ПОНЯТТЯ ЕСТЕТИКИ У ФІЛОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЯХ АЛЕКСАНДЕРА БАУМҐАРТЕНА ТА ІММАНУЕЛЯ КАНТА

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну, значення отриманих результатів, відображено положення, які виносяться на захист.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Джерела, історіографія та теоретико-методологічні засади дослідження”. У першому розділі розкриваються основні моменти, важливі для дослідження поняття естетики, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження.

Підрозділ  1.1.  “Джерела та історіографія дослідження”.

Дослідження поняття естетики у філософських концепціях А. Баумґартена та І. Канта постає як дослідження поняття естетики на початку його виникнення, зокрема, йдеться про: поняття естетики у філософії А. Баумґартена; поняття естетики у філософії І. Канта; а також про інтерпретацію естетики через грецьке αἴσθησις (що значною мірою виходить із Баумґартенового і Кантового розуміння естетики.

Відповідно, джерельна база дослідження зумовлена специфікою проблеми. Літературу умовно можна поділити на чотири групи, що відповідає логіці та структурі дослідження. До першої групи належить література, що слугує представленням сучасних дискусій з естетики, й сюди можна зарахувати роботи таких авторів, як: Л. Левчук, В. Мовчан, І. Бондаревська, С. Авєрінцев, І. Мірчук, О. Кукрак, М. Каган, Ю. Борєв, А. Банфі, К. Гілберт, Г. Кун, Р. Райнінґер, Т. Адорно, Г. Ґадамер, Е. Басін, А. Богачов, А. Буров, А. Гулига, К. Долгов, Р. Коллінґвуд, Н. Кормін, С. Лішайов, О. Лановенко, Н. Гартман, Д. Реале, Д. Антісері, В. Рьод, Р. Бубнер, А. Берлон, Г. Фрідлендер, А. Лосєв, В. Шестаков, В. Бичков, В. Петров-Стромский, А. Оганов, Г. Теґмаєр, І. Туналі, У. Кьоссер, С. Сандер, К. Ебелінґ, Ж. Поль, сюди ж можна віднести С. К’єркєґора, Г. Феттера, Й. Сльока, А. Дахнія, О. Колі, І. Франка, А. Канарського та інших. До другої групи належить література, що з’ясовує розуміння естетики і естетичного у філософії А. Баумґартена. Сюди належать роботи самого А. Баумґартена, цієї групи  стосується також багато літератури інших груп, основними є роботи таких авторів, як: Г. Пецольд, Д. Мірбах, К. Перес, Ю. дель Валлє, С. Сандер, Г. Адлєр, В. Асмус, В. Віндельбанд. Дванадцять сторінок із другого тому книги »Історія естетики. Пам’ятники світової естетичної думки«, на яких поміщений переклад аж надто фрагментарної вибірки місць із »Естетики« А. Баумґартена. Окрім того, важливими були роботи таких авторів, як: Р. Декарт, Ґ. Ляйбніц, Г. Майоров, Г. Ґадамер, Б. Кроче, Л. Матвєєва, А. Богачов, В. Татаркевич, А. Лосєв, В. Шестаков, Ю. Ціммерман, Е. Штьокман. Третю групу становить література, що з’ясовує розуміння естетики та естетичного у філософії І. Канта, це роботи самого І. Канта та таких авторів, як: Ґ. Шульте, Ю дель Валлє, А. Вахтер, Р. Шмідт, Р. Айзлєр, О. Гьоффе, Г. Нергайм, В. Асмус, М. Афасижев, А. Крічєвєц, Дж. Марголіс, Л. Столович, І. Кузнєцова, В. Личковах, П. Гайденко, М. Булатов, Л. Калінніков, В. Лисий, К. Бікман, В. Штромбах, Е. фон Астер, Г. Ґадамер, В. Віндельбанд, В. Козловський та інші. Й четверту групу становить література, на основі якої можна здійснити інтерпретації естетики та естетичності, виходячи з розуміння грецького αἴσθησις, а також та, що слугує репрезентантом такої інтерпретації в останні століття. Перерахуємо авторів, на яких ми опиралися: Дж. Берклі, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, К. Діцфельбінґер, А. Ґейлєн, Д. Лібельт, О. Мост, А. Шмідт, Р. Сафранскі, К. Рутманіс, Б. Шалагінов, В. Лекторский, Ю. Цайтлєр, М. Рьоллі, Ґ. Ґьодерт, К. Ліссман, Ф. Ґергард,  Р. Носке, Г. Макаренко, П. Мар, В. Бібіхін, А. Кузьміних, А. Лосєв, С. Авєрінцев, У. Еко, В. Бичков, Е. Фрюхтель, Т. Ґомперц, М. Гайдеґґер, В. Бімель, А. Люкнер, О. Марквард, Е. Курціус, І. Лоренц, й особливо роботи В. Вельша.

