ПРАВОМІРНЕ ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ: ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкривається методологічна основа дисертації, охарактеризовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наводиться інформація про апробацію та публікацію результатів дослідження, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Свобода вираження поглядів та її правомірне обмеження в міжнародному праві» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито місце і роль свободи вираження поглядів та її правомірне обмеження у системі міжнародного права.

У підрозділі 1.1 «Поняття свободи вираження поглядів у філософсько-правовому значенні» розкрито головні складові поняття «свободи вираження поглядів» відповідно до античної, німецької, французької та англійської філо­софських шкіл, сучасних доктринальних підходів та конституцій деяких держав світу.

Автор зазначає, що накопичений теоретичний досвід доктринальних підходів сприяв концептуалізації проблеми розуміння самого поняття свободи вираження поглядів. У дисертації висвітлені твори Платона, Арістотеля, Епікура, в яких обґрунтована свобода та незалежність людини як критерії можливості висловлення особистої позиції, спрямованої на пізнання самого себе та навколишнього світу.

Показано, що Г. В. Ф. Гегель, зокрема, вказував на свободу дій для ствердження своєї особистості; Е. Фромм посилався на можливість обрання власного шляху розвитку, роблячи власний вибір; Т. Гоббс констатував свободу суверенів, яка полягає у свободі укладати договори, що дає право керувати державою, а громадян зобов’язує підкорятися, котра називається «суспільним договором», який, у свою чергу, поклав початок зародженню правомірного обмеження свобод; Ж.-Ж. Руссо звертав особливу увагу на суспільну свободу як результат «суспільного договору», яка обмежена загальною волею суверена; Ш. Л. Монтеск’є був одним з перших, хто визначив головний критерій обмеження свободи – законність, а саме: свобода – це право людини робити все, що не заборонено законом.

Окрему увагу приділено дослідженню положень щодо свободи вираження поглядів у конституціях деяких держав світу, які належать до різних правових систем (США, Франції, Швеції, Іспанії, Португалії, Венесуели, Індії та інших), у яких вказано на свободу вираження поглядів як право на свободу слова, зібрань, асоціацій, пересування, релігійного сповідання тощо. Однак ситуація щодо правомірного обмеження цієї свободи є дещо іншою: вона залежить від особливостей географічного положення держави, її історії, культурних цінностей та релігійної спрямованості.

На основі аналізу сучасної юридичної та філософської літератури показано, що свобода вираження поглядів може вступати у суперечність з іншими правами, такими, як право на приватне життя, свобода совісті тощо. Свобода вираження поглядів означає вияв демократії, вільний потік інформації, умову для повного самовираження кожного, тому право на свободу вираження погля­дів реалізовується через право шукати, отримувати і поширювати ті чи інші думки, міркування, оцінки, відомості. Коли людина ділиться своїми суджен­нями, оцінками, відомостями з будь-ким або дізнається про думки, оцінки інших людей через засоби масової інформації і комунікації, реалізовується, наприклад, її право на свободу отримання інформації та свободу комунікації.

У підрозділі 1.2 «Визначення свободи вираження поглядів в універ­сальних та регіональних актах міжнародного права» досліджується сво­бода вираження поглядів відповідно до міжнародно-правових актів універсальної та регіональних систем міжнародного права.

Автор зауважує, що знецінення людських цінностей під час Другої світової війни, злочини проти людства тоталітарних режимів, які її розв’язали, довели, що для захисту прав людини і основоположних свобод недостатньо лише конституційних гарантій національного права, а потрібні заходи міжнародно-правового характеру. У другій половині XX ст. права людини дістали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави.

У дисертації міститься дослідження міжнародно-правових актів, ухвалених в рамках ООН, а саме: Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., а також ряду резолюцій ООН, спрямо­ваних на вирішення проблем свободи вираження поглядів.

Окрему увагу приділено Резолюції 45/76А Генеральної Асамблеї ООН, яка вказує на диспропорцію між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються у сфері свободи інформації, яка стала поштовхом до прийняття цілої низки регіональних декларацій щодо ролі свободи вираження поглядів в умовах розвитку незалежних та плюралістичних засобів масової інформації (Віндхукська декларація про розвиток незалежної та плюралістичної афри­канської преси 1991 р., Алма-Атинська декларація про сприяння розвитку незалежних та плюралістичних засобів масової інформації в Азії 1992 р., Сант’язька декларація про розвиток засобів масової інформації та демократії в Латинській Америці та Карибському басейні 1994 р., Декларація про сприяння незалежним та плюралістичним арабським засобам інформації 1996 р., Софійська декларація про зміцнення незалежних і плюралістичних засобів інформації 1997 р.).

