ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; схарактеризовано використані в дослідженні методи та підходи, наукову новизну одержаних результатів та їхнє практичне значення; подано відомості щодо апробації основних положень дисертаційної роботи, її структури й обсягу.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження правотворчості у правовій державі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Проблема визначення поняття правотворчості у вітчизняній та зарубіжній літературі» здійснено всебічний аналіз поняття правотворчості. Передусім висвітлено погляди таких відомих учених, як А. Венгеров, Н. Матузов, А. Малько, О. Скакун, С. Лисенков.

У юридичній науковій літературі є чимало інтерпретацій цього політико-правового явища на основі досить різноманітних методологічних принципів і прийомів. Визначення поняття правотворчості ґрунтується на одній із системоутворювальних ідей правової держави: не будь-який закон є правовим. А отже, не можна вважати правотворчість процесом прийняття неправового закону. У навчальній літературі поширені визначення, що тлумачать і зводять правотворчість до діяльності, процесу виробництва загальнообов’язкових норм. У цих визначеннях головного значення набуває сукупність дій, спрямованих на видання нормативних актів, що містять норми позитивного права та змінюють і доповнюють чинне позитивне право.

Сформовано загальне уявлення про найважливіші проблеми в підходах до визначення поняття правотворчості та дано цільові настанови щодо розв’язання цих проблем.

Перший підхід умовно можна назвати технічним (поняття правотворчості в цьому випадку визначається не для точного відображення сутності і змісту цього явища, а для ширших цілей). Другий – заснований на розумінні того, що правотворчість не можна зводити до її діяльнісного аспекту (у цьому випадку вибрано установку на виявлення сутності правотворчості як об’єктивно затребуваного атрибута державно-організаційного суспільства).

У сучасній юридичній науці не існує загального й універсального визначення правотворчості. Висловлено думку, що вирішення цього завдання лежить у площині розрізнення права й закону. Закон, що суперечить праву, не має бути джерелом правового регулювання, а використання державою для регулювання суспільних відносин неправових законів суперечить його правоохоронній функції.

Правотворчість розглянуто як процес відтворення позитивного права, що відповідає й забезпечує функціонування держави, правова система якого орієнтована на розуміння права як загальнообов’язкової форми рівності, свободи і справедливості, де критерієм виступає сама людина, її права і свободи, які й повинні визначати зміст, сутність і застосування законів, а також діяльність усіх органів державної влади.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» відзначено, що розробка наукою теорії держави і права методологічних засад правотворчості має бути спрямована на адаптацію її науково-правових настанов до нагальних потреб сучасності, підвищення її ефективності, передбачення динаміки розвитку, визначення її пріоритетів відповідно до інтересів громадян та держави, потреб економіки, соціальної і політичної сфер життя суспільства.

Для реалізації зазначеного потрібно, як зауважено, здійснювати моніторинг ефективності регулятивної функції нових правових норм, порівнювати одержані результати з очікуваними. З погляду методології, правотворча діяльність будь-якої держави є складним, ґрунтовним за змістом та внутрішньосуперечливим явищем.

В основу методології правотворчої діяльності має бути покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об’єктивності, історизму, конкретності істини. Повинні використовуватись наукові досягнення зі сфери філософії, політології, економіки, теорії держави і права, державного управління, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо. Система зазначених методів і становить методологічну основу дисертації.

Розділ 2 «Нормативно-правові засади правотворчості у правовій державі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Система ідеалів правової держави як основа якісних характеристик (стандартів) правотворчості» досліджено систему принципів правової держави, визначено її ознаки, класифіковано принципи. Висвітлено проблему співвідношення сутності правової держави і громадянського суспільства.

Зауважено, що питання про систематизацію ознак правової держави в теорії права не розглядається як самостійний предмет дослідження. Встановлено, що існує два головні підходи до визначення основних ознак правової держави: за першим визнається пріоритет інтересів особистості над інтересами держави; за другим – «верховенство права над державою», «панування права», або «зв’язаність держави правом».

Показано, що в юридичній науці сформувалися такі основні підходи до розуміння цього принципу, кожний з яких має свої переваги й недоліки:

а) обмеження діяльності держави нею ж виданим писаним, позитивним правом, правом, що міститься в нормативних актах (так звана держава законності);

б) обмеження діяльності держави ідеальним, справедливим правом, яким можуть виступати, наприклад, природні права людини.

З метою встановлення ціннісних засад визначення ознак правотворчості досліджено історичний генезис цього феномену.

У підрозділі 2.2 «Особливості правотворчості в Україні» проаналізовано стан української національної правотворчості. Констатовано, що в Україні немає раціонального порядку підготовки законів, указів, постанов уряду; наказів, інструкцій, положень структур управління та суб’єктів господарювання; рішень і розпоряджень органів місцевого самоврядування тощо.

Правові норми створюють компетентні державні органи, але цьому процесу передує виявлення об’єктивної й суб’єктивної потреби у врегулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин правом. Поспіх законодавця, недотримання правил законодавчої техніки, недостатнє врахування всіх чинників правотворення негативно впливають на якість нормативно-правового матеріалу, а отже, на правову систему загалом.

Серед основних негативних факторів, що впливають на якість нормативно-правових актів і спричинюють виникнення прогалин та інших недоліків права, можна назвати неналежне дотримання суб’єктами правотворчості принципів правотворчої діяльності та правил законодавчої техніки, загалом невисоку правову культуру суб’єктів правотворчості.

