Правове регулювання процесуальних відносин у справах про банкрутство в Україні Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дисертаційної роботи, формулюються методологічні і теоретичні засади, основні положення, які характеризують наукову новизну дослідження, висвітлюється практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1 „Теоретико-правові засади регулювання процесуальних відносин у справах про банкрутство” має три підрозділи, в яких висвітлюється історія становлення та сучасний стан правового регулювання відносин неспроможності. Розкриваються поняття, місце і значення, а також структура процесуальних відносин в провадженні у справах про банкрутство.

У підрозділі 1.1. „Історія становлення та сучасний стан законодавства України про неспроможність (банкрутство)” звертається увага на те, що вивчення правовідносин неспроможності є неможливим без аналізу законодавства, що регулює ці відносини.

Автор зазначає, що на становлення інституту неспроможності в Україні впливали історичні та економічні особливості її розвитку, зокрема перебування українських земель протягом тривалого часу в складі інших держав, а саме – Російської імперії та Австро-Угорщини. Розвиток законодавства про неспроможність в цих державах у XIX - на початку ХХ століття сприяв розповсюдженню відповідних правових норм на територію України. В роки радянської влади інститут неспроможності не знайшов свого належного застосування. Його відродження на пострадянському просторі, у тому числі – в Україні, відбулось в 90-ті роки ХХ ст. За короткий період часу в Україні були прийняті два спеціальних законодавчих акта для врегулювання відносин неспроможності.

Аналізуючи норми Закону України „Про банкрутство” (1992 року), автор звертає увагу на те, що цей закон був спрямований, насамперед, на захист інтересів кредиторів та мав ряд істотних недоліків, серед яких –поширення його норм лише на юридичних осіб, відсутність інституту професійних арбітражних керуючих, обмеженість застосування процедури санації боржника. Процесуальні норми вказаного закону не забезпечували нормативну основу для належного розгляду справ про банкрутство.

В результаті реформування законодавства України про неспроможність в червні 1999 року була прийнята нова редакція закону, в якій він отримав назву Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Цей закон має більш складну структуру, ніж попередній, але не містить цілого ряду норм, які необхідні для регулювання процесуальних відносин у справах про банкрутство. Дисертант вказує на те, що процесуальну основу розгляду господарськими судами справ про банкрутство складають як норми Закону, так і норми Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). Норми ГПК України мають при цьому загальний характер, а норми Закону - особливий, спеціальний характер. Звертається увага на те, що Закон не містить ряду спеціальних процесуальних норм, необхідних для регулювання провадження у справах про банкрутство. Зокрема, йдеться про неповну регламентацію підстав припинення провадження у справі, невизначеність підстав зупинення провадження у справі, неврегульованість процесуальних прав та обов’язків учасників провадження та ряд інших.

У дисертації звертається увага на актуальність проблеми вдосконалення структури законодавства про неспроможність. Автор обґрунтовує необхідність зосередження у чинному Законі процесуальних норм, які забезпечать самостійне регулювання специфічного провадження у справах про банкрутство.

У підрозділі 1.2. „Поняття, місце та значення процесуальних відносин в реалізації норм інституту неспроможності” з’ясовується місце процесуальних відносин в системі правовідносин неспроможності, аналізуються характерні риси провадження у справах про банкрутство.

В дисертації звертається увага на наявність різних критеріїв класифікації відносин неспроможності. Наголошується, що в межах провадження у справі про банкрутство існують одночасно правовідносини матеріального характеру між боржником та кредиторами, а також правовідносини процесуального характеру, які виникають в зв’язку з порушенням справи про банкрутство та забезпечують реалізацію матеріальних норм права. Таким чином, матеріально-правові норми інституту неспроможності можуть бути реалізовані лише за допомогою процесуальних норм, які втілюються у процесуальних правовідносинах.

Характеризуючи провадження у справах про банкрутство, автор виділяє такі його риси, як наявність особливого процесуального порядку розгляду справ, формування окремої категорії справ, існування специфічних цілей і завдань, особливий суб’єктний склад, тривалість судового провадження.