Автор вказує на неможливість вирішення всіх проблем пов’язаних з реалізацією права на свободу вираження поглядів на універсальному рівні. Звертається особлива увага на роль та місце регіональних систем захисту прав і свобод людини, які здатні враховувати всі особливості та складності кожного окремо взятого регіону та заповнити існуючі прогалини в універсальній системі міжнародного права. Так, в межах даного питання здійснено дослідження міжнародно-правових актів прийнятих в рамках РЄ, Євро­пейського Союзу, Організації американських держав, Ліги арабських держав, Африканського союзу.

У підрозділі 1.3 «Основні критерії правомірного обмеження свободи вираження поглядів відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року» проаналізовано основні критерії право­мірного обмеження свободи вираження поглядів відповідно до Конвенції 1950 р. та практики ЄСПЛ – «законність» та «необхідність у демократичному суспільстві».

Перший критерій – «законність», означає передбачуваність певного обме­ження законом. Відповідно до справи «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» 1979 р. і справи «Мелоун проти Сполученого Королівства» 1984 р. ЄСПЛ встановив, що дії та заходи держави визнаються законними, тоді, коли вони відповідають вимогам доступності, передбачуваності та здійснюються у законних цілях. Автор акцентує увагу на позиції ЄСПЛ щодо самого терміну «передбачене законом» де, відповідно до французької (prevues par la loi) та англійської (in accordance with the law and provided for by law) версій Конвенції 1950 р., ці поняття є автентичними, але не тотожними. Тому ЄСПЛ встановив певні вимоги до поняття «передбачене законом»: по-перше, закон має бути достатньо доступним, громадянин повинен мати можливість отримати відповідні відомості про правові норми, що стосуються його справи; по-друге, норма повинна бути чіткою, аби громадяни могли адекватно узгоджу­вати свою поведінку з нею. «Законність» тлумачиться ЄСПЛ як якісність закону, тобто закон має бути публічним, доступним, передбачуваним та прогнозованим.

Другий критерій – «необхідність у демократичному суспільстві», який полягає у тому, що приймаючи рішення на основі вказаного критерію, національні суди повинні брати до уваги принцип пропорційності, аналізуючи при цьому питання чи є ціль пропорційною засобам її досягнення. В даному випадку під «ціллю» розуміють одну або більше цінностей чи інтересів, передбачених п. 2 ст. 10 Конвенції 1950 р., заради яких держава має право втручатися у реалізацію права на свободу вираження поглядів. Під «засобом», насамперед, сприймається саме «втручання». Відповідно «ціль» представляє собою певний інтерес, який відстоює держава, а саме інтерес захисту націо­нальної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, запобігання заворушенням і злочинам, захисту репутації чи прав інших осіб, охорони здоров’я, моралі, запобігання розголошенню конфіденційної інформації та підтримання авторитету і безсторонності правосуддя. «Засобом» вважається особливий захід, вжитий або введений стосовно індивіда, який реалізовував право на свободу вираження поглядів. Наприклад, «засобом» може бути кримінальне покарання за образу, наклеп тощо; заборона на публікацію; заборона займатися журналістською діяльністю; вилучення матеріалів за допомогою яких було здійснене вираження поглядів; заборона на проведення відповідних акцій та ін.

Розділ 2 «Підстави обмеження свободи вираження поглядів у практиці Європейського суду з прав людини» складається з чотирьох підрозділів, у яких проаналізовано підстави обмеження свободи вираження поглядів та розкрито їх головні складові та визначено основні ознаки.

У підрозділі 2.1 «Національна безпека, територіальна цілісність та громадський порядок як основа обмеження свободи вираження поглядів» наведено розгорнуте тлумачення та виокремлено складові поняття національної, громадської безпеки і територіальної цілісності, які виступають підставами накладення правомірного обмеження свободи вираження поглядів.

