ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, зв’язок останньої з науковими програмами та планами, визначаються мета, завдання, об’єкт і методи дослідження, його наукова новизна, розкрито наукове й практичне значення роботи, а також подано відомості про апробацію одержаних результатів.

Розділ 1. «Загальна характеристика соціального обслуговування» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Поняття «соціальне обслуговування» в сучасній юридичній науці» проаналізовано сутність правової категорії «соціальне обслуговування», обґрунтовано актуальність її теоретичного дослідження.

Аргументується, що соціальне обслуговування – це комплексне явище, що досліджується філософами, соціологами, психологами, економістами і юристами. Визначено, що юридична наука розглядає його як один з видів соціального забезпечення громадян.

У процесі аналізу наукових підходів до розуміння категорії «соціальне обслуговування» і законодавчу практику доведено, що вона використовується як у вузькому, так і в широкому тлумаченні.

У широкому значенні під нею її слід розглядати як систему послуг, що надаються громадянам як платно, так і на безоплатній основі, державними органами у різних сферах суспільного споживання, громадськими організаціями й через загальну систему обслуговування. У цьому випадку термін «послуга» розуміється як вчинення корисної дії юридичною або фізичною особою для задоволення потреб іншої особи.

У вузькому розумінні соціальне обслуговування – це один з видів соціального забезпечення, метою якого є соціальна підтримка визначених законодавством категорій громадян, що здійснюється соціальними службами шляхом надання соціальних послуг і матеріальної допомоги (підтримки) громадянам, які знаходяться у важкій життєвій ситуації.

Основні ознаки, що характеризують поняття «соціальне обслуговування»: а) це один з видів соціального забезпечення, право на яке проголошено й гарантовано Конституцією України; б) створення умов для повноцінного життя осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах та їх соціальна підтримка – основна мета соціального обслуговування; в) право на нього мають особи, які перебувають у важких життєвих ситуаціях, визнаних такими законодавством; г) соціальне обслуговування здійснюється соціальними службами, тобто підприємствами, установами й організаціями незалежно від їх форм власності й господарювання, а також громадянами, які надають соціальні послуги; д) основними формами цього явища виступають соціальні послуги й матеріальна допомога (підтримка) зазначеним громадянам.

У підрозділі 1.2. «Право громадян України на соціальне обслуговування» на підставі аналізу як загальних, так і галузевих положень юридичної науки визначено, що право на соціальне обслуговування є конституційним правом, воно займає важливе місце у забезпеченні належної реалізації права людини на соціальний захист. Однією з основних умов виникнення в особи такого права визнано її перебування у складних життєвих обставинах, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність, наслідки яких вона не може подолати самостійно.

Підкреслюється, що право на соціальне обслуговування, як суб’єктивне право людини, розуміється як можливість отримання окремих видів соціальних послуг або їх комплексу. За сучасних умов розглядуване суб’єктивне право громадян не завжди має змогу реалізуватися повною мірою, що зумовлено неналежною системою фінансування й малоефективним механізмом його реалізації.

Визначено, що підвалини правового механізму забезпечення права на соціальне обслуговування становлять юридичні гарантії, тобто встановлені законодавством засоби і способи, що гарантують реальні можливості здійснення прав і свобод людини у сфері соціального обслуговування та їх всебічну охорону. Наведено аргументи, що для реалізації свого права на соціальне обслуговування людина повинна звернутися за отриманням соціальних послуг не до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, як це визначено в Законі України «Про соціальні послуги», а до відповідного органу соціального захисту населення за місцем свого проживання або перебування. Саме в цьому вбачається вдосконалення механізму здійснення розглядуваного права громадян.

Запропоновано ст. 6 «Право на отримання соціальних послуг» указаного Закону викласти у наступній редакції: «Право на отримання соціальних послуг мають громадяни України, іноземці, особи без громадянства та інші особи, які проживають в Україні, опинились у складних життєвих обставинах і які потребують, відповідно до законів України соціальних послуг». За таких умов знімається проблема реалізації права на соціальне обслуговування бездомними громадянами, безпритульними дітьми та іншими особами, які не в змозі документально підтвердити законність свого перебування на території України.

