ПРАВО ВИМОГИ ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету дослідження, його задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію отриманих результатів і публікації автора.

Розділ 1 «Загальна характеристика права вимоги як об’єкта цивільних прав» складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Право вимоги як різновид об’єктів цивільних прав» з’ясовано правову природу права вимоги, виокремлено основні ознаки, яким повинні відповідати права вимоги для віднесення їх до об’єктів цивільних прав, запропоновано власне визначення права вимоги як об’єкта цивільних прав.

Дисертант виходить з того, що право вимоги кредитора слід розглядати як одну з правомочностей суб’єктивного права. Право вимоги, виступаючи об’єктом цивільних прав, не втрачає особливостей суб’єктивного права та одночасно є :

1) правом кредитора отримати виконання обов’язку боржником в межах основного зобов’язання (що поєднує в собі право на пред’явлення вимоги до зобов’язаної сторони чи відмову від пред’явлення такої вимоги та право вимагати належного виконання обов’язку);

2) правом, яке виступає предметом похідного зобов’язання (щодо передачі права вимоги за основним зобов’язанням іншій особі), що, в свою чергу, супроводжується заміною сторін у зобов’язанні;

3) набуття та реалізація права вимоги може виступати передумовою набуття майна, майнових прав та одержання певних послуг чи інших благ.

Відповідно, у першому випадку, право вимоги – це суб’єктивне право кредитора, яке становить елемент змісту зобов’язання та якому завжди кореспондує обов’язок боржника щодо виконання майнової вимоги кредитора. У другому – це об’єкт, який передається новому кредиторові (дія щодо передачі даного об’єкта опосередковує заміну кредитора в основному зобов’язанні). У третьому – набуття та реалізація права вимоги зумовлює одержання кредитором майна та майнових прав на це майно чи отримання послуг (інших благ).

Право вимоги, щоб виступати об’єктом цивільних прав повинне відповідати таким характеристикам. По-перше, право не може бути пов’язаним з особою кредитора, оскільки згідно ст. 515 ЦК України воно виключено з обігу. Дисертант приходить до висновку, що положення ст. 1219 ЦК України в частині заборони відчуження права на одержання пенсії чи права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю не досить чітко сформульовані та не враховують, що у випадку присудження судом до моменту смерті спадкодавця стягнення нарахованої, але не виплаченої пенсії, аліментів, заробітної плати, відшкодування завданої шкоди, такі вимоги входитимуть до спадкової маси. Тому потрібно внести зміни, якими дозволити обіг прав на одержання нарахованої, але не виплаченої пенсії та прав на одержання відповідної компенсації тощо. По-друге, права вимоги повинні виступати майновими правами та мати певний економічний зміст, становити «цінність». На сьогодні ч. 2 ст. 190 ЦК України закріплює належність майнових прав до речових прав, а, відповідно, і прав вимоги майнового характеру. Майнове право вимоги первинно виникає на підставі зобов’язання, йому не притаманні ознаки речових прав. Дисертантка пропонує виключити із ч. 2 ст. 190 ЦК України положення, що майнові права визнаються речовими правами, натомість, ч. 2 ст. 190 ЦК України викласти у наступній редакції: «На речові майнові права поширюється режим неспоживної речі. Перехід зобов’язальних майнових прав від первісного до нового кредитора здійснюється шляхом заміни кредитора у зобов’язанні на підставах передбачених ст. 512 цього Кодексу».

Підрозділ 1.2 «Правовий режим права вимоги» присвячений дослідженню розмежування правових режимів обігу майна, речей та майнових прав, зокрема прав вимоги; окреслено особливості таких правових режимів.

Виступаючи окремим різновидом майнових прав, право вимоги як об’єкт цивільного обігу має певні особливості, які зумовлені його зобов’язальним характером. Досліджуючи правові режими обігу прав вимоги, потрібно виходити з того, що саме право нерозривно пов’язане з основним зобов’язанням. Таке право не можна ставити в одну площину з речами та поширювати на нього правові режими обігу речей, адже це різні за змістом поняття та різновиди майна.

Хоча законодавство України відносить право вимоги до предмету договорів про передачу майна у власність (купівлі-продажу), однак, право власності на такий предмет не виникає. Це пояснюється тим, що сам продавець правом власності на право вимоги не володіє, а тому не може передати його покупцю. Дисертант вважає, що в такому випадку доцільніше говорити про поширення деяких норм щодо купівлі-продажу, дарування на правовідносини, що стосуються передачі прав вимоги, а не про укладення договорів про передачу майна у власність.