Розкриваючи зміст даного питання, дисертант досліджує такі справи ЄСПЛ, як: «Кюхнен проти Федеративної Республіки Німеччини» 1988 р.; «Хаджіанастассіу проти Греції» 1992 р.; «Охенсбергер проти Австрії» 1994 р.; «Гонзік проти Австрії» 1995 р.; «Зана проти Туреччини» 1997 р.; «Реквенія проти Угорщини» 1999 р. та «Сюрек проти Туреччини» 1999 р.

Дисертант відмічає, що національна безпека виступає концентрованим виразом сукупності стану речей у військовій, внутрішньо- і зовнішньополі­тичній, інформаційній, екологічній, науково-технічній сферах держави, де головними складовими є людина і громадянин (їхні конституційні права і свободи); суспільство (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності); інформаційне і навколишнє середо­вище, природні ресурси; держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність).

Автором зауважено, що громадський порядок – це стабільний стан, в межах якого можливий розвиток здібностей і реалізація соціально значущих потреб людини, збереження і розвиток матеріальних та духовних цінностей суспільства, а також територіальна цілісність, суверенітет і конституційний лад держави. Збереження національної безпеки і громадського порядку безпосе­редньо впливає на підтримання територіальної цілісності як одного з найважливіших принципів міжнародного права.

У результаті вивчення відповідних справ, звертається увага на те, що ніякі обмеження свободи вираження поглядів або інформації не можуть вводитися під приводом захисту національної безпеки, якщо уряд не доведе, що таке обмеження передбачено законом та є необхідним у демократичному суспіль­стві для захисту законних інтересів національної безпеки. Для підтвердження останнього уряд повинен продемонструвати, що вираження думок або інфор­мації з конкретного питання становлять значну загрозу інтересам національної безпеки. Отже, таке обмеження є найменшим можливим обмежувальним заходом для захисту цих інтересів і відповідає демократичним принципам.

Дослідження судової практики вказало на те, що не слід ототожнювати свободу вираження особистих поглядів (наприклад, свободу слова) з поши­ренням інформації під час виконання функціональних обов’язків, особливо коли йдеться про інформацію, яка носить секретний характер, за розголошення якої особи притягаються до юридичної відповідальності. Будь-які дії, які можуть завдати шкоду національній, громадській безпеці і територіальній цілісності держави, повинні бути піддані правомірному обмеженню. Щоправ­да, слід зазначити, що оприлюднення секретної інформації можливе, але відповідно до часових особливостей – строку давності таких відомостей, розголошення яких матиме інформативний характер і не піддаватиме загрозі безпеці держави.

У підрозділі 2.2 «Запобігання заворушенням і злочинам як необхідна умова підтримання громадського порядку» йдеться про сутність тлумачення самого поняття заворушення та злочину, в результаті чого постає нагальна потреба у введенні правомірного обмеження свободи вираження поглядів.

На основі практики ЄСПЛ були досліджені знакові справи, рішення з яких визнали правомірними обмеження свободи вираження поглядів в інтересах запобігання заворушенням і злочинам: справа «Енгел та інші проти Нідер­ландів» 1976 р.; справа «Хорхер проти Австрії» 1993 р.; справа «Віндроув про­ти Сполученого Королівства» 1996 р.; справа «І. А. проти Туреччини» 2005 р.

Зауважено, що заворушення і злочини є тяжкими кримінальними діяннями, які порушують громадський спокій, безпеку, права інших осіб та суспільний і державний порядок у цілому. Невід’ємним елементом заворушень виступає натовп – скупчення людей, об’єднаних спільним інтересом, серед яких наявні негативні соціально-психологічні фактори, які зароджуються у натовпі і ведуть до непередбачуваних наслідків.

Дисертантом звернуто особливу увагу на так званий ефект Латейна: чим більше людей знаходяться поряд, тим вірогідніше, що хтось спровокує «атмосферу натовпу», яка виступає елементом можливого заворушення. Останні вини­кають тоді, коли група осіб чи маси а) збираються з метою висловити своє невдоволення з певних питань (свобода вираження особистих переконань), а потім переносять свій гнів на людей, що мають до цих питань якесь відношення і не погоджуються з ними; б) безконтрольно розпов­сюджують певні гасла як словесно, так і друкованими засобами; в) досвідчені агітатори підбурюють до протиправних і незаконних дій тощо.

