ПОДІЛ ВЛАДИ В УМОВАХ РІЗНИХ ФОРМ ПРАВЛІННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт і предмет, методологія дослідження, новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, наводяться відомості про публікації, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Теорія поділу державної влади: витоки та етапи формування», що складається з 3 підрозділів, присвячений теоретичній характеристиці поділу державної влади, розкриттю історії формування і розвитку ідеї про поділ державної влади як теоретичної концепції, дослідженню досвіду її втілення в конституційній державно-правовій практиці.

У підрозділі 1.1. «Поділ державної влади: формування моделі» простежено зародження і розвиток ідеї про необхідність обмеження верховної державної влади шляхом її поділу, що стала закономірним наслідком розвитку державно-правової дійсності. Вказується, що ідея обмеження влади виникла в результаті довгої еволюції наукових, теологічних і побутових уявлень про сутність влади, більш того, її становлення й розвиток відбувався на основі всього соціально-політичного досвіду людства.

Зазначається, що з моменту виникнення держави кращі представники людства намагалися знайти найбільш оптимальне поєднання необхідності соціального регулювання, владних претензій державного апарату й можливістю вільного розвитку суспільства. Своєрідною відповіддю на питання, як примирити природу державної влади з потребою свободи особистості, стало створення кількох наукових концепцій, згодом об'єднаних у теорію про форми здійснення державної влади та її політичної організації. У науці державного права вона одержала назву «теорія поділу державної влади», підгрунтя якої становить ідеологічний, науковий і практичний зміст такого принципу. Сьогодні ця теорія сполучає в собі елементи універсальної світоглядної доктрини і практичного політико-правового досвіду державного управління.

У процесі розвитку досліджуваної теорії виділяється три макроетапи. Перший характеризується виникненням ідеї поділу (обмеження) державної влади в Стародавньому світі й у добу Середньовіччя, коли формується світоглядне підґрунтя, інтелектуальне середовище, в якому стало можливим виникнення ідеї обмеження влади. Цей етап, у свою чергу, поділяється на два періоди: а) виникнення ідеї обмеження публічної влади в античній науковій традиції; б) християнська інтерпретація проблеми співвідношення особистості і влади в соціально-політичних доктринах середньовіччя.

Другий етап розпочинається з наукового оформлення самої теорії в епоху Відродження, до якого включається практичне застосування цього принципу в правових системах держав Нового часу, тобто практична реалізація наукової концепції. У ньому також виділено два періоди: а) виникнення теорії поділу державної влади; б) конституційно-правове закріплення принципу поділу державної влади в правових системах так званих перших представницьких демократій.

На третьому етапі теорія поділу влади поступово трансформується у своєрідний імператив сучасної державності. Він охоплює розвиток сучасної теорії поділу державної влади як елемента загальної теорії правової держави.

У підрозділі 1.2. «Сучасні підходи до розуміння сутності принципу поділу державної влади» розглянуто розвиток ідеї єдності й цілісності державної влади, яка відбиває органічний зв’язок цієї теорії з теорією народного суверенітету. Остання передбачає наявність єдиного джерела влади – суверенного й повновладного народу, який передає частину належної йому влади державі, яка в особі її органів реалізує делеговані їй повноваження в інтересах останнього. Наявність єдиного джерела влади на державно-правовому рівні виражається у створенні єдиного державного механізму.

Констатується, що класична теорія поділу влади формувалася як наукове обґрунтування такого устрою державного апарату, який забезпечує свободу. Сучасний етап її розвитку ознаменувався визнанням принципу поділу влади необхідним інституційно-владним компонентом розвиненої правової свободи. Конструкція правової держави з поділом її влади не самоціль, а форма забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Підкреслюється, що закріплення принципу поділу державної влади в нормах конституції дозволяє збалансувати всю систему державних органів і якомога послідовніше й чіткіше розмежувати їх компетенцію. В конституційній практиці використовуються різні форми закріплення цього принципу. У переважній більшості розвинених країн він виражається в структурно-функціональному визначенні кожного з вищих органів держави: глави держави, парламенту, уряду й вищих судів. Утім, поділ державної влади є не просто раціональною організацією державного механізму або раціональним поділом праці з державного управління. Він представляє собою таку (правову) раціональну організацію, яка запобігає диктатурі. Проста наявність законодавчих, виконавчих й судових органів ще не свідчить про поділ державної влади. Так, у структурі деспотичної, надцентралізованої влади теж існують владні інститути, побудовані за принципом розподілу праці, однак відсутня реалізація принципу поділу влади, що має створювати інституційні гарантії правової свободи. Важливо розуміти, що поділ державної влади не вичерпується лише розподілом її функцій між владними інститутами, тому таке розуміння смислу розглядуваної теорії не відповідає її сутності. Визначення окремих державних органів як законодавчих, виконавчих чи судових вказує лише на головні їх функції, але не вичерпує всієї їх компетенції. Так, основною функцією влади законодавчої є законодавче врегулювання суспільних відносин. Проте за парламентом також закріплена установча функція, яка полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посади керівників уряду, міністерств, відомств, інших вищих державних органів. Окрім того, парламент контролює діяльність підзвітних йому державних органів, здійснюючи тим самим контрольну функцію. Представницька функція парламенту зумовлена тим, що саме він найповніше віддзеркалює політичні настрої й очікування в суспільстві, представляє їх на рівні законодавчої діяльності.

