрунтовано заперечення проти об’єднання переважних прав спадкоємців в одну групу з передбаченим ч. 1 ст. 29 ЗК України переважним правом на виділення земельних ділянок під загальною назвою «переважні права на виділ майна в натурі» (С.І. Шимон).

Розділ 3. «Захист переважних прав: форми та способи» охоплює два підрозділи, в яких досліджуються питання щодо поняття та форм захисту переважних прав, а також способів захисту переважних прав та проблем, пов’язаних із їх застосуванням в судовій практиці.

У підрозділі «3.1. Поняття та форми захисту переважних прав» дисертант визначає суб’єктивне право на захист переважного права у цивільних правовідносинах як юридично закріплену можливість управненої особи – носія переважного права – використати заходи правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права.

Критично проаналізувавши висловлені в юридичній літературі погляди щодо форм захисту цивільних прав (О.Є. Богданова, В.В. Бутнєв, О.С. Захарова, О.П. Сергєєв, Г.О. Свердлик, Е.Л. Страунінг та ін.), а також опираючись на аналіз законодавства, яким встановлено переважні права і визначено (щоправда, не завжди) форми їх захисту, дисертант доходить висновку, що основною формою захисту переважних прав є юрисдикційна форма. В рамках цієї форми більшість переважних прав може захищатися в судовому порядку, а деякі – в адміністративному – шляхом звернення до визначених законом органів державної влади.

На думку дисертанта, вимога закону про те, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням, значно обмежує, а в більшості випадків практично робить неможливим застосування самозахисту щодо такого специфічного виду суб’єктивних прав, якими є переважні права.

Оскільки основним порядком, в якому можуть захищатися переважні права, є судовий порядок, великого значення у здійсненні особою свого суб’єктивного права на захист переважного права набуває позовна давність.

В роботі зазначається, що згідно з п. 3 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимоги про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності відповідно до ст. 362 ЦК України застосовується позовна давність в один рік.

Встановлення позовної давності тривалістю 3 роки для захисту порушеного переважного права в усіх інших випадках, на думку дисертанта, може ускладнити розгляд цивільних і господарських справ і процес прийняття законних і обґрунтованих рішень, у зв’язку з чим пропонується доповнити п. 3 ч. 2 ст. 258 ЦК України після слів «цього Кодексу» словами «та в інших випадках порушення переважного права, встановленого актами цивільного законодавства, договором чи установчими документами».

Встановлення такої спеціальної (скороченої) позовної давності сприятиме стабілізації цивільного обороту, усуненню невизначеності у відносинах його учасників, яка, як правило, виникає при тривалій позовній давності, коли протягом кількох років існує можливість застосування заходів державного примусу.

У підрозділі 3.2. «Способи захисту переважних прав та проблеми їх застосування» дисертант зазначає, що під адекватним (відповідним) способом захисту переважного права слід розуміти такий спосіб захисту, який, з урахуванням специфіки переважного права, що захищається, і характеру порушення переважного права, дозволяє створити реальну можливість для його здійснення носієм такого права. Тобто, по-суті, йдеться про відновлення того становища, яке існувало до порушення переважного права.

З урахуванням особливостей, якими наділені ті або інші способи захисту переважних прав, здійснено їх класифікацію залежно від форми закріплення на : 1) способи захисту, встановлені в законодавстві: а) шляхом чіткого визначення способу, що підлягає застосуванню у випадку порушення конкретного переважного права; б) шляхом відсилання до норми, якою встановлено спосіб захисту для подібного переважного права; 2) передбачені договором; 3) не встановлені в законодавстві (у випадках порушення переважного права) і не передбачені договором.

Залежно від сфери застосування способи захисту порушених прав можна поділити на: а) загальні (мають універсальний характер і можуть застосовуватися при захисті різних видів цивільних прав, у тому числі і переважних); б) спеціальні (встановлені законом виключно або головним чином для захисту переважних прав).

Залежно від управненої особи, яка захищає переважне право, способи захисту можна поділити на: а) застосовувані судом; б) застосовувані органами державної виконавчої влади; в) застосовувані безпосередньо особою, чиє переважне право порушене.

У тих випадках, коли законом визначено спеціальний конкретний спосіб захисту того чи іншого переважного права, особа, яка звертається до суду з вимогою захистити належне їй переважне право, не має права вибору іншого способу захисту, а суди повинні захищати порушене право, крім способів, поіменованих в ч. 2 ст. 16 ЦК України (а у господарських спорах – і способами, встановленими ст. 22 ГК України), іншим способом лише у разі якщо він встановлений договором або законом.

Як показало дослідження, не всі, з встановлених ст. 16 ЦК України, способи захисту цивільних прав та інтересів, у зв’язку з специфічною правовою природою переважних прав, можуть бути застосовані судом. Разом з тим, дисертант вважає, що закріплений у цій статті перелік способів захисту цивільних прав доцільно доповнити такими спеціальними способами, які були б безпосередньо спрямовані на захист переважних прав. Зокрема, це міг би бути такий спосіб, як спонукання до вчинення певної дії, спрямованої на забезпечення реалізації переважного права носієм цього права (на зразок примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язальних правовідносинах), у тому числі спонукання до укладення договору.

Аналіз матеріалів судової практики дозволяє стверджувати, що складність застосування судом аналогії закону при розгляді справ у спорах, пов’язаних із захистом переважного права, пов’язана: по-перше, з специфікою захисту переважних прав, що унеможливлює застосування універсальних способів захисту цивільних прав, встановлених ч. 2 ст. 16 ЦК України, і вимагає застосування спеціальних способів захисту переважних прав, адекватних виду переважного права та сфері правовідносин, в якій воно здійснюється, способу здійснення та характеру порушення тощо; по-друге, з відсутністю у багатьох випадках таких спеціальних способів захисту, пристосованих саме для захисту переважних прав.

Проведеним дослідженням виявлено також, що чинне цивільне законодавство не встановлює оптимальних способів захисту, адекватних порушенню більшості видів переважних прав учасників цивільних відносин, та механізмів їх реалізації, які б забезпечували і гарантували дійсний захист переважного права, його реальне відновлення і можливість здійснення.

Встановивши переважні права для певних учасників цивільних відносин, що вирізняє їх з-поміж інших учасників зазначених відносин, законодавець мав би у кожному конкретному випадку встановлення переважного права не лише чітко визначити механізм його здійснення (порядок дій, права і обов’язки носія переважного права і інших осіб, строки здійснення права тощо), але і встановити механізм захисту переважного права у разі його порушення (визначити найбільш прийнятні способи захисту того або іншого переважного права, форму захисту, позовну давність тощо), з тим, щоб порушене право було відновлене як юридично, так і фактично, а його носій при бажанні мав би можливість його здійснити.