Дисертант вважає, що особливий порядок розгляду справ про банкрутство та необхідність застосування до боржника передбачених Законом судових процедур, істотно впливає на склад стадій провадження та зміст процесуальних дій господарського суду, інших учасників провадження у справі про банкрутство. В роботі проаналізовані наукові погляди на критерії класифікації стадій господарського процесу у справах про банкрутство. На основі з’ясування наявних підходів до стадійності процесу розгляду справ про банкрутство дисертант дійшов висновку, що в юридичній літературі відсутні єдині підходи до з’ясування складу стадій у справах про банкрутство, їх меж та послідовності здійснення. Автором виділяються стадії: порушення провадження, підготовки справи до розгляду, судового розгляду та застосування процедур банкрутства, припинення провадження у справі. Зазначено, що припинення провадження у справі є обов’язковою процесуальною дією, оскільки кожна справа про банкрутство завершується саме винесенням господарським судом відповідної ухвали.

У підрозділі 1.3. „Структура процесуальних правовідносин у справах про банкрутство” досліджуються такі основні елементи процесуальних правовідносин як суб’єкти, об’єкт та зміст цих відносин. Звертається увага, що на характер взаємозв’язків між елементами процесуальних відносин впливає розвиток як процесуальних, так і матеріально-правових правовідносин неспроможності, що утворюють єдину цілісну систему правового регулювання.

Характеризуючи суб’єктів процесуальних відносин у справах про банкрутство, дисертант звертає увагу на те, що їх склад відрізняється від складу суб’єктів позовного провадження, вони наділяються іншим обсягом прав і обов’язків. Закон визначає процесуальний статус боржника та кредиторів як сторін у справі. Щодо інших осіб, які беруть участь в провадженні у справі, Законом наведено тільки їх матеріально-правову класифікацію. Процесуальний статус зазначених учасників провадження, обсяг їх процесуальних прав і обов’язків можна визначити лише шляхом систематичного тлумачення норм Закону та ГПК України.

Дисертант звертає увагу, що об’єкт процесуальних правовідносин у справах про банкрутство не був предметом дослідження у вітчизняній науці. При цьому він вказує, що визначення об’єкта процесуальних відносин є неможливим без з’ясування місця справ про неспроможність в господарському процесі. Автор поділяє думку тих дослідників, які вважають, що провадження у справах про банкрутство є самостійним видом судового провадження. Проте, об’єкт процесуальних правовідносин в справах про банкрутство, на думку автора, є подібним до такого об’єкту у справах окремого провадження в цивільному судочинстві. У справах про банкрутство об’єктом процесуальних правовідносин виступають охоронювані законом інтереси учасників провадження у справі.

Закон надає учасникам провадження ряд специфічних прав, пов’язаних з особливостями розгляду даної категорії справ. Вказані права і обов’язки можуть виникати, змінюватися та припинятися в залежності від стадії провадження та застосованої процедури банкрутства.

Розділ 2 „Особливості процесуального статусу суб’єктів правовідносин у справах про банкрутство” складається із 3 підрозділів, в яких аналізуються особливості процесуального статусу господарського суду та окремих учасників провадження у справі.

У підрозділі 2.1. „Господарський суд як суб’єкт процесуальних правовідносин у справах про банкрутство” розглядаються місце та функції господарського суду в провадженні у справах про банкрутство.

Звертається увага, що господарський суд є основним суб’єктом процесуальних відносин у справах про банкрутство та наділяється спеціальними повноваженнями, які відсутні в інших видах судового провадження. Поряд з юрисдикційною функцією, тобто відправленням правосуддя у справах про банкрутство, господарський суд наділений контрольними функціями. Останні полягають у здійсненні судового контролю за діями учасників провадження у справі. Вказуючи на особливості існуючого порядку провадження, при якому дії учасників провадження знаходяться під контролем суду, автор робить висновок, що наявність контрольних функцій у господарського суду є необхідною умовою забезпечення належної організації розгляду справ про банкрутство.

Автор зазначає, що згідно з діючим законом, господарський суд в окремих випадках пов’язаний з рішенням комітету кредиторів, що не завжди узгоджується з вимогами процесуального законодавства про необхідність повного дослідження поданих доказів і врахування всіх обставин справи. В зв’язку з цим, правове регулювання відносин неспроможності має забезпечуватися наданням господарському суду права в окремих випадках діяти на власний розсуд. Автор вказує, що суддівський розсуд слід допустити, зокрема, під час прийняття рішення про визнання боржника банкрутом та при вирішенні питання про застосування реорганізаційних судових процедур.

