ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ГРОМАДЯН ПОХИЛОГО ВІКУ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, з’ясовується її зв’язок з науковими програмами й темами, формулюються мета й задачі, визначаються об’єкт, предмет і методи дослідження, аргументується наукова новизна й практичне значення одержаних результатів, міститься інформація про апробацію й публікації результатів дослідження, наводяться його структура й обсяг.

Розділ 1. «Основи правового становища громадян похилого віку» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Соціальний захист громадян похилого віку: історико-правовий аспект» досліджено історичні етапи становлення соціального захисту громадян похилого віку, шляхом аналізу й узагальнення поглядів учених.

Виділено історичні етапи розвитку соціального захисту громадян похилого віку, зокрема: (а) перший характеризується формуванням кола суб’єктів, які мають право на матеріальне забезпечення; (б) другий пов’язується із зародженням правового регулювання пенсійного забезпечення; (в) на третьому соціальне забезпечення людей похилого віку відбувалось не через настання відповідного (пенсійного) віку, а лише на підставі втрати працездатності та настання інвалідності; (4) четвертий бере свій відлік з 1928 р. й пов’язується з виділенням пенсійного забезпечення у зв’язку зі старістю в самостійний вид соціального забезпечення; (5) на п’ятому відбувається розвиток сучасного пенсійного законодавства в Україні, удосконалюються різні форми та види допомоги й обслуговування громадян похилого віку;

Розкрито зміст поняття «соціальний захист громадян похилого віку» та викладено його в такому контексті: це система правових, економічних, організаційних заходів держави, в особі спеціально вповноважених органів, щодо забезпечення соціальних прав та гарантій, гідного життя осіб похилого віку, у формі прояву турботи держави та суспільства про громадян, які потребують допомоги у силу свого похилого віку та стану здоров'я.

У підрозділі 1.2. «Визначення громадян похилого віку та їх правовий статус» обґрунтовано, що правовий статус громадян похилого віку – це система прав, свобод і обов’язків громадян похилого віку, які закріплені в законодавстві і гарантовані державою. Правовий статус громадян похилого віку можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Перший складається з прав та обов’язків, що поширюються на всіх громадян без винятку, його основу складають конституційні права і свободи людини та громадянина. Спеціальний правовий статус громадян похилого віку – це сукупність додаткових прав осіб похилого віку та звільнення їх від виконання певних обов’язків, що забезпечує цим особам рівні з іншими громадянами можливості реалізації своїх прав і свобод, які визначені чинним законодавством України, зокрема спеціальним Законом «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку».

Індивідуальний правовий статус громадянина похилого віку – це сукупність персоніфікованих прав і обов’язків, які залежать від різних життєвих обставин, що мають юридичне значення для виникнення тих чи інших правовідносин і відповідно до законодавства визнаються юридичним фактом (наприклад, самотність).

На підставі аналізу чинного законодавства зроблено висновок про те, що громадяни похилого віку повинні мати рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, а також сприятливі умови для ведення повноцінного способу життя. Забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого органу з мотивів досягнення пенсійного віку. Переведення працівника похилого віку і працівника предпенсійного віку з одного робочого місця на інше не допускається без його згоди, якщо при цьому змінюються істотні умови праці.

У підрозділі 1.3. «Державна політика в сфері соціального захисту громадян похилого віку» визначено, що держава виступає одним із учасників правовідносин у сфері соціального захисту й за допомогою системи державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій забезпечує реалізацію прав та обов'язків громадян відповідно до державної політики, яку вона провадить у життя країни.

На підставі аналізу законодавчої бази зроблено висновок про те, що соціальна політика в Україні спрямована на реалізацію конституційного права на соціальний захист стосовно людей похилого віку. Одним із стратегічних напрямків державної соціальної політики визначається не тільки досягнення відчутного поліпшення матеріального становища та умов життя громадян похилого віку, а й надання їм можливості якомога довше жити повноцінно на користь суспільства.

Обґрунтовується позиція, що законодавчі акти щодо соціального захисту літніх людей повинні бути спрямовані не тільки на підтримку громадян похилого віку, а й на повернення їх до самостійного життя.

Запропоновано під «державною політикою у сфері соціального захисту громадян похилого віку» розуміти сукупність заходів політичного, правового, економічного, медичного, соціального, культурного, наукового характеру, які спрямовуються на забезпечення громадянам похилого віку гідного життєвого рівня, належного матеріального забезпечення для задоволення різноманітних життєвих потреб довголіття, умов для повноцінної участі в житті суспільства.

Обґрунтовано концепцію, відповідно до якої державна політика відносно громадян похилого віку в нашій державі повинна бути спрямована на (1) посилення правового захисту громадян похилого віку; (2) забезпечення гідного рівня життя літніх людей; (3) підвищення ролі сім’ї в догляді за людьми похилого віку; (4) організацію ефективного соціального обслуговування літніх людей; (5) створення посильної трудової зайнятості, доступних програм і систем профорієнтації, підготовки та перепідготовки; (6) організацію ефективної психологічної допомоги літнім людям; (7) забезпечення доступності інформаційних ресурсів для людей похилого віку;

Констатовано, що важливою умовою забезпечення реалізації державної соціальної політики визнається партнерство органів державної влади, місцевого самоврядування, недержавного сектору, наукових установ, яке повинно будуватись на засадах рівноправності, задля сприяння громадським організаціям у здійсненні ними діяльності з надання послуг літнім людям, захисту їх прав та інтересів, підвищенню соціальної активності.

Розділ 2. «Становище громадян похилого віку у соціальній сфері в сучасних умовах» складається із 4-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Право громадян похилого віку на працю та гарантії його реалізації» визначено, що право на працю є одним із природних і фундаментальних прав людини.