У підрозділі 2.3 «Правовий закон і стандарти правотворчості правової держави» досліджено основні характеристики правового закону, розглянуто систему критеріїв правового характеру закону.

Правовий закон характеризується не стільки юридичними властивостями позитивного закону, скільки соціальними й моральними. Як основну ознаку правового закону виокремлено адекватне відображення в ньому волі народу, що, звичайно, за своєю суттю повинна виражати справедливий соціальний компроміс.

Правовий закон – це не лише форма вираження загальної волі. Загальна воля як зміст закону забезпечується належним способом формування правозастосовного органу або демократичною процедурою наділення його такою компетенцією.

Правовий характер закону визначають три основні його якості: справедливість, пріоритет свободи особи й рівноправність для всіх.

У системі критеріїв правового характеру закону виділено чотири самостійні групи, за якими можна оцінити закон у різних аспектах:

1) гуманітарно-ідеологічні критерії;

2) критерії, засновані на повноті врахування правоутворювальних джерел (підстав) правового закону;

3) формально-юридичні критерії оцінки правового характеру закону;

4) організаційно-політичні критерії, невідповідність яким дає підставу визнавати неправовий характер нормативного акта.

Конституція України встановила вимоги до позитивного законодавства, які становлять систему організаційних і процедурних стандартів правотворчості у правовій державі (ст. 22).

Забезпечення правового характеру законодавства вимагає розробки чітких стандартів (вимог) до позитивної правотворчості, що є органічною частиною правотворення. Стандарти правотворчості правової держави пропоновано розуміти як систему вимог, зразків організації та діяльності правотворчих органів, дотримання яких створює організаційні передумови правового закону, що виражає ідеал демократичного волевиявлення.

Розділ 3 «Стандарти правотворчості у правовій державі» містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Організаційно-процедурні стандарти законодавчої правотворчості» вказано, що організаційні стандарти правотворчості є найважливішим елементом забезпечення належної правотворчості у правовій державі. Ці стандарти варто розуміти як вихідні засади, ідеї, покладені в основу організації суб’єктів правотворчості й інших учасників правотворчого процесу. Наведено думки відомих філософів і теоретиків права (В. Соловйова, І. Ільїна, Б. Кістяківського, С. Котляревського) щодо проблем будівництва правової державності.

Стандарт законодавчої процедури передбачає низку вимог, що забезпечують гарантії дотримання критеріїв правового закону.

Законодавчий процес – складне за стадіями і суб’єктним складом соціально-правове явище. Сукупність його характерних властивостей, якостей та ознак, що відповідають стандарту, трансформується із властивостей і якостей:

1) учасників законодавчого процесу;

2) установленого порядку й послідовності дій, що формують і окремі стадії, і процес загалом.

Висловлено думку, що одним з найважливіших стандартів правотворчості має бути стандарт науково-експертного забезпечення законодавчого процесу, який повинен передбачати незалежну експертизу закону з погляду спеціальних знань, але в жодному разі не підмінювати законодавця. Доцільно також запровадити обов’язкові експертні висновки у випадку прийняття законів з наукомістких питань. А найважливішим стандартом законотворчості у правовій державі має стати вимога широкої участі інститутів громадянського суспільства у правотворчості в різних формах: шляхом внесення законодавчої ініціативи від групи виборців, від громадських організацій, опосередковано через офіційних суб’єктів законодавчої ініціативи; шляхом всенародного обговорення законопроектів; шляхом дачі експертних висновків щодо законопроектів.

У підрозділі 3.2 «Організаційно-процедурні стандарти підзаконної правотворчості» зазначено, що підзаконна правотворчість залежно від її цілей має два принципово різні види: 1) правовстановлювальна; 2) забезпечувальна. Правовстановлювальна підзаконна правотворчість спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин у межах, установлених законом, предметів ведення або спеціально передбаченої законом ситуації, а забезпечувальна – на виконання й забезпечення реалізації норм закону.

Констатовано, що загальними організаційними стандартами підзаконної правотворчості у правовій державі є такі вимоги:

1) легітимність правотворчого суб’єкта;

2) закріпленість правотворчих повноважень законом;

3) підпорядкованість видаваних нормативних актів нормам закону й Конституції;

4) суворі межі предмета підзаконної правотворчості.

Основними стандартами підзаконної правозабезпечувальної правотворчості названо законність, оперативність, адекватність та ефективність. Організаційні і процедурні стандарти підзаконної правотворчості у правовій державі визначаються місцем і роллю суб’єктів правотворчості в політико-правовій системі.

У підрозділі 3.3 «Системні стандарти правотворчості та джерел права у правовій державі» досліджено системні властивості правотворчості й системи джерел права.

Висловлено думку, що системні стандарти правотворчості варто розглядати як сукупність інтегральних якостей, тобто якостей, набутих системою унаслідок усталеного сполучення об’єднувальних зв’язків між окремими видами правотворчості.

Встановлено, що система правотворчості й система джерел права розвиваються як цілісна частина української правової системи і зазнають впливу соціально-політичних і правових умов, що постійно змінюються.

Відповідно до системних якостей, до них зараховано нові форми правотворчості, наявність яких викликана потребами правового регулювання, і навпаки, перебуваючи у складному взаємозв’язку з іншими елементами правової системи, вони не сприймають правотворчості і джерел права, властивості і функції яких поки не є нагальними потребами правового регулювання.