Підрозділ  1.2.  “Теоретико-методологічні засади дослідження” конкретизує проблему дослідження, висвітлює її історико-філософський контекст, специфіку та основні моменти.

Зважаючи, що дослідження поняття естетики у філософських концепціях А. Баумґартена та І. Канта постає як дослідження поняття естетики на початку його виникнення, то основним моментом тут є уникнення упередження, яке несе з собою напереддомовленість вважати естетикою ту чи іншу науку, наприклад, якщо домовитися вважати естетикою теорію краси, то витоки такої науки можна шукати так далеко в минулому, куди лиш сягає наша пам’ять, й коли щось говорилося про красу. Нам же важливо чітко дослідити: хто, що, і чому, тобто на якій підставі, вперше назвав естетикою, й тут уже неможливо просто домовитися вважати естетикою ту чи іншу науку або те чи інше вчення.

Вперше наука під назвою естетика виникла в середині 18 ст., творцем її був А. Баумґартен. Майже паралельно, хоча дещо пізніше виникає вчення І. Канта, яке той називає трансцендентальною естетикою, а заразом і Кантове розуміння естетики загалом. Незважаючи на різні способи мислення цих філософів, в обох випадках головною перед нами постає проблема чуттєвості.

Зважаючи на специфіку дослідження, необхідним є чітко визначити основні поняття, що здійснено впродовж нашої роботи по мірі розкриття проблеми, й що особливо важливо для поняття естетики, щоб в кожному конкретному випадку чітко розуміти, про яке сáме поняття естетики йдеться. Задля того, щоб виокремити у концепціях А. Баумґартена та І. Канта особливості у розумінні естетики та виявити їх спільну основу, необхідним є компаративістський метод. Виявлення спільної основи даних концепцій дозволило стверджувати, що саме в межах філософських систем цих двох мислителів можна говорити про первісне значення поняття естетики. Зважаючи на складність побудови Баумґартенової естетики, важливо розглядати її складові елементи, зважаючи на неї як ціле, й водночас, осягати її як ціле, опираючись на окремі її елементи; для цього необхідним є застосування методу герменевтики, зокрема, принципу герменевтичного кола. Й щоб мати змогу дослідити структурні зв’язки у межах конкретних систем естетики і між цими системами, й повніше з’ясувати процес трансформації первісного значення поняття естетики та заміни його іншими значеннями, слід послуговуватися системно структурним підходом.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ “Естетика Александера Баумґартена”. У другому розділі досліджується поняття естетики у Александера Баумґартена, котрий вводить дане поняття у філософію.

Підрозділ  2.1.  “Виникнення та мета естетики Александера Баумґартена” з’ясовує основну тенденцію вчення, яке А. Баумґартен назвав естетикою, тут проаналізовано умови виникнення та мету цього вчення.

