| Короткий зміст: | У вступі автором обґрунтовується вибір теми дослідження, її сутність, актуальність та значимість теми, сформульована методологічна основа, мета та завдання дисертаційного дослідження, доводиться новизна досягнутих результатів, теоретична та практична значимість досягнутих результатів, їх апробація, а також положення, що виносяться на захист.
Перший розділ “Формування possessio як правової категорії у Стародавньому Римі” присвячений дослідженню процесу виникнення та розвитку цього явища, визначенню поняття, змісту та видів володіння; окремо розглядаються порядок набуття та припинення володіння, а також його захист.
Автор доводить, що витоки категорії possessio необхідно шукати саме у Стародавньому Римі ще до створення Законів ХІІ таблиць. Створення самостійного інституту володіння різні дослідники відносять до різних часів та пов’язують з різними чинниками. Враховуючи існуючі концепції виникнення володіння як інституту та правової категорії, автор формулює ідею, сутність якої полягає в тому, що з розвитком римського права possessio отримало самостійне значення окремого інституту преторського права та окремого речевого права, яке захищалось інтердиктами шляхом попереднього прискореного провадження задля тимчасового врегулювання володільницьких відносин.
З розвитком римського права відбувається розширення змісту категорії володіння в іншій площині. Спочатку до змісту володіння входило лише possessio civilis, яке обіймало ситуації посідання майном, яке відповідало вимогам щодо animus та corpus та не ґрунтувалось на будь-якому титулі. З часом володінням визнавалось також посідання майном особою на підставі якогось правового титулу. Таке володіння називалось possessio ad interdicta, яке поступово визнається за такими тримачами як заставний кредитор, прекарист, секвестор, спадковий орендар.
В результаті свого розвитку римське право також стало розмежовувати поняття правомірне (непорочне) та неправомірне (порочне) володіння (iusta (non vitiosa) та iniusta (vitiosa) possessio), з одного боку, від понять законне та незаконне, з іншого. Так, правомірність володіння визначається лише стосовно конкретного спору щодо попереднього володільця або особи, яка оспорює його володіння. Володіння завжди є правомірним стосовно певної особи, якщо не отримано від неї - як попереднього володільця - vi, clam, precario (із застосуванням сили, шляхом таємного викрадення або з порушенням вимоги повернення майна прекаристом за першою вимогою). Тобто, в даному випадку визначається правомірність володіння особи лише стосовно свого конкретного супротивника у спорі про володіння. Встановлення неправомірності володіння однієї особи стосовно іншої не є підставою визнання такого володіння неправомірним стосовно усіх третіх осіб.
Розділ ІІ “Концепції володіння у сучасних континентальній та англосаксонській системах права” присвячений порівняльно-правовому аналізові конструкції володіння у романській та германській системах цивільного права, а також особливостям розуміння володіння у системах права Англії та США.
Оскільки виникнення категорії володіння відноситься до часів формування римського права, жодне дослідження сучасних конструкцій володіння у різних правових системах неможливо проводити без врахування наступності у розвитку західної традиції права, зокрема, після римського права. З’ясуванню цього питання присвячений підрозділ 2.1. “Наступність у розвитку західної традиції права”. Наявність двох локальних цивілізацій у Європі дозволяє говорити про існування західноєвропейської та східноєвропейської традицій приватного права, які є дочірніми відносно римського приватного права. В кожній із традицій з урахуванням стилю та характеру рецепції римського права можна проводити подальше виокремлення підсистеми права, зокрема, в рамках західної традиції права - континентальну та англосаксонську системи права; в рамках континентальної – романську та германську системи цивільного права.
Враховуючи значення римського права для розвитку західної традиції права, здається невипадковим процес наукової обробки питання володіння у науці права у ХІХ-ХХ ст. Цьому питанню присвячений підрозділ 2.2. “Формування сучасних наукових конструкцій володіння на Заході”. Одна з найбільш значних дискусій ХІХ-ХХ ст. з приводу володіння була розпочата роботою К.Ф.Савіньї, присвяченою категорії володіння саме за римським правом. І хоча надалі ця дискусія мала зовні суто історико-правовий характер, але її наслідки та результати мали значення не стільки для з’ясування природи володіння за римським правом, скільки для створення новітніх, але таких, що ґрунтуються на римському правовому спадку, конструкцій володіння. Автором однієї з концепцій став Р.Єринг.
