ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, методологічну та теоретичну базу дослідження, сформульовано основні положення, що відображають новизну одержаних результатів, висвітлено їх практичне значення та напрями апробації.

Розділ 1 «Правові засади формування економічної та господарсько-правової політики держави» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Конституційні засади господарювання як змістовні константи економічної політики держави» проаналізовано стан конституційно-правового забезпечення економічної політики держави.

Визначено, що за рахунок конституційно-правових засобів необхідно не тільки встановити особливий порядок формування і реалізації економічної стратегії держави але і забезпечити цьому процесу значну стабільність і незалежність від політичної кон’юнктури та спроб нав’язати корпоративний егоїзм використовуючи демократичні інститути.

До проблем першочергового порядку слід віднести: 1) Обов’язкове виділення в Конституції Україні окремого структурного підрозділу присвяченого регулюванню економічних відносин – «Економічна система». Ключовими внутрішніми чинниками такого підрозділу має стати систематизація та деталізація норм, що забезпечують базові правові засади функціонування економічної системи. Систематизація цього типу суспільних відносин має своїм завданням: заповнення численних прогалин в регулюванні економічних відносин; створення ієрархії конституційно-правових цінностей в названій сфері регулювання; розподіл політичної та економічної систем, що дозволив би розподілити політичну, економічну та інформаційну влади в суспільстві. Деталізація конституційно-правового регулювання цих відносин необхідна для більш чіткого спрямування змісту поточного законодавства, зокрема господарського, та з’ясування системно-структурних його зв’язків з аграрним, екологічним, фінансовим законодавством тощо. Систематизація та деталізація регулювання в даному випадку мають створити необхідні підстави та можливості для «включення» Конституційного Суду України в процес забезпечення відповідності поточного законодавства конституційно-правовим положенням в цій сфері, що за існуючих умов є проблематичним; 2) В структурному підрозділі Основного закону «Економічна система» повинна бути визначена мета її функціонування, а саме, створення, підтримання та розвиток необхідної виробничої основи життєдіяльності Українського народу у відповідності до існуючих і майбутніх соціальних, економічних та природних умов; 3) В той же час, держава в економічній сфері має забезпечити стабільне функціонування національної економіки, підтримуючи необхідний рівень її конкурентоспроможності та ефективності, що дозволяють реалізовувати державні програми підвищення життєздатності та якості розвитку Українського народу; 4) Має бути чітко визначена роль держави в економічних процесах, зокрема через закріплення її призначення та функцій. Повинні отримати конституційно-правовий рівень закріплення діяльність держави щодо формування та реалізації економічної політики, її програмна діяльність та система державного регулювання економічних відносин. Слід виходити з того, що посилення ролі держави в економічних процесах без будь-яких намірів демонтажу ринкового механізму їх функціонування, пояснюється надзвичайно складними завданнями, що стоять перед суспільством щодо суттєвого підвищення конкурентоспроможності національної економіки, її структурної перебудови і які не можуть бути вирішенні, ні шляхом еволюційного економічного розвитку, ні сподіванням на готовність до реалізації названих завдань з боку іноземних інвесторів – ТНК.

Окремими субінститутами конституційного регулювання економічних відносин повинні стати конституційно правові вимоги до якісних параметрів функціонування економічної системи щодо: соціальної спрямованості економіки; економічної, інформаційної, та зокрема енергетичної та інноваційної (технологічної) безпеки країни; національного та державного економічного суверенітету, що забезпечуватиметься за рахунок державного та суспільного контролю за структурою економічної влади. Сам феномен та критерії визначення обсягів економічної влади та процесів її концентрації повинні також знайти окреме місце в конституційно-правовому регулюванні.

У підрозділі 1.2. «Конституційно-правове закріплення функцій держави у сфері господарювання» аналізується стан конституційно-правового закріплення функцій держави в економічній сфері та здійснюються пропозиції по його удосконаленню.

