ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ЯК ЧЛЕНА ООН (40-і – ПОЧАТОК 60-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ) Автореферат

Актуальність теми. Відродження української державності у 1991 р. знаменувало незаперечний факт торжества історичної справедливості. Поступово Україна відновлює свої історично зумовлені позиції у світовому співтоваристві. На геополітичній карті Європи постала незалежна держава Україна, а такі ознаки, як суверенність, конституціоналізм, набувають статус атрибутів її діяльності на міжнародній арені як суб’єкта міжнародного права.

Ідея державного суверенітету належить до однієї з загальнолюдських цінностей. Акт проголошення незалежності увінчав тисячолітню традицію українського державотворення з урахуванням права на самовизначення, передбаченого Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими міжнародно-правовими документами.

Простежуючи стан і перспективи державницьких домагань українства, слід зауважити, що вони залежали не тільки від внутрішніх, але й від зовнішніх чинників. Так було в ХХ ст., коли ключовим зовнішнім чинником, який об’єктивно сприяв утвердженню української державності, стало членство України в ООН. Специфіка ситуації полягала в тому, що УРСР не була класичною суверенною державою, оскільки де-юре не була визнана іншими державами, не мала повноважних представництв в інших країнах, тобто не вела самостійної зовнішньої політики. Але завдяки діяльності в ООН підвищувався її авторитет і міжнародний вплив, відбувався процес накопичення власного досвіду міжнародного спілкування. Міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН та потенціал, накопичений за роки діяльності в цій організації, доказово спростовують спроби віднести Україну до другорядних держав, у яких відсутній достатній досвід та традиції зв’язків на міждержавному рівні.

Україна як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин, беручи участь у роботі ООН зі сприяння міжнародному співробітництву в розв’язанні важливих проблем політичного, соціального та економічного характеру, загальної поваги прав і свобод людини, повністю змогла скористатися результатами свого внеску в міжнародно-правові стандарти лише через 45 років після вступу. У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР, відображаючи волю українського народу, проголосила Україну суверенною державою. Сьогодні Україна, відповідно до розділу Х Декларації про державний суверенітет, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, беручи участь у загальноєвропейському та субрегіональному співробітництві.

Сучасна Україна вбачає свою діяльність в ООН як важливу складову міжнародних зусиль, спрямованих на зміцнення миру та стабільності у світі, розвиток демократії, створення сприятливих зовнішніх умов для розбудови своєї незалежності, поглиблення соціально-економічних реформ.

Проголошений курс на євроінтеграцію шляхом вступу України до міжнародних організацій – ЄС, НАТО, СОТ, необхідність активізації зовнішньополітичної діяльності в відносинах з сусідніми країнами, спонукує державні структури ширше використовувати власний міжнародний досвід. Саме діяльність УРСР в ООН є таким досвідом, який варто вміло та конструктивно враховувати. Україна, як одна з держав-засновниць ООН і активний її член сьогодні, спроможна зробити вагомий внесок у вирішення глобальних проблем людства та сприяти встановленню нових, витребуваних часом відносин між державами у світі на підставі сучасного міжнародного права.

Водночас потрібен об’єктивний і ґрунтовний аналіз прорахунків і помилок, яких не вдалося уникнути навіть тим, для кого боротьба за українську державність стала змістом їхнього життя. Не менш важливим для дисертанта постало завдання щодо очищення історичної правди від політичних нашарувань, ідеологічних штампів, а інколи й фальсифікацій.

Слід також наголосити й на тому, що з пропонованої теми фактично відсутні наукові розробки низки проблем, не кажучи вже про комплексні наукові дослідження. Наведені міркування визначають наукову актуальність даного дослідження, а його результати мають важливе наукове, виховне та світоглядне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження відповідає напрямам Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 „Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”, є складовою наукових програм кафедри історії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ, розроблюваної у контексті вимог „Пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України”, затверджених наказом ректора від 5 квітня 2001 р. Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт КНУВС на 2006 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу нормативно-правових актів, архівних джерел та історико-правової літератури визначити правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст., з’ясувати характер та основні напрями діяльності УРСР як суб’єкта міжнародних відносин у системі ООН. Водночас здійснено екскурс до проблем українського державотворення у ХХ ст., що дозволило чіткіше окреслити низку закономірностей у послідовному поступі України до кінцевої мети – набуття нею реальної незалежності. Такий підхід надав можливість дещо переосмислити оцінки тієї доби, що сприяло подоланню усталених стереотипів, розширенню фактологічної й джерельної бази дослідження, сприяв пошуку нових підходів до наукової розробки досліджуваної теми, не оминаючи гострих чи дискусійних проблем.

