ПОЯСНЮВАЛЬНО-ОТОТОЖНЮВАЛЬНІ КОНСТРУКЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ: СЕМАНТИКА, ГРАМАТИКА, ПРАГМАТИКА

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, схарактеризовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення, визначено об’єкт і предмет дослідження, методологічну основу й методи аналізу, подано інформацію про апробацію, публікації та обсяг роботи.

Перший розділ «Пояснення в сучасних лінгвістичних дослідженнях» містить огляд літератури з питання, аналіз стану його вивчення у вітчизняній та зарубіжній синтаксичній науці. У розділі викладено теоретичні засади дослідження, визначено поняттєво-термінологічний апарат.

До проблеми пояснення та пояснювальних конструкцій різних типів зверталося багато вітчизняних і зарубіжних учених (Л.А. Булаховський, І.Р. Вихованець, С.І. Дорошенко, А.П. Загнітко, Є.І. Загревський; О.М. Пєшковський, М.С. Поспєлов, В.А. Бєлошапкова, Л.Ю. Максимов, Н.В. Кірпічникова, М.В. Ляпон, І.М. Ойце, А.Ф. Прияткіна). Разом із тим сучасна вітчизняна синтаксична наука не має комплексного дослідження, яке б результувало попередні напрацювання, узагальнило та узгодило різноманітні погляди на це синтаксичне явище. Сплутування таких понять, як пояснення, тотожність, уточнення, узагальнення й конкретизація при визначенні семантичної сутності пояснювального відношення зумовлене саме недослідженістю конструкцій, які найбільш цілісно й повно репрезентують власне-пояснювальне, пояснювально-ототожнювальне, значення. 

Більшість науковців визнають, що логічною підставою для пояснення слугує відношення тотожності, яке встановлюється між різними позначеннями тих самих явищ або фактів дійсності. Констатацією цього дослідники відмежували цілий ряд мовних явищ, які в попередній традиції кваліфікувалися як пояснення. Разом із тим визнання конституентом пояснювальної семантики відношення тотожності не дало необхідних і достатніх підстав для чіткої диференціації пояснювально-ототожнювального значення, з одного боку, та  уточнення й узагальнення, з другого. Окреслення сутності цих семантичних різновидів обмежене схемами: пояснювально-ототожнювальне значення – «ціле/ціле»; уточнення – «ціле/часткове»; узагальнення – «часткове/ціле».

Відсутністю чітких диференційних ознак семантичних різновидів зумовлена й розмитість уявлень про ті формальні типи, котрі можуть репрезентувати пояснювально-ототожнювальну семантику, зокрема у сфері реченнєвих структур. Унаслідок зарахування до пояснювально-ототожнювальних конструкцій речень різної будови залишається відкритим питання про вид синтаксичного зв’язку між їх складниками. Більшість дослідників (С.П. Бевзенко, В.А. Бєлошапкова, А.П. Загнітко, М.В. Кобилянська, Н.І. Гуйванюк, І.І. Слинько, Л.Ю. Максимов, Н.В. Формановська та ін.) зараховують пояснювальні конструкції до сурядних, ґрунтуючись значною мірою на тому, що пояснюваний компонент речення є самостійним, закінченим висловленням, а поява пояснювального зумовлена  виключно комунікативними потребами мовця. На противагу цій позиції ряд дослідників (О.М. Пєшковський, Л.А. Булаховський, К.Ф. Шульжук) вважають пояснювальні конструкції складнопідряними, апелюючи до значеннєвої залежності другої частини від першої й закріпленості сполучного засобу за другою предикативною частиною. Існує погляд, згідно з яким пояснювальні речення репрезентують окремий тип – синкретичний – як контамінацію рис сурядного й підрядного типів (І.Р. Вихованець). Крім того, висловлюється думка про пояснювальний синтаксичний зв’язок як окремий вид поряд із сурядним і підрядним (П.Ф. Іванушкіна, Н.В. Кірпічникова, І.М. Ойце, М.С. Поспєлов, А.Ф. Прияткіна). Остання позиція була сформована під впливом поглядів М.С. Поспєлова, який при дослідженні безсполучникових конструкцій наголосив на специфічності співвідношення змісту їх компонентів, кваліфікувавши відношення між ними як пояснювальне, а синтаксичний зв’язок як окремий вид – пояснювальний. На сьогодні ця позиція спростована визнанням недиференційованості синтаксичного зв’язку в безсполучникових реченнях. Разом із тим термін «пояснювальні безсполучникові речення» зберігає свою чинність, хоча характер співвідношення компонентів у безсполучникових та сполучникових конструкціях істотно відмінний.