Встановлено, що суттєвою проблемою для формування національної конституційної доктрини є відсутність в Україні загально визнаної та узгодженої академічною та політичною спільнотою економічної доктрини. Слід підкреслити, що мова іде не про економічну стратегію держави, що слушно передбачена у ст. 9 ГК України, в якій також є надзвичайна суспільна потреба, а саме про економічну доктрину, що повинна стати узгодженою методологічною науковою базою для з’ясування змісту, систематики, характеру та тенденцій розвитку економічних відносин. Саме така доктрина повинна дати відповіді на ключові питання, зокрема, про роль держави в економічних процесах та її функції, економічні інтереси суспільства в умовах глобалізації економічного простору, відношення до формування власних та діяльності іноземних та міжнародних ТНК, бажані напрямки формування інвестиційного та інноваційного ринків тощо, шляхи подолання асиметрії інформаційного забезпечення суб’єктів господарювання, сучасні параметри визначення ринку конкурентним тощо.

До економічних функцій держави запропоновано віднести: інституціональне забезпечення державою умов та механізмів ринкової саморегуляції, включаючи економічну конкуренцію, ринкове ціноутворення, захист речових, корпоративних та зобов’язальних прав суб’єктів економічних відносин, а також створення ними саморегулівних організацій тощо; інституціональне забезпечення державою компенсації, так званих, «неспроможностей ринку», включаючи захист прав споживачів, регламентацію діяльності природних монополій, створення і утримання необхідних об’єктів інфраструктури, підтримання нерентабельних, але соціально важливих видів виробництв тощо; збереження та розвиток державного сектора економіки задля забезпечення можливостей суспільно-необхідного впливу на ринкову кон’юнктуру, а також для забезпечення життєдіяльності суспільства в умовах введення спеціальних режимів господарювання, зокрема, надзвичайного, воєнного стану тощо; забезпечення максимально раціонального використання об’єктів права власності Українського народу, через створення відповідних механізмів реалізації інтересів власника; забезпечення прямого впливу держави через механізми державного регулювання на підтримку пріоритетних конкурентоспроможних видів виробництв та секторів економіки, на прискорення в них позитивних структурних змін; забезпечення зростаючої конкурентоспроможності національної економіки за рахунок підтримання і стимулювання системного інноваційного характеру її розвитку; забезпечення українській економіці найбільш вигідних та перспективних умов інтеграції у світову господарську систему, підтримка національного товаровиробника та інвестора на світових ринках.

У підрозділі 1.3. «Господарсько-правова регламентація відносин впливу держави на господарську діяльність» відбувається з’ясування принципових засад змісту правового регулювання відносин між державою та суб’єктами господарювання. Встановлено, що зазначене неможливо без урахування таких соціально-політичних факторів як: національні економічні інтереси; національний економічний та інформаційно-інноваційний суверенітет; національна економічна та інформаційна безпека. Саме трикутник цих взаємодіючих між собою соціально-політичних чинників утворює основний публічно-правовий вплив на зміст і спрямованість господарсько-правового регулювання економічних відносин і зокрема їх державного регулювання. Разом з тим саме ці фактори потребують юридичного закріплення та нормативно-правового визначення, адже неможливо чітко з’ясувати, що становлять сьогодні внутрішні або зовнішні національні економічні інтереси в умовах глобалізації світового економічного і інформаційного простору, в умовах зростаючого дефіциту природних ресурсів та ролі ТНК в світовій економічні й системі.

Необхідно зазначити, що традиційно під публічно-правовим підґрунтям безпосереднього впливу держави на економічні процеси цілком слушно називають такі звані «провали ринку». Тобто необхідність втручання держави пояснюється загалом двома типами диспропорцій і дисфункцій, що виникають в процесі самостійного функціонування ринкового економічного механізму. Це, по-перше, необхідність додержання суб’єктами господарювання норм економічної конкуренції та стандартів якості та безпеки товарів та послуг, чинники, що системно пов’язані між собою, а також диспропорціями і дисфункціями, що виникають при взаємодії економічного механізму з соціальною, екологічною та іншими сферами. Мова йде про чинники затятості населення, рівень оплати та безпеки праці, вплив промисловості на екологічне середовище тощо. Тому вищеназваний трикутник «національні економічні інтереси» – «національний економічний суверенітет» – «національна економічна безпека» є внутрішніми чинниками саме економічної політики держави, зміст яких постійно потребує корекції і особливої правової форми вираження – через нормативно-правові акти особливого призначення і особливої правової природи – державні програми економічного розвитку та окремих його напрямів.

