ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ ДОГОВОРУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ, РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, ФРН, АНГЛІЇ ТА США (ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, зазначаються наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

У Розділі 1 «Поняття договору та його порушення у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США», який складається з двох підрозділів, висвітлюються основні положення щодо поняття договору та його порушення у праві країн, що розглядаються.

Підрозділ 1.1 «Поняття договору» присвячений дослідженню поняття договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США.

На підставі вивчення наукових праць вітчизняних і зарубіжних фахівців автор дійшов висновку, що в юридичній літературі термін «договір» використовується для позначення договору як: правового акту-регулятора суспільних відносин, юридичного факту, договірного зобов’язання та документу.

Договірне право України, Російської Федерації та ФРН базується на певних концептуальних основах, основними з яких є класична теорія договору, свобода волі (і відповідно – принцип свободи договору), обов’язковість виконання договору, формальна рівність сторін. Підходи до визначення поняття договору в англо-американському праві (і зокрема в Англії та США) мають певні відмінності. Договірне право країн англо-американського права базується на так званій reliance-based theory, відповідно до якої на перший план виступає не consensus (взаємна домовленість сторін), а факт розрахунку сторони на зроблену другою стороною заяву чи обіцянку (promise). Термін promise сучасною англійською доктриною та практикою тлумачиться саме

 
як обіцянка, а не зобов’язання і не відповідає змісту поняття зобов’язання в праві країн романо-германської правової сім’ї, хоча англо-американське право розрізняє зобов’язання, що виникають із договорів, і зобов’язання, що виникають із деліктів. Тому, коли на практиці мова йде про договір, мається на увазі й те, що він породжує певне договірне зобов’язання. Поряд із цим, договір передбачає наявність зустрічного надання (consideration): для того, щоб отримати право вимоги, кредитор спочатку сам має що-небудь пообіцяти боржникові.

У роботі звертається увага на те, що конструкція договору в її класичному варіанті сьогодні у багатьох країнах світу переоцінюється, навіть лунають пропозиції застосувати так званий «інтегративний підхід до поняття договору», згідно з яким договір одночасно визначається і через категорію «домовленість», і через категорію «обіцянка».

На думку автора, такі пропозиції потребують додаткового обґрунтування і більш виваженого підходу, оскільки відмова визначати договір через рід та видову відмінність тягне за собою не просто появу «нової» дефініції договору, а більш суттєві наслідки, зокрема, необхідність трансформації основних положень договірного права щодо укладення договорів, щодо їх виконання та відповідальності за невиконання або неналежне виконання, зміну певних правил тлумачення договору тощо. При застосуванні «інтегративного підходу до поняття договору» необхідно буде якимось чином узгодити зазначені положення. І тут може стати корисним досвід розробки уніфікованих міжнародних актів у сфері приватного права, серед яких, насамперед, необхідно назвати Принципи міжнародних комерційних контрактів (Принципи УНІДРУА) та Принципи Європейського контрактного права (Європейські принципи), які не містять визначення поняття договору, хоча, виходячи зі змісту їх положень, можна констатувати, що їх розробники застосували саме «інтегративний підхід» і тому вирішили уникнути чітких формулювань поняття договору, таким чином абстрагувавшись від певних положень національного договірного права окремих країн.

У підрозділі 1.2 «Поняття порушення договору» визначаються зміст та обсяг зазначеного поняття, при цьому автор виходить із того, що в юридичній літературі всіх країн, право яких вивчається, порушення договору, як правило, розглядається як юридичний факт, що тягне певні правові наслідки.

Дисертант доходить висновку, що вітчизняне та російське цивільне право у самому загальному вигляді розподіляє порушення договору на його невиконання і неналежне виконання. Крім цього, цивільне законодавство України та Російської Федерації розрізняє такі порушення договору, як «прострочення виконання» та «істотне порушення договору».