Як показав аналіз наукових джерел, суперечності в кваліфікації типу пояснювальних конструкцій частково пов’язані з недостатнім аналізом формально-семантичних засобів зв’язку – сполучників та їх аналогів. Дослідники, які наголошують на необхідності класифікації речень за засобами зв’язку, вказують, що сполучник тобто є підряним, а отже, конструкції з ним слід також вважати підрядними  (О.М. Пєшковський та ін.). Разом із тим такий підхід спричинив віднесення пояснювальних конструкцій зі сполучником або до типу розділових, а речень зі сполучниковими аналогами на зразок точніше, іншими словами – до градаційних (М.В. Ляпон). Прибічники сурядної природи пояснювальних конструкцій апелюють до критерію синтаксичної однофункціональності компонентів (В.А. Бєлошапкова) та узуальної закріпленості підрядного сполучника для показу сурядного зв’язку (А.П. Загнітко). Варто зазначити, що в україністиці ще не було здійснено комплексного опису й аналізу пояснювальних засобів зв’язку.

Існування суперечливих поглядів на природу пояснювального відношення, вид синтаксичного зв’язку в реченнях із поясненням, засоби зв’язку, а також формальні та семантичні особливості поєднуваних ними предикативних частин не сприяло теормінологізації поняття пояснення в галузі синтаксису речення. Очевидно, цим зумовлено й цілий ряд проблемних питань щодо пояснювальних словосполучень. Спираючись на положення, що сурядні словосполучення ґрунтуються на типово реченнєвих зв’язках, деякі дослідники визнають пояснювальні словосполучення одним із видів сурядних (В.А. Бєлошапкова, О.Д. Пономарів). Інші дослідники, зважаючи на специфічність пояснення в складному реченні, утримуються від цього (І.Р. Вихованець, К.Ф. Шульжук), а зв’язок між пояснюваним і пояснювальним компонентами у складі словосполучень кваліфікують як опосередкований підрядний (І.Р. Вихованець).

У роботі відстоюється позиція про доцільність виділення пояснювальних словосполучень і розгляд їх разом зі складними сполучниковими реченнями як конструкцій із сурядним зв’язком між компонентами.

Якщо пояснювальні словосполучення і речення ставали об’єктом синтаксичних досліджень, то текстові відрізки, що виражають пояснювально-ототожнювальне значення, ще не потрапляли в поле зору дослідників. Пояснювальне відношення, яке виникає між частинами тексту, тлумачиться надто широко, що ще більше розмиває значення терміна й саме поняття пояснення, а отже, не сприяє визначенню специфічних рис цього мовного явища.

Насамкінець слід зазначити, що комунікативний аспект пояснювально-ототожнювальних конструкцій вивчався найбільш упосліджено. Висловлена Н.В. Кірпічниковою думка про те, що пояснювальні конструкції завдячують своєму виникненню лише волі мовця, а не потребам форми та змісту, не знайшла подальшого розвитку, хоча перспективність її цілком очевидна.

Аналіз пояснювально-ототожнювальних конструкцій – словосполучень, складних речень і відрізків тексту – здійснено в роботі на основі останніх здобутків у галузі синтаксису. Словосполучення розглядається з боку семантики складників та їх формально-синтаксичної специфіки. Речення як найвища мовна одиниця, яка виходить у сферу мовлення, досліджується через окреслення його статичних характеристик (ознак формальної, формально-семантичної та власне-семантичної організації), а також з’ясування комунікативних ознак, тобто в динамічному аспекті. У роботі прийнято погляд, згідно з яким лише сукупність ознак усіх цих рівнів, що досліджуються методами та інструментарієм, відповідними до їх сутності, становить цілісний опис речення-висловлення. Тим самим забезпечується можливість відмежування досліджуваних конструкцій від інших структурних типів та семантичних різновидів у системі складного речення сучасної української мови. Аналіз особливостей функціонування пояснювальних конструкцій проводиться на ґрунті системи понять прагматики та типології мовленнєвих актів.        