А. Баумґартен – філософ, котрий вперше, вжив терміни естетика та естетичне і є творцем науки, названої ним естетикою. Спочатку 1735 р. у роботі “Філософські роздуми про деякі [питання], що відносяться до поеми”, де передбачалася певна естетична наука, згодом 1750 р. трактаті “Естетика”, де створювалася і обґрунтовувалася вказана наука. Ґрунтом для створення естетики були філософія Ґ. Ляйбніца та філософія К. Вольфа.

А. Баумґартен задумував естетику як науку про чуттєве пізнання, ґрунтуючись на Вольфовому поділі здатності пізнання на вищу (розумом; тут наука логіка) та нижчу (за допомогою чуття). К. Вольфа вважав вартою уваги вищу здатність пізнання. А. Баумґартен уважніше поставився до того, що сфера логіки все ж обмежена, що має бути певний аналог розуму, і не вистачає науки про досконалість нижчої здатності пізнання (чуттєвості) яка була б паралельна логіці. Баумґартенове вчення про чуттєве пізнання прямо пов’язане із вченням Ґ. Ляйбніца про ступені пізнання, яке ґрунтується на пов’язаних між собою уявленнях (representatio, Vorstellung) та має за мету підняття людського духу від темних уявлень до інтуїтивних.

Особливо вагомі, згідно з Ґ. Ляйбніцем, інтуїтивні уявлення, проте логіка не має з ними справи, й застосовується у проміжку від ясних-чітких до символічних уявлень. Особливістю ясних-сплутаних (чуттєвих) уявлень (кольори, запахи, смаки, інші об’єкти чуттів, у яких відсутні ознаки, які можна позначити й виразити), є те що їх не можна пояснити, інакше, як вказавши на них і змусивши осягнути безпосередньо, – й у цьому вони подібні до інтуїтивних, у яких предмет без посередництва ознак постає одразу і повністю. Крім того, перехід від одного виду уявлень до іншого здійснюється внаслідок збільшення ясності, чіткості, адекватності ознак предмету, а перехід до інтуїтивного майже випадає з такої схеми, більше нагадуючи осяяння. Саме тому А. Баумґартен звернув увагу на нечіткі (ясні-сплутані) уявлення, що відносяться до нижчої здатності пізнання, наукою про яку й є естетика. Ціль естетики – досконалість чуттєвого пізнання, що полягає в узгодженості певних його елементів. Й тут значною мірою йдеться про підняття пізнання людини до божественного пізнання.

Підрозділ  2.2.  “Елементи досконалості чуттєвого пізнання у естетиці Александера Баумґартена” висвітлює елементи, які визначають досконалість чуттєвого пізнання: ubertas (багатство), magnitudo (велич), veritas (істина), claritas (ясність), persuasio (переконання) (чи інакше: certitudo – достовірність), vita cognitionis (життя пізнання).

Естетичне багатство – це повнота (велика кількість окремих) ознак, які не є чіткими (а ясними-сплутаними, інакше: екстенсивно ясними) і усі разом дають змогу сприймати предмет як ціле.

Естетична велич – вроджена здатність до осягнення предмету як цілого без посередництва аналізу ознак; вроджене прагнення до божественного, внаслідок якого реалізовується наближення (підняття) до божественного пізнання. Вродженому естетичному темпераменту є притаманною вроджена велич серця (пояснена як: переважаюче прагнення до великого, необхідне для наближення до божественного).

Естетична істина – суб’єктивне відношення аналогу розуму до метафізичної (об’єктивної) істини – узгодження предмета із його суб’єктивним уявленням (йдеться про ясні-сплутані уявлення та найбільш можливу повноту індивідуальних ознак, які осягаються як ціле).

Естетична ясність – є екстенсивною ясністю, полягає у повноті сплутаних, тобто не чітких, ознак, які усі разом дозволяють сприймати предмет як ціле. Тут: 1) уточнюється естетичне багатство (йдеться лише про ясні-сплутані ознаки, які чітко не розрізняються);  2) прозорість та очевидність цілості, подібно світлу, не потребує поза собою для аналогу розуму жодних пояснень.