У підрозділі 1.4. «Проблема концентрації суб’єктів господарювання в економічній та господарсько-правовій політиці держави» розглянуті господарські організації – суб’єкти макроекономічної влади глобального масштабу, та їх організаційно-правові особливості. При цьому, однією з особливостей вітчизняної концентрації суб’єктів господарювання є створення у цілій низці галузей економіки фактично олігополістичної структури розподілу виробничих потужностей, а в окремих сферах і монополістичної. Консолідація економічних активів, що на певному етапі концентрації призводить до трансформації економічного впливу з боку таких суб’єктів у властивості економічної влади, відбувається, в цілому, у встановлених законом правових формах. Такими формами економічної концентрації – створення системи суб’єктів господарської діяльності, що за рахунок встановлених між ними правовідносин «контролю-підпорядкування», здійснюють узгоджену економічну діяльність на ринку спрямовану на зміцнення та використання набутого рівня економічного впливу, є власне об’єднання підприємств, зокрема господарські об’єднання у загальновідомих формах асоціації, корпорації, консорціуму та концерну, та передбачені ст. 126 ГК України та відповідним законам України – холдингові компанії, що об’єднують асоційовані підприємства.

Зазначено, однак, що правовий механізм державного контролю за концентрацією суб’єктів господарювання містить суттєві недоліки, по-перше, щодо явно низьких вартісних параметрів активів учасників концентрації, що не становлять в такому вигляді загрози економічної конкуренції, а по-друге, навпаки вкрай оціночні підстави для видачі дозволів на концентрацію суб’єкта господарювання, в порядку виключень з загального правила.

У підрозділі 1.5. «Проблема економічної влади та її розподілу в економічній та господарсько-правовій політиці держави» проведено дослідження носіїв економічної влади. Встановлено, що ними можуть бути суб’єкти економічних відносин, що представляють різні сегменти економічної системи. Одні з них, як держава, є суб’єктами економічної влади, виходячи з її суверенної природи. Інші можуть набувати ознаки такої влади. Так, потужний і консолідований профспілковий рух може реально впливати на умови найму працівників суб’єкта господарювання в масштабі країни, як безпосередньо, так і використовуючи власний вплив на державу через її законотворчі повноваження в межах демократичних процесів. Аналогічно може бути сформована ринкова влада споживачів, спрямована на мотивацію широкого кола суб’єктів господарювання – виробників товарів та послуг. Але звичайно, що концентрація капіталу з боку суб’єктів господарювання, що відбувається всупереч чинному законодавству про захист економічної конкуренції або без прямих порушень його вимог, є найбільш виразним типом набуття економічної влади з метою використання її отримання для мікро- та макроекономічних переваг у взаєминах з контрагентами та органами публічної влади.

Наведені типи економічної влади мають значне інструментальне значення, адже ця типологія дає можливість скласти специфічну картину топографії економічної влади в масштабі національної економічної системи. Кінець-кінцем, саме розподіл умовно загальної економічної влади між основними типами суб’єктів економічної системи визначає її макроекономічну збалансованість. Роль держави носить коригуюче значення в цій проблемі, в умовах економіки ринкового типу, навіть за надання їй надзвичайних регулятивних повноважень. І якщо в економічній системі створено дисбаланс на користь якогось одного типу економічної влади, то економічний розвиток країни відповідно буде спотвореним. В цьому сенсі, сам механізм традиційних засобів державного макроекономічного регулювання, спрямований на підтримання зовнішньоторговельного, держбюджетного, курсових та інших балансів є фактором другого порядку в проблемі забезпечення гармонійного та перспективного економічного розвитку країни.

Режим стримань та противаг між суб’єктами економічної влади, що може бути встановленим лише як наслідок створення відповідної моделі та механізму, по-перше, розподілу таких влад на окремі сегменти, щаблі тощо, по-друге, - встановлення балансу між ними, що виключає руйнівне домінування будь-якої з них в масштабі системи.