Кінцевим результатом наукових дискусій та пошуків ХІХ ст. було створення різних напрямків у концепції володіння. Суб’єктивна теорія висуває до посідання річчю для кваліфікації його у якості володіння два критерії – вольовий (animus) та фактичний (corpus), а також вимогу про відсутність у такої особи титулу на панування річчю від власника чи іншої уповноваженої особи. Об’єктивна теорія не відкидає повністю значення вольового критерію, але самостійне значення в рамках цієї теорії він втрачає. Воловий критерій органічно включається у фактичний – corpus обіймає animus. Це дозволило поєднати під змістом категорії володіння як таке посідання річчю, що ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, так і при відсутності такого титулу. Також в науці сформувались два інших напрямки, прихильники одного з них обстоюють визнання за володінням природи речевого права, а іншого – лише такого, що захищається, фактичного стану.
Аналізу форм реалізації концепцій володіння у законодавстві в романській та германській системах цивільного права присвячено підрозділ 2.3. дисертаційної роботи. Він дозволяє підтвердити висновок, що хоча витоки володіння як сучасного правового інституту необхідно шукати у праві Стародавнього Риму, але надалі воно знайшло своє оригінальне продовження і розвиток у більш пізніх правових системах Європи та світу вцілому. Те, що, в остаточному підсумку, конструкція володіння в сучасних законодавствах часом істотно відрізняється від давньоримської, не заперечує його генетичного зв'язку з правом Стародавнього Рима. Творча переробка протягом століть римської спадщини, врахування при цьому національних умов і традицій (як у прикладі з германською Gewere) і, звичайно, врахування соціальних і історичних умов того чи іншого часу – ось ті фактори, що перетворили римське possessio у сучасні концепції володіння в романській, германській, англосаксонській та інших системах права. Яскравим доказом цьому, як зазначалось, стала дискусія, розпочата на початку XIX століття К.Ф.Савіньї, про природу володіння за римським правом, котра своїм кінцевим результатом мала появу нових теорій володіння, заснованих на римській правовій моделі. Різні теорії послужили основами для різних кодифікаційних робіт XIX сторіччя: об’єктивна теорія Р.Єринга та визнання за володінням природи права послужило основою для розробки законодавчого регулювання володіння у Німецькому цивільному кодексі 1896р. та у всій германській системі цивільного права; теорія Савіньї вплинула на подальший після прийняття Французького цивільного кодексу 1804р. розвиток французького цивільного права, а разом з ним і всієї романської системи цивільного права.
Таким чином, у світі існує декілька концепцій правового закріплення та регулювання володіння; в основі виокремлення цих концепцій лежить принцип поділу систем приватного права за типом локальної цивілізації з урахуванням часових та просторових критеріїв. Концепція володіння у римському праві є материнською; на основі римського possessio виникли два основних напрямки регулювання володіння – володіння у західній традиції приватного права та володіння у східній традиції права. У західній традиції права можна виділити об’єктивну теорію володіння, яка є пануючою у германській системі цивільного права; суб’єктивну теорію володіння, яка є характерною для романської системи цивільного права та системи англосаксонського права.
При дослідженні тенденції розвитку інституту володіння за римським правом і за сучасними законодавствами автор також дійшов висновку про наступність тенденцій розвитку цього інституту. Ця наступність виражається в тому, що як в римському праві йшло поступове розширення кола осіб, яким надавалося право на володільницький захист, так саме така тенденція простежується у тенденціях розвитку правового регулювання володіння у романській та германській системах цивільного права; зокрема, змінами від 9 липня 1975р. до ФЦК 1804р. право на посесійний захист було надано не тільки особам, що володіють “для себе і як власник”, а й тримачам речі (ст.2282-2283 ФЦК). В кінцевому підсумку різні сім'ї цивільного права, незважаючи на свої, часом концептуальні розбіжності, приходять, враховуючи потреби захисту прав особистості та стабільності обігу, до близьких за змістом, але різних за формою правових рішень.