Естетична достовірність – основа естетичного переконання (переконання душі у істинності) – значною мірою випливає із естетичної ясності як світла, у якому та істина просвітлюється; й акцентує на тому, що поряд з тим, що ясність цілості є самоочевидною й не потребує пояснень, ця цілість також є доказом (demonstratio) для чуття, аналогом інтелектуального переконливого доказу, а саме, як естетична наглядність (evidentia), яка полягає у наданні істині відповідного їй світла (ясності); тому естетична достовірність також значною мірою є узгодженням істини і ясності.

Життя пізнання  – (хоча у А. Баумґартена не достатньо розроблено, є підстави вважати, що) йдеться про особливість усього чуттєвого (естетичного) пізнання, яка, з одного боку, виникає з попередніх елементів, з іншого, спрямовує їх до себе і слугує орієнтиром у досягненні його досконалості. Життя пізнання постає як пізнання, позбавлене виокремлення, абстрагування, пізнання того, що є живим, пізнання цілості.

Узгодження цих елементів у собі, між собою, узгодженість порядку думання згідно них, та узгодженість із усім цим його позначення – призводить до досконалості чуттєвого пізнання як чуттєвого відношення до метафізичної досконалості, що осягається як краса.

Підрозділ  2.3.  “Сутність та значення естетики Александера Баумґартена” підсумовує дослідження естетики А. Баумґартена, а також з’ясовує, яке відношення Баумґартенова естетика має до того, що називають естетикою сьогодні.

У А. Баумґартена естетичне означає передусім – чуттєве; а естетика є передусім – наука про досконалість чуттєвого пізнання. В підрозділі закцентовано на ідеї проекту Баумґартенової естетики як можливості наблизитися до божественного пізнання та на понятті цілості, яка втрачається у раціональному пізнанні та присутня у чуттєвому (естетичному). Також проаналізовано відношення естетики А. Баумґартена до краси і мистецтва.

Краса оголошується кінцевою ціллю, аesthetices finis, Баумґартенової естетики, й досконалість чуттєвого пізнання осягається як краса. Проблемою постає, чи красиве та естетичне у А. Баумґартена тотожні. З одного боку, естетичне – передусім чуттєве; й краса осягається із чуттєвою (естетичною) досконалістю, а чуттєва (естетична) недосконалість є потворністю; тому естетичне ще не означає красиве. З іншого, – ціллю естетики є досконалість чуттєвого пізнання, й аж ніяк не його недосконалість; у цьому розумінні красиве і естетичне ніби й можна ототожнити, що й зробив, зокрема, Ґ. Маєр). Однак, хоча в текстах А. Баумґартена і можна знайти підстави називати естетику з певним обмеженням у деякому вузькому значенні наукою краси, проте його задум однозначно був куди більшим, ніж це вузьке тлумачення, й у будь-якому разі очевидно, що: (1) Баумґартенова естетика є не вчення про красу, і таке визначення не може закривати собою усі інші; (2) є набагато більше підстав для неототожнення красивого і естетичного, ніж для їх ототожнення. Подібно з мистецтвом: коли у А. Баумґартена йдеться про необхідність внутрішнього узгодження позначень речей і думок, то йдеться також про деяке їх вираження, яке можна назвати мистецтвом. Однак, саме по собі мистецтво не є предметом естетики у розумінні А. Баумґартена.

Тож, естетика А. Баумґартена є передусім вченням про чуттєве пізнання (його досконалість чи вдосконалення), яке можна також розглядати у певному злитті з вченням про красу та теорією мистецтва, однак яке до останніх в жодному разі не зводиться, навіть більше, внаслідок намагання звести естетику А. Баумґартена до теорій краси та мистецтва, естетика А. Баумґартена постає у викривленому світлі, й подібна дія є найбільшою помилкою, яку тут тільки можна здійснити.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ  “Естетика у філософії Іммануеля Канта”.

