ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано ступінь її наукової розробки, зв’язок із науковими програмами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади; висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи, наведено відомості про апробацію та публікації її основних результатів.

Перший розділ «Теоретичні основи дослідження прав і свобод людини та правових засобів їх забезпечення» складається з п’яти підрозділів і присвячений дослідженню теоретичних основ правових засобів забезпечення прав і свобод людини в рамках якого досліджуються поняття правових засобів в теорії права, проблеми їх класифікації, так само вивчення правових засобів в правовій думці, методологічних основ його дослідження.

У підрозділі 1.1. «Методологічні основи дослідження прав і свобод людини та правових засобів їх забезпечення» автором проведений аналіз методологічних догм концепції прав і свобод людини на різних етапах розвитку суспільства. Ідеї прав і свобод людини мають давні корені. Класична концепція прав і свобод людини, а також пов’язаних з ними правових засобів їхнього забезпечення, зросла із західної філософської доктрини XVII–XVIII ст.

Наука як цілісний феномен виникає у Новий час внаслідок відбруньковування від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів нею розроблюються відповідні ідеали, норми, а також методологія наукового дослідження, формулюється певний стиль мислення. Класична методологія пов’язує появу концепції прав і свобод людини і проблему правових засобів їхнього забезпечення із західним світом і поєднує їх із правилами-санкціями, що також є відстоюванням юридичного позитивізму. Трактування прав людини в класичній теорії дозволяє кожному індивідові вважатися у суспільстві виключенням.

На відміну від класичної методології, некласична не розглядає певне наукове знання в якості єдино вірного, тому що вважається, що всі точки зору вміщують у собі об’єктивно вірні судження. Некласична наука, вихідний пункт якої пов’язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної науки, відкидає подання реальності як чогось не залежного від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. Вона осягає зв’язки між знаннями об’єкта та характером засобів і операцій діяльності суб’єкта.

З розгортанням процесів глобалізації формується постнекласична концепція прав і свобод людини та правових засобів їхнього забезпечення відповідно до постнекласичної методології. Права й свободи людини стали розглядатися крізь призму не тільки лише однієї юриспруденції, що показує буття права в достатньо вузькому розрізі, але й політології, етики, історії та інших гуманітарних наук. Завдяки постнекласичній методології підсилюються взаємозв’язки між різними сферами знань у юридичній науці, наукове знання визнається за соціально-детерміноване явище.

У підрозділі 1.2. «Правові засоби як об’єкт теоретичного аналізу» категорія «правові засоби» розглядається автором як багатогранне правове явище, що є по різному змістовно наповненим.

Зазначено, що у визначенні поняття «правові засоби» існують два основних підходи. Представники першого підходу вважають, що поняття «правові засоби» містить в собі всю правову реальність. Прихильники даної точки зору вважають, що не потрібно зводити поняття «правові засоби» лише до обмеженого кола правових явищ. Прихильники іншої точки зору переконані, що поняття «правові засоби» не повинне застосовуватися щодо правових явищ, які мають власні науково-визначені поняття.

Правові засоби розглядаються як правове явище, за допомогою якого може бути досягнуто необхідних результатів і певної мети, відбитої прямо або опосередковано в результаті правового регулювання у відповідних джерелах права, які виступали як певні інструменти або дії, що здійснюються за допомогою діяльності різних державних органів і посадових осіб, і відображають функціональність права і правової системи. Правове регулювання відбувається шляхом використання правових засобів, які надають суб’єктам права загальні гарантовані можливості для реалізації своїх прав і інтересів.

У підрозділі 1.3. «Розмаїття правових засобів і проблема їх класифікації» автором наголошується на особливому значенні класифікації правових засобів за галузями права. Системоутворююче значення, в силу важливості відносин, що забезпечуються ними, мають конституційно-правові засоби. Крім них виділяються адміністративні, цивільно-правові, кримінально-правові та ін.

В процесі дослідження питань щодо правових засобів особливу увагу дисертант приділив не тільки їхньому змісту, а й класифікації за певними критеріями. За рівнем розв’язуваних завдань правові засоби поділяються на загальні й спеціальні. Загальні (норми права, правовідносини, суб’єктивні права і юридичні обов’язки) використовуються у вирішенні завдань універсального характеру. Для вирішення особливих соціальних завдань формується система спеціальних правових засобів.