Аналізуючи причини розбіжностей між романською і германською концепціями володіння, автор приходить до висновку, що їх варто шукати в низці аспектів: і у правових традиціях, і в історичних умовах, у яких ці правові традиції знайшли своє законодавче закріплення тощо. Французька революція, як потім і Російська революція 1917р., здійснила перерозподіл власності. Інститут володіння (posessio civilis) міг служити правовим засобом для повернення майна попереднім власникам, які втратили його в результаті революційних подій. Саме тому Наполеон так активно підтримував римську тезу про недоторканість власності. Цей факт пояснює, чому володіння у ФЦК не займає центрального місця серед норм речевого права. Однак, це не пояснює, чому ці особливості притаманні концепції володіння і всій романській системі цивільного права досі. Збереження суб'єктивної теорії володіння у романській системі, починаючи від ФЦК 1804р. і закінчуючи ЦК Квебека 1991р., свідчить про стійкість і сформованість визначеної традиції, а також збереження наступності стосовно цих усталених традицій правового регулювання володіння в романській системі цивільного права.
Підрозділ 2.4. “Особливості трактування володіння у англосаксонській системі права” присвячений визначенню особливостей розуміння володіння у цій системі. Проведений аналіз дозволяє зробити висновки про те, що країни англосаксонської системи права запозичили з римського права його ідею, концепцію та юридичну техніку; тому рецепцію римського права у англосаксонській системі права не можна заперечувати. Разом з тим, у питанні володіння римське possessio civilis, в цілому, залишилося не сприйнятим доктриною права. Відповідь на питання про причини такого несприйняття необхідно шукати в історичних причинах і умовах. В умовах роздвоєності права власності, визнання первинного права власності, наприклад, у Англії, за Короною, на перший погляд, володінню не залишається правового поля для реалізації й існування. Але казуїстичний характер прецедентного права створив позови trespass та nuisance, застосування яких можливе для захисту добросовісного володіння як такого. Вони не дають права для захисту такого володіння проти навіть неправомірних зазіхань власника, але протиправні дії всіх третіх осіб можуть бути заперечені судовою забороною, крім того такий володілець вправі вчиняти дії самопомочі проти такого втручання. Таким чином, для захисту добросовісного володільця у системі англосаксонського права передбачені засоби захисту, подібні до однорідних засобів у континентальній системі права. Для доктрини характерною є точка зору, відповідно до якої володіння складається з corpus possessiones і animus possidendi, що підтверджує поділ доктриною і практикою об’єктивної теорії володіння.
В цілому, системі англосаксонського права, як і її правовій доктрині, не є чужим інститут володіння в цілому. Реалізація цієї правової проблеми відбувається в рамках визнання і захисту залежного володіння. В межах цього питання слід відзначити спільність проблем та шляхів їх вирішення, розв'язуваних юристами Англії та США, з аналогічними проблемами в інших країнах і системах права. До відмінностей слід віднести існуюче в науці і праві змішання понять права власності і володіння. Оригінальність побудови системи англосаксонського права, відсутність чіткого його розподілу на право публічне і приватне, а останнього на зобов'язальне, речеве право тощо, ускладнюють визначення місця інституту володіння серед інших норм права. Захист володіння відбувається за допомогою окремих фактичних складів (torts), створених судовою практикою в системі зобов’язань із заподіяння шкоди. Це такі фактичні склади як trespass, nuisanse, detinue. Таким чином, концепція володіння в англосаксонській системі права є результатом засвоєння духу римського правового спадку з урахуванням середньовічної германської Gewere та особливостей правової системи.
