ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В АКЦІОНЕРНИХ ВІДНОСИНАХ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, де зазначається на наукову проблему, що підлягає вирішенню, вказується на зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами та планами, визначаються мета, завдання, об’єкт та методи дослідження, формулюються положення, які виносяться на захист, наводиться інформація про практичне значення одержаних наукових результатів та їх апробацію.

Розділ 1. «Сутність та специфіка власності в акціонерних товариствах» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Відносини власності як передумова виникнення акціонерних правовідносин» розглядається економіко-правова специфіка правовідносин власності взагалі та правовідносин власності, що реалізуються при створенні та функціонуванні акціонерних товариств, зокрема. Зазначається, що між структурою акціонерної власності (тобто, тим, хто і в якій мірі сформував капітал АТ) і корпоративним управлінням простежується прямий зв’язок. Структура акціонерної власності впливає також й на характер відносин, що виникають між акціонерами та самим АТ.

Критикуючи відповідні положення правової науки, автор робить висновок про недоцільність розрізненого розгляду правовідносин за участі акціонерів та АТ як лише зобов’язальних, речових чи корпоративних. Ці відносини мають розглядатись одночасно через спектр усіх належних даним суб’єктам прав, тобто як відносини акціонерної власності.

Критиці піддана також існуюча в юридичній літературі думка, що корпоративна власність – це сукупність об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження яким належить конкретній корпорації. У даному розумінні корпоративної власності не враховуються такі власники, як акціонери. Розмежовуючи права акціонерів та АТ (як суб’єктів акціонерної власності) автор вказує на наступні відмінності: а) об’єктом власності акціонерів є акції, тобто цінні папери, що надають акціонерам право на частину доходу від діяльності АТ, інші майнові права та право на участь в управлінні. Проте, такі цінні папери не надають права розпоряджатися навіть часткою майна (що відповідає номінальній або ринковій вартості акції), що належить АТ; б) реалізувати право на участь в управлінні можна лише за умови концентрації в руках акціонера (акціонерів) контрольного пакету акцій.

Підрозділ 1.2. «Правові засади виявлення сутності та специфіки права акціонерної власності» присвячено розгляду ознак акціонерної власності, де зазначається, що акціонерна власність за своїм змістом не вкладається у класичне розуміння приватної власності. Вона має риси асоційованої власності багатьох учасників з делегуванням деяких прав і утворенням структур, що концентрують ці делеговані права. Акціонерна власність має такі ознаки: по-перше, коло суб’єктів права власності формується з акціонерів, які не перебувають між собою у відносинах (ані речових, ані зобов’язальних, ані корпоративних). Оскільки АТ є об’єднанням капіталів, а не об’єднанням осіб, то й акціонер не вступає у відносини з іншими акціонерами; спільність їхніх інтересів обмежена обсягом (розміром, вартістю) акціонерного капіталу. Проте, реалізація ними своїх прав як власників специфічного об’єкту — акції (прав з акції) відбувається не завдяки власним діям, а через корпоративні структури — органи АТ. АТ як власник майна і акціонер як власник акції перебувають між собою в корпоративних відносинах, але від їхньої реалізації залежать права акціонера як власника. З іншого боку, права АТ як власника залежать від акціонерів, які формують його волю через участь в загальних зборах.

По-друге, АТ створюють ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами, причому на добровільній основі. Власники контрольного пакету акцій розпоряджаються реальним майном АТ (причому всім його майном) через органи, до складу яких вони входять. АТ ж, в свою чергу, не розпоряджається майном акціонерів (їхніми акціями), але від діяльності АТ прямо залежить цінність майна акціонера (ліквідність його акцій).

По-третє, такий об’єкт права власності як акція є поєднанням і зобов’язальних, і речово-правових вимог та засобом посвідчення корпоративних прав акціонерів. Нерозривний зв’язок права на акцію та права з акції породжує нерозривні зв’язки реалізації прав акціонера як учасника корпоративних відносин та відносин власності.