Виходячи з мети даного дослідження, були поставлені такі завдання:

– обґрунтувати вплив членства УРСР в ООН на послідовне утвердження України як суб’єкта міжнародного права;

– визначити ступінь наукової дослідженості проблеми шляхом аналізу наявності історико-правової літератури та введення у науковий обіг широкого масиву малодосліджених документів і матеріалів у яких відображено аспекти правових засад зовнішньополітичної діяльності України;

– з’ясувати становище України як суб’єкта міжнародних відносин у період, що передував вступу УРСР до ООН (1917–1939 рр.);

– узагальнити основні засади та фактори впливу міжнародної політики 30–40-х рр. на вирішення „українського питання”;

– з’ясувати передумови та правові засади участі УРСР у створенні ООН;

– розкрити зміст міжнародних угод УРСР;

– окреслити основні напрями діяльності УРСР у головних органах ООН;

– виявити особливості участі УРСР як члена ООН у роботі спеціалізованих установ ООН та її діяльності на міжнародних конференціях;

– здійснити періодизацію діяльності УРСР в структурах системи ООН.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із зовнішньополітичною діяльністю УРСР як члена ООН.

Предметом дослідження є правові засади зовнішньополітичної діяльності УРСР в ООН та її структурах у 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст. як суб’єкта міжнародних відносин.

Методи дослідження. При роботі над дисертацією автором застосовано сучасні підходи та методи дослідження відповідно до змісту поставлених завдань. Слід зазначити, що складно вести мову про самостійну політику УРСР як держави у визначений період. І тому на основі залучення філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів дослідження, при аналізі цього періоду були розглянуті різні аспекти реалізації інтересів УРСР в ООН та засоби їх втілення.

Філософський (діалектичний) метод, згідно з яким усі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, надав можливість розкрити основні напрями становлення правових засад зовнішньої політики УРСР в ООН, єдність їх складових елементів та шляхи розвитку в умовах протилежних підходів Української РСР та Союзу РСР до можливості самостійного вирішення УРСР міжнародно-правових і політико-правових питань.

Із числа загальнонаукових методів дослідження слід назвати методи синтезу, структурно-функціональний та системного аналізу. Вони застосовувалися для дослідження конкретних елементів правової системи та правових інститутів, а також тих процесів, що відбувалися у світовому співтоваристві у 40–60-х рр. ХХ ст., у добу суперництва двох суспільно-політичних систем. Ці методи застосовувалися також при аналізі структури правової системи досліджуваного періоду в площині зовнішньополітичної діяльності. Метод системного аналізу, зокрема, став у пригоді при вивченні взаємодії держави і системи ООН, з тим щоб знайти й висвітлити специфіку цієї взаємодії та майбутні тенденції її розвитку. Застосування формально-юридичного методу сприяло здійсненню наукового аналізу правових актів СРСР і УРСР з питань, які регулюють зовнішньополітичну діяльність, та загальному підходу до розгляду результатів цієї діяльності у роботі головних органів та установ ООН.

З урахуванням специфіки теми дослідження використовувалися традиційні (спеціальні) для історико-правового дослідження методи. Порівняльно-правовий метод застосований у зв’язку з необхідністю порівняння правових засад участі УРСР в ООН з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, зумовленої становищем УРСР як суб’єкта союзної держави, порівняння розроблених УРСР проектів документів ООН, поправок до актів ООН. Історико-правовий метод застосовувався для дослідження процесів становлення і розвитку правової системи зовнішньополітичної діяльності залежно від історичного етапу розвитку України. Цей метод надав також можливість визначити генезис наукової думки щодо ролі та діяльності УРСР в ООН як суб’єкта міжнародного права. Принцип історизму в науковому пошуку націлив дослідника на конкретно-історичний підхід до фактів, що надало можливість розглядати зовнішньополітичну діяльність УРСР як цілісний об’єкт з притаманною їй системною побудовою.

Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні запропоновано комплексне історико-правове бачення зовнішньополітичної діяльності УРСР в ООН на конкретному історичному етапі. Дисертація є першою в сучасній вітчизняній історико-правовій науці монографічною розробкою, де здійснено спробу на базі узагальнення досліджень державознавців та юристів-міжнародників, вивчення архівних документів і матеріалів ООН провести комплексний аналіз правових засад діяльності УРСР як члена ООН в контексті реалізації національних домагань українства.

Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:

1. Запропоновано новий концептуальний підхід до наукової розробки теми, який полягає у тому, що членство УРСР в ООН та її зовнішньополітична діяльність розглядаються крізь призму суб’єкта міжнародних відносин. Це суттєво вплинуло на послідовне утвердження УРСР як суб’єкта міжнародного права, у тому числі й через колективне визнання її з боку членів ООН.

2. Вперше визначено основні аспекти правових засад зовнішньополітичної діяльності УРСР на основі введення у науковий обіг невідомих або маловідомих науковій громадськості документів і матеріалів ООН, опублікованих документів міжнародних організацій, архівних матеріалів; це дало змогу висвітлити малодосліджені сторінки історії становлення міжнародної правосуб’єктності УРСР.

