ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ У МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, мета і завдання роботи, визначаються методологічна основа і науково-пізнавальна база, а також основні положення, які виносяться на захист, розкривається наукова новизна і практична важливість результатів дослідження.

У першому розділі “Історико-правові аспекти феномену заручництва”, який складається з двох підрозділів, розглядається історія використання заручників у міжнародних відносинах, виокремлюються форми використання заручників, відомі на різних етапах історичного розвитку суспільства, характеризується нормативне регулювання суспільних відносин, пов’язаних із захопленням заручників, у міжнародних та національних правових актах, досліджується зв’язок захоплення заручників із окремими галузями міжнародного права.

У підрозділі 1.1. “Захоплення заручників в історії міждержавних відносин” стверджується, що використання заручників відомо міждержавним відносинам протягом багатьох сторіч. Робиться акцент на первинному виникненні двох основних форм використання заручників – взяття заручників (добровільного отримання з метою забезпечення виконання домовленостей) та захоплення заручників (насильницького отримання заручників потерпілою стороною з метою поновлення порушеного права). Зазначається, що обидві форми використання заручників мали нормативне закріплення.

У ході дослідження вказаних форм використання заручників підкреслюється, що вони існували окремо одна від одної, а також, що взяття заручників як засіб забезпечення виконання домовленостей із часом повністю вийшло зі вжитку. У свою чергу захоплення заручників як засіб примусового поновлення порушеного права активно використовувалось і еволюціонувало у форму поведінки популярну під час ведення воєнних дій, яку було частково заборонено Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1929 р.

На підставі проаналізованих положень робиться висновок, що у період із IV тисячоріччя до н. е. і до початку XX сторіччя н. е. використання заручників у практиці міждержавних відносин носило характер міжнародно-правового інституту, що характеризувався використанням заручників у відносинах між істотною кількістю держав протягом розглянутого відрізку історії розвитку міждержавних відносин; існуванням нормативного регулювання (звичаєвого та юридично-визначеного) питань, пов’язаних із наданням та отриманням заручників; існуванням різних форм реалізації відносин стосовно отримання та надання заручників, а також різних цілей такої діяльності.

У підрозділі 1.2. “Захоплення заручників як злочин згідно з нормами міжнародного права” розглядаються міжнародні нормативні акти, що тим чи іншим чином згадують захоплення заручників та регулюють відносини, пов’язані з реалізацією цього інституту. У рамках цього підрозділу автор знайшов витоки сучасних норм по боротьбі з захопленням заручників. Ними, на його думку, є норми міжнародного права збройних конфліктів, що з 1929 р. почали звужувати коло умов, за яких можливе застосування заручників у міжнародному праві, поки не заборонили практику заручництва взагалі.

Аналіз історичних аспектів проблеми захоплення заручників, зроблений у цьому підрозділі, дозволив запропонувати періодизацію розвитку заборони на здійснення актів захоплення заручників у міжнародному праві, яка складається з наступних етапів: 1) етап позитивного (інституціонального) ставлення до використання заручників (IV тис. до н.е. – кінець 20-х рр. XX ст. н.е.); 2) етап відносно негативного (частково негативного) ставлення до використання заручників (1929 р. – 1963 р.); 3) етап непрямої (опосередкованої) заборони актів захоплення заручників (1963 р. – 1979 р.); 4) етап цілковитої прямої заборони будь-яких дій щодо захоплення, утримання або використання заручників (розпочався у 1979 р. із прийняттям Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників).

У підрозділі 1.2. “Захоплення заручників як злочин згідно з нормами міжнародного права” дисертант визначив коло міжнародних нормативно-правових актів, що складають систему норм по боротьбі з захопленням заручників. До неї автор відносить: Токійську конвенцію про злочини та деякі інші дії, що скоюються на борту повітряного судна 1963 р.; Гаазьку конвенцію про боротьбу із незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.; Монреальську конвенцію про боротьбу із незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.; Нью-йоркську міжнародну конвенцію про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.; Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.; Римську міжнародну конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р.; Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р.; Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р.; Додаткові протоколи до женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. № I та № II 1977 р.; Римський протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р.; Монреальський додатковий протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію 1988 р.; Проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства 1991 р.; Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р.; Вашингтонську конвенцію про попередження та покарання актів тероризму, що приймають форму злочинів проти осіб, та пов’язаного з ними вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер 1971 р.; Європейську конвенцію по боротьбі з тероризмом 1977 р.; Страсбурзький протокол про внесення змін до Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом 2003 р.; Мінський договір про співпрацю держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у боротьбі з тероризмом 1999 р.; Шанхайську конвенцію про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом 2001 р. Ядром указаної системи норм є Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

