Плачков Д.Ф. Відшкодування шкоди фізичній особі, що потерпіла від злочину, за цивільним законодавством

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета та завдання, методологічна та теоретична основа, ступінь наукової новизни, теоретична та практична цінність роботи, апробація отриманих результатів.

Розділ перший «Загальна характеристика відносин відшкодування шкоди, завданої фізичній особі злочином» присвячено дослідженню юридичної природи відносин відшкодування шкоди, завданої фізичній особі злочином, забезпеченню права на відшкодування шкоди, завданої злочином, як загальної тенденції захисту прав фізичної особи, та

визначенню суб'єктів відносин відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином.

У підрозділі 1.1. «Юридична природа відносин відшкодування шкоди, завданої фізичній особі злочином» досліджуються питання сутності та юридичної природи відносин відшкодування шкоди, завданої фізичній особі злочином, оскільки виявлення правової природи будь-яких правовідносин має першочергове теоретичне і практичне значення. Правильне визначення характеру правовідносин зумовлює законність застосування правової норми, обґрунтованість теоретичних висновків і пропозицій.

Заподіяння злочином шкоди є підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності правопорушника перед потерпілим. Відповідно до норм цивільного права шкода, спричинена внаслідок порушення абсолютного правовідношення, тобто, внаслідок порушення обов'язку утримуватись від посягання на правові блага інших осіб, підлягає відшкодуванню у повному обсязі.

В тому випадку, якщо шкідливі наслідки наступили в результаті здійснення кримінального злочину, виникають відразу два види охоронних правовідносин: кримінальні і цивільні, в яких реалізуються кримінальна і цивільно-правова відповідальність.

Вищевказане стосується випадку, коли заподіяну шкоду відшкодовує сам заподіювач шкоди. Такий спосіб відшкодування шкоди, завданої злочином, достатньо повно розглядається фахівцями кримінального та кримінально-процесуального права. Більш цікавим для цивілістичного дослідження є інший спосіб відшкодування шкоди, завданої злочином, що вперше був передбачений у національному законодавстві - ЦК України - відшкодування державою шкоди, завданої злочином.

Передбачене ст. 1177 та ст. 1207 ЦК України зобов'язання (яке дало назву цьому дослідженню) стосується іншого зобов'язання - зобов'язання між державою та потерпілим, змістом якого є відшкодування державою шкоди, що заподіяна злочинцем, у випадках, передбачених законом.

Відшкодування шкоди державою, заподіяної злочином, реалізується в рамках недоговірного зобов'язання. В системі недоговірних зобов'язань відшкодування державою шкоди, завданої злочином, визначається як деліктне зобов'язання.

Зміст зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, полягає у відшкодуванні шкоди, завданої потерпілому, за рахунок того, хто заподіяв шкоду. Але в рамках відшкодування державою шкоди, завданої злочином, заподіяну шкоду відшкодовує держава, яка, звичайно, не є правопорушником. Її «провина» у тому, що державні органи не виконали належним чином свій обов'язок - не встановили правопорушника, а у випадку, якщо правопорушник виявився неспроможним відшкодувати шкоду внаслідок свого майнового становища чи інших обставин, то і такої «провини» у держави немає.

Оскільки держава «відповідає» не за свої дії та без вини, автором висувається думка, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану злочином, не є цивільно-правовою відповідальністю, а є засобом захисту.

У підрозділі 1.2. «Забезпечення права па відшкодування шкоди державою, завданої злочином, як загальна тенденція захисту прав фізичної особи» встановлено, що передбачений обов'язок держави відшкодувати потерпілим шкоду, заподіяну злочинами, значно підвищує ефективність інституту відшкодування шкоди, оскільки можливості держави в цьому відношенні, природно, більші, ніж можливості окремої особи (правопорушника). Потерпілий потребує швидкої, негайної компенсації, така міра в переважній більшості випадків для нього є життєво необхідною. Відшкодування шкоди державою сприяє більш повному задоволенню законних інтересів потерпілого. Тут йдеться не про звільнення винних від відповідальності за заподіяну шкоду, а про заміну суб'єкта, управомоченого отримати від нього відшкодування: замість потерпілого ним стає держава.

З іншого боку, відшкодування шкоди державою буде формувати правосвідомість громадян, вони будуть розуміти, що відносини між злочинцем і потерпілим зачіпають інтереси всього суспільства, торкаються кожного, будуть виховувати у них відчуття колективної відповідальності за стан законності і правопорядку.

Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину. Так, у статтях 1177, 1207 ЦК України 2003 р. було закріплено положення про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Однак механізм такого відшкодування наразі відсутній, що унеможливлює реалізацію вказаної норми. Зроблено декілька спроб виробити відповідні механізми відшкодування шкоди особам, які постраждали від злочинів, однак, жодна з них ще не стала законом.