Забезпечення економічного народовладдя в цьому сенсі передбачає наявність у громадян України, Українського народу сукупного «контролюючого пакету» в усіх видах економічної влади. Починаючи від ринкової влади, що мають організовані споживачі товарів та послуг, ринкової влади власників природних ресурсів, ринкової влади, що мають консолідовані у профспілкові організації працівники, ринкової влади інвестиційного потенціалу заощаджень громадян, ринкової влади сукупного володіння реальними активами, корпоративними правами щодо суб’єктів господарювання, а також від інших форм реалізації економічних прав.

Економічне народовладдя має отримати цілісний правовий механізм діагностування та прогнозування його стану та властивостей. В цьому сенсі мають бути розроблені відповідні правові механізми по кожному блоку економічних прав Українського народу, територіальних громад та особисто кожного громадянина України. Відповідно суспільно-політична діагностика має проводитись за спеціально розробленим правовими та економічними індикаторами по кожному з блоків економічних прав та з яких сукупно і складається характеристика національного економічного народовладдя.

Розділ 2 «Модернізація правового господарського порядку в Україні як форма реалізації економічної політики держави» складається з п’яти підрозділів, в яких досліджується зміст категорії правовий господарський порядок, з’ясування публічно-правових засад правового регулювання господарської діяльності та проблема модернізації національної економічної системи.

У підрозділі 2.1. «Історія розвитку змісту категорії правовий господарський порядок та її місце в системі законодавства України» досліджено поняття правового господарського порядку в теорії господарського права як складової частини суспільного господарського порядку. Обґрунтовано, що провідну роль у формуванні та підтриманні такого порядку відіграє держава як виразник публічних інтересів.

Метою такого порядку є не лише поділ, а й поєднання інтересів учасників господарських відносин, перетворення їх на партнерів, які на засадах підпорядкування господарському порядку мають знайти свій спільний інтерес. При цьому у вертикальних господарських правовідносинах слід врахувати два варіанти такого підпорядкування: 1) якщо певна вимога закріплена в нормах господарського законодавства, то підпорядкування вимагається від обох сторін правовідносин; 2) якщо певна вимога закріплена рішенням компетентного органу (наприклад, в показниках індикативного плану), то підпорядкування є безумовним для органу державного управління, а для суб’єкта господарювання – умовним, оскільки реалізується на добровільних засадах, залежно від інтересів такої особи.

Таким чином, правовий господарський порядок є складовою суспільного господарського порядку, в якому ринкове саморегулювання (приватні інтереси суб’єктів господарювання) поєднуються з державним регулюванням, що має віддзеркалювати публічні інтереси (інтереси економіки як важливої сфери суспільного життя) і забезпечувати стабільність та динамічний розвиток сфери господарювання, враховуючи найбільш типові законні інтереси її учасників.

У підрозділі 2.2. «Проблема забезпечення свободи підприємництва за умов державного регулювання в економічній політиці держави» розглянуто, по-перше, систему державного регулювання, побудованої із врахуванням особливостей і принципів вільної конкуренції та вільного ринку з використанням, перш за все, економічних важелів стимулювання росту економіки. Про-друге, не менш важливе завдання держави – забезпечення соціальної спрямованості ринкової економіки, що у всіх індустріально розвинутих країнах здійснюється за допомогою широкомасштабних соціальних програм. Основні напрямки діяльності держави щодо встановлення меж організаційно-господарського впливу на підприємницьку діяльність, мають здійснюватися шляхом визначення змісту економічних функцій держави, які в найбільш узагальненому вигляді обумовлюють напрямки та предметні складові державної діяльності у сфері підприємництва. Проблема основних напрямків діяльності, що їх має здійснювати держава в сучасних умовах, зумовлюється, насамперед, визначенням її завдань та ролі у сучасному суспільстві.

Окремою проблемою конституційно-правового закріплення права на підприємницьку діяльність, що призводить до суттєвого зниження його ефективності є фіксація, такого права лише як суб’єктивного права, а не складного суспільно-економічного феномену – об’єкту конституційно-правового регулювання.