По-четверте, у схемі відповідних відносин акціонер і уречевлений капітал (майно як об’єкт права власності) розділені. Саме цей факт не дає підстав розуміти акціонерну власність як речове право, що являє собою уособлення безпосереднього панування над річчю. Розділені між собою й особи (акціонери), чий капітал у сукупності становить акціонерну власність.

По-п’яте, оскільки акціонери відділені як від самого капіталу АТ, так і від підприємницької діяльності, в якій він використовується, то вони позбавляються й ризику несення відповідальності за результати цієї діяльності, окрім несення ризику неприбуткового використання їхнього капіталу, аж до його втрати.

У підрозділі 1.3. «Об’єкти права акціонерної власності» розглядаються як загальнотеоретичні питання визначення змістовного наповнення категорії «об’єкт права» та «об’єкт правовідносин», так й проблема встановлення правової форми приналежності суб’єктам цінних паперів, зокрема, акцій. Автор дисертації приєднується до існуючої в доктрині цивільного права позиції про неможливість застосування конструкції права власності (у класичному речово-правовому розумінні) щодо юридичного оформлення присвоєння суб’єктами цінних паперів (акцій), що існують у бездокументарній формі. На думку увесь спектр прав акціонера, пов’язаних з приналежністю йому акцій, можна характеризувати лише через конструкцію права акціонерної власності.

У дисертаційній роботі характеризуються два об’єкта акціонерної власності: акції та майно АТ. акції виступають об’єктом права акціонерної власності за участю акціонерів. Відповідно, майно АТ є об’єктом права власності, де учасником (власником) виступає АТ.

Акція, маючи бездокументарну форму, замість фізичних властивостей. притаманних речам, є втіленням певних прав, тому її власник (акціонер) має набір корпоративних прав («прав з акції»). Водночас, акція закріплює деякі права вимоги, звернені до АТ (виплати дивідендів, участі в управлінні, отримання частки ліквідаційної вартості майна та ін.).

Віднесення акцій до об’єктів права акціонерної власності викликане декількома обставинами: 1) через акцію підтримується правовий зв’язок між акціонером та АТ; 2) акцією посвідчуються права, що реалізуються у структурі акціонерних правовідносин; 3) акція закріплює корпоративні права акціонера; 4) акція є виразником акціонерного капіталу.

Майно АТ є одним із об’єктів права акціонерної власності, що належить виключно самому товариству. При цьому, у роботі наголошується, що категорії «майно АТ» та «статний капітал АТ» співвідносяться як загальне та спеціальне поняття відповідно. Об’єктом права акціонерної власності є саме майно, у тому числі й статутний капітал, а не навпаки. Дисертантом підтримується висловлена С.С. Алексєєвим позиція про виділення таких особливостей майна (статутного капіталу) АТ, як: а) єдність майна як цілісного комплексу; б) неподільність майна; в) недоторканість майна.

Підрозділ 1.4. «Суб’єкти відносин власності в АТ» присвячено розгляду специфіки суб’єктного складу відносин акціонерної власності. Автором критикується існуюча у науці позиція про те, що суб’єктами даних відносин є фізичні особи (групи фізичних осіб), юридичні особи (групи юридичних осіб), фізичні і юридичні особи (групи фізичних і юридичних осіб), що вступили між собою у корпоративні відносини, органи юридичних осіб, а також держава та органи державного управління (Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, далі – НКЦПФР; Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна, місцеві державні адміністрації та ін.). З таким широким колом суб’єктів корпоративних відносин не можна погодитись.