Проект Закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» визначає підстави, умови та порядок компенсації заподіяної шкоди життю та здоров'ю жертв злочинів за рахунок держави. Цей проект передбачає компенсаційну виплату з боку держави, коли внаслідок умисного насильницького злочину (інші випадки вчинення злочину ним не охоплюються), вчиненого на території України, завдано шкоду здоров'ю або заподіяно смерть (завдана шкода майну не відшкодовується).

Сфера дії даного Закону значно обмежується порівняно з нормами статей 1177 та 1207 ЦК України. Якщо його і можна назвати механізмом реалізації відповідних статей ЦК України, то тільки ст. 1207, але і в цьому сенсі він має дуже обмежений характер.

Крім того, викликає заперечення вживання у проекті Закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» терміну

«компенсація шкоди» замість «відшкодування шкоди». Тобто йдеться про вид соціальної допомоги держави, про що пишуть розробники проекту. Однак, природа та порядок здійснення компенсаційних виплат і відшкодування шкоди за чинним законодавством не є тотожними.

У Верховній Раді України 25 травня 2006 р. було зареєстровано проект Закону «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину». На відміну від попереднього проекту Закону, у ньому пропонується здійснювати відшкодування матеріальної шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочинних посягань на їхнє життя, здоров'я або майно. Такий підхід ґрунтується на цивілістично-правових засадах щодо відшкодування відповідної шкоди. Цей законопроект, порівняно із вищевказаним, набагато більше відповідає ЦК України, майже за всіма питаннями в рамках цього дослідження, однак він також вимагає уточнень.

У підрозділі 1.3. «Спеціальні суб'єкти відносин відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином» наголошено, що питання суб'єктного складу відносин відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином, займає одне з центральних місць у дослідженні.

Автором зроблено висновок, що передбачене ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України зобов'язання стосується деліктного зобов'язання між державою та потерпілим, змістом якого є відшкодування державою шкоди, що заподіяна злочинцем, у випадках передбачених законом. Заподіювач шкоди, таким чином, не є безпосереднім суб'єктом деліктного зобов'язання, передбаченого ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава не має права звільнятися від відшкодування шкоди, якщо вона виникла у випадках заподіяння шкоди державними органами та службовцями, чи таке відшкодування шкоди держава здійснює за інших осіб, як у випадках, передбачених ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України. Вона є суб'єктом, який несе підвищену відповідальність за благополуччя народу, і це визначає специфіку її правоздатності.

Що стосується іншого суб'єкту зобов'язання відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином - потерпілого, то це може бути лише фізична, а не юридична особа. Крім потерпілого, суб'єктами відповідного деліктного зобов'язання можуть бути особи, зазначені у ст. 1200 ЦК України.

Розділ другий «Підстави та умови відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином» присвячений дослідженню поняття, змісту та видів шкоди, завданої злочином, особливостям застосування загальних умов та підстав відшкодування шкоди до відшкодування державою шкоди, заподіяної фізичній особі злочином, а також визначенню спеціальних умов відшкодування державою шкоди, завданої злочином.

У підрозділі 2.1. «Поняття, зміст, види шкоди, завданої злочином» встановлено, що наявність шкоди є першою і обов'язковою умовою виникнення зобов'язань відшкодування шкоди. Автор наголошує, що у випадку відшкодування державою шкоди, завданої злочином, значення має не будь-яка шкода, яку зазнав потерпілий, а тільки шкода, що стала наслідком злочинного діяння. Відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК, особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, є потерпілою.

Фізична шкода визначається фахівцями з кримінального та кримінально-процесуального права як сукупність змін, що об'єктивно сталися внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль.

ЦК не знає такого поняття як «фізична шкода» і не визначає його змісту, а тому навіть у випадку вчинення злочину, дуже специфічного правопорушення, все одне мають враховуватися цивілістично-правові визначення шкоди, оскільки відшкодування шкоди - це інститут цивільного права, незалежно від виду правопорушення (адміністративного, кримінального тощо).

Тому, існуючі в цивільному законодавстві тлумачення майнової шкоди, обсягу і розміру її відшкодування, повинні однаково застосовуватися незалежно від того, яким деліктом вони спричинені - цивільним чи кримінальним. Це випливає з природи єдиного юридичного факту, який, з одного боку, є підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності, а з іншого - до цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином майнової шкоди.

У цивільному праві діє принцип повного відшкодування шкоди. Однак, два законопроекти, що розроблені для реалізації відповідних положень ЦК України, у цьому питанні мають обмежений характер, у якійсь мірі це зумовлено і формулюваннями ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України.

Так, за ЦК України (ст. 1177) майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Тобто, моральна шкода державою не повинна відшкодовуватися.

Стаття 1207 ЦК України закріплює обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину. З такого формулювання випливає, що держава має відшкодовувати не тільки матеріальну шкоду (й упущену вигоду як її складову частину), а й нематеріальну шкоду, що не передбачено вищевказаними законопроектами.