Слід також зауважити, що підприємницька діяльність має тісний органічний зв'язок із виникненням та реалізацією корпоративних прав, в тому числі і через заснування та участь в управлінні спеціально створених для здійснення підприємницької діяльності корпоративних підприємств–суб’єктів комерційного господарювання. І хоча корпоративні права за своєю природою та у відповідності до ст. 167 ГК України не є підприємництвом, тісний органічний зв'язок між ними потребує їх конституційно-правової фіксації, адже вони обумовлюють підприємницьку діяльність корпоративних підприємств є формою реалізації майнових прав громадян, передбачених ст.41 Конституції України.

У підрозділі 2.3. «Господарсько-правове забезпечення мобілізаційної стратегії економічного розвитку» автор досліджує проблему можливостей застосування мобілізаційних режимів функціонування економічної системи.

Надзвичайно важливим є створення правового механізму, що забезпечував би мобілізаційний режим функціонування національної економіки як такої, головним чином через цілісну систему заходів державного регулювання, що запроваджувався би на достатньо тривалий час у відповідності до стратегії та програм економічного розвитку, з урахуванням стану конкурентноздатності національної економіки та життєвої необхідності для суспільства її швидкого підвищення.

Разом з цим, введення державою надзвичайного режиму функціонування економіки країни в цілому або в окремому регіоні на підставах, передбачених у п.п. 20 та 21 ст. 106 Конституції України, має забезпечуватись правовою забороною суб’єктам господарювання за таких обставин зупиняти виробничу діяльність, або ухилятись від виконання державного замовлення.

Виходячи з цього, саме мобілізаційний тип функціонування економічної системи можна визначити як спосіб її розвитку в умовах дефіциту необхідних для нього ресурсів (фінансових, інтелектуальних, часу, сировини, енергоносіїв тощо), а також у разі випередження виникаючих перед суспільством завдань.

Світовий досвід використання можливостей мобілізаційних стратегій було широко застосовано в післявоєнні часи у Франції та Японії. Ліберальні моделі розбудови національних економічних структур, не є імперативом для самих розвинених країн, що в першу чергу, прагматично відносяться до проблеми забезпечення власного економічного лідерства і отримання різного роду переваг від взаємодії з більш слабкими контрагентами – національними економіками. Відтак національні мобілізаційні моделі ґрунтуються на усвідомленні, що повна лібералізація світогосподарських зв’язків гальмує процеси становлення національної економіки в період її трансформації, перешкоджає формуванню конкурентоздатного економічного потенціалу країни. Україна розвивається поза визначеної національної економічної стратегії, що перекриває її можливості інтеграції у світовий економічний простір як рівноправного партнера. Досягнення високих показників економічного розвитку без врахування вимог до його якості недостатньо для забезпечення стратегічних економічних інтересів держави.

Визначено однак, що законодавство України, в цілому не суперечить можливостям впровадження мобілізаційних стратегій економічного розвитку, що повинно бути використано в інтересах країни.

У підрозділі 2.4. «Проблема комплексного характеру макроекономічного регулювання та саморегулювання господарської діяльності» приділено увагу сучасному ступеню загострення основних суспільно-економічних суперечностей, як в Україні, так і за її межами, що ставлять в практичну, інструментальну площину проблему встановлення змістовних співвідношень між базовими, для організації економічного життя, поняттями-категоріями. Таким, в першу чергу, є «конституційний економічний порядок», «економічна та господарсько-правова політика держави», «правовий господарський порядок», «економічна влада та її види», «механізм та порядок розподілу економічної влади», і на кінець «забезпечення економічного народовладдя в Україні» тощо.

Слід констатувати, що ціла низка економічних за своєю природою відносин залишається за межами предмету господарсько-правового регулювання, виходячи з існуючого розподілу між аграрним, екологічним, фінансовим, адміністративним, а також цивільним та трудовим правом та законодавством. Разом з тим, економічна система як цілісний об’єкт правового регулювання часто потребує від законодавця саме комплексного підходу, інтеграції різногалузевого нормативного матеріалу. Відтак, міжгалузева інтеграція може бути визначена як систематизація нормативно-правового масиву, що спрямована на забезпечення повноти та ефективності реалізації політики держави, у визначеній сфері суспільних відносин шляхом необхідної для цього функціональної його структурованості, формування спільних цілей та відповідного їм комплексу правових засобів. Процеси формування міжгалузевих нормативно-правових комплексів мають сприяти процесам внутрішньосистемної правової уніфікації самих правових засобів, створенню нових механізмів їх взаємодії у відповідності до завдань політики держави, а також сприяти створенню реальних комплексних міжгалузевих інститутів, що можуть отримати форму відповідних міжгалузевих джерел законодавства.

