ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРОІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету та завдання, об’єкт та предмет дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, висвітлено його методологічні та теоретичні засади, наукову новизну роботи, сформульовано головні пропозиції і положення, які виносяться на захист, охарактеризовано практичне значення отриманих результатів і апробацію результатів дослідження, відображено характер публікацій, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 “Правова природа та особливості інвестиційної діяльності в сільському господарстві України” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Загальна характеристика законодавства, що регулює агроінвестиційну діяльність в Україні" дається перелік джерел права, що регламентують поведінку учасників інвестиційної діяльності в сільському господарстві. Серед них названі джерела: аграрного права (в частині, що регулює правосуб’єктність сільськогосподарських товаровиробників, аграрні виробничі правовідносини тощо), цивільного права (в частині що регулює інвестиційні відносини, відносини в сфері власності, відносини, що виникають у зв’язку зі створення, діяльністю та ліквідацією юридичних осіб, у повному обсязі - зобов’язальне право, частково – право інтелектуальної власності), земельного права (правове регулювання питань власності на землю і права користування землею, грошова оцінка земель, організація управління і контролю в галузі земельних відносин), фінансового права (в частині, що регулює відносини платників податків з відповідними державними органами, відносини у сфері фіскальної політики держави, діяльність контролюючих державних органів у сфері фінансових відносин, діяльність банківської системи України тощо), господарського права (в частині регулювання господарської комерційної діяльності (підприємництва), відносин суб’єктів господарювання, використання природних ресурсів у сфері господарювання тощо), екологічного права (оскільки інвестування в створення виробничої матеріальної бази сільського господарства зачіпає питання екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища).

Зважаючи на те, що агроінвестиційні відносини є однорідними за своїм змістом, регулюються нормами аграрного та інших галузей права, вони можуть бути об’єднані в окремий інститут аграрного права, який є комплексним за своєю природою.

У підрозділі 1.2. “Юридична сутність агроінвестиційної діяльності” сформульовано ознаки, що притаманні саме агроінвестиційній діяльності та відмежовують її від інвестиційної діяльності. До таких ознак віднесено: а) агроінвестиційна діяльность передбачає участь в якості виконавця сільськогосподарського товаровиробника; б) агроінвестиційна діяльність виражається в певній правовій формі (формування статутних капіталів (фондів) суб’єктів підприємництва у сфері сільського господарства, укладенні агроінвестиційного договору, спільній діяльності); в) агроінвестиційна діяльність здійснюється з урахуванням сезонних та природно-кліматичних умов; г) агроінвестиційна діяльність забезпечує розвиток сільськогосподарського виробництва.

Досліджено форми здійснення інвестиційної діяльності. Це дало підстави запропонувати авторський перелік форм, характерних для сільського господарства, а саме: формування статутного капіталу (фонду) суб’єкта аграрного підприємництва; здійснення інвестиційної діяльності на основі агроінвестиційного договору; здійснення інвестування через інститут спільної діяльності.

Доопрацьовано та запропоновано визначення поняття агроінвестиційної діяльності, як сукупності правових дій фізичних осіб, юридичних осіб та держав щодо залучення та реалізації інвестицій в сільськогосподарське виробництво, з метою отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту.

У підрозділі 1.3. “Поняття та зміст агроінвестиційних правовідносин” виокремлено елементи агроінвестиційних правовідносин. Визначено, що суб’єктами агроінвестиційних правовідносин є: інвестори, тобто особи, які вкладають інвестиції в сільськогосподарське виробництво; учасники (виконавці), тобто особи, які отримують інвестиції та реалізують їх у процесі сільськогосподарського виробництва; інші учасники, які не є сторонами агроінвестиційних правовідносин, однак беруть у них участь.

Доведено, що об’єктами аграрних правовідносин є, по-перше, інвестиції, що вкладаються у сільське господарство. По-друге – сфера підприємницької діяльності, в розвиток якої вкладаються інвестиції.