У другому розділі «Семантична структура пояснювально-ототожнювальних конструкцій» з’ясовуються комунікативні підстави формування конструкцій із пояснювально-ототожнювальним відношенням між компонентами, визначаються логічна основа цього значення та етапи його формування. Аналіз семантичної структури й типів змістового співвідношення компонентів здійснюється на зразках таких конструкцій, як словосполучення, складне сполучникове речення та текст, які демонструють можливості вираження пояснювально-ототожнювального відношення на різних рівнях синтаксичних зв’язків: між словами, реченнями й фрагментами тексту. Спільною ознакою аналізованих конструкцій є наявність сполучника тобто та його аналогів, який найбільш повно втілює семантику власне-пояснення, що й зумовило кваліфікацію конструкцій цього різновиду як пояснювально-ототожнювальних. 

Доведено, що виникнення пояснювально-ототожнювальної конструкції детерміноване стратегією мовця, який ураховує позицію адресата на шляху до порозуміння й досягнення прагматичної мети комунікації.

Семантичну сутність пояснювально-ототожнювальних конструкцій становить поєднання в їх структурі двох компонентів, один із яких, пояснюваний, репрезентує певний зміст, а інший, пояснювальний, пропонує його інтерпретацію. Отже, зміст пояснюваного і пояснювального компонентів є кореферентним. Характер інтерпретації визначений прагненням мовця бути зрозумілим, що вимагає від нього урахування фактора адресата. Разом із тим співвіднесеність компонентів як пояснюваного та пояснювального, що стосуються тотожного референта, випливає лише зі створеного мовцем контексту висловлення й не є очевидною поза ним, пор.: Марта мусила жити, тобто служити й заробляти гроші (В. Підмогильний) – Людям хотілося жити, тобто творити,  працювати (О. Довженко).

Можливість інтерпретації першого компонента пояснювально-ототожнювальної конструкції другим реалізується в кількох інтерпретаційних кореляціях: 1) один компонент подає зміст у вигляді тези, лаконічно, другий – розгорнуто (Вони [Степан і Надійка] жили в одному селі, але досі були мало знайомі. Тобто він знав, що вона існує, що вчиться і не ходить на вулицю. Кілька разів навіть бачив її в сільбуді, де відав бібліотекою. Але тут вони здибалися ніби вперше, і спільність долі зблизила їх (В. Підмогильний); 2) зміст компонентів репрезентується різними мовами (“Cogito ergo sum”, тобто “Я мислю значить я існую” (Із підручника); 3) метафоричному відображенню дійсності в одному з компонентів відповідає реалістичне його зображення в другому (Мартофляк у таких випадках пускається берега, тобто шалено напивається (Ю. Андрухович); 4) компоненти оформлені засобами різних функціональних стилів (Воно ж мала та ще напівсирота або, як Бубиренчиха каже, „байстрючиха” (О. Гончар); 5) один із компонентів є нейтральним, тоді як другий – експресивно забарвлений (Іди давай, тобто геть з-перед очей моїх, щоб я і духу твого тут не чув! (Із усного мовлення); 6) один із компонентів репрезентує заперечний зміст, інший – стверджувальний (Я не вірила в Бога... тобто колись вірила (В. Підмогильний); 7) компоненти різняться модально-часовим оформленням (Кількох із них я знаю, тобто знав, особисто (Ю. Андрухович); 8) відмінність змісту компонентів полягає в їх різній суб’єктивно-модальній інтерпретації (...Багато подорожує, багато перекладає... Тобто намагається втекти від самого себе (Р. Мовчан); 9) компоненти співвідносяться як конверсиви (...моя мати приваблювала не пересічних чоловіків, а таких, з дивачинкою, котрі від сірого загалу чимось різнилися, – саме такі чоловіки її в безмежному житейському тлумі і знаходили. Тобто погляд її очей спинявся на тих, хто був у цьому світі невпевнений і до кого могла відчувати співчуття (В. Шевчук) та ін.

Пояснювальний компонент, який визначається мовцем як необхідний для порозуміння між ним і адресатом мовлення, зумовлений суб’єктивною оцінкою ситуації спілкування, слухача, власних інтенцій, а також мовних засобів відображення дійсності щодо їх релевантності для досягнення комунікативної мети.

У зв’язку із цим у роботі з’ясовується роль оцінки як чинника творення пояснювально-ототожнювального відношення на етапі мисленнєво-когнітивного конструювання пояснювального висловлення та як семантичного компонента в його структурі. Оцінне значення знаходить відображення у використанні різноманітних засобів зв’язку – сполучників, які приховано вказують на оцінні зусилля мовця щодо відображення мовними засобами позамовної дійсності (тобто, а саме), та сполучникових аналогів із модально-оцінним значенням (точніше, іншими словами, одним словом тощо), які експліцитно засвідчують оцінну діяльність мовця й слугують своєрідним показником «турботи» мовця про слухача, а також у лексико-семантичному наповненні компонентів.