У ФРН, Англії та США підходи до категорії «порушення договору» відрізняються. Так, у ФРН первісна редакція НЦК містила розподіл
порушень договору на два види: неможливість виконання і прострочення виконання, а потім судова практика стала виокремлювати і третій різновид порушення договору – позитивне порушення договору, під яким розумілося виконання умов договору з порушенням його умов. Проте, у новій редакції НЦК, яка набрала чинності з 1 січня 2002 р., розподіл порушень договору на неможливість виконання, прострочення виконання і позитивне порушення договору не здійснюється, а норми про порушення договору базуються на єдиній концепції порушення зобов’язання, відповідно до якої порушення договору розглядається як єдина підстава для застосування заходів захисту прав та інтересів потерпілої сторони договірного зобов’язання.

Розгляд порушення договору як єдиної підстави для застосування заходів захисту прав та інтересів потерпілої сторони є підґрунтям інституту порушення договору і в англо-американському праві, хоча там в окрему групу виокремлюється так зване передбачуване порушення договору.

Згідно з англійським договірним правом, коли сторона договору, яка зобов’язана здійснити виконання, без законного виправдання не робить цього, то договір вважається порушеним. При цьому традиційно мало значення, яка умова договору порушена – Condition або Warranty. Перша – це найістотніша умова договору, порушення якої надає кредиторові право на відмову від виконання своїх зобов’язань і договору в цілому, друга – менш важлива умова, порушення якої не надає кредиторові зазначеного права. Сьогодні додатково до цих умов виокремлюються і так звані «неназвані» умови (Intermediate Terms), при цьому, за визначенням, усі умови договору є «неназваними».

Значення розподілу всіх умов договору на три вказані категорії полягає у тому, що в разі, коли умова не може бути віднесена ані до Condition, ані до Warranty, суд визначає її як неназвану і вивчає власне порушення договору, дає йому оцінку, щоб на підставі цього визначити правові наслідки такого порушення.

У першому виданні Зводу договірного права США (§314) порушення договору визначається як невиконання без поважних причин усього або частини того, що було обіцяно за договором. У коментарі до §314 зазначається, що це – найбільш повна характеристика поведінки, яка становить порушення договору. При цьому підкреслюється, що будь-яке невиконання договору є його порушенням незалежно від значення, яке має порушене зобов’язання порівняно з усім договором. Також не має значення співвідношення обсягу невиконання і його наслідків для інтересів кредитора, включаючи виникнення збитків.

Крім того, англійське і американське договірне право не містять спеціальних норм щодо наслідків порушення строків виконання договорів. А, отже, прострочення як різновид порушення договору в англо-американському праві окремо не регулюється. Поряд із цим, договірне право США розрізняє
повне (total) і часткове (partial) порушення договору. Порушення вважається повним, коли потерпіла сторона визнає за краще відмовитися від договору. Порушення вважається частковим, коли потерпіла сторона не відмовляється від договору на підставі того, що їй не належить таке право або вона не бажає його реалізувати.

Однією з особливостей англо-американського права, як вже зазначалось, є існування так званого передбачуваного порушення договору (anticipatory breach). Виникнення цього інституту пов’язують із рішенням англійського суду по справі Hochster v. Dela Tour 1853 р., в якому було зафіксовано, що якщо боржник до настання строку виконання свого зобов’язання в прямій або непрямій формі відмовляється від його виконання, то кредитор має право розглядати таку поведінку боржника як порушення договору. Пізніше судовою практикою було розроблене більш кваліфіковане визначення такого порушення: «Якщо до настання строку, коли одна сторона зобов’язана виконати договір, вона висловлює намір порушити його або діє таким чином, що розумна особа дійде висновку, що контрагент не має наміру виконати свою частину договору, то має місце «передбачуване порушення».