У підрозділі також зазначається, що виділення в державі четвертої гілки влади суперечило б принципу поділу державної влади. Адже, класична теорія поділу державної влади спирається на те, що існують три гілки (роди, види, галузі) державної влади (законодавча, виконавча й судова), які вичерпують її функціональне призначення − публічно-владне забезпечення правової свободи, в основі яких лежать однойменні «влади-функції». Причому ці гілки влади не тільки розділені, але й контролюють одна одну за допомогою системи стримувань і противаг. За нарощуванням гілок влади стоїть нерозуміння самостійної юридичної природи класичної тріади, ототожнення їх з конкретними функціями окремих державних органів, некритичне ставлення до текстів конституцій окремих країн, а в остаточному підсумку − заперечення логіки поділу державної влади як правового принципу організації державного апарату.

У цьому підрозділі констатується, що класичний (ідеальний) варіант поділу влади повною мірою ніколи не був втілений у життя; може йтися лише про більше чи менше наближення до нього. У реальності ж кожна із трьох традиційних гілок влади певною мірою проникає, втручається в царину іншої: законодавствує не тільки парламент, а й виконавча влада (делеговане законодавство, видання тимчасових актів, що мають силу закону та ін.). Суд, визнаючи закон неконституційним, по суті, здійснює негативну законотворчість, позбавляючи закон юридичної сили, тобто припиняючи його чинність. У той же час суд, видаючи судові накази (приміром, про заборону страйку або звільнення обвинуваченого під заставу), займається невластивою йому адміністративної діяльністю.

У роботі також наголошується на важливості теоретичного уточнення співвідношення понять поділ державної влади і механізм стримувань та противаг. Автор погоджується із думкою, відповідно до якої поняття «поділ державної влади» є ширшим, аніж категорія «система стримувань і противаг», адже друга є складовою першої, її підсистемою. Якщо в основу поділу державної влади покладено ідею багатополюсності й деконцентрації влади, що досягається шляхом її поділу на окремі гілки, то в основу механізму стримувань і противаг − ідею взаємовідносин між цими гілками. Останні засновані на відсутності пріоритету якоїсь із них, на саморегулюванні, взаємодії, взаємостримуванні, взаємоурівноваженні та співробітництві.

Підкреслюється, що поділ державної влади не є абсолютним і його в жодному разі не можна розуміти як протистояння її гілок. Конституція повинна виключати таку можливість. Тому кожна гілка влади має своє призначення (функції) й наділяється відповідною компетенцією, самостійна й незалежна в реалізації своїх повноважень. А разом ці гілки влади мають можливість взаємно стримувати й контролювати одна одну. Жодна з них не має права приймати на себе функції іншої, влади-функції не повинні перетинатися (функціональний аспект поділу влади), але діяти відокремлено вони теж не в змозі. Тому гілки влади мають зберігати взаємозв'язок і узгодженість, бути єдиним політичним організмом.

«Влади-функції» взаємодоповнюються у сенсі здійснення державної влади в цілому. Що стосується класичної тріади, то це означає, що законодавець не досягне своєї мети, якщо закон не буде застосовуватись іншою владою; виконавчі органи не можуть діяти без законної підстави й без судової санкції, а правосуддя може здійснитися лише на підставі закону й за умови його забезпечення примусом. Але в умовах поділу державної влади кожен відокремлений владний інститут здійснює якусь одну з «влад-функцій», а при реалізації закріпленої за ним функції він не має потреби в допомозі інших владних інститутів, які здійснюють інші функції. Отже, органам різних гілок влади, в принципі, належить бути самостійними при виконанні своїх функцій.