Другий розділ “Сучасне міжнародне право у боротьбі з захопленням заручників” складається з чотирьох підрозділів, в яких дисертант розглядає та аналізує сукупність діючих міжнародних та внутрішньодержавних норм, спрямованих на боротьбу з захопленням заручників, визначає основоположні ідеї боротьби з зазначеним злочином, закладені у цих нормативних актах та ступінь відповідності окремих норм цим основоположним ідеям. У ньому також сформульовано пропозиції щодо вдосконалення окремих нормативних актів із числа розглянутих.

У підрозділі 2.1. “Заборона захоплення заручників у загальних міжнародно-правових нормах по боротьбі з захопленням заручників” розглядаються міжнародні норми універсального характеру, спрямовані на боротьбу з захопленням заручників. Основним об’єктом аналізу виступають положення Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

Дисертант докладно розглядає визначення злочину захоплення заручників, закріплене у ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. У результаті аналізу цього визначення автор виділяє основні елементи злочину захоплення заручників, які дозволяють відрізнити його від суміжних складів злочинів (таких, як викрадення людини, незаконне позбавлення волі або підміна дитини), а саме: 1) захоплення або утримання заручника; 2) погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання; 3) використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки.

Аналітично розглянувши інші положення вказаної конвенції, дисертант дійшов висновків:

- про необхідність затвердження відсутньої досі на міжнародному рівні уніфікованої системи видів та мір покарань за злочин захоплення заручників;

- про можливість виникнення колізії між зобов’язанням у будь-який спосіб поліпшити становище заручника (ст. 3) та зобов’язанням дотримуватися принципу aut dedere aut judicare (ст. 8), яку дисертант пропонує вирішувати на користь положення, закріпленого у ст. 3.

У підрозділі розглядаються підстави для встановлення юрисдикції, які закріплені різними антитерористичними конвенціями. При цьому робиться акцент на переліку підстав, закріпленому у ст. 5 Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р., який визнається дисертантом найбільш повним та дієвим серед усіх діючих сьогодні міжнародних антитерористичних інструментів. При цьому зазначається відсутність жодних пріоритетів між юрисдикціями, закріпленими у ст. 5 вказаної конвенції.

Автор наголошує на безпрецедентних, порівняно з іншими конвенціями, заходах щодо захисту прав осіб, які підозрюються у скоєнні передбачених цими конвенціями злочинів, передбачених Міжнародною конвенцією про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

Певна увага у вказаному підрозділі роботи приділена аналізу класифікації злочинів, прийнятій сьогодні у міжнародному кримінальному праві. У межах аналізу дисертант обґрунтовує підстави для перегляду вказаної класифікації, і пропонує внести до неї зміни, що дозволять розглядати акти захоплення заручників не як злочини міжнародного характеру, а як міжнародні злочини, і, відповідно, здійснювати боротьбу з ними на більш високому рівні, так само, як здійснюється, наприклад, боротьба з тероризмом. Свою позицію автор аргументує тим, що, на його думку, захоплення заручників, які скоюються у сфері міжнародних відносин, посягаючи на стосунки між державами в умовах мирного співіснування, за рівнем своєї небезпечності вже підлягають співставленню і порівнянню із найбільш небезпечними для долі миру та людства міжнародними злочинами.

У підрозділі 2.2. “Заборона захоплення заручників на регіональному рівні” визначається коло нормативно-правових актів, що можуть використовуватися для боротьби з актами захоплення заручників у окремих регіонах. У підрозділі розглянуто міжнародні нормативні акти, прийняті Організацією Американських Держав, Європейською співдружністю, Співдружністю Незалежних Держав, Шанхайською організацією співробітництва.

На прикладі окремих нормативних актів у підрозділі розглянуто кілька способів включення складу злочину захоплення заручників до сфери їх застосування:

- перший спосіб – заміна юридично-невизначеного терміну сукупністю відомих понять (використаний у Вашингтонській конвенції про попередження та покарання актів тероризму, що приймають форму злочинів проти осіб та пов’язаного з ними вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер 1971 р.);

- другий спосіб – декларування злочинності та караності тієї чи іншої закінченої дій без надання її визначення (використаний у Європейській конвенції по боротьбі з тероризмом 1977 р. В даному випадку недолік усунений прийняттям Страсбурзького протоколу про внесення змін до Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом 2003 р.);

- третій спосіб – перелічення елементів дій (саме елементів, а не закінчених дій, як у Європейській конвенції по боротьбі з тероризмом), серед яких згадані і ті, що є елементами захоплення заручників (використані у Мінському договорі про співпрацю держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом 1999 р.);

- четвертий спосіб – використання визначень, закріплених у чинних міжнародно-правових актах, наприклад, Міжнародній конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. (використано у Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом 2001 р.).