Услід за багатьма дослідниками, конституентом пояснювально-ототожнювального значення в роботі визнається логічне відношення тотожності, але з тим уточненням, що воно встановлюється між явищами одного рівня (денотативного, сигніфікативного або номінативного) і є лише одним із етапів формування семантичної структури пояснювально-ототожнювальних конструкцій. Формування власне-пояснювального відношення забезпечують також супутні йому значення кон’юнкції («я можу сказати про певну ситуацію в такий спосіб і також в інший спосіб») та диз’юнкції («я можу сказати те саме або так, або інакше»).

Отже, передумовою формування пояснювально-ототожнювального відношення не можна вважати лише встановлення тотожності між компонентами, що виражають кореферентний зміст (або який відповідно до умов комунікації осмислюється мовцем як кореферентний). Проведений аналіз дозволив з’ясувати, що виникнення згаданого відношення зумовлене потребою мовця в інтерпретації вихідного змісту іншим з метою виявити актуальну для слухача сутність повідомлюваного.

У третьому розділі «Засоби вираження пояснювально-ототожнювального значення в структурі синтаксичних конструкцій» аналізуються особливості формально-синтаксичної, лексико-семантичної та комунікативної організації конструкцій пояснювально-ототожнювального різновиду – словосполучних, реченнєвих сполучникових та текстових. Хоча названі конструкції й мають відмінні ознаки передусім структурного характеру – поєднують слова (словосполучення), предикативні одиниці (складне й ускладнене речення), а також цілий ряд окремих висловлень (текст), – проте всі вони виявляють спорідненість щодо здатності вираження пояснювально-ототожнювального змісту на ґрунті спільних ознак – ізоморфності формальних рис, універсальності засобів зв’язку, характері комунікативної організації.

Нереченнєві пояснювальні конструкції розглядаються як специфічні сурядні словосполучення, формальними ознаками яких є закритість структури, наявність формальних показників пояснювального відношення, передусім сполучника тобто, неоднотипність і різноманітність будови компонентів. Поширення структури пояснювальних словосполучень більше, ніж одним пояснювальним компонентом не характерне для них, хоча такі випадки фіксуються, наприклад: І тепер вони лежать, притулившися тісно-тісно, дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі (Ю. Андрухович). Частини пояснювально-ототожнювальних словосполучень можуть бути як однотипними, наприклад: ономасіологія, або ономастика, так і різнотипними, наприклад: ономасіологія, тобто наука про назви. Активно функціонують у межах пояснювальних словосполучень компоненти, оформлені за допомогою займенниково-співвідносного синтаксичного механізму, як, наприклад, у реченні Ото ж хочемо ми  чи не хочемо, а в земному світі абсолютним багатством слід вважати саме те, від чого деякі міські панночки гидливо відвертаються, тобто коров’ячий кізяк (М. Руденко), де синсемантичний займенник наповнюється предметним змістом завдяки співвіднесеності із підрядною частиною, утворюючи структурно складний компонент. Цією особливістю пояснювально-ототожнювальні словосполучення відрізняються від уточнення, для якого характерним є звуження узагальненого значення неповнозначних слів. Отже, на прикладі пояснювальних словосполучень удалося показати різницю між семантикою пояснення та уточнення.

Формальна будова  реченнєвих конструкцій аналізувалася з використанням поняття структурної схеми. Реченням із пояснювально-ототожнювальним відношенням між компонентами притаманні такі ознаки: сурядний синтаксичний зв’язок, яким поєднано однофункціональні компоненти; закритість і негнучкість структури; наявність спеціалізованих засобів зв’язку – пояснювальних сполучників та їх аналогів; специфічні модально-способово-часові та лексико-семантичні характеристики предикативних частин. Зокрема, типовим пояснювально-ототожнювальним реченням притаманна співвіднесеність лексики в предикативних частинах, наприклад: Мовне спілкування людей тісно пов’язане з пізнавальними процесами, тобто, як зазначав російський психолог Лев Виготський, воно є «єдністю спілкування й узагальнення» (Ф. Бацевич). Отже, у роботі висувається й застосовується на практиці положення про важливість урахування лексико-семантичного наповнення предикативних частин для подальшої кваліфікації конструкцій як певного різновиду пояснення.