У свій час інститут передбачуваного порушення договору отримав певне закріплення у французькому та німецькому законодавстві. Докладно і вичерпно він регулюється Конвенцією ООН 1980 р. «Про міжнародну купівлю-продаж товарів» (ст.ст. 71-73) і Принципами УНІДРУА 1994 р.

На думку автора, німецький варіант моделі побудови інституту порушення договору на єдиній концепції порушення зобов’язання, відповідно до якої порушення договору розглядається як єдина підстава для застосування заходів захисту прав та інтересів потерпілої сторони договірного зобов’язання, є оптимальним і може бути реципований у цивільне право України. У зв’язку з цим пропонується ст. 610 ЦК України, яка розподіляє порушення зобов’язання на невиконання і неналежне виконання, виключити.

Оскільки поряд із поняттям «порушення договору» в цивілістиці використовується й поняття «правопорушення», автор приділяє увагу дослідженню і цього питання.

Розділ 2 «Поняття, правова природа та види правових наслідків порушення договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США» складається з двох підрозділів і містить аналіз основних положень цивільного права України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США щодо поняття, правової природи та видів правових наслідків порушення договору.

У підрозділі 2.1 «Поняття та правова природа правових наслідків порушення договору» автор доходить висновку, що праву всіх країн, які досліджуються, відомі інститути, закріплені в ст. 611 ЦК України, хоча у законодавстві цих країн не існує норми, аналогічної ст. 611 ЦК України.

Правові наслідки порушення договору є різнорідними санкціями, і для їх застосування необхідні різні умови. Поряд із цим, всі правові наслідки порушення зобов’язань у цілому і договірних зокрема, у всіх країнах, право яких розглядається, за своєю сутністю є засобами захисту цивільних прав та інтересів.

У підрозділі 2.2 «Види правових наслідків порушення договору» здійснюється розподіл правових наслідків порушення договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США на певні види.

Дисертант доходить висновку, що у вітчизняному цивільному праві всі правові наслідки порушення зобов’язань, залежно від правової природи, можна розподілити на такі, що є і не є заходами цивільно-правової відповідальності. Із наслідків, визначених у ст. 611 ЦК України, до першої групи необхідно включити сплату неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (із певним застереженням щодо можливості компенсації моральної шкоди у разі порушення договору), до другої – припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, розірвання договору, зміну умов зобов’язання.

Оскільки російському цивільному праву відомі всі інститути, визначені у ст. 611 ЦК України, то наведений розподіл правових наслідків порушення зобов’язань можна здійснити і стосовно відповідних правових наслідків, визначених у цивільному законодавстві Російської Федерації. Стосовно німецького права буде справедливим аналогічне твердження. Що ж стосується цивільного права Англії та США, то в принципі такий розподіл теж можливий, хоча із певним застереженнями стосовно правових наслідків, які є заходами цивільно-правової відповідальності. Зокрема, це стосується неустойки, яка в англо-американському праві, для її застосування, має бути кваліфікована як наперед оцінені збитки, а не штраф.

Розділ 3 «Загальна характеристика окремих видів правових наслідків порушення договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню окремих видів правових наслідків порушення договору у цивільному праві країн, що розглядаються.

У підрозділі 3.1 «Відшкодування збитків, завданих порушенням договору» автор доходить висновку, що відшкодування збитків є правовим наслідком порушення договору в цивільному праві всіх країн, що розглядаються.

В українському та російському цивільному праві, крім розподілу збитків на реальні збитки та упущену вигоду, залежно від характеру причинного зв’язку розрізняють збитки прямі та непрямі. Останні не відшкодовуються. У ФРН можливе відшкодування як прямих, так і непрямих збитків. У США присудження збитків (damages) є звичайною формою судового захисту при

 
порушенні договору. Навіть у разі, коли порушення не тягне за собою збитків або ж його розмір не доведений достатньо чітко, потерпіла сторона може стягнути як номінальні збитки невелику суму (зазвичай 6 центів або 1 долар), яка встановлюється безвідносно до розміру втрат.