У підрозділі 1.3. «Міжнародно-правове регулювання соціального обслуговування» наголошується, що міжнародно-правові акти посідають важливе місце в системі джерел права соціального обслуговування. Їх поглиблений аналіз указує на те, що поняття «соціальне обслуговування» в міжнародному праві практично не використовується, але в той же час невід’ємним правом кожної людини визнається право на соціальне забезпечення, складником якого і є соціальне обслуговування. За міжнародною практикою останнє становить собою діяльність спеціалізованих органів з надання різних послуг безоплатно або згідно з установленими державними стандартами по соціальній адаптації й реабілітації осіб, які знаходяться у ситуації, яка порушує їх життєдіяльність із незалежних від них обставин і яку вони не можуть подолати самостійно або за допомогою осіб, які відповідно до законодавства повинні їх утримувати.

Обстоюється позиція стосовно необхідності ратифікації Україною Конвенції МОП №117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», яка проголосила, що на міжнародному, регіональному й національному рівнях мають бути застосовані всі заходи для сприяння прогресу в таких сферах, як охорона здоров’я, житлове будівництво, забезпечення продовольством, освітою й турботою про добробут дітей, становище жінок, соціальне забезпечення та ін.

Зауважується, що Україна ратифікувала лише незначну частину міжнародно-правових актів, що стосуються соціального забезпечення. Серйозним недоліком є часткове визнання державою положень Європейської соціальної хартії (переглянутої). На нашу думку, ратифікація статей 12 і 13 цього міжнародно-правового документа – необхідна запорука досягнення високих соціальних стандартів у царині соціального обслуговування населення.

Зроблено висновок, що формування дійового й ефективного механізму правового регулювання відносин у досліджуваній сфері є неможливим без урахування базових міжнародно-правових норм. Цей процес спрямовано на адаптацію вітчизняного законодавства до європейських і міжнародних стандартів.

Розділ 2. «Джерела, принципи й методи права соціального обслуговування» об’єднує 4 підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Джерела права соціального обслуговування» визначено, що під джерелами права соціального обслуговування треба розуміти зовнішнє оформлення й вираження змісту загальнообов’язкових правил поведінки в розглядуваній царині через різноманітні нормативно-правові акти, що приймаються в установленому законом порядку і є результатом правотворчої діяльності органів, уповноважених на те державою.

За результатами дослідження системи джерел права соціального обслуговування на сучасному етапі виявлено її характерні особливості: а) відсутність єдиного комплексного базового нормативно-правового акта, який міг би стати провідним правовим регулятором соціально обслуговуючих відносин і закріпити на законодавчому рівні основні строки й вихідні положення в даній сфері; б) доволі громіздка система джерел права, серед яких вагома її частина належить підзаконним нормативним актам, що деталізують порядок надання й призначення різних видів соціального обслуговування. Це ускладнює доступ громадян до інформації про його види й також породжує колізії у правовому просторі; в) система джерел права цього явища відрізняється динамічністю, але має місце й нестабільність, що виявляється в постійній зміні форм і видів соціального обслуговування, а також розмірів матеріальної допомоги – соціальних виплат. Масив нормативно-правових актів, що врегульовують суспільні відносини із соціального обслуговування постійно поповнюється в результаті активної правотворчої діяльності, що викликано специфікою останніх.

Установлено, що за змістом і спрямованістю джерела права соціального обслуговування можна умовно поділити на нормативно-правові акти, що: а) впорядковують загальні положення щодо соціального обслуговування й поширюють свою дію на всі правовідносини, які виникають у цій сфері; б) регулюють окремі види цієї діяльності; в) визначають і деталізують загальні положення щодо соціального обслуговування окремих категорій громадян – інвалідів, громадян похилого віку, ветеранів війни, дітей, біженців та ін.

Обґрунтовується точка зору, що система джерел права соціального обслуговування потребує оновлення й удосконалення. Найважливішим кроком на шляху впорядкування наукових термінів і понять із соціального обслуговування, підвищення ефективності механізму забезпечення права людини на соціальну допомогу повинно стати прийняття закону «Про соціальне обслуговування в Україні». У цьому нормативному акті належить окреслити засади правового регулювання системи соціального обслуговування в Україні, чітко закріпити джерела її фінансування та інші важливі, але не визначені на даний час питання. Доведено, що прийняття вищевказаного Закону не потребує вагомих матеріальних витрат з Державного бюджету, оскільки головне його призначення – впорядкування вже існуючих суспільних відносин у сфері соціального обслуговування.

У підрозділі 2.2. «Принципи права соціального обслуговування» зазначається, що конструкція «принципи права соціального обслуговування» базується й формується на наукових положеннях і досягненнях загальної теорії права. Зроблено висновок, що принципи права соціального обслуговування – це вихідні засади, ідеї, які визначають сутність системи права соціального обслуговування і спрямовані на формування достатнього рівня правового захисту осіб, які потрапили у складні життєві ситуації.