Наголошується, що поділ державної влади та її децентралізація припускають розвинену правову ситуацію, у якій люди задовольняють свої потреби передусім у відносинах громадянського суспільства, вільного від державно-владного втручання, і в якій владному управлінню соціумом протистоять інститути громадянського суспільства. До того ж передбачається, що гілки влади можуть протидіяти одна одній у рамках своєї конституційної компетенції й за суворого її дотримання. У результаті при поділі влади, що забезпечує правову свободу й саморегулювання громадянського суспільства, зростає загальна ефективність соціального управління.

Підрозділ 1.3. «Форма державного правління: підходи до визначення поняття» присвячено дослідженню поняття «форма державного правління», яке сформувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було відображено в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Різноманіття поглядів стосовно його дефініції та змісту на сучасному етапі розвитку юридичної науки свідчить про гносеологічну проблемність та актуальність цього питання.

Вказане поняття розглядається через призму філософських категорій, які є для нього вихідними. Такими категоріями є «форма» і «зміст», які віддзеркалюють взаємозв'язок двох сторін природної й соціальної реальності: певним чином упорядкованої сукупності елементів та процесів, що утворюють предмет або явище, тобто змісту, і способу існування й вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форми.

Філософська наука виявила низку важливих закономірностей, що характеризують взаємодію змісту й форми. До їх числа, зокрема, належать: переважання змісту над формою; відносна стійкість форми, її самостійність щодо змісту; активна роль форми в розвитку змісту; сталість протиріччя, боротьба між формою і змістом; перехід змісту у форму й навпаки; множинність форм одного змісту. Підкреслюється, що дослідження терміну «форма» потребує також з'ясування зв'язків з іншими філософськими поняттями. Такими парними категоріями є «сутність — явище», де перше — це сукупність глибинних зв'язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси й тенденції розвитку, а друге — конкретні події чи властивості процесу, які виражають зовнішні сторони дійсності і становлять собою форму прояву й виявлення певної сутності. Явище як ціле має зміст і відповідну форму.

У роботі проаналізовано наукові концепції щодо категорії «форма державного правління» з часів античності до сьогодення. Відзначається, що мислителі античності розуміли під поняттям «форма правління» загальну організацію влади в політично оформленому соціумі і не додержувались уніфікованого підходу до його дефінування. Найбільш поширеною класифікаційною підставою розподілу держав за формою правління була чисельність правлячих осіб, що свідчить про її трактування у станово-інструментальному аспекті.

У підрозділі також викладені погляди на форму правління вчених Нового часу — Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Б. Спінози, Дж. Локка та ін. Так, Ш. Монтескьє зазначав, що форма правління залежить від чисельності правлячих осіб і наявності законів, за якими здійснюється таке правління, розрізняючи в цьому зв'язку три форми правління: республіканську, монархічну і деспотичну. На його думку, при республіканській формі верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини; при монархічній — управляє одна особа, але за допомогою встановлених і незмінних законів; у деспотії все визначається волею однієї особи поза всякими законами.

У Новітній час в основу класифікації форм державного правління було покладено юридичне становище носіїв верховної влади, що визначалося: 1) порядком формування вищих органів держави — носіїв верховної влади (виборний або спадковий, і відповідно строковість або безстроковість перебування при владі); 2) принципами їх організації й діяльності (колегіальні або єдиновладні); 3) їх відповідальністю/невідповідальністю перед народом або іншим органом влади.

У другій половині ХХ ст. оформилися вузький і широкий підходи до поняття «форма правління». При вузькому підході воно визначається виключно через правове становище вищого органу державної влади − глави держави. При широкому підході форму правління розглядають як організацію верховної влади в державі, що визначається джерелом влади й принципами взаємовідносин органів влади між собою і з населенням.

Узагальнюючи наведене, автор пропонує власне визначення форми державного правління як елемента форми держави, який характеризує порядок органiзацiї вищих opгaнів державної влади та подiл компетенцiї мiж ними.

Розділ 2 «Моделі поділу державної влади в монархіях і класичних республіках» об’єднує 3 підрозділи, в яких аналізуються особливості реалізації принципу поділу державної влади в умовах різних форм правління.