 Найпитомішим для вираження синтаксичного зв’язку між компонентами, які вступають у пояснювально-ототожнювальне відношення, є сполучник тобто, який найбільш повно узгоджується із семантикою кореферентних за змістом компонентів пояснювальних конструкцій. Його лексичними дублетами виступають сполучники себто, цебто, які набувають широкого розповсюдження в мові науки та публіцистики, чим заперечують їхнє віднесення до розмовних та застарілих варіантів.

Частини пояснювально-ототожнювальних конструкцій можуть також поєднуватися сполучниками а саме, як-от, як то, або, кожен із яких має особливості вживання, зумовлені семантикою поєднуваних компонентів та характером їх власної семантики. Найпридатнішим для вираження саме пояснювально-ототожнювальної семантики серед згаданих сполучників є одиничний розділовий сполучник або, який, хоча й не втратив зв’язку зі своїм значенням у ролі розділового, проте узгоджує це значення зі специфікою пояснення: він виконує функцію показника «метамовного оператора», указуючи, що друга частина є мовною варіацією на тему першої частини. Крім того, в арсеналі формально-семантичних засобів зв’язку є чимало сполучникових аналогів, серед яких: модально-оцінні лексеми точніше, вірніше, краще, слова з узагальнювально-коментувальним знеченням словом (одним словом, декількома словами), коротше, які, не втративши повністю свого лексичного значення, передають ті чи інші додаткові відтінки щодо значення другого компонента пояснювально-ототожнювальної конструкції. Функціонують у ролі пояснювальних засобів зв’язку й специфічні відпредикативні утворення на зразок: сказати б, краще сказати, якщо хочете, якщо точніше, сказати одним словом, говорячи простіше, як кажуть та ін. Сполучники та їх аналоги вживаються в конструкціях усіх структурних рівнів – у словосполученні, у реченні та в тексті.

Аналіз засвідчив, що важливу роль у конституюванні пояснювально-ототожнювального різновиду речень відіграють засоби комунікативного рівня їх організації, зокрема характер актуального членування, інтонація, порядок слів у предикативних частинах. Комунікативна незалежність цих частин зумовлюється їх відносною змістовою самодостатністю й визначає тема-рематичний поділ у межах кожного складника, а вже потім на рівні цілісного висловлення, наприклад: [[Діалог]^Т [має процесуальну структуру]^R]^T, [[тобто у його межах]^T [наявний рух інформації між двома учасниками]^R]^R (Ф. Бацевич), або схематично: [[Т1] – [R1]]^T – [[T2] – [R2]]^R. У разі наявності спільного для обох частин висловлення тематичного компонента друга частина містить лише рему, наприклад: [У формально-синтаксичному та семантико-синтаксичному планах сполучник]^Т [не займає самостійної позиції в реченні]^R, [тобто не виконує формально-синтаксичної ролі члена речення і семантико-синтаксичної ролі синтаксеми]^R (Г. Глушкова). У роботі відзначено, що актуалізованими можуть бути також засоби зв’язку пояснювально-ототожнювальних висловлень, про що свідчить їх  інтонаційне виділення. Пояснювальна інтонація різниться від інтонації уточнення. Вона виявляє змістову достатність  компонентів висловлення та спонтанність, непередбачуваність другого з них. Очевидно, цим зумовлюється характерний для пояснювальних висловлень комунікативний механізм парцеляції.

Парцеляція в межах пояснювально-ототожнювальних речень – явище досить поширене, наприклад: Любов занепала – приблизно на аршин від серця. Тобто вернулась до свого вихдіного пункту (В. Підмогильний).  При цьому характер парцеляції в межах цих висловлень різниться від його вияву в інших типах синтаксичних структур. На відміну від останніх, у яких комунікативне відмежування одного з компонентів конструкції робить його акцентно виділеним, емоційно чи значеннєво наснаженим, переносить його зміст у фокус висловлення, на рівні пояснювально-ототожнювальних конструкцій цей прийом не має такої сили, а зумовлений змістовою самодостатністю першої частини й непередбачуваністю, комунікативно-прагматичною детермінованістю другої. Варто зазначити, що явище парцелювання характерне не лише для реченнєвих пояснювально-ототожнювальних конструкцій, а й для словосполучних, наприклад: Але позаду нічого навіть не бовваніло. Тобто в межах останніх днів (В. Дрозд), де, щоправда, парцелят набуває комунікативної виділеності.