У корпоративних відносинах (відносинах акціонерної власності) перебувають лише ті юридичні особи, які мають корпоративний устрій (статутний капітал, який поділений на частки). В свою чергу, не всі особи (як фізичні, так і юридичні), які виступають засновниками юридичної особи, матимуть корпоративні права по відношенню до заснованої ними юридичної особи, а тільки ті, хто має частку в її статутному капіталі. Органи юридичної особи не наділяються статусом суб’єкта права взагалі, а тому вони не можуть бути й суб’єктами корпоративних відносин (відносин права акціонерної власності). Держава у корпоративних відносинах бере участь не безпосередньо, а через Фонд державного майна України. Контрольно-управлінські функції, здійснювані на фондовому ринку НКЦПФР та Антимонопольним комітетом України не можна називати не тільки прикладом їх участі в корпоративних відносинах, а й - цивільно-правових взагалі, оскільки це є випадки здійснення ними відповідних держаних (компетентних) функцій.

Таким чином, учасниками відносин акціонерної власності слід визнавати лише АТ та акціонера (акціонерів). АТ, як учасник розглядуваних відносин, характеризується тим, що: таке товариство є саме корпорацією, яка створюється з метою акумулювання капіталу (через випуск акцій) та подальшого його використання у підприємницьких цілях; набуває права власності на майно (як правило, це грошові кошти), отримане від продажу акцій; розпорядження майном АТ здійснюється через його органи, які не визнаються суб’єктами права. В свою чергу участь акціонера у відносинах акціонерної власності визначається тим, що акціонер є лише власником акцій (що передані йому АТ за внесене майно) та втрачає право власності на внесене у статутний капітал майно. Акціонер наділяється корпоративними правами, що дозволяє йому вирішувати долю майна переданого у власність АТ. Подібні можливості акціонера істотно відрізняють відносини акціонерної власності від класичних цивільних відносин власності.

Правові можливості акціонерів, як учасників відносин акціонерної власності, залежать від типу і категорії акцій. У межах одного типу та категорій акцій їх права є рівними (акція надає однаковий об’єм прав). Разом з тим, доводиться констатувати, що на практиці акціонери, що володіють контрольним пакетом акцій, забезпечують для себе контроль над діяльністю АТ, а значить – і фактичне володіння активами, фінансовими потоками і прибутками АТ.

Розділ 2 «Здійснення та захист права власності суб’єктами акціонерних відносин» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальні аспекти здійснення права власності акціонерами та АТ» розкривається зміст правових можливостей, здійснюваних акціонерами та АТ стосовно об’єктів права акціонерної власності. Зокрема, зазначається, що на відміну від здійснення права власності (речово-правового інституту), де власник здійснює «права на свою поведінку», в праві акціонерної власності управомоченому суб’єкту (акціонеру) задля реалізації своїх можливостей необхідно спеціально вступати в правовідносини – корпоративні правовідносини. Здійснення акціонером наданих акцією прав неможливо поза корпоративними правовідносинами (учасниками яких є акціонер і АТ).

Коли йдеться про право на акцію, то володіння та користування нею також зводиться до здійснення акціонером корпоративних прав, а розпорядження вимагає вступу до відповідних зобов’язальних правовідносин. При цьому зазначається, що стосовно акцій категорії «володіння» та «користування» слід вживати умовно. Для дійсного володіння акцією відсутні необхідні підстави, оскільки немає ні зовнішньої форми цього цінного паперу, що дозволяє фактично тримати її як річ, ні потреби в цьому, бо необхідно і достатньо оперувати відомостями з реєстру, де обліковуються власники акцій. Вилучення з акції її корисних властивостей, як користування річчю, у буквальному розумінні також неможливо. Акція дозволяє акціонеру брати участь в управлінні справами АТ, формуванні статутного капіталу АТ, розподілі прибутку (отримання дивідендів) та отримати частину коштів, що залишилися після ліквідації АТ та погашення вимог кредиторів. Розпорядження акціями реалізується через їх відчуження: продаж, дарування, спадкування (шляхом складання заповіту), укладення інших незаборонених законом правочинів. У дисертаційній роботі наголошується на тому, що продаж акцій здійснюється з урахуванням інтересів інших акціонерів, тобто через реалізацію ними переважного права купівлі даних акцій. Дисертантом приділено також увагу проблемним питанням реалізації права застави, предметом якої виступають акції, зокрема, вказується на неможливість передання акцій у володіння заставодержателя.