Виділено, що заворушення, будучи небезпечним злочином, підривають основи суспільства, дестабілізують обстановку, порушують нормальне життя громадян, роботу підприємств, установ та організацій, а загальними ознаками злочину є суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність діяння.

Розкрито зміст обставин справ у практиці ЄСПЛ стосовно: а) порушення військової дисципліни у збройних силах Нідерландів; б) порушення безпеч­ного громадського стану під час військового параду, присвяченого тридцятій річниці австрійського нейтралітету та сороковій річниці закінчення Другої світової війни; в) запобігання масовим заворушенням і злочинам у сфері релігійних переконань та інші.

Охарактеризовано, що в усіх справах реалізація права на свободу вира­ження поглядів має масштабний характер, результатом чого могли бути численні заворушення та злочини, тому правомірне обмеження такої свободи вираження поглядів було визнано ЄСПЛ необхідною умовою з метою відвер­нення таких дій та збереження порядку і спокою в державі.

У підрозділі 2.3 «Охорона здоров’я, моралі та захист репутації чи прав інших осіб в процесі забезпечення життєдіяльності та розвитку кожної особи» досліджуються основні особливості введення правомірного обмеження свободи вираження поглядів з метою захисту інтересів інших людей.

Аналіз питання здійснено відповідно до таких справ ЄСПЛ: «Мюллер та інші проти Швейцарії» 1988 р.; «Отто-Премінгер Інститут проти Австрії» 1994 р.; «Таммер проти Естонії»2001 р. та «Мьорфі проти Ірландії» 2003 р.

Автор наголошує на тому, що здоров’я, мораль, репутація зачіпає інтереси різного масштабу: від повсякденного життя до відносин між державами. Репутація є фундаментальним інструментом суспільного устрою, що базується на безпосередньому соціальному контролі (публічне висловлення особистих суджень стосовно іншої особи у надто образливій формі («Таммер проти Естонії»), а мораль виступає не формалізованими у вигляді правових приписів нормами поведінки людей у суспільстві, дотримання яких забезпечується громадським осудом.

У контексті даного питання, досліджені обставини, про які йшла мова у розглянутих вище справах ЄСПЛ, взагалі не повинні були мати місце в умовах виховання морально-етичної, культурної та духовної спільноти. Наприклад, відповідно до певних справ, в яких були накладені правомірні обмеження свободи вираження поглядів, які стосуються, так би мовити, «витворів мисте­цтва», а саме показу фільму «Радник на небесах» («Отто-Премінгер Інститут проти Австрії»); художньої виставки («Мюллер та інші проти Швейцарії») та інших, на яких були зображені непристойні, богохульні та образливі дійства, особливо коли головними героями виступають Ісус Христос та Діва Марія.

Автор виявляє, що дійсно, свобода вираження поглядів, яка є засобом мистецтва, не повинна контролюватися з боку держави, але коли подібні «художні експозиції» мають негативний характер і є відкритими та загально­доступними, особливо для дітей і неповнолітніх, на них в обов’язковому порядку повинні накладатися обмеження. Подібні художні витвори мають носити закритий характер та обмежуватися відповідним колом відвідувачів.

У підрозділі 2.4 «Запобігання розголошенню конфіденційної інформації та підтримання авторитету і безсторонності правосуддя представ­никами відповідних органів влади» розкривається основний зміст та особли­вості цієї підстави для правомірного обмеження свободи вираження поглядів.

Дослідження здійснене відповідно до таких справ ЄСПЛ: «Козієк проти Федеральної Республіки Німеччини» 1986 р.; «Глазенап проти Федеральної Республіки Німеччини» 1986 р.; «Барфод проти Данії» 1989 р.; «Хаджіа­настассіу проти Греції» 1992 р.; «Касадо Кока проти Іспанії» 1994 р.; «Ахмед та інші проти Сполученого Королівства» 1998 р.; «Янковський проти Польщі» 1999 р. та «Леснік проти Словаччини» 2003 р.