У тісному зв’язку з аналізом особливостей комунікативної організації й, зокрема, визначенням питомості для досліджуваних конструкцій явища парцеляції перебуває проблема функціонування пояснення в тексті. У результаті порівняльного дослідження текстових і реченнєвих конструкцій удалося встановити, що парцеляція має місце лише в разі, коли відокремлюється другий компонент пояснювально-ототожнювального висловлення, утіленого в одному реченні. Якщо ж відокремлений пояснювальний компонент стосується сукупності попередніх висловлень, то слід вести мову про пояснювально-ототожнювальний текстовий відрізок, а не про парцеляцію, пор.: Він — ідеаліст, я ж — рядовий матеріаліст. [Не в філософському, а в звичайному, земному смислі.] Тобто він більше про свій дух дбає, а я — про своє тіло (В. Дрозд) та У діалозі найважливіша роль належить вербальним засобам. Інші складові виконують допоміжну функцію, хоча їх не можна вважати другорядними. Фактично, не вони вмонтовані у вербальний контекст, а, навпаки, вербальний компонент вмонтований у невербальну сферу як щось відпочаткове. Це пов’язано з тим, шр невербальні компоненти власне комунікативної діяльності на етапі передавання повідомлення виявляють себе як рудименти найдавнішого способу спілкування. Тобто первісними є дії й мовчання (Ф. Бацевич).

Аналіз пояснювально-ототожнювального відношення в тексті дав підстави стверджувати, що на цьому рівні досліджуване відношення втілюється в текстовому відрізку, якому притаманні такі ознаки: поширеність одного з компонентів (зміст якого тотожний змісту, вираженому більш компактно в іншому компоненті); закритість структури; наявність сполучникових засобів, спільних для речення й словосполучення. Прикметно, що така характерна формальна риса пояснювально-ототожнювальних словосполучень і речень, як закритість структури, виявляється й на рівні реалізації цього відношення в межах певного відрізка тексту.

У четвертому розділі «Особливості вживання пояснювально-ототожнювальних конструкцій у мовленні» розглянуто особливості реалізації пояснювальної семантики в мовленнєвій діяльності: аналізується функціонування висловлень у монологічних і діалогічних контекстах, з’ясовується специфіка їх використання в усному та писемному мовленні, визначається відповідність можливостей досліджуваних висловлень потребам мовця в мовленнєвих діях різної ілокутивної сили.

Наголошуване в роботі положення про комунікативну детермінованість пояснювальних висловлень підтверджується аналізом особливостей функціонування пояснювально-ототожнювальних конструкцій у різноманітних мовленнєвих контекстах. Аналіз засвідчує, що такі висловлення становлять вагому частку в мовленнєвій практиці людини.

 У монологічному мовленні – усному й писемному – пояснювально-ототожнювальні висловлення мають різний ілокутивний потенціал. Уживання їх у писемному мовленні забезпечує мовцеві можливість розгортання тексту. Ілокутивний потенціал таких висловлень досить низький: більшість із них репрезентують констативний, або інформативний, тип мовленнєвих актів. Щоправда, залежно від жанру та стилю мовлення пояснювально-ототожнювальні висловлення можуть також набувати виразних ознак мовленнєвих дій із порівняно високим ступенем ілокутивної сили. Наприклад, у висловленні: Медична сестра повинна враховувати індивідуальні особливості пацієнтів та їх стан в певний момент, уміти вмовити їх, поспівчувати, тобто повинна бути тонким психологом (Із посібника) пояснювальний компонент є достатньо впливовим: автор навіює слухачеві думку про те, що медсестра має бути не лише професіоналом, а передусім людиною. У ситуації усного спонтанного, непідготовленого мовлення пояснювальні монологічні висловлення характеризує значно вищий ілокутивний потенціал, що зумовлено потребою в дієвому впливі на слухача.

У діалогічному мовленні засвідчено випадки, коли пояснювально-ототожнювальні висловлення мають розчленовану структуру: пояснюване належить одному зі співрозмовників, а пояснювальне – іншому, наприклад:

Золотницький. Слухай же! Яким Демченко – єсть він мені такий самий ворог, як і тобі. До смерті ворог!

Яким. І пан добродій хотів би над їм помститися?

Золотницький. Хотів би.

Яким. Ну, а я ж вам нащо здався?

Золотницький. Мені треба рук до помсти.

Яким. Тобто: чи не позичу я вам своїх? (Б. Грінченко), де пояснювальний компонент є перефразуванням репліки співрозмовника, що містила приховане спонукання.