До основних рис агроінвестиційних правовідносин віднесено наступні: це певний вид суспільних відносин, урегульований нормами права (аграрного та інших галузей); вони носять комплексний характер; виникають, змінюються та припиняються у сфері сільськогосподарського виробництва; мають специфічний суб’єктний склад. Агроінвестиційні правовідносини визначені як: по-перше, зовнішні договірні відносини, виходячи з того, що суб’єкти агроінвестиційних правовідносин реалізують свої інтереси, шляхом укладення відповідних договорів; по-друге, зовнішні відносини у сфері реалізації права власності на майно та майнові права.

Агроінвестиційні правовідносини визначено як урегульований нормами аграрного та інших галузей права комплекс суспільних відносин, що виникають між сільськогосподарськими товаровиробниками та іншими суб’єктами господарювання на підставі юридичних фактів (укладення агроінвестиційних договорів, формування статутних капіталів (фондів) суб’єктів підприємництва в АПК) щодо реалізації інвестицій в сільськогосподарському виробництві, з метою отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту.

Розділ 2 “Правове регулювання окремих форм агроінвестиційної діяльності” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Договірні агроінвестиційні відносини” обґрунтовано здатність суб’єктів аграрного підприємництва вступати в договірні інвестиційні відносини. Наведено визначення поняття агроінвестиційного договору, під яким розуміється формально закріплена домовленість двох або більше сторін, що породжує їх права і обов’язки щодо забезпечення виробництва сільськогосподарської продукції шляхом здійснення агроінвестиційної діяльності, з метою реалізації взаємних майнових та інших інтересів за допомогою системи аграрно-правових та інших договорів. Обумовлено ознаки, за яких договори набувають агроінвестиційного характеру. Підкреслено їх тотожність з ознаками, що притаманні аграрно-правовим договорам, серед яких: права і обов’язки в договорі визначаються специфікою сільськогосподарського виробництва; здебільшого, ці договори безпосередньо виступають юридичною формою організації виробничого процесу.

Зважаючи на твердження професора А.М. Статівки, що суб’єкти аграрних відносин реалізують свої інтереси за допомогою системи аграрно-правових та інших договорів, не виходячи при цьому за межі аграрних правовідносин, у роботі розглянуто ряд договорів, які можуть бути використанні для урегулювання агроінвестиційних відносин. За сферою підприємницької діяльності, в процесі якої реалізуються договірні відносини,виділено наступні групи агроінвестиційних договорів: договори у сфері виробництва, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції; договори у сфері матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва; договори інноваційного та інтелектуального забезпечення сільськогосподарського виробництва. До першої групи віднесено договори купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, договір комісії. До другої – договори купівлі-продажу нерухомості, сільськогосподарської техніки, договори оренди, лізингу, договір підряду. У межах третьої групи розглянуто договір на створення (передачу) науково-технічної продукції, ліцензійний договір, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

У підрозділі 2.2. “Правові аспекти фінансової агроінвестиційної діяльності” досліджено поняття фінансової агроінвестиційної діяльності, що визначена як сукупність правових дій фізичних осіб, юридичних осіб та держави щодо залучення та реалізації інвестицій в сільськогосподарському виробництві, з використанням фінансових інструментів та з залученням фінансових установ, з метою отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту. Серед фінансових інструментів, що можуть бути використані в агроінвестиційній діяльності розглянуто: цінні папери та деривативи, базовим активом яких є сільськогосподарська продукція. Серед фінансових установ, що приймають участь у агроінвестиційній діяльності розглянуто банківські установи та страхові компанії. Окремо досліджено правові аспекти участі в агроінвестиційній діяльності аграрних бірж, Аграрного фонду та Фонду аграрних страхових субсидій.

У підрозділі 2.3. “Правові аспекти здійснення агроінвестиційної діяльності шляхом передачі прав інтелектуальної власності” досліджено порядок передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності як один із способів інвестування сільського господарства. У якості об’єктів було виділено наступні: об’єкти промислової власності, що підлягають державній реєстрації та об’єкти авторського права, що охороняються у безумовному порядку з моменту їх створення. В рамках першої групи розглядалась правова природа таких об’єктів як: винаходи та корисні моделі, промислові зразки, об’єкти селекційних досягнень, знаки для товарів та послуг, топографія інтегральних мікросхем, фірмові найменування, найменування місця походження товару, ноу-хау. До другої групи було віднесено лише ті об’єкти, які мають прикладне значення для сільського господарства, у тому числі, комп’ютерні програми та бази даних.

