ПРАВОВІ ФОРМИ ДЕМОКРАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, мету і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 «Джерела, теоретична база методології дослідження форм демократичного контролю», який складається з двох підрозділів, містить огляд основних наукових концепцій функціонального призначення контролю як елемента будь-якої системи, що розвивається. Тут наголошено на недостатності обґрунтування в українській юридичній літературі демократичного контролю як окремого правового інституту в системі народовладдя.

У підрозділі 1.1 «Теоретичні основи інституту демократичного контролю (наукознавчий аспект)» зауважено, що під час визначення і наукового обґрунтування засад концептуальних напрямів реформування українського суспільства одним з найважливіших практичних і теоретичних завдань науки є актуалізація демократичного контролю як важливого чинника вдосконалення суспільних відносин. На підставі ґрунтовного аналізу значної кількості джерел констатовано, що науково-теоретичне осмислення демократичного контролю ще недостатньо висвітлено в українській юридичній літературі, хоч окремі аспекти цієї проблематики відображено у працях представників суміжних галузей науки. У деяких публікаціях наголошено на правових, філософських, економічних, соціальних, етичних аспектах функціонування різних форм контролю як суспільного явища.

Для розкриття сутності демократичного контролю суттєве значення мають теоретичні положення, наукові ідеї про специфіку соціального контролю, його роль та місце в розвитку суспільства, викладені в монографіях, наукових статтях провідних українських учених в галузі проблем теорії держави і права, адміністративного права.

Утім наведені в публікаціях науково-теоретичні інтерпретації багатьох аспектів демократичного контролю мають фрагментарний та дискусійний характер. Сутність контролю народу в сучасній державно-правовій думці розкривають переважно у вузькогалузевому напрямку. До того ж нема наукової праці, в якій би на монографічному рівні було висвітлено проблеми демократичного контролю як окремого правового інституту в системі народовладдя.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження форм демократичного контролю» відзначено важливість формування цілісної методології дослідження демократичного контролю як окремого, самостійного правового інституту. Аналітично розглянуто широкий спектр розуміння правознавцями призначення сучасної методології теоретико-правової науки в контексті недостатнього рівня дослідженості такого правового явища, як демократичний контроль. Про це, зокрема, свідчить і відсутність системних сучасних монографічних юридичних праць із цієї тематики.

Проаналізовано витоки і передумови формування методології демократичного контролю та його правових форм, а також використано систему методів пізнання загальної теорії держави і права (загальнофілософські, загальнонаукові, спеціальні та приватнонаукові). Зазначено, що методологія демократичного контролю – це система теоретико-правових поглядів, наукових підходів, принципів, методів, прийомів і способів пізнання та об’єктивної оцінки ідеології народного контролю, відповідного законодавства та правового механізму реалізації форм демократичного контролю.

Розділ 2 «Контроль народу у процесі демократизації суспільства», який складається з трьох підрозділів, містить дослідження та аналіз виникнення, розвитку й сутності демократичного контролю, а також його взаємодії з інститутами безпосередньої та представницької демократії.

У підрозділі 2.1 «Становлення і розвиток інституту демократичного контролю» розглянуто історію виникнення і розвитку демократичного контролю, демократії (як категорії, що була покладена в ос­нову досліджуваного явища).

З історії античної цивілізації відомо, що першими формами контролю народу була участь у народних зборах, де усі громадяни (а до них належало лише чітко визначене коло осіб) мали право і були зобов’язані брати участь в ухваленні важливих для держави рішень. У цей час демократія була обмеженою, оскільки не поширювалася за межі міста – поліса.

Політико-правова ідеологія Середньовіччя мало вплинула на розвиток демократичного контролю. У процесі еволюції феодального суспільства застосування вічевих та інших подібних форм безпосереднього контролю народу поступово зійшло нанівець: ці форми перетворилися або на військові огляди, або на зібрання, де оприлюднювалися акти політичного володарювання. З іншого боку, за феодальних часів з досвіду реформаторської церкви, котра встановила принцип виборності священиків парафіянами, було сприйнято ідею прямих виборів з голосуванням. Згодом вибори і виборче право, пізніше об’єднані в категорію «виборча демократія», стали визнавати основною формою безпосередньої демократії. З часом теорії парламентаризму і виборчої демократії почали домінувати над ідеями безпосереднього прийняття законів народом.

Період Нового часу важко назвати сприятливим для здійснення демократичного контролю в Україні. Вітчизняна теорія демократії формувалася важко, до того ж її форми не були конституційно закріпленими і не відповідали європейським зразкам, що пояснювалося, зокрема, тогочасним перебуванням українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій, уряди яких негативно ставилися до ідей безпосередньої демократії загалом. У період національно-визвольних змагань українського народу (1917–1921) державотворча практика також не збагатила вітчизняну теорію держави і права новими концепціями безпосе­редньої демократії, а тим паче – теорію народного контролю. А зі створенням СРСР радянський народ не мав змоги здійснювати демократичний контроль і на практиці безпо­середньо не ухвалив жодного рішення, яке мало б імперативну юридичну силу, а інститути радянської демократії здебільшого були формально-атрибутивного характеру. Лише після проголошення незалежності України, а згодом і прийняття Конституції України, у суспільстві поступово почали закріплюватися засади демократичного контролю.