Спираючись на критерій змістовності, автором показано можливість виділення правових засобів матеріального і процесуального характеру. Матеріальні засоби спрямовані на встановлення правового положення суб’єктів права. Засоби процесуального характеру – на реалізацію завдань із досягнення поставлених цілей і вирішення питань, що виникають, зміцнення правосуддя й законності.

Крім зазначених вище правових засобів, що існують у рамках національного права, виділені правові засоби, що діють у рамках міжнародного механізму, які забезпечують, з одного боку, правове регулювання в міжнародних відносинах і, з іншого, – встановлюють певні стандарти для національного механізму такого регулювання.

У підрозділі 1.4. «Правові засоби забезпечення прав і свобод людини в історії правової думки» дисертантом розглянуті питання щодо прав і свобод людини, їх розвитку, соціальних джерел їх забезпечення, які є вічною проблемою історичного й соціально-культурного розвитку суспільства.

Основи прав і свобод людини, а також правових засобів їх забезпечення зароджувалися в давньогрецьких полісах і випливають з рівних політичних прав громадян. Категорії «права і свободи людини» уперше з’являються в IV ст. до н.е. за часи царя Шумеру. Давньогрецька демократія надала рівні політичні права своїм громадянам, а архонт Солон у своїй конституції встановив відповідальність чиновників за порушення прав вільних громадян.

Важливим кроком у розвитку ідей про правові засоби прав і свобод людини стала висунута теза про рівність людей як природний стан.

Вперше правові засоби досягли значних практичних результатів у зміні правового статусу людини в середньовічній Англії. Важливими засобами захисту прав людини в той час стали такі прогресивні акти як Велика хартія вольностей 1215 р., Хабеас Корпус Акт 1679 р., Білль про права 1689 р.

У середині XVIII ст. плеяда французьких мислителів, серед яких Ш. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо та інші, проголосила права людини як найвищу цінність. Основним завданням природних прав став захист індивіда від державного втручання.

У підрозділі вказано на особливу роль у становленні й розвитку ідей щодо гарантій і засобів забезпечення прав людини і громадянина поглядів видатних вітчизняних учених кінця XIX – початку XX століття М. О. Бакуніна, О. І. Герцена, М. С. Грушевського, М. П. Драгоманова, Б. О. Кістяковського, М. М. Ковалевського, П. С. Орлика, Л. І. Петражицького та ін.

Останнім часом питання щодо прав і свобод людини і засобів їх забезпечення становлять предмет дослідження таких учених: М. М. Антонович, С. П. Добрянського, А. М. Колодія, П. М. Рабіновича
та ін.

У підрозділі 1.5. «Поняття правових засобів забезпечення прав і свобод людини» дисертант розглядає правові засоби з погляду на їх соціальну цінність і надзвичайну актуальність теоретичної їх розробки у юридичній науці. У зв’язку з цим у понятійному апараті теорії правових засобів все більшого значення набуває визначення «правових засобів забезпечення прав і свобод людини» як результат теоретичного осмислення й узагальнення наукових даних про правові засоби.

Автором виділено два блоки, на які поділяються методологічні основи теорії правових засобів забезпечення прав і свобод людини. Перший блок представляє методологічний аспект, що відображає особливості здійснення правової політики в практичній площині функціонування правових засобів забезпечення прав і свобод людини, і так само проблемні позиції пов’язані з їхніми конституційними основами, включаючи особливості матеріально-правових і процесуально-правових засобів забезпечення прав і свобод людини, що відбиваються в національній правовій системі. Другий методологічний блок характеризує взаємодію внутрішньодержавної і міжнародно-правової політики в сфері удосконалення правових засобів із забезпечення прав і свобод людини. Його суть визначається методологічним зв’язком, що характеризує шляхи взаємодії, взаємопроникнення й взаємозбагачення внутрішньонаціональної та міжнародно-правової практики у механізмі удосконалення правових засобів забезпечення прав і свобод.

Для з’ясування змісту будь-якого поняття автором наголошено увагу на необхідності розгляду його співвідношення з іншими поняттями і термінами, частіше за все з різними значеннями, але з однаковим змістом. У контексті розглянутого питання на передній план висунуто такі поняття як «здійснення прав і свобод людини», «затвердження прав і свобод людини», «гарантованість прав і свобод людини» і «захист прав і свобод людини».

Другий розділ «Правові засоби забезпечення прав і свобод людини в Україні: сучасний стан» містить п’ять підрозділів, в яких досліджується питання сучасного становища правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні.

