Пісоцька Н.М. Рецидивна злочинність молоді та її попередження

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання дослідження, характеризується його методологія та методика, висвітлюється наукова новизна, формулюються найбільш значні висновки та положення, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробація та практична реалізація.

Розділ 1 “Рецидивна злочинність молоді як об'єкт кримінологічного дослідження” присвячений дослідженню рецидивної злочинності молоді як соціально-правового явища. У розділі розглядаються методологічні аспекти вивчення рецидивної злочинності молоді, проводиться аналіз поняття “рецидив злочинів”, вивчаються кримінологічні характеристики даного явища, і рецидивістів у віці 18-25 років, аналізуються фактори, що детермінують рецидивну  злочинність молоді.

Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі  “Деякі аспекти кримінально–правової і кримінологічної характеристики поняття “рецидив злочинів”  досліджується зміст кримінально-правового поняття рецидиву, висвітлюється сутність загального і спеціального рецидиву, розглядаються їх характерні ознаки і правова характеристика.  З урахуванням положень нового Кримінального кодексу України, автор звертається до аналізу понять повторності і сукупності злочинів та їх співвідношення з поняттям рецидиву.

Дисертант також піддає вивченню кримінологічний і пенітенціарний види рецидиву, підкреслюючи їх значимість для отримання більш повної інформації про злочин і особу, яка його вчинила, причини і умови вчинення останнього. На думку автора, вивчення наведених питань надає більше можливостей для  успішного запобігання рецидивній злочинності. 

На основі проведеного аналізу автором формулюється та обґрунтовується    кримінально-виконавче поняття рецидиву, під яким пропонується розуміти  вчинення злочину особою, яка раніше вже була засуджена, незалежно від наявності в неї судимості на момент скоєння нового злочину. Вказане визначення, на думку дисертанта, має бути використане у проекті Кримінально-виконавчого кодексу України при розробленні класифікації засуджених і правил їх розподілення за установами виконання покарань різних видів. Йдеться про доповнення існуючої у чинному виправно-трудовому законодавстві класифікації засуджених категорією, до якої можуть бути віднесені особи, що раніше вже були засуджені і вчинили після цього один чи декілька злочинів, та встановлення вимог щодо  окремого тримання осіб, які належать до вказаної категорії. Такий підхід не заперечує збереження у проекті Кримінально-виконавчого кодексу поняття пенітенціарного рецидиву, з метою виділення із загальної маси засуджених осіб, які при попередньому засудженні відбували покарання у місцях позбавлення волі, і створення для них спеціальних програм соціальної реабілітації в межах установ виконання покарань і постпенітенціарної опіки після відбуття покарання.

У другому підрозділі “Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності молоді” на матеріалах власних кримінологічних досліджень, дисертантом простежується наявність певних тенденцій у системі характеристик, притаманних рецидивній злочинності молоді. Серед ознак, які характеризують дане явище, виділені наступні: вид покарання, призначений при попередньому засудженні; вік винного на момент першого засудження; строк призначеного покарання; тривалість перебування у місцях позбавлення волі; вид звільнення; число попередніх судимостей; інтервал рецидиву; наявність ознак спеціального і пенітенціарного рецидиву в злочинному діянні тощо. 

Аналіз емпіричного матеріалу, наприклад, показав, що серед злочинів, вчинених рецидивістами у віці 18-25 років, найбільш поширеними є корисливі (42,5 %),   корисливо-насильницькі (20,9 %) і злочини, пов'язані з незаконним виробленням, виготовленням, придбанням, зберіганням, перевезенням чи пересиланням наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту      (ст. 229 - 6 КК України ), частка яких складає 24,7 %.

У дисертації зроблена спроба з'ясувати рівень рецидиву серед молоді в залежності від виду покарання, яке вони відбували  в минулому.  Слід відмітити, що з усієї сукупності  досліджуваних рецидивістів частка таких, що раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, склала 55,7 %, а питома вага засуджених умовно або з відстрочкою виконання вироку становила 35,7 %. Частка засуджених до виправних робіт дорівнювала 8,6 %. Наведені дані свідчать, що найвищий рівень рецидиву спостерігається серед осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

Велика частка молодих рецидивістів починає скоювати злочини впродовж першого року після відбуття покарання ( 49,2 % ),  від року до двох  - 32,6 %, від двох до трьох – 8,4 %, від трьох до чотирьох – 4,2 %, від чотирьох до п'яти -  4,9 %, від п'яти до шести - 0,7 %. Серед осіб, засуджених умовно або з відстрочкою виконання вироку, майже половина  (49,5 %) вчинили новий злочин впродовж іспитового строку, визначеного вироком суду. 