Дисертант звертає увагу на питання конфіденційної інформації, яка містить відомості, розголошення яких може завдати непередбачених збитків, особливо коли вони є стратегічно важливими у військовій, державній, науковій сферах. Також вказує на те, що ЄСПЛ, постановляючи рішення, що захищає державний інтерес, завжди звертає особливу увагу на статус заявника, – наприклад, військовий або державний службовець, які взяли на себе зобов’язання, виконуючи покладені на них функції від імені держави не мають права розголошувати певні конфіденційні відомості.

Стверджено, що, обравши для здійснення управління державою певну політичну силу шляхом вільних виборів, громадяни взяли на себе зобов’язання підкорятися порядку. Тому зроблено висновок, що спільнота повинна відповідним чином ставитися до органів державної влади, які виступають від імені держави і діяльність яких направлена насамперед на захист прав та свобод громадян.

Певна увага приділена зв’язку свободи вираження поглядів і судової влади, як незалежної і самостійної гілки влади, яка здійснюється судовими органами і реалізується судами, котрі постановляючи рішення з будь-яких питань, мають діяти виключно в рамках закону. Вони мають розуміти свою роль та наявність пильної уваги до себе. Представники правосуддя повинні відповідально здійс­нювати своє право на свободу вираження поглядів, оскільки їхні висловлю­вання можуть розцінюватися як офіційна позиція органу судової влади держави.

Розділ 3 «Імплементація міжнародно-правових стандартів у сфері правомірного обмеження свободи вираження поглядів у внутрішнє право України» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено національне законодавство України, яке регламентує свободу вираження поглядів та її правомірне обмеження, практику ЄСПЛ у рішеннях стосовно України з цього питання та надані РЄ Україні рекомендацій щодо свободи вираження поглядів та її правомірного обмеження.

У підрозділі 3.1 «Характеристика правової природи свободи вираження поглядів у світлі конституційно-правового розвитку України» здійснено аналіз законодавчої бази України щодо свободи вираження поглядів.

Автор зазначає, що в ст. 34 Конституції України право на свободу вира­ження поглядів у широкому та всеохоплюючому значенні не закріплено, тому що вільне вираження своїх поглядів і переконань (свобода вираження поглядів) зазначено поряд із свободою думки, слова, що автоматично його з ними ототожнює.

Дисертант доходить висновку, що право на свободу вираження поглядів має складові та реалізується у всіх сферах життя. Саме тому в дослідженні внутрішнього права України автором систематизовано нормативні акти та розподілено їх на групи. Перша група – законодавство з інформації, яке регулює відносини у сфері інформації та доступу до неї, а також засобів масової інформації. Друга група закріплює свободу совісті і релігійних переконань. Третя група стосується проблеми «суспільство – держава – суспільство» і вказує на зв’язок держави з народом.

Дослідивши законодавчу базу України, автор робить висновок, що хоча право на свободу вираження поглядів не відображене у жодному нормативному акті, як таке, але у всіх вищезгаданих групах законів воно розкривається за допомогою інших прав і свобод, які по суті мають бути підпорядковані праву на свободу вираження поглядів.

У підрозділі 3.2 «Правомірне обмеження свободи вираження поглядів відповідно до законодавства України і рішень Європейського суду з прав людини проти України» аналізується законодавча база України стосовно правомірного обмеження свободи вираження поглядів та досліджується юридичний зміст рішень у справах в цій сфері, стороною яких є Україна.

Автор акцентує увагу на тому, що правомірне обмеження свободи вираження поглядів встановлене ч. 3 ст. 34 Основного закону України, в цілому узгоджується з п. 2 ст. 10 Конвенції 1950 р. Порушення законодавства України у сфері свободи вираження поглядів зумовлює як дисциплінарну, цивільну, так й адміністративну і кримінальну відповідальність.

Особлива увага приділяється правомірному обмеженню свободи вираження поглядів відповідно до Кримінального кодексу України, який вказує на кримінальну відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи захоплення державної влади; посягання на територіальну недоторканність України; розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознакою релігійних переконань; заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку; групове порушення громадського порядку; масові заворушення; примушування до участі у страйку; напади на об’єкти, що становлять підвищену небезпеку для оточення; захоплення державних або громадських будівель чи споруд; блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортних підприємств; опір представникам влади, правоохоронним органам, державним виконавцям, членам громадського формування з охорони громадського порядку і держав­ного кордону або військовослужбовцям та інше. В межах Цивільного кодексу України закріплено положення щодо необхідності захисту моралі, честі та гідності, а Кодекс про адміністративні правопорушення, в свою чергу, встановив відповідальність за публічні заклики, які порушують порядок під час судового засідання; розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист; за порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами та багато інших.