Проаналізовані у підрозділі положення вказаних нормативних актів дозволили дисертанту виділити фактори, що визначають якість застосування конкретних міжнародно-правових актів для боротьби з певними злочинами (у тому числі із захопленням заручників). До таких факторів автор відносить:

- спосіб включення складу злочину до сфери застосування конвенції (документ, що містить чітке визначення чи посилається на норму, що містить таке визначення, може бути застосований для боротьби зі злочином більш успішно, ніж той, який використовує більш складний та неоднозначний спосіб визначення юрисдикції);

- обсяг співпраці спрямованої на боротьбу з конкретними злочинами, закріплений у конвенції (співпраця держав-учасниць, спрямована водночас на попередження, припинення та покарання передбачених у конвенціях злочинів, більш дієва ніж та, що передбачає лише окремі види співпраці);

- рівень, співпраці держав-учасниць (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчій);

- спосіб організації співпраці зацікавлених сторін (чим він простіший у бюрократичному плані, тим легше буде досягти результатів і тим більш значними вони будуть).

У висновку до підрозділу дисертант наголошує, що регіональні міжнародно-правові акти по боротьбі з тероризмом, розглянуті у цьому підрозділі, органічно доповнюють систему міжнародних норм по боротьбі з актами захоплення заручників, яка склалася і функціонує сьогодні у міжнародному кримінальному праві. При цьому зазначається, що доповнення розглянутих нормативних актів вимогою до держав-учасниць дотримуватися принципу aut dedere aut judicare, значно посилить правозастосовчий потенціал розглянутої категорії антитерористичних інструментів.

У підрозділі 2.3. “Національне законодавство держав як впливовий фактор боротьби з захопленням заручників” розглянута роль внутрішнього законодавства держав у міжнародній боротьбі з захопленням заручників та виділена низка факторів, які зумовлюють необхідність взаємодії між нормами міжнародного та національного кримінального права у боротьбі з актами захоплення заручників.

До таких факторів автор відносить:

- невирішеність питання про індивідуальну міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення актів захоплення заручників. У підрозділі наводяться думки та твердження відомих авторів з цього приводу, з яких стає зрозуміло, що вказане питання є дискусійним і залишиться таким принаймні у найближчий час;

- відсутність постійно діючих міжнародних судових органів з юрисдикцією щодо актів захоплення заручників (як їх визначає Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.). В аспекті розгляду цього питання автор проводить дослідження юрисдикції міжнародних судових органів, що мають постійний або тимчасовий характер і перш за все Міжнародного кримінального суду, створеного на підставі Римського Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.;

- природу взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права. При цьому наголошено на первинному характері національного права стосовно міжнародного, на його більш високій інституціоналізації і більш розвинутій правозастосовчій системі, та на деяких політичних аспектах. А також було виділено формальні та матеріальні елементи взаємодії внутрішньодержавного та міжнародного права, та вказано на можливість прямого та опосередкованого впливу національного права на міжнародне.

У підрозділі також перелічені конкретні національні норми по боротьбі з захопленням заручників таких країн, як США, Великобританія, Франція, Італія, Німеччина, Туреччина, Перу та Російська Федерація, що дозволяють підвищити ефективність боротьби з захопленням заручників на міжнародному рівні.

На підставі даних наведених у підрозділі, дисертант робить висновок про надзвичайний вплив національного законодавства держав у боротьбі з захопленням заручників як злочином, що викликає серйозне занепокоєння міжнародного співтовариства.

У підрозділі 2.4. “Внутрішнє законодавство України в боротьбі з захопленням заручників” проведено аналіз національного законодавства України на предмет його відповідності вимогам та принципам боротьби з актами захоплення заручників, розробленим на універсальному міжнародному рівні.