Первісне розуміння поняття естетики має два витоки: філософія А. Баумґартена та філософія І. Канта. Їх розуміння естетики є дещо відмінними, проте мають багато спільного. Вони постали певною мірою незалежно одне від одного, а проте, мають один і той самий корінь – чуттєвість. У розділі розглядається поняття естетики у філософії І. Канта, здійснюється співвідношення Кантової та Баумґартенової естетик з акцентом на тому, яким чином первісне значення поняття естетики зазнало трансформацій та забулося.

Підрозділ  3.1.  “Кантове визначення естетики у “Критиці чистого розуму” в контексті основних моментів його філософії” висвітлює поняття естетики у “Критиці чистого розуму” І. Канта.

Вперше про естетику І. Кант згадує у “Критиці чистого розуму”, коли пише про трансцендентальну естетику, визначаючи останню як науку про усі принципи чуттєвості a priori (тут йдеться про чисті форми чуттєвості – простір і час). Відповідно, емпірична естетика – мала б бути наукою про емпіричну чуттєвість. А естетика – накою про чуттєвість загалом, й об’єднувати у собі трансцендентальну та емпіричну естетики. Те, що хід думки І. Канта передбачає також і емпіричну естетику, видно з того місця його передмови, де він пише про чіткість, яку має вимагати читач: дискурсивну (логічну, поняттєву) та інтуїтивну (естетичну, споглядальну), тут йдеться про приклади in concreto. Отже: естетика  – постає наукою про чуттєвість, й жодним чином не критикою смаку або вченням про красу чи мистецтво. Окрім того, про чинність такого твердження свідчить те, що коли І. Кант в “Критиці чистого розуму” розрізняє науку правил розсудку взагалі та науку правил чуттєвості взагалі, то прямо називає першу логікою, а другу – естетикою.

Підрозділ  3.2.  “Проблема розрізнення естетики та критики естетичної сили судження. Кантове розуміння естетики”. Естетику І. Канта часто ототожнюють із “Критикою сили судження”, точніше, критикою естетичної сили судження. Виглядає так, наче І. Кант у “Критиці чистого розуму” розумів під естетикою одне, а вже в “Критиці сили судження” – інше. Проте, коли так стверджують, то повністю нехтують позицію самого І. Канта.

В філософії І. Канта естетичне – це чуттєве. Коли йдеться про естетичне судження, мається на увазі, що визначальним тут є чуття (Sinn), а точніше почуття (Gefühl) задоволення і незадоволення, й предикат такого судження не є пізнанням. Естетичними є: судження рефлексії (бо сила судження, не маючи поняття для споглядання, співставляє силу уяви з розсудком; тут маємо справу лише з почуттям, Gefühl); та судження чуття, яке, будучи естетичним, не є предметом критики естетичної сили судження (бо тут все відбувається без принципу сили судження, й присутнє емпіричне споглядання, а не форма відчуття, як у випадку рефлексивного). Оскільки ж лиш рефлексивне судження пов’язане з суб’єктивною доцільністю (відносно лише способу уявлення суб’єкта), а доцільність форм у явищі – це краса, а здатність судити про неї є смак, – то І. Кант естетичні рефлексивні судження називає судженнями смаку. Усе чуттєве належить до естетики; проте, не усе чуттєве належить до естетичної критики сили судження.

І. Кант чітко розмежовує естетику як вчення про чуттєвість та критику естетичної сили судження як вчення про судження рефлексії (про красиве і про піднесене). Й критику естетичної сили судження можна розглядати лише тому sui generis як естетику, що в судженнях рефлексії є чуття (Sinn), а точніше почуття (Gefühl), і немає: поняття, волі, пізнання (але зовсім і аж ніяк не тому, що тут йдеться про красиве чи піднесене).

Підрозділ  3.3.  “Взаємовідношення та значення концепцій естетики Александера Баумґартена та Іммануеля Канта”. У підрозділі здійснюється аналіз відношення естетик І. Канта й А. Баумґартена та причин трансформації первісного значення поняття естетики.