Обґрунтовано, що використання праці громадян похилого віку, які не втратили працездатність і бажають продовжувати трудову діяльність, має неабияке значення у вирішенні проблеми раціонального використання трудових ресурсів. Мається на увазі, що продовжувати працювати можуть тільки ті громадяни похилого віку, яким це не протипоказано за станом здоров’я. Визначено, що продовження трудової діяльності, як правило, позитивно впливає на стан здоров’я громадян похилого віку. Вбачається, що використання праці громадян похилого віку в сучасних умовах має неабияке значення, як для самих пенсіонерів, так і задля формування додаткового резерву трудових ресурсів;, з цього випливає, що проблема забезпечення громадян похилого віку можливістю працювати заслуговує на увагу, як з боку держави, так і всього суспільства.

Доведено, що для забезпечення реалізації громадянами похилого віку права на працю необхідно внести деякі зміни до законодавства. Так, до КЗпП України необхідно внести зміни, які б заборонили висувати при прийнятті на роботу вимоги щодо віку, а також звільняти за віковою ознакою.

Визначено поняття юридичних гарантій права на працю як юридичного механізму (системи засобів та способів), передбаченого правовими нормами, покликаного забезпечити фактичну реалізацію, належну охорону та захист суб’єктивного права громадян похилого віку на працю.

Обґрунтовано думку про те, що в законодавстві важливо передбачити заохочувальні заходи для роботодавців, у яких працює певний відсоток осіб старших вікових груп, оскільки використання праці осіб пенсійного і передпенсійного віку покладає на роботодавця додаткові обов’язки по створенню сприятливіших умов праці.

У підрозділі 2.2. «Матеріальне забезпечення громадян похилого віку» доведено, що потреба в матеріальному забезпеченні непрацездатних громадян, в тому числі й громадян похилого віку існувала завжди. Види й форми матеріального забезпечення змінювались з розвитком суспільства.

Зазначено, що одним із найважливіших завдань, які повинна вирішувати держава, є матеріальне забезпечення громадян у старості. Сьогодні пенсіонери становлять третину населення України – 13,6 млн. осіб, що зумовлює актуальність і важливість даного питання.

Обґрунтовано думку про те, що зростаюча потреба громадян похилого віку в матеріальному забезпеченні зумовлена зростаючою вірогідністю залишення роботи – спершу у зв’язку зі зниженням, а в майбутньому із втратою працездатності. Як наслідок – повна втрата або різке зниження доходу, який людина отримувала у формі оплати за працю тривалий проміжок часу й до якого звикла. Громадяни похилого віку мають право на матеріальне забезпечення, котре гарантується виплатою пенсій, різних видів допомоги й наданням останньої в натуральному вигляді.

Визначено, що основним видом матеріального забезпечення громадян похилого віку є пенсія за віком. Загальні правові умови пенсійного забезпечення за віком визначені у ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ними є пенсійний вік і страховий стаж.

Громадянам похилого віку, які не мають права на пенсію за віком, надається державна соціальна допомога за умов, визначених Законом України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам». Обґрунтовується необхідність доопрацювання даного нормативного акту.

У підрозділі 2.3. «Соціальне обслуговування громадян похилого віку» зроблено висновок, що право на соціальне обслуговування є невід`ємною частиною гарантованого Конституцією (ст. 46) права громадян на соціальний захист, що забезпечується системою загальнообов`язкового державного соціального страхування. Специфікою соціально обслуговуючих правовідносин є те, що в їх основу додатково входять факти, які вказують на можливість надання соціальної послуги.

Доведено, що система соціального обслуговування людей похилого віку є частиною гарантованого Конституцією України права громадян на соціальний захист, яка на сучасному етапі є доволі розгалуженою та розвиненою, але значна централізація української системи соціального обслуговування та соціальних послуг значно ускладнює інтеграцію літніх людей у суспільство., Тому запропоновано запровадження моделі надання соціальних послуг європейського зразка, що сприятиме розвитку державних та недержавних соціальних служб, які надають соціальні послуги громадянам та їх родинам.

Визначено поняття «соціальне обслуговування» як надання підтримки у вигляді позитивних дій з боку спеціальних державних органів, відповідних організацій, котрі створюють соціальні блага на користь непрацездатної особи (наприклад, утримання в будинках-інтернатах для осіб похилого віку), яка потрапила у важку життєву ситуацію, пов’язану з віком особи, її станом здоров'я та ін.

Зроблено висновок про те, що провідне місце у забезпеченні соціального обслуговування займають стаціонарні установи органів праці та соціального захисту населення.

У підрозділі 2.4. «Право осіб похилого віку на працю та соціальний захист у міжнародно-правових актах» здійснено системний аналіз міжнародно-правових документів з питань забезпечення праці та соціального захисту громадян похилого віку й визначено, що їх основна мета полягає у гарантуванні кожній людині безпечної та гідної старості разом з можливістю продовжувати брати участь у житті суспільства у якості повноправного громадянина.

Під час аналізу норм міжнародних правових актів доведено, що законодавство України ще не повною мірою відповідає їх вимогам, тому правове регулювання соціального захисту осіб похилого віку потребує подальшого розвитку й удосконалення.

Визначено, що «соціальний захист громадян похилого віку» – це система правових, економічних, організаційних заходів держави, в особі спеціально вповноважених органів, щодо забезпечення соціальних прав та гарантій, гідного життя осіб похилого віку, у формі прояву турботи держави та суспільства про громадян, які потребують допомоги у силу свого похилого віку та стану здоров'я.