Підрозділ 2.1. «Поділ державної влади як критерій класифікації форм державного правління» пропонує ґрунтовний аналіз підстав для виокремлення критеріїв класифікації форм державного правління, встановлює найбільш суттєві характеристики кожної із них та визначає роль принципу поділу влади у їх функціонуванні.

Зазначається, що загальновизнана на сьогодні класифікація форм державного правління на монархію й республіку бере свій початок з робіт Н. Макіавеллі. Водночас (аж до ХІХ − початку ХХ ст.) форма правління часто ототожнювалася з формою держави і нерідко визначалася чисельністю правлячих: монархія − це правління одного; аристократія, олігархія, тимократія та інші подібні варіанти − декількох; демократія − правління народу або його більшості.

Підкреслюється, що сучасні державознавці при класифікації форм правління визнають базисними взаємовідносини парламенту, уряду і глави держави. Крім того автор констатує, що у вітчизняних наукових джерелах при класифікації форм державного правління основним критерієм нерідко є порядок заміщення посади глави держави. Проте він дозволяє провести лише первинну диференціацію форм правління на монархію та республіку. Для більш детальної класифікації необхідно взяти до уваги додатковий критерій — подiл компетенції мiж парламентом, урядом і главою держави. Відзначається, що в сучасних умовах він може набувати навіть більшого значення, ніж порядок заміщення посади глави держави. Наприклад, схожа модель поділу компетенції мiж парламентом, урядом і главою держави в парламентській монархії та парламентській республіці дає можливість для виокремлення так званої парламентської форми правління, яка нівелює первісні розбіжності між монархією та республікою.

Аналіз монархії як форми державного правління починається з виокремлення юридичних ознак абсолютної монархії: 1) монарх визнається джерелом влади в державі; суверенітет належить виключно йому, саме в його руках зосереджується влада, що дає підстави вважати його центральною державною інституцією; 2) відсутність поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, яка логічно пов'язана із проголошенням єдиновладдя (самодержавства); 3) наявність державного апарату, який здійснює реалізацію державної політики і є відповідальним лише перед монархом; 4) відстороненість народу від участі в управлінні загальнодержавними справами; сам народ, який розглядається як об’єкт державно-владного впливу, зобов’язаний підкорюватися владі монарха, а відносини людини й держави опосередковуються через правовий стан підданства.

У підрозділі у світлі принципу поділу державної влади виділено також ознаки дуалістичної монархії: 1) законодавча влада належить парламенту; 2) монарх користується правом абсолютного вето; 3) виконавча влада належить монархові, який здійснює її безпосередньо або через уряд, що призначається ним; 4) уряд несе відповідальність лише перед монархом, а не перед парламентом; останній може впливати на уряд, тільки користуючись своїм правом приймати державний бюджет.

Наголошується на тому, що для сучасних демократичних правових держав характерні три форми державного правління: президентська республіка, парламентська форма державного правління (монархія або республіка) і змішана республіка. У підгрунтя їх державно-владної організації покладено відповідні моделі поділу державної влади, детальний аналіз яких здійснюється в наступних підрозділах дисертаційного дослідження.

У підрозділі також розкрито функціональний, інституційний і суб’єктний прояви принципу поділу державної влади:

1) в інституціональному аспекті поділ влади передбачає, що в межах державного апарату створюються самостійні інститути влади: законодавчий орган, система виконавчих органів, незалежна судова система, а також глава держави (він набуває самостійного значення у тих формах державного правління, де він не є главою виконавчої влади чи уряду).

Інституціональна відокремленість, незалежність гілок державної влади полягає: а) у порядку формування і припинення повноважень вищих органів державної влади, призначення й відставки їхніх посадових осіб; б) у необхідності самостійного організаційного забезпечення діяльності гілок влади; в) у наявності формально визначених компетенцій органів державної влади, які уособлюють законодавчу, виконавчу й судову гілки державної влади з метою реалізації відповідних функцій;

2) функціональний аспект вказує на те, що владні інститути тiєї чи іншої гілки влади наділені самостійними повноваженнями, здійснюють якусь одну з однойменних функцій; їх компетенції не повинні перетинатися чи конкурувати, що унеможливлює втручання однієї гілки в компетенцію іншої;

3) суб'єктний аспект знаходить прояв у тому, що та сама особа або організований політичний суб'єкт не повинні одночасно представляти рiзнi гiлки державної влади.

У підрозділі 2.2. «Поділ державної влади в президентській республіці» розкрито особливості реалізації розподілу державної влади за умов президентської форми правління на основі порівняльно-правового дослідження. Констатується, що одним із найбільш яскравих прикладів реалізації президентської форми правління є модель конституційного устрою США.