Філософські системи А. Баумґартена та І. Канта мають ряд розбіжностей: у розумінні чуттєвості, поняття, та пізнання (два види пізнання у А. Баумґартена: чуттєве та розумове; й пізнання у І. Канта як поєднання чуттєвості та розсудку). Водночас, незважаючи на певні розбіжності, в обох випадках: естетичне означає чуттєве (не красиве і не мистецьке), хай навіть у дещо відмінному розумінні; естетика є наука (знання, вчення) про чуттєвість.

Проте, таке розуміння естетики зазнало трансформацій, причиною чому були вільна інтерпретація Баумґартенової естетики Ґ. Маєром, її злиття із вченнями про красу англійських та теоріями мистецтва французьких філософів та підхоплення терміну естетики для способу мислення на межі філософії та мистецтва у середовищі німецького романтизму.

Водночас, відхилення від початкового значення поняття естетики помітили вже Ф. Шеллінґ та Ґ. Геґель. Ф. Шеллінґ наголошував, що його філософія мистецтва є саме наукою про мистецтво, й до терміну естетика ставився дуже обережно. Ґ. Геґель у передмові до “Лекцій з естетики” чітко зазначає, що термін естетика, зважаючи на його автентичне використання, не підходить для назви його науки, у якій досліджується красиве у мистецтві, однак, ґрунтуючись на тому, що даний термін є лише іменем, а в загальному вжитку цим іменем почали позначати саме науку про красу та мистецтво, – все ж зупинився на даному терміні, наголосивши на умовності його застосування. Проте, внаслідок цього термін естетика, ще більше утвердився у його неавтентичному застосуванні. У своєму ж первісному вживанні термін естетика чи не вперше, проступив вже аж у філософії С. К’єркеґора, а саме, у розумінні естетичного як чуттєвого.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ  “Естетичність як чуттєвість у найширшому значенні: розуміння естетики Баумґартеном і Кантом та інтерпретації естетики через грецьке αἴσθησισ”. Етимологічно термін aesthetica походить від грецького αἴσθησις. Однак, прямо αἴσθησις відноситься до Баумґартенової та Кантової концепцій естетики лише звучанням, тут, швидше, йдеться про латинське sensus (що співвідносили з αἴσθησις, й в дусі Нового часу розуміли як чуття, різко відділене від розуму). Водночас, інтерпретації естетики, що виходять безпосередньо із αἴσθησις, які проявили себе в 20 ст., значною мірою ґрунтуються на розумінні естетики А. Баумґартеном та І. Кантом, де естетичне означає не що інше, як чуттєве, й вказані інтерпретації просто розширюють чуттєвість у сферу розуму. Давньогрецьке αἴσθησις в усій гаммі його значень дозволяє обґрунтувати розуміння чуттєвості як розумності й розумності як чуттєвості, та інтерпретувати естетику як вчення про чуттєвість у широкому розумінні (чуття та розум – тут як форми чуттєвості).

Підрозділ  4.1.  “Ідея спільного кореня чуття та розуму: Джордж Берклі та Артур Шопенгауер”. Дж. Берклі був одним із перших, хто чітко вказав на спорідненість чуттів та розуму; ця ідея представлена також у філософії А. Шопенгауера.

Дж. Берклі, застосовуючи термін ідея для позначення будь-якого об’єкта чуття або розуму, постулює цим однорідність здатності сприйняття. Дж. Берклі розрізняє сприймуване за допомогою різних здатностей духу (чи душі), але наголошує на його однорідності, яка полягає у загальній здатності духу сприймати, внаслідок чого і відчуте, і помислене – є ідеєю.

У А. Шопенгауера подібне присутнє у концепції чотирьох класів уявлень світу як уявлення. В даному разі важливою є ідея спорідненості Sinne, Verstand та Ve
unft: і чуттєво, і розумово сприймуване – є уявлення. Це виявляє певну однорідність помисленого та споглядуваного. Дана концепція А. Шопенгауера є досить плідною для інтерпретації естетичності (чуттєвості) у більш широкому її розумінні. Хоча, водночас, слід зазначити, що естетичне у А. Шопенгауера в основному виступає синонімом красивого.