Аналізуючи процесуальні акти, які приймаються господарським судом у справі про банкрутство, автор проводить їх класифікацію в залежності від стадії судового провадження та застосованої процедури. Дисертантом звертається увага, що в окремих випадках ухвалами суду вирішуються не тільки процесуальні, а й матеріально-правові питання. До таких ухвал слід віднести, зокрема, ухвали, якими визнаються чи відхиляються вимоги кредиторів до боржника. В зв’язку з цим, ухвали, що виносяться в провадженні у справі про банкрутство, можуть розрізнятися також за критерієм вирішення судом процесуальних або матеріально-правових питань.

У підрозділі 2.2. „ Процесуальний статус сторін в провадженні у справах про банкрутство” аналізується зміст процесуальних прав та обов’язків боржника і кредиторів. В результаті дослідження особливостей набуття особою статусу боржника в справі про банкрутство, робиться висновок про необхідність для цього додаткових умов, порівняно із його набуттям в цивільно-правовому розумінні. Зазначається, що поряд з процесуальними правами, передбаченими ГПК України, які надаються сторонам в позовному провадженні, Закон надає боржнику ряд специфічних прав, пов’язаних з особливостями даного виду судового провадження, серед яких виділяється право боржника ініціювати справу про банкрутство.

Аналізуючи надане заявникам право на відкликання своєї заяви про порушення справи про банкрутство, дисертантом робиться висновок, що боржник не може бути наділений правом відкликання поданої заяви, коли у нього, відповідно до Закону, виник обов’язок щодо її подання. Вказаний висновок обґрунтовується тим, що обов’язок боржника - подати заяву про своє банкрутство - виникає за наявності відповідних підстав та спрямований, в першу чергу, на захист прав кредиторів.

Автор звертає увагу, що Закон наділяє відповідними процесуальними правами, насамперед, конкурсних кредиторів. Проте, існує практична необхідність закріплення в законі особливостей процесуального статусу інших категорій кредиторів, зокрема, кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, кредиторів по зобов’язанням із заробітної плати та іншим соціальним виплатам. Пропонується також визначити процесуальний статус поточних кредиторів та порядок розгляду їх вимог до боржника.

Автор вважає, що однією із особливостей провадження у справах про банкрутство є наявність певних обмежень процесуальних прав сторін, у тому числі кредиторів, зумовлених, перш за все, конкурсним характером провадження у справі. В зв’язку з цим, на зміст диспозитивних прав кредиторів впливає наявність повноважень у їх колективних органів (зборів та комітету кредиторів), а також участь у справі арбітражного керуючого.

У підрозділі 2.3. „Процесуальний статус інших учасників провадження у справі про банкрутство” досліджуються особливості процесуального статусу арбітражного керуючого, державного органу з питань банкрутства, інвестора та інших учасників провадження у справі.

Автор аналізує порядок призначення та звільнення судом арбітражного керуючого. Розглядаючи встановлені Законом вимоги до кандидатури арбітражного керуючого, автором пропонується передбачити норму щодо одержання ліцензії арбітражним керуючим лише за умови проходження ним стажування в якості помічника арбітражного керуючого.

Дисертантом звертається увага на необхідність забезпечення процесуальних прав державного органу з питань банкрутства, пов’язаних з пропонуванням господарському суду кандидатур арбітражних керуючих для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків. В зв’язку з цим пропонується в разі відхилення судом запропонованої державним органом кандидатури, надати цьому органу право подати суду пропозиції щодо іншої кандидатури арбітражного керуючого.

Далі автором розглядається процесуальний статус таких учасників провадження як Фонд державного майна України, інвестор, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю. При цьому, звертається увага, що приймаючи участь в судовому провадженні, вказані особи наділяються окремими повноваженнями, які реалізуються при застосуванні судових процедур банкрутства. Процесуальний статус ряду осіб, які беруть участь в провадженні, є невизначеним. Зокрема, з огляду на те, що Закон передбачає в межах провадження у справі про банкрутство визнання недійсними укладених боржником угод, дисертант пропонує визначити процесуальний статус осіб, які є контрагентами боржника по оспорюваній угоді. Відсутність процесуальної регламентації прав і обов’язків такої особи ускладнює розгляд судом заяви арбітражного керуючого про визнання недійсними угод боржника.

Розділ 3 „Процесуальні правовідносини на окремих стадіях провадження у справах про банкрутство” складається із 3 підрозділів і присвячений з’ясуванню особливостей виникнення, розвитку та припинення процесуальних правовідносин на окремих стадіях провадження та при застосуванні судових процедур банкрутства.