Конституційна модель поділу державної влади в президентській республіці допускає два варіанти її практичної реалізації залежно від взаємовідносин між законодавчою й виконавчою гілками влади: 1) розділене правління, яке характеризується належністю президента й парламентської більшості до різних партій (передбачається, що це політично різні, опонуюючі одна одній партії або коаліції); 2) однопартійне правління, коли президент і парламентська більшість належать до однієї партії.

На підставі проведеного дослідження виокремлено юридичні ознаки президентської республіки та характерні риси притаманної їй моделі поділу влади із урахуванням системи стримувань і противаг: 1) обрання парламенту і президенту на підставі загальних (прямих або непрямих) виборів, що забезпечує їх первинну легітимацію; 2) статус президента як глави держави і глави виконавчої влади; 3) формування уряду президентом; підзвітність і відповідальність уряду перед президентом; 4) «жорстка» модель подiлу влади, яка характеризується найбiльш послідовним впровадженням ycix трьох компонентів системи поділу влади – інституційного, функціонального й суб'єктного; 5) унаслідок чіткої інституційної та функціональної відокремленості президент не може розпустити парламент, а парламент не має права відправити уряд у відставку; 6) наділення президента правом відкладального вето, іноді − правом законодавчої ініціативи; 7) можливість усунення президента з посади у порядку імпічменту за вчинення злочину; 8) вибори як основний механізм політичної відповідальності президента і парламенту, під час яких народ оцінює діяльність цих органів; 9) неприпустимість суміщення посад в органах законодавчої й виконавчої гілок державної влади.

Підрозділ 2.3. «Поділ державної влади в парламентській формі державного правління» присвячено теоретичному дослідженню парламентської форми правління як самостійної форми державного правління, особливостям її прояву в умовах монархії та республіки. Зокрема, автор здійснює аналіз різноманітних підходів до розуміння парламентської форми державного правління, з’ясовує моделі поділу державної влади й відповідні системи стримувань і противаг, визначає її сутність, особливості та правові ознаки.

Констатується, що парламентська форма державного правління є традиційною для країн Західної Європи, в яких вона виникла історично природним шляхом у ході загальнодемократичних перетворень, що завершилися наприкінці XІХ − 1-й половині XX ст. Східноєвропейські й азійські країни з парламентською формою правління відрізняються від західноєвропейських парламентських монархій і республік тим, що демократичні інститути в них є менш стійкими, а демократичні традиції — менш розвиненими; у цілому ж західноєвропейські парламентські монархії й республіки більшою мірою наближені до правової держави в ідеальному смислі.

Узагальнивши представлені в науці підходи, дисертант виокремлює такі юридичні ознаки парламентських монархій і республік та характерні риси притаманної їм моделі поділу влади із урахуванням системи стримувань і противаг: 1) формування уряду парламентом (нижньою палатою) за мінімальною (іноді — номінальною) участю глави держави при вирішальній ролі в цьому процесі політичної партії (коаліції партій), яка має парламентську більшість; 2) уряд як центральний орган виконавчої влади; 3) главою виконавчої влади є глава уряду (прем’єр-міністр), який, як правило, є лідером партії (партійної коаліції), що отримала парламентську більшість; 4) парламентська відповідальність уряду (членів уряду) — шляхом відправлення у відставку або через процедуру недовіри; 5) «м'яка», «гнучка» модель поділу влади, яка зосереджує увагу насамперед на інституційному компоненті i не вимагає суб'єктного розмежування (наприклад, вона допускає суміщення посад у законодавчій та виконавчій владі); 6) наділення глави держави (монарха або президента) лише представницькими функціями; 7) відсутність у глави держави первинної легітимації: він обирається парламентом чи іншим державним органом (президент) або отримує посаду за спадковим принципом (монарх); 8) контроль уряду за реалізацією права глави дердави щодо розпуску парламенту; 9) контрасигнація актів глави держави главою уряду та/або відповідним міністром.

Розділ 3 «Поділ державної влади у змішаній республіці», який складається з трьох підрозділів, присвячено розкриттю особливостей реалізації принципу поділу державної влади в державах із змішаною формою правління.