У підрозділі 2.1. «Міжнародно-універсальні правові засоби забезпечення прав і свобод людини та їх імплементація у правову систему України» автором підкреслено, що найбільшим досягненням у сфері становлення й ефективності міжнародно-правого механізму забезпечення прав і свобод людини стало формування міжнародного права захисту прав і свобод людини як сукупності принципів і норм, які регулюють міжнародний захист прав і основних свобод індивідів і міжнародні стандарти, що представляють собою для національного права спрямоване на забезпечення і гарантування обов’язку держав із захисту прав своїх громадян.

Залежно від території впливу автор поділяє міжнародно-правові механізми і, відповідно, міжнародно-правові засоби, що забезпечують права і свободи людини, на дві групи, а саме міжнародно-універсальні та міжнародно-регіональні.

Міжнародно-універсальні правові засоби забезпечення прав і свобод людини охарактеризовано, насамперед, тим, що вони діють в масштабах усього світу та, відповідно, їхній вплив поширюють на всі держави.
У свою чергу, їх можна умовно поділити на дві групи:

перша група – це постійно діючі органи, що є частиною апарата ООН (Комісія ООН з прав людини та її експертний орган; Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин та ін.);

друга група – це органи, створені на підставі міжнародних договорів, укладених під егідою ООН (Комітет з прав людини; Комітет з економічних, соціальних і культурних прав; Комітет з ліквідації расової дискримінації та ін.). Вони створені і діють на підставі таких найважливіших міжнародно-правових документів як: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Протоколи до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.

У підрозділі 2.2. «Міжнародно-регіональні правові засоби забезпечення прав і свобод людини та їх застосування в Україні» важливе значення в контексті забезпечення прав і свобод людини дисертант приділяє міжнародно-регіональним правовим засобам в рамках функціонування відповідних регіональних механізмів забезпечення прав і свобод людини, що діють у межах окремих регіонів.

Для України, з урахуванням її пріоритетних інтересів, особливу цінність, на думку автора, має Європейська система захисту й забезпечення прав і свобод людини, тому що саме вона є, з одного боку, найбільш розвинутою, а з іншого – найбільш придатною. Основною європейською організацією, що займається проблемою прав і свобод людини є Рада Європи. При Раді Європи діють: Європейський Суд з прав людини, Європейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів з соціальних і економічних прав, Європейський комітет з попередження катувань і нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання. Правовою базою Європейської системи забезпечення прав і свобод людини є ряд міжнародних угод, у першу чергу, положення Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод 1950 р., яка є основним нормативно-правовим джерелом міжнародно-правового механізму забезпечення прав і свобод людини, Європейська соціальна хартія 1961 р., Європейська конвенція з попередження катувань 1987 р.;
Європейська конвенція прав меншин 1995 р., Європейська конвенція прав дитини 1996 р., Хартія Європейського союзу з прав людини 2000 р., як надзвичайно значимий «білль про права»; Інтерлакенська декларація 2010 р. «Про майбутнє Європейського Суду з прав людини» та Ізмірська декларація щодо майбутньої діяльності Європейського Суду з прав людини 2011 р., в яких втілено і реалізовано ідеї, пов’язані з реформуванням діяльності Європейського суду з прав людини.

Дисертант відзначає принципову важливість Плану дій, інтегрованого в Інтерлакенську декларацію, виконання якого повинно вирішити визначені Декларацією проблеми, серед яких: розвантаження Європейського Суду в той час як право індивідуальної петиції залишатиметься й надалі наріжним каменем його правозахисної системи; забезпечення чітких і передбачуваних стандартів Європейського Суду для його «пілотних рішень», що є на разі головним рішенням проблеми з повторюваними заявами; забезпечення більшої гнучкості та ефективності Європейського Суду, оминаючи довгий і обмежуючий шлях процедури змін і доповнень до міжнародного договору, тобто до Європейської Конвенції з прав людини.

У підрозділі 2.3. «Національно-правові засоби як елемент правового механізму забезпечення прав і свобод людини в Україні» національний правовий механізм забезпечення прав і свобод людини розглядається як система правових засобів з використання, охорони та захисту прав і свобод людини з застосуванням матеріально-правових і процесуально-правових норм, процедур у правотворчій і правозастосовній діяльності, що пов’язана із примусовим відновленням порушених прав і свобод.