У розділі третьому “Концепція володіння в Україні” досліджуються питання, пов’язані з формуванням та реалізацією власних правових традицій з приводу регулювання володіння в Україні. У зв’язку з цим та положенням про неможливість штучно перервати розвиток права, не можна відкидати і досвід регулювання володіння та його концепцій, розроблених у дореволюційній Росії. Цьому питанню присвячений підрозділ 3.1 “Формування концепції правового регулювання володіння в Україні”.
Поняття володіння як окремого інституту речевого права було невідоме стародавньому руському, а потім і російському праву; воно з'явилося вперше в “Учреждении о губерниях” 1775р., прийнятого за владарювання Катерини ІІ. Саме в “Учреждении о губерниях” встановлений був поліцейський захист володіння: ст.243 і 246 наказували земським капітанам і городничим у разі насильницького позбавлення володіння повернути майно попередньому його фактичному володільцю. Ці положення були підтверджені наступними указами 1809 і 1823 р. і перейшли у Звід Законів Російської імперії (Х т., ч.II, ст.2, 6, 8, 10, 21, 22). Судові статути 1864 р. ввели особливий позов про відновлення порушеного володіння, який був підсудний мировим суддям, а також міським суддям та земським начальникам, які їх заміняли, якщо з часу порушення пройшло менше 6 місяців, і окружним судам - після закінчення цього терміну. Але в цілому, можна з упевненістю стверджувати, що практика визнавати та надавати захист володінню поза залежністю від його підстави (possessio civilis) не була усталеною особливістю для східної правової традиції (зокрема, для Росії та України). Спроба ввести цей інститут у законодавство Російської імперії наприкінці XVIII ст. є прикладом спроби опосередкованої рецепції римського possessio за допомогою Литовського статуту як проміжної ланки. Про несформованість та нестійкість такої традиції на початок ХХ ст. в Росії та Україні свідчать, серед інших причин, відсутність єдиної точки зору серед науковців – юристів та невизначеність поняття володіння в практиці.
Наприкінці ХІХ – ХХ ст. доктрина та практика зазнавали значного впливу дискусії, що розгорнулась у Західній Європі. При цьому судова практика була неоднозначною у визначенні питання, кого відносити до володільців, чи враховувати намір посідача майна для визначення його статусу, чи надавати захист незаконному володінню і в яких випадках. Проте через аналіз змісту статей 531 та 533 Т.Х Ч.І Зводу Законів дисертант робить висновок, що володінням в тодішньому праві вважалось будь-яке посідання річчю, в тому числі і тримання, без урахування будь-якого відношення до наміру особи посідати нею як своєю, в тому числі і незаконне. Захист надавався в рамках посесійного процесу, що не позбавляло сторони можливості вирішити спір щодо права в рамках петиторного процесу.
Ґрунтуючись на положеннях про наступність у розвитку права у підрозділі 3.2. “Особливості підходу до володіння у праві УРСР”, дисертант розглядає питання, чи було відомо радянському законодавству правове регулювання володіння річчю, яке не ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, а також титульне володіння. У радянському праві, починаючи з жовтня 1917р., через політичні і ідеологічні чинники існування володіння в розумінні римського possessio було неможливим. Воно могло створити загрозу існуванню радянської держави, перші роки якої її влада базувалась виключно на націоналізованому майні. Радянська влада вбачала загрозу не тільки переходу майна до попередніх власників через реалізацію possessio usucapionem (давнісного володіння), а й того, що не втративши права власності на націоналізоване майно, влада втратить фактичний контроль над ним, що могло стати рівноцінним втраті самої влади. При цьому, на думку дисертанта, не можна стверджувати, що інститут possessio зник у цивільному праві взагалі. Окремі його елементи знайшли своє місце у системі цивільного права за Цивільним кодексом УРСР 1922р., зокрема – похідне титульне (похідне) володіння (у римському праві - possessio ad interdicta). Володіння титульних володільців (якими за ЦК 1922р. визнавались заставоутримувач, наймач та комісіонер) захищалось спеціальними засобами, що дає можливість говорити про збереження елементів володільницького захисту.