У США збитки, залежно від характеру порушення зобов’язання, розподіляються на компенсаторні та мораторні. Перші стягуються за невиконання зобов’язання і є заміною виконання, другі – за прострочення виконання. Залежно від характеру причинного зв’язку між порушенням зобов’язання і завданими збитками останні розподіляються на прямі і непрямі. Останні не відшкодовуються навіть у разі, коли боржник навмисно порушив зобов’язання. Вони отримали назву «віддалені збитки» (remote damages). Крім того, за способом розрахунку збитки розподіляються на конкретні та абстрактні.

Звертається увага на те, що відшкодування моральної шкоди, незважаючи на закріплення у ст. 23 ЦК України в якості універсального заходу цивільно-правової відповідальності, за своєю правовою природою є заходом позадоговірної відповідальності і не може використовуватись як правовий наслідок порушення договору.

Підрозділ 3.2 «Сплата неустойки як правовий наслідок порушення договору» містить дослідження питань, пов’язаних із можливістю та особливостями застосування неустойки як правового наслідку порушення договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США.

Автор доходить висновку, що за чинними ЦК України, ЦК РФ і НЦК неустойка є і способом забезпечення виконання зобов’язання, і заходом відповідальності.

За цивільним правом України предметом неустойки, за загальним правилом, можуть бути тільки повністю оборотоздатні речі. Обмежено оборотоздатні речі, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, можуть встановлюватися в якості неустойки тільки у відносинах між суб'єктами, які наділені правом мати такі об'єкти або мають відповідні дозволи на використання таких об'єктів.

Принципово відмінними від положень цивільного права України та Російської Федераціїї про неустойку є положення англо-американського права про штраф (penalty) та заздалегідь оцінені збитки (liquidated damages). Відповідні правові інститути базуються на твердженні, що мета права в разі порушення договору полягає не у попередженні порушення шляхом примусу особи, яка надала обіцянку, до виконання, а в усуненні наслідків порушень за допомогою компенсації збитків стороні, яка отримала обіцянку. Таким чином, заходи цивільно-правового захисту носять виключно компенсаційний
характер, а, отже, не можуть виконувати репресивну функцію. У підсумку, потерпіла сторона у разі порушення договору може розраховувати лише на стягнення заздалегідь оцінених збитків (liquidated damages).

Цивільному праву ФРН відомий й інститут неустойки, й інститут заздалегідь оцінених збитків. Існування такого «дуалізму» пояснюється тим, що сторони договору при включенні в договір умови про санкції за його порушення можуть мати різні цілі (примус і стимулювання до виконання основного зобов’язання, з одного боку, і проста калькуляція збитків, що надає стабільності та передбачуваності питанню про наслідки того або іншого порушення, з іншого боку). У разі виникнення спору між сторонами наявність тих або інших цілей визначає суд.

У ФРН закон встановлює певні обмеження застосування неустойки для забезпечення виконання окремих видів договорів шляхом закріплення норм щодо недійсності домовленості про сплату неустойки, зокрема, це стосується домовленості за договором найму жилого приміщення, за якою наймач зобов’язується сплатити неустойку.

Підрозділ 3.3 «Припинення договору внаслідок односторонньої відмови від договору або розірвання договору» присвячено дослідженню загальних положень та особливостей припинення договору внаслідок односторонньої відмови від договору або розірвання договору у цивільному праві України, Російської Федерації, ФРН, Англії та США.

Автор доходить висновку, що незважаючи на певні відмінності основних положень цивільного права України, Російської Федерації та ФРН щодо форми та порядку відмови від договору, інститут відмови від договору у зазначених країнах базується на загальному понятті договору як домовленості сторін. Звідси – загальне правило щодо можливості відмови від договору за взаємною згодою і дозвіл на односторонню відмову від договору лише у випадках, встановлених договором або законом.