Проведено порівняльний аналіз між двома способами здійснення агроінвестиційної діяльності за допомогою об’єктів інтелектуальної власності, а саме, укладенням агроінвестиційного договору (договір на створення (передачу) науково-технічної продукції, ліцензійний договір, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності) та передачею об’єктів в якості внеску до статутного капіталу (фондів) суб’єктів підприємництва в сфері сільського господарства.

Розділ 3 “Удосконалення правового регулювання агроінвестиційної діяльності в Україні” включає в себе два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Правові аспекти функціонування спеціальних економічних зон як інструменту залучення інвестицій в сільське господарство України” розглянуто можливості використання спеціальних економічних зон як механізму інтенсифікації залучення інвестицій в агросектор України. Зокрема, проаналізовано вітчизняний досвід створення та функціонування спеціальних економічних зон. Виділено зони, діяльність яких тією чи іншою мірою стосувалася сільськогосподарського виробництва. До таких зон віднесено: Північнокримську експериментальну економічну зону «Сиваш», спеціальну економічну зону «Порт Крим», спеціальну економічну зону «Миколаїв», технологічний парк «Інноваційний центр «Броди», територію пріоритетного розвитку міста Шостка. У підрозділі проаналізовано особливості правового регулювання їх діяльності та визначено причини їх низької ефективності саме у сфері сільського господарства. Серед таких причин названо: відсутність особливого підходу до створення профільних сільськогосподарських спеціальних економічних зон, що враховував би всі особливості вітчизняного агросектору, відсутність наукового підґрунтя при запроваджені СЕЗ; незавершеність земельної реформи та неврегульованість питань землекористування; відсутність на той момент достатньої правової бази, що регулювала б діяльність господарюючих суб’єктів, у тому числі, сільськогосподарських підприємств; загальний низький розвиток вітчизняної економіки того періоду.

У підрозділі 3.2. “Зарубіжний досвід правового регулювання агроінвестиційної діяльності” розглянуто досвід зарубіжних країн у сфері інвестування сільського господарства, в результаті чого зроблено конкретні висновки та узагальнення. Зокрема, підходи до залучення інвестицій у галузь дуже різняться та залежать від мети, яку ставить перед собою та чи інша країна. Так, розглянуті країни Південної Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) визначили для себе залучення іноземного капіталу у аграрний сектор як безумовний пріоритет та відштовхуючись від цього створили для іноземних інвесторів умови подекуди навіть кращі ніж для вітчизняних підприємців. Підтвердженням цієї тези служить аналіз реформування аргентинського законодавства в сфері інвестування сільського господарства в кінці 80-х на початку 90-х років. Податкових реформ Бразилії та Мексики, що надали широкі можливості для іноземного капіталу в сфері агроінвестиційної діяльності.

Шляхом дерегуляції економіки, лібералізації валютно-фінансової політики та запровадження нових фіскальних правил пішла Індія. Південна Корея відзначилася більшою поміркованістю в питання правового регулювання агроінвестиційної діяльності. Залучення інвестицій у сільське господарство цієї країни розпочалося в 1966 році з прийняттям Закону про іноземні інвестиції. Інша країна азійського регіону – Японія заблокувала можливість участь у аграрному виробництві іноземних громадян та підприємств, залишивши це прерогативою фізичних осіб та юридичних осіб – резидентів.

Поміркованою можна назвати правову політику у сфері агроінвестиційної діяльності країн західної Європи (зокрема, розглянутих в дисертації Франції, Італії та Німеччини). У Франції режим найбільшого сприяння надається переважно інвесторам з країн ЄС, а також таким, що інвестують у сільське господарство найменш розвинутих регіонів. У законодавстві Італії в якості механізмів стимулювання агроінвестиційної діяльності використовуються субсидії, податкові та кредитні пільги. Німеччина пішла шляхом гарантування банківського кредитування за зниженою процентною ставкою.