У підрозділі 3.1. «Змішана республіка: поняття й види» наводиться загальнотеоретична характеристика змішаної республіки як самостійної форми державного правління, що включає виявлення її сутності, особливостей, правових ознак та різновидів, а також формулювання рекомендацій, спрямованих на оптимальне застосування здійснених теоретичних розробок у процесі конституційного реформування в Україні.

Обґрунтовуються загальні юридичні ознаки змішаної республіки та характерні риси притаманної їй моделі поділу влади із урахуванням системи стримувань і противаг: 1) обрання президента на загальних виборах (позапарламентським шляхом), що забезпечує його первинну легітимацію; 2) статус президента як глави держави за відсутності статусу глави виконавчої влади; 3) наділення президента певними повноваженнями у сфері здійснення виконавчої влади, що має наслідком біцефальність (дуалізм) цієї влади; 4) президент виступає арбітром між гілками влади та / або гарантом конституції; 5) наближення моделі поділу влади до «жорсткої» (президентської); у функціональному компоненті вона передбачає бiльш активну взаємодію між законодавчою та виконавчою гілками влади; 6) наділення президента правом законодавчої ініціативи, відкладального вето, проголошення референдуму; 7) право парламенту оголосити імпічмент президенту за вчинення злочину; 8) формування уряду як центрального органу виконавчої влади за участю президента і парламенту; подвійна підзвітність і відповідальність уряду; 9) несумісність обіймання посади у виконавчій владі з парламентським мандатом; 10) конституційно визначений перелік актів президента, що підлягають контрасигнуванню з боку прем’єр-міністра та / або міністра, відповідального за його виконання.

У дисертації наголошується на тому, що фактичне здійснення існуючих владних повноважень президента залежить від того, підтримує його парламентська більшість чи ні. У випадках суттєвої розбіжності позицій президента й парламенту в рамках діючої конституції й недосягнення ними компромісу питання вирішується безпосереднім волевиявленням виборців на референдумі чи на нових президентських та/або парламентських виборах.

У цілому, в основу теоретико-правовій моделі змішаної республіки, яка знаходить свою реалізацію на конституційному рівні, закладено механізм, покликаний суттєво пом'якшити недоліки, властиві парламентській і президентській формам державного правління: для першої — це нестабільність уряду, часті урядові кризи й відставки, для другої — схильність до надмірної персоналізації державної влади, залежності від особистості президента. Компетенційний зв'язок між суб'єктами державної влади в цій формі державного правління зумовлений необхідністю досягнення рівноваги на засадах відносно цивілізованої їх взаємодії. Така модель не дозволяє ні президентові, ні парламенту досягти суттєвого домінування над в системі державної влади.

У підрозділі 3.2. «Особливості моделі поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці» наведено характеристику організації державної влади в державах із президентсько-парламентською формою правління.

Таким державам притаманна первинна демократична легітимність президента й парламенту, подвійна відповідальність уряду при певному домінуванні президента в механізмі формування уряду і контролі за його діяльністю.

Сутність юридичної моделі президентсько-парламентської республіки полягає у специфічному механізмі організації державної влади, коли при певному розкладі політичних сил уряд може формуватися як президентом, так і парламентом (парламентською більшістю). Головна перевага моделі президентсько-парламентської республіки полягає в її гнучкості: вона надає можливість народу обумовлювати вибір конкретної моделі формування виконавчої влади й визначати фактичні межі здійснення владних повноважень вищих органів державної влади без зміни тексту конституції. З одного боку, вона уникає проблем, характерних для президентської республіки, коли неможливість розпуску парламенту президентом і відсутність парламентської відповідальності уряду найчастіше призводять до серйозної, патової конфронтації законодавчої й виконавчої гілок державної влади, гальмують державний розвиток, ускладнюють ефективне здійснення державної влади (особливо в період розділеного правління). З іншого − вона, на відміну від парламентської юридичної моделі, не деперсоніфікує владу, не допускає урядової нестабільності, коли постійні зміни парламентської більшості унеможливлюють проведення стабільного політичного курсу. Логіка моделі президентсько-парламентської республіки спрямована на конструювання сильної, динамічної, ефективної виконавчої влади. Остання формується президентом шляхом узгодження з парламентом кандидатури прем’єр-міністра та / або всього складу уряду, а також схвалення його програми.