На думку дисертанта, сутність права соціального обслуговування й основні закономірності його розвитку в сучасних умовах найбільш точно виражають такі принципи: а) надання соціальних послуг безоплатно або за часткову оплату; б) індивідуальний підхід стосовно їх надання; в) пожиттєвість соціального обслуговування; г) поєднання в останньому державних і громадських засад.

З метою поліпшення якості соціального обслуговування запропоновано у спеціальному законодавчому акті (наприклад, у Законі «Про соціальне обслуговування в Україні») не лише віддзеркалити принципи, на яких повинна базуватися система соціального обслуговування, а й належним чином розкрити їх зміст, що має сприяти їх однаковому праворозумінню і правозастосуванню.

У підрозділі 2.3. «Правовідносини із соціального обслуговування» здобувач, проаналізувавши точки зору науковців, поглибив дефініцію конструкції «правовідносини із соціального обслуговування». Ці правовідносини визначено як урегульовані правом, охоронювані державою суспільні відносини з приводу соціального обслуговування, що виникають між особами, які знаходяться у складних життєвих обставинах, і юридичними чи фізичними особами, які зобов’язані надавати конкретне обслуговування – безкоштовне, за плату або на пільгових умовах.

Правовідносини із соціального обслуговування мають свою структуру, учасників, об’єкти і зміст. Вони вирізняються тим, що мають не грошовий, а натуральний характер, оскільки виникають та існують для надання громадянам забезпечення: (1) в натуральній (матеріальній) формі (у вигляді необхідних речей, продовольчих і непродовольчих товарів, ліків тощо); (2) у формі послуг (а) матеріальних, тобто корисних дій, безпосередньо пов’язаних із задоволенням матеріальних потреб громадян, і (б) нематеріальних, пов’язаних з наданням консультативної допомоги й реабілітаційних послуг, і спрямованих на задоволення духовних потреб особи, які в переважній більшості мають інформаційний характер. Специфікою соціально обслуговуючих відносин є відсутність єдиного базового нормативно-правового акта, який чітко визначив би всі елементи цих правовідносин (суб’єкти, об’єкти, зміст) і забезпечив би їх ефективне функціонування у правовому полі.

Доведено, що належна правова регламентація відносин із соціального обслуговування надасть можливості повніше зрозуміти сутність і систему соціального обслуговування, розробити й обґрунтувати нові наукові поняття й категорії в досліджуваній сфері.

У підрозділі 2.4. «Сучасні тенденції та перспективи розвитку правового регулювання соціального обслуговування в Україні» констатується, що нормативно-правове забезпечення права на соціальне обслуговування населення України може бути ефективним лише за умови досягнення правових цілей, як-от: а) підвищення рівня якості соціальних послуг і наближення його до європейського; б) впровадження механізму управління й регулювання системи таких послуг, що забезпечуватиме її постійне оновлення відповідно до потреб отримувачів.

Система соціального обслуговування в Україні вимагає комплексного, системного реформування, яке необхідно розпочати з приведення соціально обслуговуючого законодавства у відповідність з реально існуючими відносинами, оскільки в останні роки спостерігається постійне збільшення чисельності громадян і навіть груп населення, які потребують соціального обслуговування. Кабінету Міністрів України належить розробити чіткий план реалізації положень Концепції реформування системи соціальних послуг в Україні, призначити відповідальні державні органи в цьому процесі.

Обґрунтовано, що Типове положення про територіальний центр, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2009 р., по меншій мірі потребує якісного, належного доопрацювання, а то й нової редакції, оскільки прописаний у ньому механізм реалізації права на соціальне обслуговування ускладнюється, а процедура взяття особи на таке обслуговування є дуже бюрократичною й доволі тривалою у часі. А це, у свою чергу, породжує зайвий документообіг і стає на заваді здійснення громадянами, які опинилися в скрутному становищі, гарантованого Конституцією України права на соціальну допомогу.

Наведено аргументи, що система соціального обслуговування в Україні знаходиться на стадії становлення й розвитку, тому що механізми її функціонування не змінювались ще з радянських часів, а наявний дисбаланс між можливостями системи соціального обслуговування й існуючими потребами населення постійно зростає. Комплексне, системне реформування цієї системи, на думку автора, необхідно розпочати з приведення соціально обслуговуючого законодавства у відповідність з реально існуючими відносинами.