Макроекономічна політика держави своєю діяльністю впливає на стан агрегатних показників функціонування економіки через корекцію різноманітних мікропроцесів, що в свою чергу, визначають стан сукупного платоспроможного попиту, сукупних заощаджень та накопичень інвестиційних ресурсів, динаміки зростання конкурентоздатності товарів та послуг, масштабів експортно-імпортної діяльності, рівня безробіття та якості трудових ресурсів тощо. Така політика враховує також загальні властивості національного економічного організму, такі, як технологічний рівень виробництва, стан монополізації внутрішніх ринків, ступінь інтегрованості у світову економіку, особливості циклічних процесів в вітчизняній економіці тощо.

В цілому ряді випадків законодавець лише встановлює можливість застосування тих чи інших макроекономічних регуляторів та конкретні органи держави, в компетенцію яких входить використання відповідних повноважень. Здійснення макроекономічного регулювання національної економічної системи зачіпає суспільні інтереси підприємців, споживачів, працівників, інвесторів, імпортерів, експортерів, громадян, що мають заощадження в банківських депозитах, суб’єктів господарювання, що планують власну діяльність на перспективу тощо, для яких необхідність детальної законодавчої урегульованості усіх аспектів такої діяльності держави є беззаперечною. Така визначеність може бути обґрунтована не тільки конституційно-правовими вимогами забезпечення законності в діяльності держави. Фактичними резонами такої постановки питання є також антикорупційні аспекти, вимоги унеможливлення прямого використання макроекономічного регулювання на користь тих чи інших груп суб’єктів господарювання тощо. Все це має сприяти відповідальному використанню владних повноважень держави в сфері економіки.

Насамкінець встановлено, що суспільство має право поставити під свій контроль названу сферу діяльності держави, зробити публічну макроекономічну владу в її особі кінець-кінцем зрозумілою, прозорою, відповідальною, зробити її ефективним учасником функціонування національної економічної системи в інтересах Українського народу.

У підрозділі 2.5. «Господарсько-правові аспекти інноваційно-інвестиційного розвитку» проведено дослідження національної інноваційної політики, що має базуватись на інноваційній доктрині, яка в свою чергу повинна визначати основні чинники, що стосуються інноваційного потенціалу та інноваційного розвитку країни. Україна знаходиться на периферії глобальних економічних процесів. Ключовим питанням в цьому сенсі є рівень конкурентноздатності національної економіки як такої.

Забезпечення інноваційного характеру економічного розвитку, як головного чинника підтримки конкурентоспроможності національних суб’єктів господарювання і національної економіки, як такої, слід визнати самостійною функцією держави в сфері економіки. Адже проблема систематичного впровадження інновацій у виробництво, постійне зростання обсягів випуску інноваційної продукції зачіпає практично усі види виробництв, ринки усіх основних видів товарів та послуг. Об’єкти прав промислової власності як такі і тим більше, об’єкти що доведені до якості інноваційних продуктів, самі утворюють власний, достатньо самостійний ринок.

Таким чином встановлено, що у сфері виробництва інноваційний характер відносин стає тим компонентом, що фактично є необхідною умовою функціонування виробництва. Відтак і інноваційні відносини як компонент економічних відносин тотально пронизують ринки різноманітних товарів та послуг. Інноваційна функція держави своїм головним об’єктом впливу має формування та прискорене функціонування саме ринку інноваційних продуктів і методологічно повинна реалізуватись через застосування правових та організаційних заходів спрямованих на основні структурні елементи такого ринку, впливаючи на підвищення їх системної ефективності. Одним з таких заходів, як уявляється, має стати кодифікація інноваційного законодавства України.