За правом усіх країн, що розглядаються, основною правомочністю сторони, яка має право на односторонню відмову від договору, є право на власні дії, а не на дії другої сторони договору. Метою такої поведінки є задоволення інтересів управомоченої сторони, а її юридичні наслідки настають незалежно від волі іншої особи.

Розірвання договору за німецьким правом є особливою регламентованою процедурою припинення триваючих зобов’язальних відносин. Зобов’язання припиняється на майбутній час, і на цій підставі виключається вимога про повернення виконання за зобов’язанням, яка є можливою при односторонній відмові від договору.

 Англійське договірне право розглядає порушення договору як протиправну відмову боржника від виконання, що одночасно є і пропозицією розірвати договір (repudiation). Кредитор має право або погодитись з цією
пропозицією, або наполягати на виконанні договору. При цьому відсутність вини боржника або наявність форс-мажорних обставин не є перешкодою для розірвання договору, а наслідком такого розірвання є припинення зобов’язання на майбутній час.

Договірне право США встановлює спрощений порядок розірвання договору шляхом направлення другій стороні відповідного повідомлення. Як і в Англії, у разі розірвання договору зобов’язання припиняється на майбутній час.

За англійським та американським договірним правом у разі, коли до розірвання договору кредитор виконав своє зобов’язання, але не отримав зустрічного надання з боку боржника, він має право на реституцію.

Поряд із загальними положеннями договірного права щодо можливості та правових наслідків розірвання договору в США активно застосовуються теорія договірних умов, що базується на запозиченій у свій час із англійського права, але модернізованій концепції Condition, принцип істотності порушення договору, теорія ефективного порушення (Efficient Breach), доктрина передбачуваного порушення (Anticipatory Breach).

На підставі вивчення особливостей правового регулювання припинення договору внаслідок односторонньої відмови від нього або розірвання в Україні, Російській Федерації, ФРН, Англії та США автор доходить висновку про доцільність реципування в цивільне право України окремих положень цивільного права ФРН щодо відмови від договору внаслідок невиконання або виконання, яке не відповідає умовам договору. Зокрема, вноситься пропозиція доповнити Книгу п’яту ЦК України «Зобов’язальне право» статтею 651-1 «Відмова від договору внаслідок невиконання або виконання, яке не відповідає умовам договору» наступного змісту: «1. Якщо за двостороннім договором боржник не здійснює виконання, строк якого настав, або надає виконання, яке не відповідає договору, кредитор може відмовитись від договору за умови, що він призначив боржникові розумний строк на виконання, і це не дало результату. 2. Якщо боржник надав часткове виконання, кредитор може відмовитись від договору в цілому лише за умови, що він не зацікавлений у частковому виконанні. 3. Якщо боржник надав виконання, яке не відповідає договору, але порушення є незначним, кредитор не може відмовитись від договору».

У підрозділі 3.4 «Зміна умов договору у разі його порушення» автор доходить висновку, що у цивільному праві всіх країн, що розглядаються, під «зміною договору», як правило, розуміється внесення певних поправок до договору (щодо предмету, строків, місця виконання тощо, при цьому вид договору залишається без змін).

У більшості випадків у всіх країнах зміна договору відбувається на підставі домовленості сторін. Проте у встановлених законодавством випадках право
вимагати зміни договору використовується як засіб захисту порушеного права сторони договору. Так, наприклад, право зменшення покупної ціни виникає у покупця за наявності недоліків речі (§§437, 441 НЦК); право вимагати пропорційного зменшення ціни виникає у покупця у разі передання йому некомплектного товару або у разі порушення продавцем обов'язку передати комплект товару (ст. 684 ЦК України, ст. 480 ЦК РФ); замовник за договором підряду має право вимагати, зокрема, зменшення плати за роботу, якщо підрядник відступив від умов договору, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки у роботі (ч. 1 ст. 852 ЦК України, ст. 723 ЦК РФ).