Враховуючи те, що особа, яка наділена правом вимоги має можливість впливати на вимогу, можна було б стверджувати, що вона наділяється правом володіння правом вимоги. Однак, при володінні правом вимоги відсутнє corpus possessionis (фізичне володіння майном). Оскільки право вимоги не може уречевлюватися, а, відповідно, й перебувати у фактичному володінні, особа не набуває права володіння вимогою (в сенсі права володіння як однієї із правомочностей власника майна).

Дисертант приходить до висновку, що право вимоги підпадає тільки під правовий режим розпорядження, що дає змогу вчиняти різноманітні правочини щодо переходу такого права.

Розділ 2 «Особливості набуття та припинення права вимоги» складається з 4 підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Методологічні засади дослідження права вимоги як об’єкта цивільних прав» викладено загальну методику проведення дисертаційного дослідження. Автором детально охарактеризовано методи, які було використано під час проведення дисертаційного дослідження.

Система філософських, загальнонаукових підходів, методів, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дозволила встановити загальнотеоретичні та порівняльно-правові закономірності обігу прав вимоги за нормами сучасного континентального права.

Застосування загальнологічних методів (аналізу, синтезу, індукції, дедукції, узагальнення, абстрагування) допомогли виявити основні ознаки та особливості обігу прав вимоги в конкретних сферах.

У підрозділі 2.2 «Виникнення права вимоги як об’єкта цивільних прав» визначено загальні передумови та підстави виникнення права вимоги. Дисертант наголошує на тому, що законодавство України передбачає введення в обіг майбутніх вимог, чітко не визначаючи, що під такими мається на увазі. У дисертації розмежовано, що в обігу можуть перебувати тільки ті вимоги, які фактично існують, строк виконання яких настав та ті, які існують, однак строк виконання яких ще не настав. У свою чергу, другий різновид вимог і становитиме майбутні вимоги в розумінні ст. 1078 ЦК України та ч. 1 ст. 49 Закону України «Про заставу».

Свої особливості обігу матиме обіг прав, які виникли із двосторонніх договорів. Слід виокремити два різновиди передачі прав за такими договорами:

1) передача як прав так і обов’язків за двостороннім договором. Що призведе до заміни сторони договору в цілому. У цьому випадку відбувається заміна як активної, так і пасивної сторони договору. І якщо для переходу прав не потрібна згода боржника, то при заміні боржника обов’язковою є згода кредитора;

2) передача прав кредитора за договором, у випадку виконання кредитором (одночасно й боржником) свого обов’язку перед другою стороною договору. Така ситуація матиме місце, наприклад, якщо особа оплатила надання певних послуг, але не одержала їх. У такому випадку вона вправі передати свою вимогу щодо одержання послуг третій особі.

Дисертант аналізує можливість передачі прав, які виникли у забезпечувальних зобов’язаннях окремо від основних прав та доходить висновку, що право вимоги до поручителя не є самостійним правом та не може передаватися окремо від основного права (основного зобов’язання), виконання якого воно забезпечує. Це пояснюється тим, що до порушення основного зобов’язання право вимоги до поручителя ще не виникло, тому неможливо точно встановити його майнової цінності. Крім цього, при поруці особа кредитора матиме вагоме значення і повинна співпадати з особою кредитора в основному зобов’язанні.

Право вимоги до гаранта окремо від основного права може бути передане третій особі тільки у випадку прямої вказівки про це в основному договорі. У відповідності до ч. 5 ст. 563 ЦК України, кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Натомість ЦК України не містить обмежень щодо обігу права на неустойку. Хоча, якщо право на неустойку не виникло його недоцільно передавати (як і право вимоги до поручителя). Інша справа, у випадку прострочення боржника, таке право можна відчужити окремо від основного права. Після порушення зобов’язання кредитор наділятиметься як правом на стягнення основного боргу, так і неустойки. Таке право він може відчужити як після винесення судом рішення про стягнення неустойки, так і до цього. Проблему при відчуженні права вимоги на стягнення неустойки становитиме те, що в договорах часто передбачають альтернативну неустойку (що надає кредитору право вибору – звертатися до боржника з вимогою про сплату (передачу) неустойки або вимагати відшкодування збитків). У такому разі може виникнути ситуація, що первісний кредитор заявить вимогу про стягнення збитків, а новий кредитор – про стягнення неустойки, що в подальшому призведе до визнання однієї з вимог недійсною. Вважаємо, що в таких випадках новий кредитор вправі звернутися за захистом свого порушеного права, адже первісний кредитор повинен відповідати за дійсність вимоги.