Аналіз отриманої в ході дослідження інформації вказує, що велика частка рецидивістів віком 18-25 років (44,8 %) повністю відбули призначений судом строк покарання, 24,2 %  у минулому були звільнені від відбування покарання умовно-достроково, 31 % - за  амністією.

Вивчення такого показника, як число судимостей у “злочинній біографії” молодих рецидивістів, свідчить, що в середньому  особи,  віднесені до вказаної категорії, які мали одну судимість, складали 80,8 %, дві судимості - 16,5 %, три судимості - 2,7 %. До зазначеної інформації додамо те, що питома вага рецидивістів віком 18-25 років, які мали на момент вчинення останнього злочину не зняту і непогашену у встановленому законом порядку судимість,                   складає 81,4 %.

Розгляд емпіричного матеріалу, зібраного під час дослідження, дозволив проаналізувати наявність ознак злочинного професіоналізму в корисливих і корисливо-насильницьких злочинах, які були вчинені молодими рецидивістами.

Автором  відстежується співвідношення між злочинами, що вчинюються однією особою ( структура рецидиву ). Представлені у дисертації обчислення характеризують найбільш типову послідовність вчинених молодими рецидивістами злочинів. Структура рецидиву осіб віком 18-25 років характеризується переважанням однорідних і тотожних злочинів: рівень спеціального рецидиву серед осіб вказаної категорії в середньому впродовж   1991–1997 рр.                складав  75,7 %.

Третій підрозділ дисертації “Кримінологічна характеристика особи молодого рецидивіста” містить дослідження соціально-демографічних і соціально-психологічних ознак, які характеризують особу рецидивіста віком          18-25 років.

Аналіз окремих показників виявив деякі особливості у характеристиці молодих рецидивістів.  Спостерігається порівняно високий освітній рівень осіб, які належать до вказаної категорії: частка таких, що отримали незакінчену вищу освіту, склала  0,4 %, середню спеціальну - 9,8 %, середню - 45,1 %, і незакінчену середню -  44,7 %.

У процесі дослідження було встановлено, що питома вага осіб, які не працювали і не навчалися на момент притягнення до кримінальної відповідальності, серед молодих рецидивістів складає 68,7 %. При цьому, більшість досліджуваних після останнього засудження працювали на малооплачуваних роботах за спеціальностями,  перелік яких навряд чи зміг би задовольнити молодих осіб, у яких, як доводять матеріали дисертаційного дослідження, сформувалось власне уявлення про престижність тієї чи іншої професії, котрі прагнуть до зміни свого матеріального становища і соціального статусу на краще і, до того ж, мають більш високий освітній рівень, ніж у інших категорій засуджених.

З огляду на зазначену інформацію  можна зробити висновок, що само по собі підвищення освітнього рівня не може вважатися ефективним заходом у попередженні рецидивної злочинності молоді. Він виявляється таким лише  у взаємодії з іншими чинниками, зокрема, професійно-технічним навчанням і наданням молоді ширших можливостей для самоствердження і  просування у соціальному середовищі.

За результатами дослідження з'ясовано, що серед спонукань, які підштовхують молодих рецидивістів до вчинення злочину, таке, як забезпечення мінімального прожиткового рівня, зустрічається досить рідко. Було виявлено, що  для молодих рецидивістів характерне зростання потреб і прагнення до їх неодмінного задоволення, навіть за умови  вчинення злочинного діяння. Взагалі, прагнення до задовольняння власних амбіцій стає важливою рушійною силою, що впливає на поведінку молодих осіб, які в минулому були засуджені до кримінальних покарань. 

У ході вивчення вказаної проблеми, з метою з'ясування соціально-психологічного портрету молодого рецидивіста дисертантом вивчено ознаки, що характеризують систему ціннісних орієнтацій осіб, які належать до даної категорії, рівень їх правосвідомості, характер інтересів і потреб, наявність сталих поведінкових стереотипів,  визначені емоційно-вольові елементи психологічної характеристики.

Четвертий підрозділ “Фактори, що детермінують рецидивну злочинність молоді” присвячений аналізу деяких чинників, що впливають на рецидивну злочинність осіб віком 18-25 років. На матеріалах власних досліджень автором відстежуються певні фактори об'єктивного характеру, з якими пов'язується негативний вплив на особистість молодих  людей, що були засуджені до кримінального покарання.