У підрозділі 2.2. Поняття форм та способів захисту права власності АТ та акціонерами зазначається, що порушені права та/або інтереси акціонерів і АТ можуть захищатись як самостійно (через самозахист), так й через звернення до певних юрисдикційних органів. Застосування акціонерами заходів самозахисту матиме місце, зокрема, у випадку, коли наглядова рада АТ не задовольнить їх вимогу щодо скликання загальних зборів, позачергові збори акціонерів можуть бути скликані акціонерами за власною ініціативою. Серед позасудових юрисдикційних форм захисту розглядається захист прав та інтересів акціонерів державної форми власності шляхом реалізації функцій НБУ, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, Державної податкової адміністрації України та НКЦПФР. Наприклад, акціонери, реалізуючи своє право на управління справами товариства шляхом організації та проведення загальних зборів, мають право звернутися до НКЦПФР з пропозицією про призначення представників від даної Комісії для контролю за реєстрацією акціонерів, що беруть участь у загальних зборах.

Найбільш ефективною і поширеною формою захисту прав і законом охоронюваних інтересів акціонерів та АТ є судовий захист. У роботі розглядаються проблемні питання правил підвідомчості (підсудності) справ з корпоративних спорів. Також зазначається, що не всі передбачувані законом способи захисту (ст. 16 ЦК України) можна застосувати до захисту порушених корпоративних прав, зокрема, це стосується неможливості віндикації без документарних акцій. Взагалі, говорячи про захист порушених прав акціонерів, необхідно розглядати це питання не у контексті захисту права власності у загальноприйнятному розумінні, а як захист корпоративних прав, що витікають з права власності на акцію.

У матеріалі даного підрозділу дисертації також приділено увагу проблемі застосування способів превентивного захисту. Дисертант оспорює можливість застосування таких способів у корпоративних відносинах, оскільки це призведе до зловживань подібною можливістю та, як наслідок, - до блокування недобросовісними акціонерами належного функціонування корпоративних організацій.

У підрозділі 2.3. Захист права власності акціонерним товариством та механізми його реалізації розглядаються способи захисту порушених прав АТ, серед яких: визнання права власності (на майно передане засновниками (акціонерами) до статутного капіталу); відновлення становища, що існувало до порушення; визнання правочину недійсним (зокрема, щодо здійснення органом АТ дій, спрямованих на укладання значного правочину); відшкодування шкоди (зокрема, відшкодування членами органів управління АТ шкоди, завданої АТ їхніми протиправними діями).

Окремого розгляду зазнала проблема процесуального представництва акціонерами прав та інтересів АТ у суді. Констатується відсутність у законодавстві України (ЦПК, ГПК) відповідних положень, що дозволяли б акціонерам вчиняти позови про стягнення в інтересах АТ збитків, заподіяних протиправною поведінкою посадових осіб правління або іншого органу АТ. Пропонується закріпити у законодавстві норму, за якою надати право акціонеру (акціонерам), який є власником одного чи більше процентів акцій АТ, подавати позов про стягнення в інтересах АТ збитків (шкоди), заподіяних протиправною поведінкою посадових осіб товариства.

Достатньої поширеності набула практика скупки акцій з метою отримання доступу до внутрішньої інформації АТ з подальшим її використанням або для агресії проти такого товариства, або ж для передачі за плату його конкурентам. З метою протидії подібним зловживанням, запропоновано закріпити у законодавстві норму про те, що акціонери не можуть оскаржувати рішення або дії органів управління АТ, що були прийняті або вчинені до того моменту, як дана особа придбала акції товариства. У вигляді захисту від зловживань акціонерів пропонується також закріпити у законодавстві додаткові санкції, а саме: 1) позбавлення на певний строк (за рішенням суду) права на участь у загальних зборах акціонерів, а також права оскаржувати прийняті на цих зборах рішення та 2) позбавлення на визначений строк права доступу до документів товариства.