3. З’ясовано, що в передісторії вступу УРСР до ООН Україна, виступала суб’єктом міжнародних відносин у період Української революції (1917–1920 рр.) та відносної політичної самостійності УСРР (1918–1923 рр.), а після вступу до СРСР втратила цей статус.

4. Узагальнено основні умови та фактори впливу міжнародної політики 30–40-х рр. ХХ ст. на вирішення „українського питання”. Основними такими умовами визначено: розчленування українських земель між декількома державами; формування у міжнародної громадськості менталітету щодо „меншовартості” української нації; знищення проявів прямування до незалежності та соборності України. До факторів міжнародного впливу віднесено: військовий (анексія та перерозподіл українських земель); політико-демографічний (відсторонення українців від вирішення власних проблем, штучне винищення українського населення).

5. З’ясовано передумови і правові засади участі УРСР у створенні та діяльності ООН, зокрема, запропоновано класифікувати їх на внутрішні та зовнішні чинники, що відіграли позитивну роль у послідовному державницькому поступі України до незалежності наприкінці ХХ ст. При цьому до внутрішніх чинників віднесено проведення змін у законодавстві СРСР 1944 р., внесених до Конституції 1936 р. (стаття 18-а, пункт „а” статті 14, пункт „д” статті 60 ). Зовнішніми чинниками визнано вагомий внесок українського народу в справу перемоги над нацизмом і надзвичайно великі жертви, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, та активізація українського визвольного руху в цей період.

6. Доведено, що у період 1944–1946 рр. УРСР мала двосторонні угоди як повноправний суб’єкт міжнародного права. Це відбувалося шляхом укладення відповідних міжнародних угод, а саме: Угоди 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польського населення з території УРСР та Угоди 1945 р. між урядом УРСР та Адміністрацією допомоги і відбудови при Організації Об’єднаних Націй (ЮНРРА) про безоплатну допомогу Україні.

7. Виокремлено і висвітлено такі основні напрями діяльності УРСР у головних органах ООН, які полягали: у скороченні озброєнь та вилученні з арсеналів ядерної зброї; у наданні суверенітету колишнім колоніям та підтримці національно-визвольних рухів; у формуванні складу членів ООН та участі у становленні системи головних органів ООН; у розробленні конвенційних положень, спрямованих на міжнародно-правовий захист прав людини тощо.

8. Виявлено особливості участі УРСР у роботі спеціалізованих установ ООН та висвітлено діяльність УРСР на міжнародних конференціях. Проаналізовано суттєвий внесок УРСР у діяльність Міжнародної Організації Праці (пропозиції щодо усунення дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, забезпечення безпечних умов праці, заборони примусової праці тощо). Предметно показано, що в ЮНЕСКО УРСР прагнула донести надбання своєї культури до відома світової спільноти. Доведено, що на міжнародних конференціях УРСР брала участь у підписанні важливих міжнародних актів та у винесенні на розгляд світової спільноти питань щодо здійснення заходів з урегулювання питань, пов’язаних з ліквідацією наслідків Другої світової війни.

9. Здійснено періодизацію діяльності УРСР в системі ООН в 40-і – 60-і рр. ХХ ст. При цьому виділено такі періоди: 1-й – 1945–1949 рр. – участь у розробленні та прийнятті Статуту ООН і формуванні головних органів ООН, активна та послідовна політика у питанні ядерного роззброєння; 2-й – 1950–1954 рр. – зниження активності української делегації та зміщення акцентів у бік вирішення питань допомоги народам Азії і Африки у боротьбі за незалежність; 3-й – 1955 – початок 60-х рр. – відхід від активної участі у роботі головних органів ООН та перехід до більш конструктивної діяльності у спеціалізованих установах системи ООН.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації положення можуть бути використані при проведенні подальших розвідок проблем удосконалення правових засад зовнішньополітичної діяльності на сучасному етапі; в практичній роботі центральних органів державної влади, причетних до визначення основ і реалізації зовнішньої політики України.

Аналітичний матеріал може бути залучений при підготовці праць з історії держави та права України, міжнародного права, історії України; при написанні підручників, навчальних посібників і спецкурсів; при науковій розробці проблем діяльності України на міжнародній арені; у навчальному процесі при викладанні курсів „Історія держави та права України”, „Історія держави та права зарубіжних країн”, історичної частини курсу „Міжнародне право”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорені на кафедрі історії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ. Результати дослідження були оприлюднені у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 2002 р.); “Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (м. Рівне, 2004 р.); “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 2005 р.); “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, травень 2005 р.), тези опубліковано у збірниках конференцій.

Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження викладено дисертантом у п’яти наукових статтях, що входять до переліку фахових видань ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел (359 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 224 сторінки, з них 193 сторінки основного тексту.