Сукупність досліджуваних факторів розподілена у дисертації за двома групами. 1. Серед найбільш типових чинників даного явища, сконцентрованих у загальносоціальній сфері, були виділені соціально–економічні і соціально–психологічні фактори, що справляють значний  вплив на формування свідомості молодих людей, у тому числі тих, які за вчинення злочину були засуджені раніше (безробіття; зниження життєвого рівня; розшарування за рівнем доходів різних верств населення; звуження можливостей для самореалізації молоді у рамках законослухняної поведінки; діяльність засобів масової інформації; криза духовної сфери суспільства тощо). 2. До наступної групи були віднесені фактори, повўязані із судимістю, фактом застосування до молодих рецидивістів кримінальних покарань у минулому тощо: а) ті, що належать до  організаційно-правових проблем у діяльності органів, які відповідають за виконання покарання (зокрема, з недоліками у застосуванні принципу індивідуалізації покарання на стадії його виконання; з практикою залучення засуджених, що відбувають покарання у віці 18-25 років, до праці; з правилами, що стосуються регламентації спілкування засуджених із зовнішнім світом; організацією загальноосвітнього і професійно–технічного навчання тощо); б) організаційно–правові фактори, пов'язані з діяльністю органів, на які покладено обов'язки із соціальної реабілітації осіб, що відбули кримінальне покарання (зокрема, відсутність в Україні спеціалізованих служб, спроможних надавати ефективну допомогу, необхідну для подолання негативних наслідків кримінального покарання; відсутність чітких механізмів взаємодії між усіма органами, що залучені нині до діяльності по соціальній реабілітації засуджених; недоліки правової регламентації вказаної діяльності);  в) фактори, що відносться до механізму формування антисуспільних установок особи, яка зазнала впливу кримінального покарання (йдеться про послаблення соціальних зв'язків і втрату соціального контролю впродовж відбування покарання; негативний вплив сім'ї, родичів, найближчого побутового оточення; наслідки поміщення у криміногенне середовище; вплив “тюремної субкультури”; втрату суспільного “престижу” і соціальних перспектив тощо).              

У роботі наводиться докладний аналіз кожного з перелічених факторів.

Розділ 2 “Попередження рецидивної злочинності молоді” містить пропозиції щодо заходів, які, на думку дисертанта, допоможуть обмежити поширення рецидивної злочинності  молодих осіб віком 18-25 років.

Розділ складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі  “Кримінально - виконавчий аспект  попередження рецидиву з боку осіб, засуджених у віці 18-25 років” досліджуються заходи запобігання рецидиву органами, що відповідають за виконання кримінальних покарань. Автором пропонується впровадження до проекту Кримінально-виконавчого кодексу України ряду положень, які стосуються поглиблення засад індивідуалізації при виконанні кримінальних покарань, зокрема, щодо осіб, які відбувають кримінальне покарання у віці 18-25 років.

У праці обґрунтовано необхідність впровадження нового підходу до проблеми попередження рецидивної злочинності як такої і рецидивної злочинності молоді зокрема, адже ефективність діяльності з ресоціалізації засуджених можна підвищити, якщо дотримуватись наступності між заходами, які застосовуються під час відбування покарання, і елементами постпенітенціарного впливу. Йдеться про окремі складові процесу відбування кримінального покарання та програм соціальної реабілітації, які повинні розглядатися, на думку дисертанта, як  єдиний, безперервний процес, що об'єднується визначеними у проекті Кримінально–виконавчого кодексу України поняттями “ресоціалізація” і “соціальна адаптація”. Це дає змогу віднести до процесу соціальної реабілітації, поряд із заходами постпенітенціарного впливу, ті елементи   кримінально–виконавчого процесу, які тісно пов'язані з підготовкою засуджених до життя на волі і швидшої адаптації до нього (обмеження негативного впливу на засуджених шляхом поглиблення засад індивідуалізації при їх розподіленні за кримінально-виконавчими установами і в середині них,  залучення засуджених до суспільно корисної праці тощо). На підставі  викладених міркувань, автор дійшов висновку про необхідність внесення певних змін до положень  кримінально–виконавчого   законодавства України.

Дані, отримані під час вивчення ознак, які характеризують рецидивну злочинність молоді, дають підставу для висновку, що програма ресоціалізації засуджених має базуватися, у першу чергу, на поглибленні засад індивідуалізації покарання на стадії його виконання.