Підрозділ  4.2.  “Естетичне виправдання існування світу у філософії Фрідріха Ніцше”. Розглядається твердження філософії Ф. Ніцше про виправдання світу лише як естетичного феномену.

Проблемою тут постає те, що в “Народженні трагедії” формально: естетичне синонім мистецького. Проте, хоча Ф. Ніцше в “Народженні трагедії” дійсно поняттєво ототожнює естетичне та мистецьке, й хоча виклад вчення про діонісійне та аполонійне є поміщеним у зовнішню рамку мистецтва – це зовсім не зачіпає його сутності, й ні цей твір, ні філософія Ф. Ніцше загалом жодним чином не зводиться до мистецькості. Більше того, іронія, з якою Ф. Ніцше у “Спробі самокритики” назвав уїдливим твердження про виправдання існування та світу лише як естетичного феномену, має своєю підставою саме ототожнення мистецького та естетичного (тут йдеться про мистецько-метафізичне доповнення дійсності, мистецтво метафізичної втіхи).

Сама ж мистецькість в “Народженні трагедії” постає лише як обрамлення, яке хоча, можливо, і має у собі дещо слушне, але аж ніяк не є основною суттю книги, й у вченні про аполонійне та діонісійне йдеться не про мистецтво, а про трагічність існування. Тому випрадання існування та світу існуванням у ньому олімпійських богів є важливим не як мистецький акт витворення цих богів, а як приклад, коли сприйняття цього світу, його існування й існування у ньому є вартим прагнення. Тут уже йдеться про чуттєвість. Чуттєвість (байдуже, прив’язувати її до поняття естетичності чи ні) постає у Ф. Ніцше в дуже широкому розумінні. Ф. Ґергард навіть стверджує, що особливе значення філософії Ф. Ніцше полягає в тому, що він не вдовольняється слідуванням за протилежностями тіла і духу, а завжди шукає їх переходи та поєднання.

Підрозділ  4.3.  “Чуттєвість у її найширшому розумінні: тлумачення естетики через грецьке αἴσθησις” підводить підсумки тлумачення естетичності як чуттєвості у її найширшому розумінні.

Інтерпретація естетики через грецьке αἴσθησις привела до розуміння естетичного як усього того, що ми здатні сприйняти тим чи іншим чином. Підставою такої інтерпретації є гамма значень грецького αἴσθησις, яке рухається в полі як чуттєвості, так і розумності, а також спорідненість αἴσθησις із νοῦς. Йдеться про єдність чуття та мислення, про те, що αἴσθησις цілком правомірно можна тлумачити як чуття, чуттєвість, чутливість у найширшому розумінні, а також про неперервність взаємопереходу груп значень сфер чуттєвості та розумності.

Так потлумачена естетичність (чуттєвість) виявляє будь-який спосіб помічати – як чутливість; способи помічати, сприймати (чи чуттям, чи розумом) можна назвати формами чутливості. Тут можна говорити, як про відчуття, почуття, пам’ять (чутливість до тримання минулого) тощо, так і про чутливість як мислення (зокрема, чутливість до понять, тобто здатність до сприйняття себе та світу поняттєво), так і в більш широкому значенні (йдеться про взаємопереходи значень αἴσθησις та νοῦς).

Естетика, потлумачена через грецьке αἴσθησις, має відношення до первісного значення естетики та естетичності лише sui generis. Швидше домислювання первісного значення поняття естетики виводить на дане розуміння естетики. Йдеться не стільки про деяку науку, скільки про певний спосіб сприйняття себе та світу, не про те, що дане розуміння естетики та естетичності має замінити якесь із усталених їх розумінь, – але про вихід на нові горизонти, що задля більшої чіткості можна назвати айстетика.