Відповідно до ілокутивної сили висловлення, результативність якої виходить назовні у відповідній реакції слухача, у теорії мовленнєвих актів виділяють такі типи висловлень: констативи, директиви, комісиви, експресиви, вокативи. У роботі аналізуються найбільш показові випадки функціонування пояснювально-ототожнювальних висловлень, з’ясовуються причини й наслідки такого їх уживання.

Констативи як ілокутивний тип висловлень, метою яких є констатація мовцем певного стану справ, за яку він бере на себе відповідальність, становлять найпоширенішу групу пояснювально-ототожнювальних висловлень. Їх ілокутивна сила найменша порівняно з іншими типами висловлень і виявляє себе передусім у тому, що мовець, зацікавлений у бажаних для нього наслідках, має можливість переконати адресата в істинності/неістинності своїх суджень. Висловлення цього типу широко використовуються в різноманітних рекламних проспектах, наприклад: Смисл гомеопатії в тому, що речовини, які в значних дозах викликають прояви хвороби, у малих кількостях сприяють її вилікуванню. Такі надмалі дози стимулюють захисну силу організму й нормалізують обмін речовин. Іншими словами, гомеопатія не діє безпосередньо на хворобу – вона просто допомагає організму, «показує», як самостійно подолати хворобу. Крім того, у роботі відзначається специфічна функція висловлень у ситуаціях знайомства, де за їх допомогою встановлюється соціальна чи професійна стратифікація учасників комунікації, наприклад: Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батько мій – металіст. Ще й зараз – на заводі. А в дочки – таке смішне ім’я (П. Загребельний); Я – журналіст... Але до вас я приїхав з іншою метою... Тобто не стільки як журналіст, скільки посланець з листом... від Олега... (Ю. Покальчук).

У ролі директивів – висловлень наказового значення й спонукальної сили – використання пояснювально-ототожнювальних висловлень обмежене лише такими ілокутивними видами, як порада, рекомендація, інструкція тощо, яким не властива чітка вказівка, прагнення однозначного впливу. Використання пояснювально-ототожнювальних висловлень у такій функції спирається на те, що в одному акті мовлення автор може як поставити перед співрозмовником певну вимогу або дати йому пораду, так і виразити своє уважне й поважливе ставлення, наприклад, шляхом указівки на способи виконання завдання, і тим виявити «турботу» про нього: [Діапазон дій і «палітра фарб», які використовуються маніпулятором, досить широкі. Як бути, якщо ви зустрілися з такою людиною?]Перш за все, спробуйте зрозуміти, хто перед Вами, тобто розгадайте маніпулятора. [Інколи така розгадка може отверезити його] (Із журналу).

Ще один тип висловлень, у ролі яких нерідко виступають пояснювально-ототожнювальні конструкції, становлять комісиви – обіцянки, присягання, погрози тощо. Придатність досліджуваних висловлень до вживання в подібних контекстах зумовлена тим, що мовець має можливість продублювати власне висловлення з метою завірити слухача в обов’язковості виконання сказаного й тим ствердити неуникність певних наслідків, наприклад: Я обіцяю взяти під особистий контроль розслідування цієї справи, тобто винуватці будуть знайдені й покарані згідно з чинним законодавством (Із усного мовлення).

Функціонуванню пояснювально-ототожнювальних висловлень у ролі експресивів – мовленнєвих дій, спрямованих на те, щоб викликати в співрозмовника необхідний почуттєвий ефект, реакцію на висловлене й тим самим переконати його у своїй щирості, – сприяє те, що мовець має можливість двічі в різний спосіб означити ситуацію. У пояснювальній частині використовуються більш дієві мовленнєві засоби, які, на його думку, будуть адекватними задуму, або ж ситуація подається в такому аспекті, який доводить справжність переживань, думок, позиції мовця як автора висловлення. Так, наприклад, у висловленні на зразок: Він передав через Ізика, що він зовсім звільняє Марисю з роботи, тобто, боже борони, не він звільняє, а закон не дозволяє йому у текстильному промислі тримати таку кволу робітницю, як Марися (І. Вільде) пояснення використовується для виправдання: розуміючи, що перша частина висловлення занадто категорична (а крім того, може мати наслідком звинувачення в жорстокості), мовець у другій частині змінює акценти, переносить вину з себе на об’єктивні чинники й тим самим намагається уникнути звинувачень, зберегти добре ставлення до себе.