Стосовно осіб віком 18–25 років, дисертаційне дослідження містить наступні рекомендації:

1.  Автор дійшов висновку про необхідність внесення  змін до ст. 98 проекту Кримінально-виконавчого кодексу України,  яка закріплює правила роздільного тримання засуджених у виправних і виховних колоніях. Уявляється корисним, наприклад, доповнення запропонованої у проекті класифікації групою, яка об'єднує осіб, які раніше вже були засуджені і вчинили після цього один чи декілька злочинів, за що знов були притягнені до кримінальної відповідальності і засуджені. Особи, віднесені до вказаної категорії, мають триматися окремо від інших категорій засуджених у спеціальних установах виконання покарань. Впровадження даної пропозиції передбачає збереження у проекті Кримінально - виконавчого кодексу поняття пенітенціарного рецидиву з метою виділення із загальної маси осіб, які вже були засуджені, тих, що раніше відбували покарання у місцях позбавлення волі, і створення для них спеціальних програм соціальної реабілітації.

2.  На підставі вивчення ознак, що характеризують особу молодого рецидивіста, визначена необхідність диференційованого підходу до тримання осіб віком 18–25 років, у  кримінально-виконавчих установах. В дисертації обґрунтована потреба у впровадженні певних доповнень до принципів об'єднання молодих засуджених у межах однієї пенітенціарної установи. Наприклад, було б доцільно передбачити створення спеціальних загонів для об'єднання у них осіб віком 18–25 років, що тримаються в одній установі виконання покарань. Особливості, виявлені при вивченні соціально–демографічної і соціально–психологічної характеристики молодих рецидивістів, мають бути враховані при розробленні індивідуальних програм виправлення, ресоціалізації та соціальної адаптації, складання яких на кожного засудженого передбачене ч.2 ст.101 проекту Кримінально–виконавчого кодексу України. Це дозволить диференційовано підходити до організації виховної роботи із молодими (у віці 18-25 років) засудженими, враховувати їх інтереси стосовно організації загально - освітнього і професійно–технічного навчання у кримінально-виконавчих установах, залучення до суспільно корисної праці під час відбування покарання тощо.

3.  У межах впровадження даної пропозиції з'являється  можливість для здійснення певних заходів, що стосуються залучення молодих засуджених до праці. Вони передбачають, поряд з матеріальними заходами підвищення зацікавленості в результатах своєї праці, стимулювання перетворення праці на необхідну потребу особи. У процесі втілення програм соціальної реабілітації у засуджених має бути сформована психологічна готовність працювати не тільки в установі виконання покарань, а й за її межами. Таким чином, щодо молодих засуджених було б корисним впровадження особливих програм залучення до праці. Втілення цієї пропозиції передбачає розвиток виробництва в установах виконання покарань у відповідності з господарчими потребами регіону, що  надасть можливість засудженим опанувати спеціальність, яка дозволила б їм працевлаштуватись після звільнення і отримувати заробітну платню, якої вистачить для утримання сім'ї. Це можливе за умови налагодження співробітництва кримінально-виконавчих установ з крупними промисловими підприємствами як у питаннях створення виробничої бази, так і у питаннях надання робочих місць після звільнення для осіб вказаної вікової категорії.

4.  Важливим доповненням до запропонованих заходів можна вважати розроблення і втілення у кримінально-виконавчу практику програми, яка  дозволила б розподіляти засуджених за кримінально–виконавчими установами, з використанням комп'ютерної бази даних, що враховує не тільки спеціальність та професійну придатність осіб, котрі мають відбувати покарання, а й потребу кримінально–виконавчих установ у фахівцях, які володіють навичками певних професій. Вивчення результатів досліджень, що проводились з цього приводу, доводить ефективність вказаних напрямів діяльності органів, які виконують кримінальні покарання. Але стосовно молодих засуджених названа програма має бути доповнена певними вимогами, серед яких можна виділити: а) об'єднання у межах даної програми інформаційної бази всіх органів і установ, що відповідають за виконання кримінальних покарань, у тому числі тих, які не пов'язані з позбавленням або обмеженням волі; б) використання інформації підприємств щодо потреби у працівниках, котрі володіють певною спеціальністю;                     в) необхідність впровадження окремої бази даних, яка містила б інформацію щодо осіб віком 18–25 років (враховуватись повинні не тільки професія, якою вони володіли на момент засудження і професійна придатність, а й можливість залучення до праці за спеціальністю, за котрою вони отримали освіту, навіть, якщо навчання було перервано притягненням цієї особи до кримінальної відповідальності). Хотілося б підкреслити, що вказана програма повинна застосовуватися не тільки до осіб, що за вироком суду мають відбувати покарання у кримінально–виконавчих установах, а й до тих, хто був засуджений до покарань, що не пов'язані із позбавленням волі, або звільнених від відбування покарання з випробуванням.