Відповідно до ст. 378 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони, суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Такою нормою законодавець, по-перше, обмежує коло правонаступників (зокрема ними не можуть бути особи, які прийняли спадщину, адже для заміни сторони виконавчого провадження, сторона (первісна) повинна заявити про необхідність здійснення такої заміни); по-друге, потрібна заява (вираження згоди) сторони на здійснення такої заміни. Дисертант пропонує в ст. 378 ЦПК України зазначити, що сторона виконавчого провадження може бути замінена судом як на підставі подання державного виконавця, заяви сторони, так і заяви правонаступника, у якого наявні відповідні правовстановлюючі документи.

Підрозділ 2.3 «Набуття права вимоги» присвячений дослідженню правових підстав набуття прав вимоги.

Набуття права вимоги або ж перехід права вимоги до третіх осіб потрібно розглядати крізь призму заміни кредитора у зобов’язанні. Поняття «заміна сторони (активної) у зобов’язанні» та «перехід права вимоги» – це два тотожні поняття, однак, перше характеризує процес зміни суб’єктного складу, в той час як у другому фокусується увага на переміщенні об’єкта зобов’язання.

Найпоширенішою підставою переходу прав є відступлення прав іншій особі на підставі правочину (цесія). Залежно від юридичної спрямованості на певний результат такі правочини слід поділити на: а) правочини, до яких застосовуються окремі положення договорів щодо передачі майна у власність (купівля-продаж, дарування, міна); б) правочини щодо надання певних послуг (факторинг, комісія тощо); в) інші правочини (в т.ч. змішані договори, в силу ст. 6 ЦК України, контрагенти вправі укласти договір, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства України).

Дисертант розмежовує поняття «зарахування вимог» та «міна вимог». Зарахування вимог можливе, якщо зобов’язання між контрагентами були однорідними, зустрічними, виникли на підставі договорів, які породжували взаємні зобов’язання для обох контрагентів, і найголовніше це те, що внаслідок такого правочину припинилися зобов’язання між сторонами. При укладенні договору міни вимог, по-перше, основні зобов’язання внаслідок укладення такого договору не припиняються; по-друге, такий договір є підставою для заміни активної сторони у зобов’язанні, в той час, як при зарахуванні, така активна сторона збігається з боржником; по-третє, вимоги, що підлягають обміну, можуть бути як однорідними, так і неоднорідними.

Серед правочинів, спрямованих на надання послуг, які виступають одночасно підставою переходу прав вимоги від первісного кредитора до нового виділяють договір комісії та факторинг. Специфікою переходу прав за договором комісії є те, що такий перехід здійснюється тимчасово (на строк виконання договору) та тільки з метою виконання певного доручення комітента.

Перехід прав вимоги до третіх осіб допускається також на стадії банкрутства боржника як до, так і після формування реєстру вимог кредиторів, з єдиною умовою – якщо такий перехід здійснюватиметься після формування відповідного реєстру, вимоги первісного кредитора повинні бути в нього включені.

Оскільки заміна кредитора матиме місце при виконанні обов’язку боржника майновим поручителем, а не заставодавцем (як сформульовано в ЦК України), а також у випадку виконання обов’язку боржника заставодержателем нижчого пріоритету (якщо майно перебуває у декількох заставах), п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України слід викласти у такій редакції: «Кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 3) виконання обов’язку боржника поручителем, заставодержателем нижчого пріоритету чи заставодавцем – третьою особою (майновим поручителем)».

У підрозділі 2.4 «Особливості припинення права вимоги кредитора» досліджено підстави та особливості припинення прав вимоги в залежності від конкретних правовідносин.

Припинення права вимоги у зв’язку з виконанням вимоги відбувається тільки в тому випадку, коли взяте на себе зобов’язання виконав сам боржник, а не третя особа. Запропоновано доповнити ст. 599 ЦК України, частиною 2 у редакції: «У разі виконання обов’язку боржника третьою особою до нього переходять права кредитора пропорційно до розміру задоволених вимог. В такому випадку зобов’язання не припиняється.»

Недостатньо дослідженим є питання зарахування вимог, виражених у різних валютах (до прикладу, якщо по одному договору вимога виражена у національній валюті України – гривні, а інша - наприклад, у доларах США). Ст. 524 ЦК України встановлено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, а сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Припинення права грошової вимоги шляхом зарахування можливе тільки у випадку вираження вимоги у грошовій одиниці гривні (при цьому допускається встановлення прив’язки до іноземної валюти), у випадку встановлення ціни договору в іноземній валюті (без зазначення грошового еквіваленту у грошовій одиниці України), такий правочин, враховуючи ст. 524 ЦК України, в частині ціни є нікчемним – сама вимога недійсною, а тому не може зараховуватися.