У підрозділі 2.2 «Визначальні положення політико-правових вчень про демократичний контроль» досліджено сутність контролю як звичайного поняття, порівнюючи його з тим, що трактується загальною теорією соціального управління.

Розглянуто тлумачення понять «контроль», «демократичний контроль» у соціологічній, філософській, економічній та правовій літературі. Демократичний контроль – один із видів соціального (суспільного) контролю, суть якого полягає у спостереженні народу за діяльністю органів державної влади, їхніх посадових осіб, а також в аналізі та перевірці цієї діяльності. Він спрямований на запобігання, виявлення та припинення дій, що спричиняють порушення конституційних прав та законних інтересів людини. Крім того, демократичний контроль – важливий чинник формування громадянського суспільства. Він є тим елементом, що забезпечує взаємозв’язок державної влади і народу, а це – необхідна умова будівництва демократичної правової держави.

Характерними рисами демократичного контролю є здійснення громадянами перевірки раціональності, економності, об’єктивної професійної обґрунтованості рішень органів державної влади, що виходять за межі правомірності, а також доцільності тих чи інших процесів в управлінні державними справами. До того ж контроль народу дає змогу одержати значний обсяг інформації, що допомагає йому брати активну участь у здійсненні державної влади.

У підрозділі 2.3 «Участь народу у здійсненні влади та у контролі над її діяльністю із залученням інститутів демократії» відзначено, що процес забезпечення громадянам організованої участі у владі, можливості їх контролю за діяльністю державних органів важко уяви­ти поза межами таких форм демократії, як безпосередня та представницька.

Під прямою (безпосередньою) демократією розуміємо максимальну міру забезпечення вагомої участі народу в соціальному управлінні, створення простору для громадянської ініціативи, дозволу народові самостійно й повновладно виражати свою волю в політико-правових актах, а представницьку демократію як здійснення влади обраними представниками народу, котрі діють або колегіально як органи, або ж як посадові особи. Тому в будь-якому типі демократичного правління повинна існувати система, що органічно поєднує різноманітні форми безпосередньої та представницької демократії.

Відзначено, що одним з основних способів поєднання прямої та представницької демократії є здійснення контролю народом за діяльністю органів місцевого самоврядування, а також парламенту як суб’єкта законодавчої влади Української держави, його депутатів. Цей контроль громадяни можуть здійснювати безпосередньо, а також через масові громадські об’єднання, органи територіального громадського самоврядування, органи самоорганізації населення тощо.

Розділ 3 «Проблеми становлення та визначення правових форм демократичного контролю в Україні», який складається з двох підрозділів, представляє класифікацію правових форм демократичного контролю. Тут обґрунтовано концептуальне положення, за яким ефективність функціонування демократичного контролю визначається не лише особливостями соціальної ситуації сьогодення, а й особистісними детермінантами, пов’язаними з певною стратегією регламентації соціальних відносин у суспільстві.

У підрозділі 3.1 «Правові форми демократичного контролю: поняття та класифікація» визначено поняття правових форм демократичного контролю, а    саме – це ті елементи, які погоджено функціонують і в певний спосіб поєднуються, утворюючи механізм здійснення демократичного контролю.  Класифіковано форми демократичного контролю відповідно до інституціонального підходу. Проаналізовано такі правові форми демократичного контролю, як всенародні голосування (референдуми); громадські ініціативи; збори та зібрання громадян за місцем їх проживання; реалізація громадянами усього комплексу політичних прав і свобод (право брати участь в управлінні справами суспільства і держави; право на інформацію; свобода слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій тощо; право на особисті та колективні звернення в державні органи і до посадових осіб; право на оскарження в суді неправомірних дій (рішень і вчинків) посадових осіб і державних органів, що утискають права громадян).

Зауважено, що стан їх функціонування характеризується все ще як перехідний, оскільки існує багато прогалин в чинному законодавстві, однак немає реальних гарантій реалізації основних прав і свобод людини й громадянина, визнання людини найвищою соціальною цінністю.

У підрозділі 3.2 «Шляхи забезпечення механізму реалізації правових форм демократичного контролю в Україні» констатовано, що з-поміж основних чинників, які впливають на ефективність становлення механізму демократичного контролю, слід назвати загальні негативні тенденції функціонування системи державного управління, бюрократизм, спрямування діяльності органів влади на задоволення потреб бюрократичного апарату, ігнорування запитів громадян.

Підтверджено, що роль органів державної влади в системі забезпечення дієвого демократичного контролю є провідною, саме тому принцип підконтрольності представницьких органів державної влади безпосередньо народові та їх відповідальності перед ним повинен отримати чітке й однозначне закріплення у вітчизняному конституційному законодавстві. Громадяни, а також суспільство загалом можуть і повинні глибоко усвідомити та засвоїти конституційні норми, визнати нагальну необхідність керуватися ними, захищати їх та забезпечувати постійний контроль над їх дотриманням усіма державними структурами. Механізмом реалізації ефективного («неруйнівного») контролю народу над усіма гілками державної влади є належне загальнодержавне та суспільне визнання і підтримка функціонування такого комплексного правового інституту, як контроль народу над органами держави.