Розглянуті положення Кримінального кодексу УРСР 1960 р. у редакції від 31.07.1987 р., доповненого статтею 123-1 “Захоплення заручників”. Аналіз указаної норми дозволив виявити низку недоліків, що ставили під сумнів як ефективність правового захисту жертв захоплення заручників, так і точність кваліфікації скоєного злочину, що безперечно ускладнювало боротьбу з актами захоплення заручників та певною мірою порушувало зобов’язання СРСР згідно з Міжнародною конвенцією про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

Аналіз законодавства України дозволив визначити ряд національних нормативних актів, спрямованих (виключно або частково) на боротьбу з захопленням заручників, до них дисертант відніс Кримінальний кодекс України 2001 р. та Закон України “Про боротьбу з тероризмом” 2003 р.

Дослідження положень Кримінального кодексу України 2001 р., спрямованих на боротьбу з захопленням заручників, містить аналіз об’єкта злочину, його об’єктивної сторони, а також суб’єкта злочину та його суб’єктивної сторони.

У результаті дослідження ст. 147 КК України вдалося виокремити низку недоліків, які за наявності певних обставин, можуть стати на заваді притягнення до відповідальності злочинця, а саме:

a. невірне визначення об’єкта злочину;

b. відсутність формального закріплення у диспозиції статті способу спонукання третіх осіб до виконання вимог злочинців;

c. відсутність закріплення у статті таких видів третіх осіб, як держава та міжнародна організація.

З іншого боку, в підрозділі наголошується, що вказана норма закріплює додаткові (кваліфіковані) склади злочину захоплення заручників, які істотно посилюють її потенціал у сфері боротьби з цим злочином.

Спираючись на результати дослідження, автор робить рекомендації щодо внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України.

У цьому ж підрозділі роботи розглянутий Закон України “Про боротьбу з тероризмом” 2003 р. У рамках дослідження цього нормативного акту на предмет відповідності міжнародним нормам по боротьбі з захопленням заручників, проаналізовано ряд статей, серед яких ст. 1 “Визначення основних термінів”, ст. 2 “Правові основи боротьби з тероризмом”, ст. 3 “Основні принципи боротьби з тероризмом”. У результаті аналізу дисертант виявив низку невідповідностей:

- відсутність формального закріплення у тексті визначення способу спонукання третіх осіб до виконання вимог злочинця (тобто погрози вбити, спричинити ушкодження або продовжувати утримання захопленої особи);

- відсутність закріплення у тексті таких видів третіх осіб, як держава, міжнародна міжурядова організація та група юридичних або фізичних осіб.

Також виявлено, що Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. не згадана в якості правового джерела боротьби з тероризмом у ст. 2 “Правові основи боротьби з тероризмом” Закону України “Про боротьбу з тероризмом”.

У підрозділі аналізується можливість виникнення колізії між принципом невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності та принципом пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності, закріпленими у ст. 3 Закону. Результатом аналізу стало переконання дисертанта, що у разі виникнення описаної вище колізії, вона може бути усунена шляхом задоволення вимог злочинця про надання йому імунітету від кримінальної юрисдикції держави за захоплення заручників.

У висновках до підрозділу автор зазначає, що національні правові норми України є досить дієвими інструментами по боротьбі з захопленням заручників. І за умов усунення зазначених недоліків, указані норми, по-перше, дозволять Україні максимально ефективно боротися з захопленням заручників на національному рівні та сприяти такій боротьбі на міжнародному рівні та, по-друге, відповідним чином виконувати зобов’язання, прийняті нею згідно з положеннями Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

У висновках викладено наукові та практичні результати дослідження, сформульовано пропозиції та рекомендації щодо наукового і практичного використання здобутих результатів. Серед основних висновків дисертант виділяє такі:

1. Використання заручників відоме у міждержавних відносинах широкого кола країн, починаючи з IV тисячоріччя до н.е. У вказаний період існували взяття заручників (добровільне надання заручників однією стороною іншій, що використовувалося у сфері міждержавних відносин для забезпечення виконання домовленостей) та захоплення заручників (насильницьке отримання заручників, спрямоване на відновлення права постраждалої сторони, яке використовувалося у сфері міждержавних відносин для породження примусових зобов’язань).

2. Взяття заручників та захоплення заручників існували та розвивалися окремо одне від одного. З часом взяття заручників для забезпечення домовленостей було замінено іншими видам забезпечення та зникло з практики міждержавних відносин. Використання ж захоплення заручників, навпаки, призвело до трансформації останнього, спочатку – у цілком дозволену форму поведінки під час ведення воєнних дій, а пізніше – у частково дозволену форму поведінки під час ведення воєнних дій.

3. У період з IV тисячоріччя до н. е. і до початку XX ст. н. е. використання заручників у практиці міждержавних відносин носило характер міжнародно-правового інституту.