Як засвідчує аналіз, пояснювально-ототожнювальні висловлення використовуються для побудови різноманітних мовленнєвих стратегій. Зокрема, у роботі показано роль пояснювальних висловлень у конструюванні національних, політичних, соціальних, ґендерних дискурсів, коли пояснення забезпечує можливість позитивної саморепрезентації, уникнення прямої негативної оцінки явищ шляхом покликання до загальноприйнятих поглядів тощо. Наприклад:

– Та це ж українська пісня, навіщо її перекручуєте? – не витримую. – Та й взагалі, тепер ми на Україні, вже можна й по-своєму говорити.

Він кривиться і заявляє:

– Ви вперта хахлушка, я давно це помітив, тобто ви, хахли, усі вперті. Отака в мене й жінка... (Л. Богуславець);

– Звідки ви знаєте, який я?

– Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей – теж... Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось... Одне слово, чоловікам хочеться подобатися... (П. Загребельний).

У висновках представлені основні результати дослідження.

1. Пояснювально-ототожнювальне значення, або власне-пояснення, основою якого є тотожність явищ одного рівня (денотативного, сигніфікативного або номінативного), становить основний вияв семантики пояснення. Це відрізняє його від уточнювального й узагальнюваного різновидів пояснення із притаманною їм тотожністю різнорівневих сутностей, що співвідносяться як загальне й часткове, абстрактне і конкретне.

2. Семантика пояснювально-ототожнювальних конструкцій детермінована комунікативною стратегією мовця, який ураховує позицію адресата на шляху до порозуміння й досягнення комунікативної мети. Їх використання зумовлене потребою мовця в інтерпретації вихідного змісту іншим з метою виявити актуальну для слухача сутність повідомлюваного, внаслідок чого компоненти пояснювально-ототожнювальної конструкції й набувають статусу пояснюваного і пояснювального. У роботі виявлено типові зразки співвіднесення змістів цих компонентів, які реалізується в мовленні як регулярні інтерпретаційні кореляції.

3. Пояснювальний компонент, який визначається мовцем як необхідний для порозуміння між ним і адресатом мовлення, зумовлений суб’єктивною оцінкою ситуації спілкування, слухача, власних інтенцій, а також мовних засобів відображення дійсності щодо їх релевантності для досягнення комунікативної мети.

4. У роботі доведено, що пояснювально-ототожнювальне відношення реалізується на рівні словосполучення, складного сполучникового речення та в тексті. Відстоюється погляд на нереченнєві пояснювальні конструкції як специфічні сурядні словосполучення, формальною ознакою яких є закритість та негнучкість структури, наявність формальних показників пояснювального відношення, неоднотипність і різноманітність будови компонентів.

5. Реченнєвими структурами, які реалізують пояснювально-ототожнювальну семантику, є складносурядні конструкції, визначальними формальними ознаками яких є синтаксична однофункціональність компонентів, закритість і негнучкість структури й наявність своєрідних формально-семантичних засобів зв’язку. Поруч із найпитомішим для вираження пояснювально-ототожнювального відношення сполучником тобто та його сполучниковими аналогами описано й невласне-сполучникові аналоги – модально-оцінні слова й відпредикативні утворення. Встановлено факт активізації в сучасному мовленні сполучників себто, цебто, маркованих як застарілі й маловживані. Отже, у роботі подано повний опис засобів, придатних для вираження пояснювально-ототожнювального відношення в сучасній українській мові.

6. Особливу увагу приділено ролі комунікативних ознак, які підтримують семантичну специфіку пояснювально-ототожнювальних висловлень: тема-рематичному членуванню їх змісту, основними засобами якого є інтонація й порядок слів у предикативних частинах, з’ясовано також своєрідність парцеляції досліджуваних конструкцій.

7. Доведено, що власне-пояснення реалізується також у текстовому відрізку, організованому як пояснювально-ототожнювальна конструкція: йому властиві окремі з диференційних ознак, притаманних іншим типам, передусім закритість структури та наявність спеціальних засобів зв’язку між пояснюваним і пояснювальним компонентами. Своєрідність же текстових конструкцій визначає характер компонентів: вони утворюються послідовністю самостійних висловлень.

8. Широкому функціонуванню пояснювально-ототожнювальних висловлень як мовленнєвих дій, як-от: комісивів, директивів, констативів та експресивів –  сприяє їх комунікативна ґенеза, тобто породжуваність потребою мовця у вираженні власної позиції відповідно до передбачуваного ним бажаного наслідку.