Проведений аналіз надав дає змогу виокремити специфічні її ознаки порівняно з парламентсько-президентською республікою: 1) участь президента і парламенту у формуванні уряду при певному домінуванні глави держави в цьому процесі; 2) контроль за урядом з боку президента і парламенту при вирішальній ролі президента у визначенні долі уряду; 3) широкі можливості президента впливати на дії виконавчої влади через керівні вказівки, а також завдяки праву відправляти уряд (його окремих членів) у відставку; 4) позапарламентський спосіб обрання президента, який отримує легітимацію безпосередньо від народу; 5) наділення президента повноваженнями, достатніми для того, щоб виступати арбітром між гілками влади; 6) більш жорстка модель поділу влади, ніж у парламентсько-президентській республіці.

Підрозділ 3.3 «Особливості моделі поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці» присвячено дослідженню юридичних ознак парламентсько-президентської республіки та характерних рис притаманної їй моделі поділу влади із урахуванням системи стримувань і противаг.

Виокремлено такі специфічні її ознаки порівняно з президентсько-парламентською республікою: 1) формування уряду парламентом (парламентською більшістю) за погодженням із президентом; 2) відносна автономність уряду від президента, зумовлена порядком його формування та функціонування, і відповідно обмежені можливості президента впливати на дії виконавчої влади; 3) контроль за урядом з боку президента і парламенту при вирішальній ролі парламенту у визначенні долі уряду; 4) менший обсяг повноважень президента в законодавчій сфері, ніж у президентсько-парламентській республіці; 5) відсутність у президента арбітражних повноважень; 6) більш широке застосування контрасигнатури актів президента; 7) менш жорстка модель поділу влади, ніж у президентсько-парламентській республіці, яка передбачає більш активну взаємодію та співробітництво між законодавчою та виконавчою гілками влади.

У розділі 4 «Поділ державної влади і форма державного правління в Україні», що складається з трьох підрозділів, розкрито головні етапи становлення форми державного правління в Україні, вироблення ефективної системи стримувань і противаг в державі та визначено подальші кроки із вдосконалення існуючого механізму державного управління.

У підрозділі 4.1. «Становлення форми державного правління в Україні до ухвалення Конституції України 1996 року» вказується, що форма правління тієї чи іншої держави є радше продуктом історії, а не винахідливості розуму. Вона розвивається поступово, еволюціонуючи згідно із соціально-політичними новаціями, а тому ідеалізувати ту чи іншу форму правління не зовсім коректно. Пошуки оптимальної форми державного правління в Україні зазнали суттєвого впливу зазначених чинників і не були позбавлені сумнівів щодо визначення моделі поділу державної влади й відповідної системи стримувань і противаг, яка мала втілюватися на українському ґрунті.

З 24 серпня 1991 р. (дня проголошення незалежності України) до 28 червня 1996 р. в країні діяла Конституція УРСР (1978 р.). Оскільки Основний закон держави суперечив існуючим реаліям життя суспільства, поступово почав активізуватися процес конституційного реформування, логічним початком якого слід вважати внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Останні були пов'язані з: а) спробою втілення в життя механізму поділу державної влади і впровадження даного принципу в державно-правову практику; б) удосконаленням системи і структури законодавчої й виконавчої гілок влади, механізму розмежування повноважень між ними; в) заснуванням органу, який забезпечує функцію конституційного нагляду (конституційного суду).

19 червня 1991 р. Верховною Радою УРСР була схвалена Концепція нової Конституції України. Цей документ визначив необхідність створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією. Значущим виявився й той факт, що 5 липня 1991 р. було введено посаду Президента шляхом доповнення чинної тоді Конституції главою «Президент України». У ній було закріплено, що Президент є главою держави і главою виконавчої влади України. Окремі результати цього процесу знайшли своє втілення в тексті нової Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 р. і закріпила модель президентсько-парламентської республіки.

Оцінка конструкції механізму влади в період чинності первинної редакції Основного Закону України (1996-2004) не може бути однозначною. Президентсько-парламентська форма правління з самого початку містила низку прихованих і, як засвідчив досвід державно-політичного життя, небезпечних вад: а) майже номінальна роль парламенту в процедурі формування уряду; б) брак у представницького законодавчого органу ефективних важелів контролю за виконавчою владою, фактично очолюваною Президентом; в) низька функціональна ефективність інституту парламентської відповідальності уряду.

У підрозділі наголошується на тому, що Конституція України 1996 р. сприйняла позитивні надбання світового конституціоналізму, проте започаткований даним документом новий етап у розвитку суспільства й держави вимагає подальшого реформування інститутів публічної влади, вдосконалення правових засад відносин між гілками державної влади, конкретних (як конституційно-правових, так і політичних) механізмів їх реалізації, здійснення державно-правової реформи комплексного характеру.