У контексті даного дисертаційного питання досліджені справи, які були розглянуті ЄСПЛ стосовно України: «Українська Прес-Група проти України» 2005 р. в якій постало питання захисту честі, гідності та ділової репутації в умовах здійснення свободи вираження поглядів; «Салов проти України» 2005 р. стосовно поширення неправдивої інформації про смерть кандидата в президенти, який висувався на другий строк президентства. Аналіз показав, що у двох випадках ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 10 Конвенції 1950 р., тобто не підтримав позицію національних судів щодо застосування п. 2 ст. 10 Конвенції 1950 р., що ще раз засвідчило наявність в Україні проблем щодо розуміння самого поняття і застосування права на свободу вираження поглядів та її правомірного обмеження.

Дисертант вказує на те, що виконання рішень ЄСПЛ Україною є обов’яз­ковим відповідно до ст. 46 Конвенції 1950 р. та ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав люди­ни» 2006 р. (далі – Закон), але головна проблема правосуддя України полягає у тому, що ЄСПЛ давно вже перетворився щось на зразок «суду останньої надії». Звернуто особливу увагу на те, що застосування практики ЄСПЛ в України як джерела права (ст. 17 Закону) дається важко. Одним із гострих та невирішених питань у процесі застосування практики ЄСПЛ у правовій системі України є доступність цієї самої практики, коли значною є мовна проблема. Тобто практика ЄСПЛ хоча й доступна в рамках офіційної електронної бази Суду (HUDOC), але тільки двома офіційними мовами РЄ: англійською та фран­цузькою, що унеможливлює її використання за відсутності відповідних фахівців юристів-міжнародників у національних судах.

У підрозділі 3.3 «Рекомендації Ради Європи щодо права на свободу вираження поглядів та її правомірного обмеження» досліджуються основні рекомендації та пропозиції, які надавалися Радою Європи для вирішення проблем, які існують в Україні у сфері свободи вираження поглядів та її правомірного обмеження.

Зазначено, що Україна, після проголошення незалежності та визнання її у якості суб’єкта міжнародного права міжнародним співтовариством обрала головним орієнтиром пріоритет загальнолюдських цінностей. Тому, ратифіку­вавши відповідні міжнародно-правові документи у даному напрямі, вона взяла на себе зобов’язання привести своє національне законодавство у відповідність до загальновизнаних норм і європейських стандартів.

Стосовно імплементаційної діяльності України у сфері захисту прав і свобод людини, у даному випадку – у сфері свободи вираження поглядів та її правомірного обмеження, дисертант звертає увагу на Декларацію «Про свободу вираження поглядів та інформації» 1982 р. в якій йдеться про необхідність додержуватися «справжньої демократії», «верховенства права» й «поваги до прав людини», що є засадами права на свободу вираження поглядів, а також на відповідні резолюції Парламентської Асамблеї РЄ та рекомендації Комітету міністрів РЄ.

Дисертант доходить висновку, що в Україні дійсно є проблема у сфері свободи вираження поглядів та її правомірного обмеження, тому питання полягає саме у правильному розумінні та застосуванні права на свободу вираження поглядів та її обмеження. У роботі аргументована необхідність розроблення концептуального документу, який би дав тлумачення поняття та окреслив сферу дії права на свободу вираження поглядів та її правомірного обмеження, при цьому виокремивши її складові (права і свободи), до яких повинні належати свобода слова, свобода зібрань, право на об’єднання, свобо­да зображень (мистецтво, одяг), виборче право, право на участь в управлінні державними справами, право на віросповідання та інші. Необхідно також зазначити взаємозв’язок свободи вираження поглядів зі статусом людини (дитина, державний службовець, військовий службовець, біженець, іноземець тощо), яка реалізовує право на свободу вираження поглядів. В цих умовах логічно випливає потреба у відповідальності при користуванні даним правом, а саме накладання правомірного обмеження свободи вираження поглядів.