Дисертанткою досліджено також інші випадки припинення права вимоги, до яких віднесено право вимоги до фізичної особи-підприємця, діяльність якого припинена в порядку ст. 50-1 ЦК України. Припинення права вимоги в такому випадку відбуватиметься виключно при належному повідомленні боржником кредитора про своє припинення, в іншому випадку право вимоги кредитора існуватиме і не вважатиметься погашеним, кредитор за таких обставин вправі заявити свої вимоги вже фізичній особі.

Розділ 3 «Особливості передання права вимоги» складається з 4 підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Право вимоги як предмет грошових зобов’язань» дисертанткою встановлено, що права грошової вимоги можуть відчужуватися як на підставі договору факторингу, так і оплатного правочину, до якого застосовуються окремі положення договору купівлі-продажу. Вимоги про факторинг не слід застосовувати до передачі будь-якої грошової вимоги. За договором факторингу конкретно визначені сторони, якими можуть бути фізичні чи юридичні особи; клієнт зобов’язується передати (відступити) право вимоги за можливість розпорядження грошовими коштами фактора, крім того, він зобов’язаний ще й здійснити певну оплату за таке розпорядження. У той час, як при «купівлі» вимоги оплата здійснюється навпаки за відступлену вимогу.

У підрозділі 3.2 «Передання права вимоги у корпоративних правовідносинах» дисертантка пропонує внесення вкладу у товариство розглядати як виникнення інвестиційного зобов’язання між товариством та учасником, де учасник наділяється рядом прав вимоги до товариства. Доведено, що права вимоги також можуть виступати вкладами у товариство. Запропоновано ч. 1 ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» викласти в такій редакції: «Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові (речові чи зобов’язальні) чи інші відчужувані права (в тому числі корпоративні права, посвідчені акцією чи часткою в статутному капіталі іншого товариства), що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.»

На законодавчому рівні потрібно закріпити можливість відчуження набувачем майнових корпоративних прав, якщо особа не бажає вступати в товариство.

У дисертаційній роботі обґрунтовано можливість передачі прав на одержання дивідендів, як вже нарахованих, так і тих, строк виплати яких настане в майбутньому. З певною умовністю можна говорити про «продаж» голосів учасників товариства, однак, по-перше, право голосу не може переходити до третіх осіб, а «реалізується» виключно його «володільцем» (учасником товариства чи його представником); по-друге, волевиявлення «покупця» та «володільця права» щодо голосування повинні співпадати, в іншому випадку таке голосування може бути визнане недійсним.

У підрозділі 3.3 «Право вимоги як предмет інвестиційних зобов’язань» розглядаються питання обігу прав вимоги у окремій сфері – участі у будівництві та визначено конкретні форми обігу прав. Дисертантка досліджує майнове право вимоги як окремий різновид інвестицій та пропонує закріпити це в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

Виділено особливості передачі прав вимоги у сфері інвестування будівництва на різних стадіях. У зв’язку з неоднозначним трактуванням норм щодо можливості закріплення квартири (об’єкта інвестування) за декількома інвесторами у ч. 3 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та ст. 15 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», запропоновано закріпити, що у випадку відмови довірителя від права на вимірні одиниці об’єкта інвестування, управитель вправі реалізувати ці одиниці третій особі без згоди довірителя.

Наголошено на необхідності внесення змін до статті 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», де передбачити можливість набуття майнових прав на об’єкт будівництва у разі смерті довірителя його правонаступниками.

У підрозділі 3.4 «Право вимоги в заставних відносинах» досліджено особливості передачі в заставу права на одержання заробітної плати чи пенсії , яка здійснюється тільки в контексті відчуження грошових коштів, а не самого права як такого та не опосередковуватиметься заміною кредитора у зобов’язанні. Тут мова може йти тільки про звернення стягнення на заробітну плату, а не на право.

З метою уникнення подвійної передачі в іпотеку майнових прав при участі у Фонді фінансування будівництва розмежовано, які саме майнові права можуть передаватися в іпотеку забудовником (права володіння, користування земельною ділянкою, на якій може розташовуватися об’єкт будівництва), а які довірителем (до сплати коштів за інвестиційним зобов’язанням довіритель вправі передати в іпотеку тільки право вимоги на певну кількість вимірних одиниць до управителя, яке випливає із договору про участь у фонді).

При заставі як акцій, так і корпоративних прав виражених поняттям «частка в статутному капіталі товариства», потрібно виходити з того, що в заставу передається майнове право, а не матеріальний предмет. Тому не можна застосовувати загальні положення до звернення стягнення, а норми, які регулюють відступлення права вимоги.