Підрозділ 4.2. «Моделі поділу державної влади в Україні в процесі конституційного реформування» присвячено аналізу проектів подальшого реформування існуючого в Україні механізму реалізації принципу поділу влади. Суттєву увагу приділено конституційній реформі 2004 року. Так, зокрема, вказується, що в період дії внесених до Конституції України змін, які у подальшому було визнано неконституційними, характеру парламентсько-президентської форми державного правління Україні надавали: 1) формування Верховної Ради України на основі пропорційної виборчої системи, коли головними суб’єктами виборчого процесу стають політичні партії (за результатами виборів на підставі узгодження політичних позицій формувалась коаліція депутатських фракцій, яка становила більшість парламенту); 2) розширення установчих повноважень парламенту, зокрема, призначення за поданням Президента Прем’єр-міністра України; формування персонального складу Кабінету Міністрів України парламентською коаліцією, яка включає більшість депутатського корпусу, або фракцією, яка має більшість місць у парламенті; прийняття рішення про відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України; 3) зміцнення статусу Кабінету Міністрів України, посилення самостійності позиції Прем’єр-міністра, який: а) отримав право вносити до парламенту пропозиції щодо призначення і звільнення окремих міністрів, Голови Антимонопольного комітету України, Голови державного комітету телебачення й радіомовлення України, Голови фонду державного майна України; б) впливав через інститут контрасигнатури на рішення Президента. Крім того, Кабінет Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра отримав повноваження утворювати, реорганізовувати й ліквідовувати міністерства, інші органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

У той же час, процес формування й діяльності влади за нових конституційних умов виявив низку серйозних проблем, що перешкоджали реалізації очікувань, які пов'язувалися з реформою. Головними причинами їх виникнення стали: а) недостатня чіткість або невизначеність окремих формулювань Конституції України; б) прогалини Основного Закону; в) проблематичність статусу певних органів державної влади, що виникла внаслідок внесення змін до нього; г) концептуальні вади окремих інституційних конструкцій, що спричинили суперечність або ж неузгодженість нових конституційних положень з положеннями первинної редакції Конституції, залишених реформою в силі.

У підрозділі 4.3. «Основні напрямки вдосконалення моделі поділу державної влади в Україні» звертається увага на проблеми реалізації конституційних норм, породжені недоліками як самого її тексту, так і вибудованої моделі організації влади. Насамперед це: а) відірваність деяких конституційних декларацій від реалій сьогодення; б) брак належних гарантій проголошених прав та свобод людини і громадянина, особливо в соціально-економічній сфері; в) зайва лаконічність положень, присвячених формам безпосередньої демократії; г) недосконалість існуючих форм правління й державного устрою, їх неефективність; д) тяжіння до зайвої централізації в державному управлінні. Недоліки територіальної організації влади в Україні значною мірою є наслідком недостатньо послідовної імплементації положень Європейської хартії місцевого самоврядування щодо організаційної й матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування, відсутності власних виконавчих органів місцевого самоврядування на регіональному рівні.

Наприкінці підрозділу аналізується діяльність створеною за ініціативою Президента України Конституційної Асамблеї, перед якою поставлене завдання розробити проект нової Конституції України з метою посилення конституційних гарантій, прав і свобод людини та громадянина, реального забезпечення ефективного і незалежного судового захисту прав і свобод; розширення конституційного регулювання інститутів безпосередньої демократії; підвищення ефективності механізму організації державної влади, її вдосконалення та збалансованості; створення конституційних засад реформування територіального устрою держави і місцевого самоврядування; встановлення конституційних засад участі України в інтеграційних процесах. І найголовніше, оновлена Конституція України має бути орієнтована на утвердження людини як найвищої цінності суспільства та держави.

У підрозділі наголошується на тому, що незважаючи на розмаїття шляхів реформування існуючої форми державного правління, всі вони можуть бути зведені до трьох основних альтернатив: а) рух у бік президенціалізму; б) рух у бік парламентаризму; в) оптимізація існуючої змішаної моделі.

Серед нагальних проблем реформування державного механізму виокремлюється перегляд підходів до структури Верховної Ради України, її взаємодії з іншими органами держави. Ідеться насамперед про обговорення доцільності втілення в життя рішень, підтриманих народом на всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р., а саме про можливість Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не сформувала постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України, зменшення загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300, обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України.