У підрозділі 2.4. Захист прав акціонером як власником акції та механізм його реалізації розглядаються питання захисту від такого правопорушення, як безпідставне списання з рахунку власника належних йому без документарних акцій. Проблема полягає в тому, що застосовуваний у судовій практиці позов про витребування акцій з чужого незаконного володіння (віндикація) є невідповідним юридичній суті таких об’єктів (тобто акцій). Автор дисертації оспорює можливість застосування конструкції віндикації щодо відновлення «володіння» акціями. Віндикація застосовується лише до індивідуально визначених речей. Акція (у без документарній формі), по-перше, не є річчю, по-друге, її неможливо ідентифікувати, оскільки акції одного випуску реєструються єдиним номером. В інший спосіб акції ідентифікувати неможливо. Натомість, дисертантом пропонується захищати порушене право акціонера (при безпідставному вилученню у нього без документарних акцій) шляхом позову про визнання права власності на такі втрачені (вилучені) акції з подальшим примусом реєстратора до вчинення ним дій щодо зарахування акцій на рахунок позивача.

Аби запобігти подібним правопорушенням, запропоновано внести доповнення у законодавство України, де закріпити наступні положення:

1. У системі ведення реєстру акціонерів приватного АТ, акції якого не котируються на біржі, за кожною акцією, окрім реєстраційного номеру випуску акцій, повинна бути відображена інформація про всі правочини, здійснені з акцією за весь період існування такої акції, з моменту реєстрації відповідного випуску акцій до анулювання випуску. Стосовно публічного АТ введення ідентифікуючої ознаки є недоцільним, оскільки досить ускладнює ведення обліку акцій у зв’язку із великим об’ємом правочинів і швидкістю обороту протягом операційного дня.

2. Реєстратор протягом 1 робочого дня зобов’язаний повідомити власника акцій про всі операції з акціями на його лицьових рахунках.

Щодо способів захисту від інших порушень корпоративних (акціонерних) прав, автором підтримано наступну, існуючу в доктрині права, систему способів:

Особливості універсальних і спеціальних способів захисту прав акціонерів дозволяють визначити самостійну систему заходів захисту прав суб’єктів акціонерних правовідносин:

1) способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити або посвідчити право, що захищається, змінити (припинити) обов’язок: визнання права на акцію; присудження до виконання АТ обов’язків засновників, пов’язаних зі створенням товариства; присудження до виконання АТ обов’язків з виплати оголошених дивідендів, з надання частини майна (ліквідаційної квоти) під час ліквідації АТ; припинення або зміна акціонерних правовідносин шляхом вимоги викупу належних акціонеру акцій, анулювання запису у реєстрі акціонерів;

2) способи захисту, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення прав акціонерів: припинення дій, що порушують право акціонера або створюють загрозу його порушення; визнання недійсною відмови реєстратора внести запис до реєстру акціонерів; вимога про надання АТ інформації про діяльність товариства і внутрішніх корпоративних документів, про включення акціонера до списку акціонерів; визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів та інших органів управління товариства;

3) способи захисту, застосування яких має на меті відновлення порушеного права акціонера і компенсацію втрат, понесених ним у зв’язку з порушенням права: відновлення становища, яке існувало до порушення права (внесення запису до реєстру акціонерів); переведення на акціонера приватного АТ прав та обов’язків покупця; визнання випуску акцій недійсним; визнання правочину з придбання (відчуження) акцій недійсним; визнання правочину, в укладенні якого є зацікавленість, недійсним і застосування наслідків його недійсності; застосування наслідків недійсності значного правочину, укладеного з порушенням закону.

Відповідно до наведеної вище системи способів захисту, у дисертаційній роботі проведено аналіз теоретико-практичних проблем їх практичного застосування. Розглянуто, зокрема, такі способи, як визнання права на акцію, припинення дії, що порушує право, припинення правовідношення, відшкодування майнової шкоди, примусове виконання обов’язку в натурі та ін.