До національних правових засобів забезпечення прав і свобод людини автором віднесені матеріально-правові, включаючи процесуально-правові норми й процедури, які використовуються органом, наділеним відповідними повноваженнями. Автор вважає за доцільне віднесення до них дій по відновленню порушених прав і свобод.

Важливим кроком у забезпеченні прав і свобод людини в Україні стало прийняття її 9 листопада 1995 р. до членів Ради Європи. Внаслідок цього Україна стала учасником безлічі багатобічних європейських актів у сфері прав і свобод людини та, відповідно, зобов’язалася імплементувати їхні положення до національного законодавства. Також членство в Раді Європи стимулювало процес підготовки й прийняття Конституції України, визначальна роль якої полягає в її всебічному гарантуванні прав і свобод.

У підрозділі 2.4. «Конституційні основи правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні» дисертантом зазначено, що затвердження й забезпечення прав і свобод людини виступає головним обов’язком держави, і таку відповідальність держави перед своїми громадянами закріпив Основний закон України. В ньому уперше закріплено такі права і свободи як право на життя (ст. 27), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України і вертатися до України (ст. 33), на інформацію (ст. 34), на приватну власність (ст. 41), на страйк (ст. 44), на підприємницьку діяльність (ст. 42) тощо.

Поряд з національними гарантіями прав і свобод людини Конституція України також закріпила можливість використання громадянами міжнародно-правового механізму забезпечення цих прав і свобод. Так, ст. 55 Конституції України передбачає, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних установ і організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конституційно-правові засоби забезпечення прав людини в Україні можна класифікувати на матеріально-правові й процесуально-правові засоби забезпечення прав і свобод людини. Конституція України передбачає систему гарантій прав і свобод людини, національний механізм їхнього забезпечення і захисту за допомогою відповідних конституційних правових засобів-гарантій (невідворотність юридичної відповідальності при їх порушенні), а також правових засобів-установлень (невідчужуваність, невичерпність, непорушність, неприпустимість скасування або звуження змісту й обсягу прав і свобод людини, що вже існують).

Таким чином, Конституція України закріпила обов’язок держави щодо забезпечення прав і свобод людини і передбачила конституційний механізм їхнього здійснення, що складається з прямої дії конституційних норм і можливості судового захисту особою своїх прав і свобод.

Механізм, що діє в Україні, і, відповідно, правові засоби забезпечення прав і свобод людини постійно розвиваються і удосконалюються. Підкреслено велике значення для ефективної дії даного механізму положення про те, що нормативно-правові акти, які конкретизують конституційні норми, не можуть звужувати зміст і обсяг відповідних конституційних положень.

Виявлено залежність ефективності конституційно-правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні від ряду факторів: їхня дія не може бути свавільно зупиненою, тому що конституційна державна влада є похідною від народу; закріплені в Конституції основні права і свободи людини, а також засоби й умови їхнього забезпечення гарантуються існуванням незалежної судової влади, а також можливістю захисту цих прав і свобод Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та у міжнародних правозахисних інституціях.

У підрозділі 2.5. «Матеріально-правові й процесуально-правові засоби забезпечення прав і свобод людини в Україні» автором приділено увагу різновидам правових засобів, які забезпечують досягнення правової мети суб’єктами юридичного процесу. Наведено класифікацію правових засобів забезпечення прав людини в Україні на матеріально-правові й процесуально-правові засоби забезпечення прав людини.

Серед матеріально-правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні виділено такі: цивільно-правові (майново-правові та зобов’язально-правові), що представлені цивільно-правовими нормами, юридичними фактами, цивільними правовідносинами, аналогією закону, аналогією права, майново-правовим та зобов’язально-правовим інструментарієм, цивільно-правовою відповідальністю тощо; адміністративно-правові, що представлені адміністративно-правовими нормами, правозастосовними актами, адміністра-тивними договорами, суб’єктивними правами й обов’язками суб’єктів правовідносин в галузі державного управління, юридичними фактами тощо; кримінально-правові, що представлені кримінально-правовими нормами та кримінальними правовідносинами тощо.

Зазначено, що процесуально-правові засоби забезпечення прав і свобод людини в Україні дістають свого вираження через діяльність Конституційного Суду України, який є суб’єктом конституційного контролю і виступає як орган захисту основ конституційного устрою, гарантування прав і свобод людини, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Дисертантом звернено увагу на те, що поряд із національними гарантіями прав і свобод людини Конституцією України передбачена можливість використання і міжнародно-правових засобів забезпечення прав людини шляхом звернення до міжнародних правозахисних органів.