5.  Серед заходів, що справляють суттєвий вплив на процес соціальної реабілітації і соціальної адаптації засуджених,  автор виділяє  правила надання короткострокових і довгострокових побачень особам, засудженим до позбавлення волі. Стосовно молодих засуджених правила надання короткострокових побачень з іншими особами, окрім родичів та адвокатів, мають містити, на нашу думку, обмеження, що враховують корисність подібного спілкування. Але ця пропозиція передбачає закріплення вимоги щодо вивчення органами, які надають дозвіл на побачення, характеристик особи, яка прагне спілкуватися з засудженим. Це передбачає збирання певних даних про неї і складання висновку з цього приводу. Разом з адміністрацією установ виконання покарань, до вирішення даного питання мають бути залучені місцеві органи, які відповідають за соціальну реабілітацію засуджених. Кількість довгострокових побачень, відносно осіб, що відбувають покарання у віці 18–25 років, повинна бути збільшена до шести на рік. Щодо короткострокових побачень впроваджувати будь–які обмеження, за їх кількістю, якщо йдеться про молодих засуджених, взагалі недоцільно.

6.  Дисертантом запропоновані певні заходи щодо підвищення ефективності інституту умовно-дострокового звільнення  або заміни покарання на більш м'яке, які ми пов'язуємо, у першу чергу,  з  вдосконаленням правил їх застосування. Ми пропонуємо впровадити для визначення  ступеня виправлення засуджених наступні ознаки:  1) засуджений стає на шлях виправлення (особи, які зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці заслужили застосування до них більш м'якого покарання, ніж було визначено вироком суду);                      2) засуджений твердо став на шлях виправлення (особи можуть бути віднесені до зазначеної категорії лише з урахуванням їх ставлення до вчиненого ними злочину, до оточуючих і до своєї сім'ї тощо, яке дає адміністрації установи виконання покарань підстави для складання позитивного прогнозу щодо поведінки засуджених після застосування до них умовно-дострокового звільнення).

 До того ж, у дослідженні обґрунтована доцільність скорочення  для засуджених віком 18-25 років строків, після відбуття яких до них може бути застосовано умовно–дострокове звільнення від відбування покарання  або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким.

У другому підрозділі “Діяльність органів, які відповідають за соціальну реабілітацію осіб, засуджених до кримінального покарання, щодо запобігання рецидивній злочинності молоді” розглянуті  питання  організації роботи органів, на які покладено обов'язки із соціальної реабілітації осіб, засуджених до кримінальних покарань.

Як попереджувальні аналізуються наступні заходи:

1.    Створення Служби соціальної реабілітації, яка  відповідала б за надання соціально-психологічної допомоги і нагляд за особами, що звільнилися з кримінально–виконавчих установ, і тими, які відбувають або відбули покарання, що не пов'язані із позбавленням волі, чи були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Йдеться про розбудову державної структури, що поєднує функції служб пробації та постпенітенціарної опіки. Наші дослідження доводять, що особи, які відбувають покарання, не пов'язані  з позбавленням волі, або звільняються від відбування покарання з випробуванням, так само потребують психологічної, матеріальної, медичної та правової допомоги, як й ті, що звільнилися з кримінально–виконавчих установ. Автором дисертації обґрунтовується доцільність впровадження єдиної служби, що має організовувати процес соціальної реабілітації відносно всіх осіб, які  були засуджені за вчинення злочину, незалежно від виду покарання, призначеного їм судом. Найбільш перспективною ця форма запобігання є для молодих засуджених, більшість яких ніде не працювали на момент притягнення до кримінальної відповідальності і не мають спеціальності.

2.    Автор висловлює пропозицію, щодо доцільності віднесення роботи по ресоціалізації і соціальній адатації молодих осіб, які були засуджені до кримінальних покарань у віці 18-25 років, до окремого напрямку діяльності Служб соціальної реабілітації. 