Відповідно до проекту Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину», відшкодуванню за рахунок держави підлягає реальна матеріальна шкода, і не підлягає відшкодуванню державою моральна (немайнова) шкода, яка також передбачається змістом ст. 1207 ЦК України.

Відповідно до проекту Закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів», відшкодуванню підлягає завдана шкода тільки здоров'ю або, якщо заподіяно смерть. Тобто, про відшкодування шкоди, завданої майну фізичної особи, у ньому навіть не йдеться.

У підрозділі 2.2. «Особливості застосування загальних умов та підстав відшкодування шкоди до відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином» зроблений висновок, що стаття 11 ЦК України серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків передбачає «заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі». Таким чином, заподіяння шкоди може породити цивільно-правове зобов'язання, в якому потерпілий виступає в якості кредитора, а заподіювач шкоди - боржника.

Зі смислу статей 1177 та 1207 та інших статей ЦК України про відшкодування шкоди, можна визначити такі умови відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином: 1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка - злочин; 3) наявність причинного зв'язку між злочином і шкодою, що настала, тобто шкода завдана внаслідок вчинення злочину; 4) потерпілим є фізична особа; 5) не встановлено особу, яка вчинила злочин, або вона є неплатоспроможною.

При цьому, дві останні умови є спеціальними, специфічними, що не характерні для інших видів деліктних зобов'язань.

У ст. 3 проекту Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» як умова відшкодування шкоди державою вказується, що має бути факт вчинення злочинного посягання на права, свободи чи законні інтереси громадянина, внаслідок якого настала його смерть або завдано шкоди його здоров'ю, або завдано істотної шкоди його майну. З огляду на те, що Європейська Конвенція про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнята 24 листопада 1983 p., взагалі не передбачає відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого, то навіть таке обмеження не здається несправедливим.

Відповідно до проекту Закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» відшкодуванню підлягає тільки шкода, що завдана умисним насильницьким злочином, яким є суспільно небезпечне винне діяння, передбачене КК України, і яким умисно заподіяне тяжке тілесне ушкодження фізичній особі або її смерть. Тобто, порівняно зі ст. 1207 ЦК України розробники законопроекту обмежили відшкодування тільки вказаними випадками. У ст. 1207 ЦК України йдеться про будь-яку шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, у тому числі, необережного злочину.

У підрозділі 2.3. «Спеціальні умови відшкодування державою шкоди, завданої злочином» доведено, що разом з особливостями загальних умов відшкодування шкоди, відшкодування державою шкоди, що завдана злочином, характеризується наявністю спеціальних умов.

Умови відшкодування шкоди, що досліджені у попередньому підрозділі, можна застосовувати, у тому числі, і для відшкодування шкоди самим заподіювачем шкоди. При наявності тільки цих умов обов'язку відшкодовувати шкоду, завдану злочином, у держави не виникає. І тільки наявність наступних умов у сукупності з вищеперерахованими дає підстави потерпілому вимагати відшкодування шкоди, завданої злочином не від порушника-злочинця. а від держави: потерпілим має бути фізична особа; не встановлено особу, яка вчинила злочин; особа, яка вчинила злочин є неплатоспроможною.

Крім цього, держава має взяти на себе обов'язок відшкодовувати завдану злочином шкоду і у тому випадку, коли особа, яка скоїла злочин, встановлена, але знаходиться у розшуку, оскільки у цьому випадку потерпілий з об'єктивних причин не може розраховувати на відшкодування шкоди особою, яка скоїла злочин.

З іншого боку, саме правоохоронні органи держави мають здійснити заходи, щоб знайти особу, що переховується, а за невиконання цього обов'язку «відповідальність» має нести саме держава.

На жаль, у законопроекті «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» не знайшла місце норма про те, що держава має відшкодовувати потерпілому матеріальну шкоду не тільки у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, але й у разі неплатоспроможності винної особи, як це передбачено ст.ст. 1177 і 1207 ЦК України.

Автором пропонується вважати, що умовою відшкодування державою шкоди, завданої злочином, має бути також встановлення дійсної потреби у відшкодуванні. Так, у ст. 7 Європейської Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. передбачає, що «відшкодування збитку може бути зменшено або відмінено з урахуванням фінансового становища заявителя».

За таких умов держава, в першу чергу, зможе виконати свої зобов'язання щодо незахищених верств населення, буде дотримано принципи справедливості та суспільної солідарності, оскільки матеріально забезпечені потерпілі мають більше можливостей для соціальної реабілітації після злочинного посягання.

Також Конвенцією встановлено, що матеріальний стан потерпілих від злочину має розглядатися, виходячи із розуміння справедливості та суспільної солідарності. Тому автор пропонує імплементувати ці норми в українське законодавство.

У третьому розділі «Порядок відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином» розглядаються практичні питання фактичної реалізації права на відшкодування державою шкоди, завданої злочином.