У підрозділі 3.1. „Стадія порушення провадження у справі про банкрутство” зазначається, що вказана стадія є початковою стадією провадження, на якій об’єктом процесуальних дій та правової оцінки господарського суду є заява про порушення справи з доданими до неї матеріалами, вивчення їх з точки зору підвідомчості і підсудності справи, а також інших критеріїв, необхідних для прийняття справи до провадження.

Аналізуючи умови реалізації права на звернення до господарського суду, дисертант зазначає, що для порушення провадження у справі про банкрутство особі необхідно не тільки мати право на подачу заяви, а і реалізувати це право у встановленому законом процесуальному порядку.

Досліджуючи передбачений Законом порядок порушення провадження у справі про банкрутство, автор приходить до висновку, що цей порядок не враховує прав боржника та не дозволяє при порушенні справи встановити всі обставини, пов’язані з наявністю ознак його неплатоспроможності. В зв’язку з цим пропонується передбачити такий порядок порушення справи, при якому на першому етапі має вирішуватись питання про прийняття заяви до розгляду та призначення судового засідання для з’ясування ознак неплатоспроможності боржника. На другому етапі, за результатами розгляду заяви в підготовчому засіданні має бути прийнято рішення про порушення провадження у справі, або про відмову у порушенні вказаного провадження.

У підрозділі 3.2. „Стадія підготовки до розгляду справи про банкрутство” вказується, що зазначена стадія є обов’язковою стадією господарського процесу, у тому числі в провадженні у справах про банкрутство. Проте, сукупність і зміст процесуальних дій суду та інших учасників провадження у справі на цій стадії істотно відрізняється від таких дій в позовному провадженні.

На стадії підготовки справи до розгляду проводяться підготовче та попереднє засідання господарського суду у справі про банкрутство. Підготовче засідання має специфічну процесуальну функцію, оскільки в ньому мають бути завершені процесуальні дії, пов’язані з порушенням справи про банкрутство і одночасно, за його наслідками, здійснюється публікація оголошення про порушення справи з метою виявлення кола кредиторів боржника та його інвесторів.

Автор зазначає, що існуючий механізм виявлення кредиторів є недосконалим та таким, що не забезпечує додержання їх прав та законних інтересів. В зв’язку з цим пропонується, насамперед, передбачити інший порядок оприлюднення інформації щодо порушення справ про банкрутство. Зокрема, публікація оголошення про порушення справи має здійснюватися у друкованому виданні Державного департаменту з питань банкрутства, а також міститися в мережі Інтернет на офіційному веб-порталі цього департаменту.

Дисертант звертає увагу, що саме на стадії підготовки справи до судового розгляду застосовується процедура розпорядження майном боржника. Аналізуючи завдання цієї процедури, автор виділяє дві її функції, а саме – забезпечувальну та підготовчу. В зв’язку з цим робиться висновок про допоміжний, підготовчий характер процедури розпорядження майном, яка фактично є обов’язковим попереднім етапом перед застосуванням процедур санації, мирової угоди або ліквідаційної процедури.

У підрозділі 3.3. „Стадія розгляду справи та застосування до боржника судових процедур банкрутства” розкривається зміст процесуальних дій господарського суду та інших учасників провадження під час розгляду справи та застосування до боржника судових процедур санації, мирової угоди та ліквідаційної процедури. Звертається увага, що результатом розгляду справи є прийняття господарським судом одного з наступних рішень: про визнання боржника банкрутом та застосування ліквідаційної процедури; відмову у визнанні боржника банкрутом; застосування до боржника реорганізаційних процедур; припинення провадження у справі. Зазначені рішення приймаються судом в окремому засіданні, якому дисертант пропонує дати назву „основне засідання” з урахуванням задач даної стадії судового провадження та ролі цього засідання для всієї справи про банкрутство.

В дисертації аналізується зміст процесуальних правовідносин при застосуванні процедури мирової угоди. При цьому звертається увага на наявність спільних рис та відмінностей мирової угоди у справах про банкрутство з мировою угодою, яка укладається в позовному провадженні.

Автором досліджуються функції господарського суду при застосуванні процедури санації, робиться висновок про необхідність наділення суду повноваженнями по затвердженню своєю ухвалою особи інвестора, обраної комітетом кредиторів.

В дослідженні проаналізовано зміст основних функцій господарського суду при застосуванні до боржника ліквідаційної процедури з урахуванням судової практики. Звертається увага, що ефективність проведення ліквідаційної процедури залежить як від належного виконання арбітражним керуючим-ліквідатором покладених на нього обов’язків, так і від здійснення судового контролю за діями учасників провадження у справі.