3.    Матеріали дослідження рецидивної злочинності молоді вказують на те, що для осіб віком 18–25 років, які були засуджені до кримінального покарання, досить болючою є проблема працевлаштування. У зв'язку з цим уявляється доцільним залучення служби, про створення якої йдеться у дослідженні (Служба соціальної реабілітації), до комп'ютерної бази даних, що передбачає зібрання інформації про освітній рівень, спеціальність і професійну придатність засуджених 18–25 років органами, які виконують кримінальні покарання. Наведені дані можуть бути доповнені інформацією про потребу у працевлаштуванні кожної особи, що відбуває покарання у місцях позбавлення волі, і попередні дані про термін її звільнення з кримінально–виконавчої установи. Отримана інформація має бути співставлена з даними про потреби регіону в робочій силі, кількості неукомплектованих робочих місць на підприємствах. Це надасть можливість найбільш ефективно здійснювати діяльність з працевлаштування молодих засуджених, у тому числі, шляхом планування зазначеної роботи.

4.    Емпіричні дані, зібрані під час роботи над дисертаційним дослідженням, вказують на те, що певна частина молодих рецидивістів є громадянами інших держав, які були засуджені умовно або звільнилися умовно-достроково з вітчизняних пенітенціарних установ, після чого опинилися в Україні, де знов вчинили злочин.  Актуальність названої проблеми обумовлюється також ратифікованою Верховною Радою України Європейською конвенцією про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, яка передбачає надання Договірними Сторонами взаємної допомоги щодо соціальної реабілітації правопорушників, котрі опинилися поза контролем з боку органів держави, судом якої було винесено вирок. Залишається незрозумілим питання про механізм здійснення нагляду за такими особами з боку державних служб і надання їм допомоги. У зв'язку з цим уявляється актуальним при розбудові вітчизняної Служби соціальної реабілітації, розробити і  закріпити в законі механізми взаємодії з пенітенціарними установами і органами юстиції іноземних держав з питань надання інформації про прибуття до місця проживання осіб, що потребують нагляду, про здійснення контролю за їхньою поведінкою та інформування про необхідність звернення вироку до виконання.

5.    Прагнення молодих засуджених до підвищення освітнього рівня, у тому числі отримання вищої або середньо-спеціальної освіти, потребує усілякої підтримки. У зв'язку з цим пропонується налагодження взаємодії між Службами соціальної реабілітації, які мають бути створені в Україні і вищими та середньо-спеціальними навчальними закладами з приводу організації безкоштовних підготовчих курсів для осіб віком 18–25 років, які відбули кримінальне покарання або відбувають покарання, не пов'язане із позбавленням волі, чи звільнені від відбування покарання з випробуванням.

6.    Ефективність діяльності із соціальної реабілітації значною мірою залежить від ставлення населення до осіб, що були засуджені до кримінальних покарань. На сьогоднішній день, як свідчить практика, нерідко виникають ситуації, коли засуджені, у тому числі й ті, які відбули кримінальне покарання, зустрічаючи вороже ставлення оточуючих, опиняються в ізоляції, що підштовхує їх на контакти з антисоціальним середовищем. У зв'язку з цим уявляється корисним впровадження нових засад в інформаційне висвітлення проблем кримінально–виконавчої політики, яке  доцільно доручити саме Службі соціальної реабілітації. Метою вказаних програм є  виховання правосвідомості населення, яке повинне мати цілеспрямований характер. Розробленню просвітницьких програм для населення має передувати проведення опитування з метою з'ясування  обізнаності різних прошарків населення з питаннями кримінально–виконавчої політики, проблемами соціальної адаптації засуджених, а також стосовно перебудови, що повинна відбутися у цій сфері з прийняттям нового законодавства. Таким чином, правова пропаганда має будуватися на диференційованому підході до інформування різних категорій громадян з приводу політики держави щодо запобігання рецидивній злочинності і важливості запобігання рецидивній злочинності молоді, зокрема.

У висновку підводяться підсумки щодо проведеної роботи, в яких викладено міркування стосовно визначення проблеми рецидивної злочинності молоді як окремого напряму кримінологічних досліджень, що потребує серйозної уваги з боку науковців;   сформульовано визначення кримінально-виконавчого поняття рецидиву і пропозиції щодо його використання при визначенні у проекті Кримінально-виконавчого кодексу України класифікації засуджених  і правил їх розподілення за установами виконання покарань; обґрунтовані пропозиції щодо попередження рецидивної злочинності молоді органами та установами, що відповідають за виконання кримінальних покарань, та органами, на які покладено обов'язки із соціальної реабілітації  осіб, котрі відбули покарання.