Третій розділ «Шляхи оптимізації правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню шляхів оптимізації правових засобів забезпечення прав і свобод людини.

У підрозділі 3.1. «Забезпечення оптимальної взаємодії міжнародно-правових та національно-правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні» автор вказує на те, що взаємодія міжнародно-правової і національно-правової практики в сфері удосконалення правових засобів забезпечення прав людини вимагає не тільки імплементації норм, принципів і стандартів, вироблених міжнародним співтовариством, а й європейськими правозахисними інститутами зокрема. Це вимагає всебічних зусиль усього громадянського суспільства, зацікавленого в побудові й функціонуванні дійсно демократичної і правової держави, що закріплено як пріоритетний напрямок у Конституції України.

Автором вказано також на проблеми, що їх зазнає правозастосовна національна практика у сфері виконання рішень Європейського Суду з прав людини у взаємодії національно-правової і міжнародно-правової політики держави. Вказано на суть такої проблематичності, яка значною мірою полягає в тому, що процедура «пілотних рішень» застосовується Європейським Судом з 2000 р., як реакція на велику кількість справ, що виникають в деяких країнах як результат системних структурних проблем, що призводять до порушення Європейської конвенції з прав людини. Такі справи виникають у випадках, коли органи влади не дотримуються норм права – причому в європейському, а не в національному розумінні. Україна увійшла до кола держав, проти яких винесене «пілотне рішення» із жорстким терміном виконання.

У підрозділі 3.2. «Удосконалення законотворчої діяльності як фактор ефективності правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні» підкреслюється необхідність методологічного осмислення удосконалення національних і міжнародних правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні для їх оптимальної взаємодії. Методологічний аспект окресленої проблематики пов’язаний з особливостями трансформації та успішним подоланням протиріч між тенденціями національної і міжнародної правових наук.

В рамках правової політики української держави розробка концепції законотворчої діяльності вважається одним із пріоритетних напрямків забезпечення прав і свобод людини. Вона, насамперед, пов’язана з нестабільністю, розбалансованістю, а часом і суперечливістю законодавчого масиву, що спостерігається в сучасній правовій системі України. Таким чином, проблема удосконалення правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні прямо залежить від удосконалення законодавства, що спричиняє формування й реалізацію концепції законотворчої діяльності.

Удосконалення правових засобів забезпечення прав і свобод людини слід починати з розробки концепції законотворчої діяльності української держави на основі формування відповідної правової політики в економічній, адміністративній, судовій та інших областях з метою забезпечення прав і свобод людини за допомогою існуючих національних, а також і міжнародних інститутів. Принципового значення набуває не прийняття окремого закону, навіть цілої низки законів, а науково-обґрунтоване планування в галузі законотворчої діяльності.

У підрозділі 3.3. «Реформування правозастосовної практики – важливий інструмент удосконалення правових засобів забезпечення прав і свобод людини в Україні» аналізується відображений в законодавчій базі стан усвідомлення на державному рівні проблем забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина. Аналіз свідчить, що незважаючи на активне й успішне використання законотворцями наукових розробок, у деяких нормативних актах існують суперечності між окремими положеннями, що стосуються забезпечення прав людини. Таким чином, основне завдання полягає у розробці інструментарію для удосконалення правових засобів забезпечення прав і свобод людини, у створенні оптимального комплексу методів, за допомогою яких можна всебічно дослідити права і свободи людини та громадянина, для вирішення проблем у цій сфері.

Головним і визначальним в застосуванні права є його соціально-політичний характер, що визначає його в якості найважливішої складової правового регулювання. За своєю суттю правозастосовна діяльність полягає в розробці й фактичному здійсненні організаційних заходів, спрямованих на забезпечення запровадження приписів правових норм у життя. Багато в чому правозастосовна практика залежить від змісту праворозуміння в рамках тієї або іншої правової системи. Саме цим визначається і відповідна ідеологія правозастосування.

Формування системи захисту прав людини виникає з визнання у людини права на правовий захист та правозахисних правомочностей, що з нього випливають. Досягнення даної мети певною мірою залежить від стану і функціонування правозастосовної системи. Правозастосовна практика – це, насамперед, юридично значима діяльність суддів та інших правозастосовників, що базується на правових нормах, спрямована на реалізацію правових приписів. Відповідно, проблема функціонального призначення правозастосовної практики пов’язана із проблемами правозастосування.