Розділ 3 «Правові засади механізму реалізації економічної політики держави» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Державне прогнозування в процесі формування економічної політики держави» розглянуто основні підходи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України.

Система прогнозування, планування й розробки програм економічного й соціального розвитку України та її регіонів є важливою складовою загальної системи державного регулювання економічного й соціального розвитку та дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. Вона ґрунтується на взаємоузгодженні матеріальних, фінансових і трудових ресурсів у економічному обороті держави з метою досягнення найбільшої ефективності в умовах їх обмеженості. Система складається з прогнозів, індикативних планів і програм та поширюється на всі рівні виконавчої влади. Складовою частиною системи прогнозування й планування є національні, галузеві та регіональні програми. Це основний засіб реалізації державної економічної політики на пріоритетних напрямах економічного, соціального та науково-технічного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних, трудових та інших ресурсів і координації діяльності підприємств, установ, організацій і громадян з метою розв'язання найважливіших загальнодержавних проблем.

Враховуючи складний і суперечливий процес формування національної економічної і політичної еліти, що на базі своєї відповідальності перед суспільством керувалися б узгодженими, спільними і суспільно – позитивними цінностями, що в свою чергу реалізувалися б через відповідну національну економічну політику, проблема детальної правової регламентації процесу формування і реалізації економічної політики не була б настільки актуальною. За існуючого етапу формування таких еліт, в порядку дискусії запропоновано здійснити фіксацію економічної стратегії держави в законодавчій формі спеціального конституційного закону.

У підрозділі 3.2. «Програмна діяльність держави як складова правового господарського порядку» автор досліджує програмування як форму державного регулювання економіки, що є особливим способом втручання держави в економіку товаровиробника, який коригує її в потрібному у даний час напрямі; виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб’єктами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує самостійність; основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об’єкта програмування. Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна щодо іншої, а як співіснуючі і взаємодоповнюючі. З метою дослідження основ програмування розглянуто низку програм як державного так і регіонального значення.

Об’єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Основним завданням програмування як форми державного регулювання економіки є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки та стимулювання її розвитку. А загальна функція держави в процесі регулювання економіки полягає у забезпеченні умов для пом’якшення впливу на економіку факторів циклічного розвитку. З цією метою держава проводить антициклічну політику, яка включає комплекс законодавчих актів, організаційно-господарських заходів впливу на попит і пропозицію для виведення економіки з кризового стану, а також утримання стадії економічного підйому. Забезпечуючи нормальне функціонування національних ринків, держава проводить відповідну зовнішньоторговельну політику, здійснює контроль за міжнародним рухом капіталу та трудових ресурсів, впливає на валютні курси, управляє платіжними балансами тощо.

У підрозділі 3.3. «Організаційно-господарські відносини за участю органів публічної влади» досліджена окрема категорія учасників господарських відносин та їх господарська компетенція.

Господарська сфера потребує організації на різних рівнях (державному, регіональному, локальному), що здійснюється суб’єктами організаційно-господарських повноважень. Класифікація суб’єктів організаційно-господарських повноважень здійснена за наступними критеріями: 1) форма здійснення організації господарської діяльності; 2) характер організаційно-господарських повноважень; 3) межі здійснення організаційно-господарських повноважень; 4) за сферою дії організаційно-господарських повноважень.

Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.

Законодавством зафіксована можливість участі обласних рад та обласних державних адміністрацій у господарській діяльності, зокрема при реалізації організаційно-господарських повноважень, але що саме є організаційно-господарськими повноваженнями, їх зміст, підстави виникнення залишаються невизначеними, тобто законодавець, постійно апелюючи до цих понять, не зафіксував їх легальне визначення в жодних нормативних актах, що породжує багато дискусій з приводу участі досліджуваних суб’єктів у господарських відносинах.

Отже, категорія організаційно-господарського зобов'язання відображає економіко-правову реальність, коли орган керівництва економікою (суб'єкт організаційно-господарських повноважень), реалізуючи свою господарську компетенцію, закріплену в законодавстві, вступає у зобов'язальні правовідносини із суб'єктом господарювання через які і реалізуються цілі та завдання економічної політики держави.