4. Пропозицію щодо періодизації розвитку заборони на здійснення актів захоплення заручників у міжнародному праві, яка складається з наступних етапів: етап позитивного (або інституціонального) ставлення до використання заручників (мав місце у період з IV тис. до н.е. до кінця 20-х рр. XX ст. н.е.); етап відносно негативного (або частково негативного) ставлення до використання заручників (мав місце у період з 1929 р. по 1963 р.); етап непрямої (або опосередкованої) заборони актів захоплення заручників (мав місце у період з 1963 р. по 1979 р.); етап цілковитої прямої заборони будь-яких дій щодо захоплення, утримання або використання заручників (розпочався з прийняттям Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.). На підставі якої зроблений висновок, що підґрунтям сучасних норм міжнародного кримінального права по боротьбі з захопленням заручників є право збройних конфліктів.

5. Визначення системи норм по боротьбі з захопленням заручників, яка складається з низки універсальних і регіональних конвенцій та доповнюється положеннями, закріпленими на національному рівні.

6. На підставі аналізу положень Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. автор виділяє основні елементи складу злочину захоплення заручників (захоплення або утримання заручника; погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання; використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки), які дозволяють відокремити його від суміжних складів злочинів (таких, як викрадення людини, незаконне позбавлення волі та підміна дитини).

7. Автор наполягає на необхідності закріплення на міжнародному рівні уніфікованої системи видів та мір покарань за злочин захоплення заручників (а також за замах на його вчинення та співучасть у цьому злочині).

8. Колізію між зобов’язанням у будь-який спосіб поліпшити положення заручника закріпленим у ст. 3 Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. та зобов’язанням дотримуватися принципу aut dedere aut judicare, закріпленим у ст. 8 цієї конвенції, автор пропонує тлумачити на користь положень, закріплених у ст. 3.

9. Автор зазначає, що Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. містить найбільш повний перелік підстав для встановлення юрисдикції щодо злочинів передбачених нею, який до того ж не передбачає жодної системи пріоритетів для встановлення юрисдикції та наголошує на тому, що такий перелік повинен міститися у кожному міжнародному антитерористичному інструменті.

10. Автор зазначає, що Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. закріплює низку заходів щодо захисту прав осіб, що підозрюються у скоєні злочинів, та наголошує на необхідності закріплення такого переліку усіма міжнародними антитерористичними інструментами.

11. Автор указує на недоліки існуючої у міжнародному праві системи поділу злочинних дій на міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру та наголошує на необхідності перегляду цієї системи, пропонуючи при цьому власну модель такої класифікації, визначаючи у ній місце злочину захоплення заручників.

12. На підставі аналізу положень, закріплених у перелічених регіональних нормативно-правових актах, автор вирізняє наступні форми закріплення злочинності актів захоплення заручників:

- заміна юридично-невизначеного терміну сукупністю простих понять (Вашингтонська конвенція про попередження та покарання актів тероризму, що приймають форму злочинів проти осіб, та пов’язаного з ними вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер 1971 р.);

- декларування злочинності закінченої дії, яка не має формального визначення (Європейська конвенція по боротьбі з тероризмом 1977 р.);

- закріплення злочинності окремих простих дій, поєднання яких утворює той чи інший склад злочину (Мінський договір про співпрацю держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом 1999 р.);

- визначення юрисдикції засноване на використанні бланкетної норми (Шанхайська конвенція про боротьбу з тероризмом сепаратизмом та екстремізмом 2001 р.).

13. Виділені фактори, які зумовлюють успіх використання зазначених регіональних нормативно-правових актів у боротьбі з захопленням заручників, а саме:

- спосіб включення складу злочину захоплення заручників до сфери застосування тієї чи іншої конвенцій;

- обсяг співпраці у боротьбі з захопленням заручників, передбачений тією чи іншою конвенцією;

- рівень здійснення співпраці;

- спосіб організації співпраці зацікавлених сторін.

14. Автор наголошує на виключному значенні внутрішньодержавних норм у забезпеченні міжнародної боротьби з захопленням заручників.

15. Автор визначає ряд недоліків, що містяться у чинному Кримінальному кодексі України та наголошує на необхідності їх усунення.

16. Автор визначає ряд недоліків, що містяться у чинному Законі України “Про боротьбу з тероризмом” та наголошує на необхідності їх усунення.

Сформульовані у дисертаційному дослідженні висновки, положення та пропозиції можуть бути використані у подальшій нормотворчій діяльності як у сфері міжнародно-правового, так і у сфері національно-правового регулювання відносин по боротьбі з захопленням заручників.