У підрозділі 3.3. “Володіння за чинним законодавством України” автор досліджує трактування категорії володіння у сучасному праві та науці. У післявоєнний період спостерігається пожвавлення і розвиток наукових вишукувань в галузі права, взагалі, і цивільного, зокрема. Пошук прийнятної концепції державної юридичної особи і конструювання А.В.Венедиктовим оперативного управління державним майном як окремого інституту речевого права певним чином вплинули на розвиток інституту володіння. Зокрема, це привело до розширення переліку випадків похідного володіння, яке захищалося законом. Таким володінням відповідно до Основ цивільного законодавства 1961р. визнавалось будь-яке володіння особи, яке ґрунтувалось на законі чи договорі (ст.29 Основ 1961р. та ст.150 ЦК УРСР 1963р.). В науці та практиці це положення отримало поширювальне тлумачення: захист надається будь-якому володінню, яке ґрунтується не тільки безпосередньо на законі чи договорі, а й адміністративному акті, правочині. Для позначення такого володіння у юридичній літературі запроваджено в ужиток терміни “титульне”, у значенні “законне” володіння, його протилежність “безтитульне”, тобто “незаконне” володіння.
В Основах 1961 р. законодавець не передбачає існування окремих специфічних способів захисту володіння, що певним чином нівелює оригінальності цього інституту та його захисту. Інститут володіння набуває рис інституту похідного від інституту права власності і відповідно володільницькі засоби захисту замінюються наданням титульним володільцям права застосовувати для свого захисту відповідно віндикаційний чи негаторний позови. Тобто, чинна в Україні концепції володіння була створена під час проведення робіт другої кодифікації цивільного законодавства в СРСР – в 50-і – 60-і роки. З проголошенням незалежності України ситуація з регулюванням володіння суттєво не змінилась. Стаття 150 ЦК УРСР, яка передбачала захист прав володільців, які не є власниками (титульних володільців) була виключена з ЦК УРСР на підставі Закону України від 16.12.93 р. у зв’язку з прийняттям Закону України “Про власність”, який містить подібну норму про захист прав титульних (законних) володільців, запозичивши прогресивні правові рішення з Основ цивільного законодавства Союзу РСР 1991р. Зокрема п.5 описує випадки титульного володіння, передбачивши випадки володіння майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Окремо серед норм Закону про власність зазначається, що ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Крім того, на відміну від ЦК УРСР, стаття 49 вказаного Закону встановлює презумпцію правомірності володіння.
Така ситуація має суттєво змінитись з прийняттям проекту нового Цивільного кодексу України. Аналізові цього питання присвячений підрозділ 3.4. “Особливості концепції володіння за проектом Цивільного кодексу України”. Дисертант обстоює думку, що у проекті ЦК України інститут володіння не вирізняється стрункістю власної системи й несуперечливістю у системі цивільного права. В цілому, була сприйнята суб’єктивна теорія володіння, яка є пануючою для романської системи цивільного прав. Це свідчить про рецепцію римського права у право України, але запозичення відбулось без врахування власних традицій та накопиченого досвіду. Така рецепція не враховує багатовіковий досвід удосконалення інституту володіння у німецькому та інших сучасних розвинутих законодавствах. Суперечливою виглядає думка розробників законопроекту: оскільки, з одного боку, володіння розташоване серед речевих прав, з іншого, його зміст зводиться до фактичного стану у проекті ЦК, прийнятому у другому читанні; з одного боку, норми глави 30 проекту ЦК присвячені володінню, що не ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, з іншого, в проекті відсутні норми про захист титульного (похідного) володіння. Особливістю конструкції володіння у проекті ЦК України є наступне. Проект за системою розташування інститутів та підгалузей побудований на базі пандектної системи, яка є характерною для германської системи цивільного права; проект сприймає систему речевих права та визначає місце володіння у ній також відповідно до традицій зазначеної системи. Незважаючи на це розробники у визначенні природи володіння сприймають суб’єктивну його концепцію. |
